| A | B | C | D | E | F | G | |
|---|---|---|---|---|---|---|---|
1 | ПІБ: | Розкажіть, будь ласка, свою історію переїзду за кордон. Ми, справді, дуже співпереживаємо всім, кому довелось покинути свою домівку в пошуках безпеки 🙏 Ваша історія буде розміщена на сайті фонду та стане визначальним фактором для залучення коштів у проєкт з навчання та підтримки в працевлаштуванні | Прикріпіть своє фото ⬇️ (буде додано на сайт фонду, разом з історією переїзду за кордон, та є важливим фактором залучення коштів у проєкт з навчання та підтримки в працевлаштуванні) | ||||
2 | Суворова Ксенія Андріївна | У 2019 році я вступила у Києвський ВНЗ і до початку війни жила у Києві разом із мамою. Ми приїхали у місто вдвох з двома валізами. На той час у нас не було жодної знайомої людини в Києві. Про напад я не вірила до останнього, тому тривожну валізу збирала у перший день війни. До Праги ми теж приїхали вдвох, але вже з двома пакетами. Я дуже хочу пізнати світ IT і готова працювати та навчатися 24/7 🙌🏻 | https://drive.google.com/open?id=1a2gmoUzJRum6TsfKIMe-04HGPuShQoPc | ||||
3 | Сапожнікова Марія Валентинівна | Ми їхали на машині з Дніпра. Їхали три дні, їхали в невідоме. Кожну ніч ми ночували там, де приходилось, одного разу це буда підлога в гуртожитку. Було важко, я їхала з мамою, бабусею та собакою. Тато повернувся додому. Кордон переходили пішки з одною валізою на трьох. Вже майже місяць, як ми виїхали. | https://drive.google.com/open?id=1q54i9AzioNKMA_Rk0O-r0Y10RtrVCXND | ||||
4 | Андросова Наталія Олександрівна | 24го февраля мы проснулись от взрыва соседнего дома. Побежали в подвал с дочкой. Там сидели четыре дня. Позвонила подруга сказав что есть возможность эвакуироваться вместе с болгарами. Мы воспользовались этим шансом. В руках у нас был один рюкзак с документами. Болгария была страной транзитом. Выбор Германии был потому что моя дочка этническая немка. | https://drive.google.com/open?id=1yts8Je5NSU0RgQbGPYg72qYafoboW0ke | ||||
5 | Романишин Микола Вікторович | Моя поїздка за кордон відбудеться, на наступний день після відкриття границі. Дуже важко залишитись без сім'ї- дружини, та наших чарівних двох дочок. Дуже скучаю за ними і пізнаю нове | https://drive.google.com/open?id=1aH0TGQdxJER-zQ16Lw3VJ-hTLznVrcpP | ||||
6 | Стороженко Поліна Олексіївна | Я зі своєю подругою залишили свої родини та виїхали с нашого рідного міста. Потягом їхали 24 години з двома собаками. Приїхали до кордону з Польщею та відстояли 6 годин. Нас зустріли волонтери і розповіли як доїхати до Німеччини. Там нас зустрів знайомий моєї родини. | https://drive.google.com/open?id=1u4zo2X33db0EpmjSQ2MAgnAlfIgGvSZs | ||||
7 | Дубова Поліна Юріївна | 24 лютого ми прокинулись о 5:20 від дзвінків близьких. Почали збирати речі, документи. О 8 почали бомбити наш Гостомельський аеропорт.. в нас квартира з видом саме на нього.. на гаючи часу ми з сином сіли в машину та поїхали до батьків. В надії, що завтра повернемось додому. Проте повертатись вже нікуди.. дому немає. Місяць скитань по Україні, в пошуках безпечнішого місця. І з сином вирішили шукати прихисток у Франції. 2 доби добирань. Спокій, але страх за близьких. І жодної можливості працювати без знання французьскої.. | https://drive.google.com/open?id=1bmATH3vYoDsoaxfSDrIxxK37qh5nxep4 | ||||
8 | Крещенецький Сергій Іванович | Моя багатодітна сім'я проживала у м.Вінниця. Після того, як російськими крилатими ракетами був знищений Вінницький аеропорт, ми з дружиною та дітьми похапцем зібрали речі та подалися світ за очі. Туди, де не падають бомби і не виють сирени. Чотири доби добирались до міста Мюнхен. В готелі прожили 3 тижні. За цей час змогли отримати дозвіл на проживання і роботу в Німеччині. Житло для сім'ї з 5 осіб знайшли в сільській місцевості (вдячні місцевим жителям і волонтерам за допомогу). За фахом тут працювати не вийде, тож шукаємо можливості. | https://drive.google.com/open?id=1QTUPAnQPKBVFq4lEDXHIgGGhIs6B4Y-6 | ||||
9 | Єфімова Марія Костянтинівна | 24.02 прокинулась о п'ятій ранку під гучні звуки вибухів. Я - Харків'янка. То ж ми зустріли агресію ворога на собі першими. Швидко зібрав документи, компьютер, гроші, доїхала до батьків і ми ховались у підвалі тиждень. Місто обстрілювали безжалісно, по житловим масивам. Коли ракета влучила у площу Свободи (а дім моїх батьків знаходиться дуже близько), ми сіли у машину та поїхали куди очі бачать. Не взяли нічого з того, що потрібно сьогодні. Насамперед важливими тоді були - їжа, теплий одяг, ковдри. Ми їхали на Захід три дні, тому що на міжміських трасах було вже багато автівок з українцями і ми стояли у тягнучках перед блок-постами по 3-5 годин щодня. Вже були проблеми із житлом. Усі готелі, квартири Airbnb були заброньовані тими, хто виїхав раніше. Пощастило знайти прихисток на тва тижні у бабусі знайомих у невеличкому селищі під Чернівцями. Там ми збирали думки до купи, відпочили трохи. Бачили, як закінчуються товари на полках супермаркетів тому що людей приїзджає все більше каждого дня. Ми розуміли, що їжа, бензин, гроші - перш за все найнеобхідні зараз людям, що не мають змоги виїхати зі своїх міст, що блокують і намагаються знищити. Тож моя сім'я вирішила їхати далі, за кордон. Зі мною маленькі племінники (5 та 2 роки), якім потрібно щасливе дитинство. Поїхали до Португалії, тому що країни ближчі вже перенаселені біженцями. Італія та Франція - дорогі. А Португалія - на "іншому кінці світу" та, кажуть: "океан лікує".... Ми тут. Подали документи на тимчасовий захист. Я даю класи йоги онлайн потрошку. Але щоб мати дохід, який я мала у Харкові, мені потрібно знайти ще 2-3 фітнес студії та збирати клієнтську базу. На це потрібен час. Знайшла вашу інформацію про навчання IT для українських переселенців і подумала: "А може це той самий знак"? Вже не перший раз, коли я у своєму житті починаючи все з початку, думаю про ІТ... Може прийшов мій час? Дуже хочу впевнено стояти на ногах, маючи професію майбутнього, і бути корисною своїй Україні. Дивлячись з усього, нам будувати багато чого із самого початку у Харкові та світі. Час приймати зміни та навчатись! Буду щаслива якщо потраплю до навчання за цією програмою ! | https://drive.google.com/open?id=1KI5n1BWF0X64RWrKlx7tOKMX8po_JVLf | ||||
10 | Lashyn Dmytro | Ми кілька років планували відпустку. Ковид, обмеження, потім хворіли, а полетівши, нам тепер нікуди повернутися. Відлітаючи, в 7 денну подорож, ми не знали що втратимо свій улюблений будинок. | https://drive.google.com/open?id=1akbuFmZ2rY-Ao-kgOJTKNclV7jHlGtte | ||||
11 | Прокопенко Галина Михайлівна | Добрий день! Я з Києва, жила в районі Виноградар та 24 лютого прокинулась від вибухів у Гостомелі, це тільки 7 км від моєї домівки, тому було дуже голосно. Тиждень ми прожили з дочкою у постійному страху. Бомбосховища були переповнені, нас туди не пускали. Через тиждень я вирішили виіжджати. Друзі вивезли нас через Васильків у вантажівці без вікон. Бомбили в той час дуже сильно. Місяць ми прожили у Нетишині, але в один день бомба вже впала в Шепетівці за кілька кілометрів від містечка. Вночі ми виїхали за кордон. Мої батьки в Маріуполі, це моє рідне місто. Вони знаходяться там з паралізованою невісткою та не можуть виїхати. Я працюю в невеличкій українській IT компанії в якості Customer Success, ми продовжуємо працювати, але мені не вистачає знань і частина хлопців на фронті, не вистачає людей для роботи. Я дуже хочу повернутись. | https://drive.google.com/open?id=1r7_rVVa9jRaUCzylZxBClspbJy8oPxo- | ||||
12 | Бєлянська Вікторія Олександрівна | Спочатку я з сім'єю виїхала до Львову, і після поїзду одразу сіли на автобус, що їхав до границі. Міст сидячих не залишилося, тому потрібно було стоячи їхати, до кордону їхати було небагато, але в автобусі були 3 години. Після цього ми висадилися і почали відстоювати чергу на сам кордон, десь годин 6-7 там простояли, як раз погода була нефайна, а я навіть рукавичка не взяла, добре, що хоч чаї від волонтерів зігрівали. Після того як вже в Польщу прибули, то сіли на автобус до вокзалу, там вже поїзд до Австрії, а потім до Штутгарда. | https://drive.google.com/open?id=1hvHaKa5dCuu8g0CBvhjI90Vj2vctnrZS | ||||
13 | Цуркова Наталія Геннадіївна | У день коли все почалося ми перетягли всі речі до підвалу під школою, де ховалася більшість знайомих та тих, хто колись ходив до неї. У першу ніч ми промерзли так, як ніколи до цього. Усе запам'яталося відривками. Ось ми всі слідкуємо за новинами та радіємо добрим новина усім сховищем, ось людей становиться все більше і приходится тримати собаку між ніг щоб усі вмістилися. Як ми з ліпшою подругою тримаємося за руки зі страхом, перше попадання російської бомби по дому моєї шкільної подруги, усім здається що це ненавмисно. Ніхто ж не буде цілити у мирних людей, так? Друге попадання було біля дому моєї матері. Інший спогад, коли ми всі сгуртувалися так сильно, та трималися за руки так міцно, що пальці побіліли, бо ракета пролунала занадто близько. У той же час, близько до 7 ранку батько подзвонив і сказав що є можливість виїхати з Києву. Я дуже вагалася, бо тоді гатили усюди, нічого було ясно, до того ж подруга була напівмертва від страху і не могла зі мною поїхати, та я погодилася. Через годину я з іншою подругою, собакою та двума маленькими рюкзака и вже були у батька, який виписував нам адресу на листочок, на випадок якщо не буде зв'язку. Я обіймаю його на прощання і він уходить ставати на облік у Тероборону. Ми їхали через села, на випадок якщо росіяни вірішать бомбити магістралі. Дуже холодні, не спавші та не ївши (нічого просто в горло не лізло) через добу ми були у далеких родичів у Тернополі і змогли поспати півтори години, але уже на той час було зрозуміло що навіть на західній Україні небезпечно і ми вирішили вибиратися закордон через Львів. Оскільки всі білети були розпродані, потрібно було тільки сидіти на вокзалі та чекати евакуаціоних потягів, але через повітряні тривоги весь час ми проводили у підвальному приміщенні, де тобі вже було все одно, чи помреш ти чи ні, бо холодно було так, що більше доби ти вже не почував своїх пальців на ногах. Але там ми познайомилися з милою дівчиною яка їхала до Києву до своєї коханої разом з цуценям Люци, котрому всього 1,5 місяця. Коли ми опинитися у Львові, ми вперше за весь цей час поспали більше двох годин і нормально поїли. Але попереду була спроба дістатися евакуаційних потягів зі Львову до Польщі, це було найскладніше. Вистоявши 8 годин, у давці, ми познайомилися з парою з Київу, з якою домовилися триматися разом. Але коли потяг таки прибув, ми опинилися у давці. Гам, крик, комусь ставало погано, у той же час лунала повітряна тривога і було стійке почуття що ми помремо у цьому наповпі. Нажаль, це була реальність, а не казки, які нам розповідають про те, що чоловіки пропустять матерей з дітьми та жінок вперед, чоловіки були перші хто потрапив у вагони. У момент, коли мені вже ставало зле, подруга витягнула мене силоміць за руку та потянула у напрямку першого вагону, до якого ми і застрибнули. Але наші нові друзі не встигли добігти до вагону, і хоча ми випросили відкрити для них двері, ми не змогли знайти їх у натовпі. Дорога до Польщі була найскладнішою, ми їхали більше ніж добу у холодному тамбурі стоячи, опираючись на чужу коляску з собакою на руках. Тоді я вперше відчула як клонить у сон від холоду і як тяжеліють віки, але не можна спати. Мені вдалося погрітися у машині швидкої допомоги та обігрітися чаем, потяг робив ще декілька зупинок чем величезні черги на кордоні. Але коли ми таки опинилися у Польщі, знайшли транспорт до тимчасового житла, в мене вперше відбулися нервові тіки від такого великого стресу (1/10 нікому не раджу, дуже неприємно) і ще місяць ми напруживалася коли чули сирени, крики, гучні звуки. І тільки зараз, коли ми чуємо якийсь гучний звук з'являється можливість подумати, а може це просто літак? І хоча моя ліпша подруга таки змогла евакуюватися та вивезти маму, мій ліпший друг та улюблені тварини все ще залишаются вдома, в Україні. | https://drive.google.com/open?id=1KslVULEZr24UwQCeZiKhgMSdSCSxWXCA | ||||
14 | Аністратенко Ірина Валеріївна | 24 лютого вранці ми з чоловіком прокинулись від вибухів за вікном, та одразу прийняли рішення виїзжати у безпечне місце. Моя дитина , якій 10 років почала панікувать, що прискорило наш виїзд. Ми їхали у західну частину країни у безпечне місце, в дорозі 3 доби як у страшному сні, залишивши все. Після того як зрозуміли що війна не закінчиться за кілька днів і небезпечно крізь, ми прийняли рішення їхати до Німеччини, до моєї подруги, яка нам і допомогла влаштуватися. Чоловік залишився в Україні. | https://drive.google.com/open?id=1TLR7ezQ7zLQzQD9OG5wivJq29v83NGpA | ||||
15 | Ватула Тетяна Сергіївна | Ми перебували в Харкові, постійно ховались в підвалах сусідніх будинків та у метро. На сьомий день війни було прийнято рішення їхати до друзів в Дніпро. Нас вивезли з Харкова на фурі Червоного Хреста та друзі надали житло на ніч. Потім ми почули новину стосовно захоплення атомної електростанції в Енегодарі і нами було прийнято рішення рухатись далі. Наступні 3 доби були пеклом, оскільки ми не могли сісти нормально на евакуаційні потяги, пройти кордон, все це було серед плачу дітей, крику матерів, та постійні сутички серед населення. Далі - безпека, але великі переживання за країну, українців, в тому числі родичів, друзів, знайомих. Постійно допомагали і будемо допомагати ВСУ та нашому суспільству, будемо працювати і вірити в неминучу перемогу! | https://drive.google.com/open?id=1wKdsISfDUuTKtZ48BtbppXEqHqdG0beN | ||||
16 | Головко Вікторія Андріївна | Добрий вечір , мабуть хотілося б розповісти більш детально , але немає вже ємоцій , немає сили говорити про це знов і знов , коротко розповім те що проходили . З початку війни , моя сім’я ночувала у підвалі нашого багатоповерхового будинку, з дітьми , бабусею старенькою , це було тяжко , діти починали хворіти і я прийняла рішення поїхати у більш безпечне місто , за західній Україні , деякий час ми знаходилися там , потім вирішили їхати далі , у Німеччину , завдяки добрим людям , ми почуваємо себе зараз в комфорті та безпеці , але відбитки цієї війни назавжди у наших серцях … | https://drive.google.com/open?id=1StJqtd2Ecl3_FnByftpHXgNi_pfuaJdT | ||||
17 | Оксана Панчишин | Доброго дня 28 лютого ,Я з моїми двома дітьми: 8 років хлопчик Владислав і 12 років дівчинка Софія, перетнули кордон України у напрямку Угорщини. Було дуже важко, адже в цей час були шалені черги у пунктах пропуску. Ми проживали місяць у містечку Мішкольц. Там не байдужі мешканці міста, запропонували нам безкоштовне проживання на термін 30 днів. Після цього, друзі з ОАЕ запропонували допомогу, поїхати до них. Ось ми з дітьми зараз живемо у друзів, але плануємо повертатись до Європи, мабуть до Німеччини. Але харчування для двох дітей не дешеве, тому потрібна робота. У мене добре знання англійської мови і хотілося б її використовувати, для того, щоб прогодувати дітей. Сподіваюсь отримати доступ до навчання Дякую Вам | https://drive.google.com/open?id=1QcGp3eUE7mS45MgUd_khlfrM5yAONoEE | ||||
18 | Рахмаіл Ірина Миколаївна | З першого дня війни ми опинилися майже на кордоні бойових дій. Під звуки обстрілів я єдина хто не боявся виходити на пошуки їжи. Але більшу частину дня ми сиділи у холодному та сирому погребі. Мабуть як і всі спали та ходили в одному одягу. Почали розпізнавати звуки воеєнної техніки. Тільки, коли снаряд впав на школу поряд з нами, вся сім’я таки наважилась виїхати. Коли ми вперше побачили міста, де вночі є світло, для нас був шок. Зараз ми в безпеці, але й досі страшно, коли чуєшь якийсь гуркіт. | https://drive.google.com/open?id=1VeXF4FgOYuH3TB2a6zo8zhvr-VFhuupr | ||||
19 | Янч Маряна Володимирівна | На разі я переїхала в іншу область своєї країни, не хочу її залишати, хочу освоїти додаткову роботу і допомагати своїй країні відбудовуватись. | https://drive.google.com/open?id=1G2CKxurxSGsRHpUYa_rslcfDkrNH3qj6 | ||||
20 | Дробот Тетяна Сергіївна | Я студентка, вчилась у Харькові та мала неймовірне життя, поки одного разу не прокинулась від серії вибухів за вікном. Ми жили в общазі та ховались у "бомбосховищі" в універі, кожен день було одне і теж, а потім ми почули шось поруч бабахнуло - це був Каразіна, совсім поруч з нами, після цього нас вирішили евакуювати - так я опинилась у Дніпрі. Але після деякого часу спокою - почали бомбити у його, тоді я опинилась у Польші - одна-одна. Мені важко розповідати все у письмі, бо реальні жахи буквами передати не можна, тому на цьому я закінчу свою сповідь, дякую. | https://drive.google.com/open?id=1loI2_BFbyjNCvpZQB9Y0Vr9tApeF-FG- | ||||
21 | Литвин Аліса Геннадіївна | 3 березня ми покинули дім. В дорозі,до Західної України, були 4 дні. Затори по 12 годин, ночували на дорозі.Спочатку думали залишитися на західній, але через страх нападу білорусів вирушили в Польшу. Я,мама і моя донька 8 років. Родичів або знайомих немаємо, з житлом допомогли волонтери, але в будь який час можуть попросити звільнити кімнату. | https://drive.google.com/open?id=1EzHUgph-rMdUogEnTkUZkq2k3YkOANI4 | ||||
22 | Сергєєва Анастасія Юріївна | Насправді, я залишаюсь поки що вдома в окупованому м.Запоріжжя. Живемо під гул сирен, але в містечку зараз спокійно. Дуже хочу до вас попасти, бо це такий шанс раз в життя буває. У мене батько після інсульту хворіє, чоловік пійшов в АТО та залишився інвалідом.Є маленький син, за яким дивляться бабусі. А я тим часом, намагаюся вичати Тільду, Фігму, HTML та css. Я швидко навчаюсь, але мені не вистачає менторства та системи. Хочу до ІТ. Просто, щоб працювати та допомогти своїм рідним. Пишу до вас, бо хочу втілити мрію та покращити життя своїм рідним. | https://drive.google.com/open?id=1yv7vhEPp9PWpwZtPnotKech6LqKAeGKp, https://drive.google.com/open?id=1gy0U-MmZm-W2tzhS0lYdXMsjryQiG02g | ||||
23 | Скрипка Аліна Олегівна | я прокинулася 24 лютого від звуку ракети, що летить, над моїм будинком, яка прилетіла в аеропорт мого міста, зайшла в інтернет і зрозуміла, що почалася війна! я зрозуміла, що є година на виїзд з міста, щоб вивезти дитину в безпечне місце, кинувши в багажник речі- я виїхала на Захід України, на жаль в Україні немає області де б не звучали сирени і було б безпечно, тому було прийнято рішення їхати у Словаччину, просто в нікуди | https://drive.google.com/open?id=1uAk160jYa-TVMM7YVa2nP1uWfdZaa7SM | ||||
24 | Бершова Анна Маївна | Я завжди хотіла покинути свою країну, мені здавалося життя за кордоном цікавіше. Але зараз в мене немає більшого бажання ніж повернутися додому. 2 березня мені вимушено довелося покинути свій рідний дім тому що у нього влучила балістична ракета. Він був у самому центрі Харкова, біля ХОДА. І у день, коли влучили у Раду, мій дім весь трясся. Але наступна ракета після площі свободи обрала саме мій дім. Навіть коли я намагалася виїхати звідти до вокзалу в 50 метрах від мене ракета влучила у будинок СБУ. Було відчуття що вони намагаються дістатися і вбити саме мене. Зараз я не можу повернутися додому тому що його немає, і більш за все я хочу миру. І сподіваюся, що колись він настане. | https://drive.google.com/open?id=1v2VvrgzalsJpxZAvIh0-R3zJkOii-PjY | ||||
25 | Набхан Вероніка Ренатівна | Доброго дня, мене звати Вероніка, я з міста Києва. На даний момент переїхала до Польщі з грудною дитиною 2 тижні тому. Бо ситуація почала погіршуватися і біля нашого будинку впала ракета. Дуже сильно хочу побачити як мій синочок росте і зочу для нього зороше майбутнє, тому зроблю заради цього все. Хочу вчитися і працювати , і розвиватися. Дуже сподіваюся потрапити на ваш курс Веб Дизайну, бо це моя мрія. Дуже хочу працювати у майбутньому в айті компанії. Дуже дякую що даєте таку можливість українцям! | https://drive.google.com/open?id=18anRMNMrf-5YnKRq5_fDOXSjPz8MbN3v | ||||
26 | Гламазда Леся Сергіївна | Я мама двох діток, проживали в Києвській області. Вивезти дітей з небезпеки для мене було пріорітетною задачею. Наразі ми в безпечному місці і я маю змогу навчатися, ми повинні почати життя спочатку. | https://drive.google.com/open?id=11tnAIEv-uhCTtj4LFq1ThCHmS4y6ThmI | ||||
27 | Коробка Інна Геннадіївна | Ми з сім'єю живемо в Києві, коли почалась війна мої діти (два сина 7 і 11 років) дуже болюче це переносили, всі походи у сховище, постійні сирени, вибухи... , тому мій чоловік прийняв рішення відправити нас за кордон. Так як я не водій ми шли пішки, переходили через Ужгород до Угорщини, так як там була сама менша черга. Перші дні мої діти все ще боялись звуку літаків, хоча це вже були пасажирські. На сайті для допомги українським біженцям, наші волонтери допомгли знайти нам притулок у Франції, де ми зараз і знаходимось. Тут я зі своїми дітьми та з подругою в котрої донька 1,5 року. На сьогоднішній день я вже вдруге втрачаю роботу через війну, так як першого разу я втратила роботу у торговій компанії від Луганського заводу текстилю (причина думаю зрозуміла)... Все що я хочу сьогодні це не мати більше такого досвіду. | https://drive.google.com/open?id=15J6t_0R6MYa2qsewjlWDaU9uGRmGHhtC | ||||
28 | Рогожинська Валерія Євгенівна | З початку війни мені з моїм хлопцем потрібно було покинути свою домівку тому що ми жили у Київський області, хоча ми тільки но почали самостійне життя, та влаштовували своє майбутнє. 24.02 ми поїхали у Київ до батьків, в Києві проживала місяць, доки снаряд не вибухнув поруч із нашою домівкою. Я відразу ж почала збирати наші речі і ми з хлопцем і з собакою поїхали в Одесу, до моїх батьків. Дуже переживала щодо свого майбутнього, майбутнього свої рідних та близьких, хотілось щось змінити і от зараз я в Туреччині, дорога була непростою, особливо тому, що я переїхала сама. до 10 квітня я працювала асистентом вчителя у СШ 20, але як виявилося, ще з 1 квітня я була звільнена через брак коштів на виплату зп для співробітників. | https://drive.google.com/open?id=18hjGnmodiG8XkdgS_t4tB0mjLG3ZFMhe | ||||
29 | Микитчина Надiя | Доюрый день! Я Надежда, которая практически потеряла всю надежду 😭Я убегаю от войны уже 2ой раз и теряю все😭 в 2014 году мне пришлось покинуть свой любимый Донецк и начинать все сначала в Харькове. Было очень тяжело, не очень хотели сдавать жилье и брать на работу с моей пропиской. Но добрые люди есть везде. Прожив 8 лет в Харькове, я очень полюбила этот город и теперь когда вижу новости из Харькова моё сердце разрывается и болит также как и за Донецк😭 Терять семью, друзей и свою обычную жизнь - очень тяжело, а когда приходится пережить это снова - это просто невыносимо. Я как будто попала в часовую петлю и вынужденна проходить все ужасные события 2014 снова и снова. Руки опускаются, я совсем одна в другой стране, без работы. Пытаюсь собраться, чтобы делать новый рывок потому что иначе не выжить... | https://drive.google.com/open?id=11-sZBMsnRLRmpjMk0r5F-mXufLqb3JsT | ||||
30 | Соценко Єлизавета Віталіївна | Привіт, мене звати Ліза. Я народилася та жила в Херсоні, а потім переїхала навчатись до Києва. Була активною студенткою, працювала та навчалась. Проте 24.02 все змінив дзвінок мами. Вона з братом у Херсоні, що повністю окупований росією, а я була у Києві і не знала чого чекати. Мені пощастило та я знайшла дуже хорошу родину у Франції та можу жити з ними, вони не просять нічого, але ж це чужі люди і я не можу довго жити за їх рахунок, та і батькам треба допомагати. | https://drive.google.com/open?id=11lS7CafXLpq4z5QCT9AeOwaD0NXlHsu8 | ||||
31 | Ломов Игорь Александрович | Вместе с семьей не смогли вернуться на Родину из-за войны | https://drive.google.com/open?id=13Xjp7HGOFGUyC6ymyOT3G7lCJMXQPuO1 | ||||
32 | Муратова Юлія Вадимівна | 24.02 прокинулись від взривів… зрозуміла, що життя ніколи не буде таким, як було ще вчора. В голові крутилось одне запитання «як?? Як це можливо в 21 столітті?» страшенний жах за доньку, якій 6 років. Як бути? Куди бігти? Вдома зруйнували кляті вороги за одну секунду відчуття безпеки. Втратила роботу. Змушена покинути домівку… тепкрь незрозуміло як бути надалі? Де знайти роботу? Як дати дитині освіту і дах над головою?? | https://drive.google.com/open?id=1aVXENvEpun4WLKnt6BF8ilIVgu6RhgUq | ||||
33 | Дядечко Алла Олександрівна | Я з Києва. Ще в січні місяці я знала що буду їхати за кордон, так як ми з мамою, робили трудові візи в Чехію на роботу, це мала б бути наша перша робота за кордоном. Ми не встигли нормально виїхати всього лише на 1,5 дні. 26 лютого на 5:57 ранку в нас інтерсіті з Києва до Львову, а зі Львову ми мали б бусом їхати до Праги( так було заплановано). Проте, війна почалась 24, і ми вже не знали чи зможем виїхати, ситуація накалялась постійно. Нам вже повідомили що нас зі Львову нема кому відвезти в Прагу, т. як була об’явлена мобілізація. Все ж 25 ввечері, ми вийшли з дому аби дістатись центрального Київського з/вокзалу, вирішили що будем всю ніч сидіти на вокзалі чекати ранішній потяг. Це була дуже страшна ніч, Київ гримів від сирен і вибухів, вікна дзвеніли. Коли на годиннику стало 5:50 ми вийшли на перон, бо інтерсіті от-от мав приїхати. Але прилетіли гради. Я спочатку , як і всі хто стояв не дуже зрозуміли що відбвувається, так як в небі рясно світились якісь предмети і свистіли. Ми почали тікати з перону, зрозуміло що валізи, люди в паніці, втекли на східці, але вони ведуть вгору, і а не вниз( що було б безпечніше для укриття), до нас прибіг поліцейський з автоматом, і швидко перевів нас в безпечніше місце. Це все відбувалось наче кілька хвилин. І тут приїхав потяг. Всі застрибнули в нього за секунду, беззвучно і ми поіхали до Львову. Їхали не 5 годин, як зазвичай він їде, а майже 10. Приїхавши на вокзал, ми не могли вийти з потягу, так як людей на пероні стояли тисячі, з дітьми, з тваринами. Всі в паніці. Ми зрозуміли що як що ми зарас вийдемо з вагону і якимось чином проберемось до виходу з вокзалу то ми більш не будем сюди повертатись. Там елементарно, люди могли затоптати і не помітити, дуже багато людей. Страшно, всі хочуть покинути Україну. Коли ми вийшли з Львівського вокзалу, то побачили що біля нього ситуація не краща, автобуси штурмували щоб поміститись там, кругом черги. Магазини закриті, якщо відкриті то там нічого немає. Вечоріло, ми з мамою не могли знайти транспорт щоб виїхати вже хоч куди- небудь. Вирішили що будем їхати куди повезуть, в дорозі будем вирішувати як далі. І як нам дістатись Праги в цілому. В цей же час мені написала знайома з Португалії, ми познайомились минулого року на проекті молодіжного обміну Erasmus +в Іспаніі. Вона запропонувала мені приїхати в Португалію, це далі від війни і вона зможе допомогти з роботою. Я знала, що я не покину маму, а в Португалію вона не хотіла їхати. Тож ми вирішили дістатись якось Праги, а там буде видно. У Львові темніло, на вокзалі другу ніч ми не хотіли залишатись, так як ми в Києві на вокзалі просиділи попередню, не спали, не мились. Хотілось поспати, бо попереду нас чекало не зрозуміло що, і коли ми знову зможем спати на ліжку теж було не ясно. Нас прихистила на ніч у Львові, моєї подруги з Києва сестра. Ми помились і поспали, вранці вона відвезла нас на вокзал, де ми мали знайти чим їхати далі. Людей стало ще більше. Ми з мамою розділились і пішли шукати автобуси. Я знайшла один, який з Польщі привіз гумонітарну допомогу, і на зворотньому шляху він може забрати 40 осіб до Кракова. Почали писати список людей, і ми з мамою чудом помістились в тому списку. Їхали два дні, на кордоні з Польщею стояли зрозуміло найбільше часу, людей, машин, міліони. Але я була вражена добротою поляків, силою підтримки і допомоги. Треба можливо ще сказати, що ні я ні мама, до цього не були ні в Польщі ні в Чехії. Приїхавши в Краків, де було дуже багато волонтерів і допомоги біженцям, ми запитали як нам дістатись Праги. Один з волонтерів сказав що ми можем поїхати на потязі, що ми і зробили. Сівши в потяг, ми трішки видихнули, так як надіялись що от от і ми вже будем на місці, а там має бути легше, бо в нас же робоча віза чеська, можливо і житло швидко знайдем. Але, близько 3 ночі в потяг зайшов провідник і сказав що вагон в якому ми їдим, відщеплюють і залишають, нам треба перейти в інший( говорив він це чи то на чешські чи то на польські) моя голова як і всіх інших дівчат з маленькими дітьми не варила в той час. Всі ми не спали по 2-3 ночей. У вагоні переполох, дітей побудили, вони плачуть. Ми, дорослі не знаєм кули нам перейти, і як. Бо по вагонах пройти не можливо, всі проходи забиті людьми, люди в проходах стоять, сплять. Загалом, ми вирішили вийти на вулицю і просто перебігти «швидко» в з валізами і половина з малими дітьми, в наступний вагон. Перебігли. Вагони повні людей, наглухо забиті людьми в проходах. Нам сказали що як хочем їхати то мусим стояти теж у проході ще 5 годин до Праги. Всі стояли, хто плакав, хто мочав. Через кілька зупинок, ми зупинились, до нашого потягу приєнали ще один пустий вагон, ми перейшли і сіли. Там ми трішки поспали, ура! В Прагу ми приїхали 1 березня, з дому вийшли 25 лютого. Першу ніч в Празі ми переночували в готелі, вранці нам треба було вирішити що далі, з житлом. За роботу в той час нам повідомили, що немає місць, багато людей приїхало, робочі місця закінчились, в нас віза і виклик на роботу за який ми заплатили не малі гроші з мамою! Але всім байдуже. Іншу ніч ми ночували в студентів, яких знайшли в телеграм каналі. Моя старша сестра, яка залишилась в Києві, і в цілому не збиралась нікуди їхати, виїхала. І на щастя дуже швидко дісталась Праги. Тож третю ніч треба було думати що робити, бо студенти не могли більше надавати ночліг. Тим більше нас вже троє. Місць тільки два. Я пишу своїй знайомі з Португаліі що моя сестра теж з нами, але вони не хочуть іхати в Португалію, тому я приїду сама. Мама і сестра можуть залишитись ще на одну ніч в студентів, а я в це й же вечір сідаю знову на потяг і їду в Варшаву, так як звідти буде іти евакуаційний автобус до Португалії. Приїхавши у Варшаву мене зустріла знайома, цієї дівчини з Португалії, і відвезла мене до себе додому щоб я помилась і відпочила. У Варшаві я пробула 4 дні, кожен день щось траплялось і автобус або не їхав, або їхав но мене не брав, бо в пріоритеті були жінки з дітьми. Після цих 4 днів, моя знайома з Португаліі сказала щоб я їхала з Варшави в Краків, так як звідти будуть їхати португальці як подорожують по світу, і вони зможуть мене забрати з собою на мінівені. Я повернулась туди, куди приїхала спочатку. Переночувала в хостелі де кімната на 12 осіб в перемішку чоловіки і жінки, різних національностей. І вранці сіла у мінівен який мене і ще 5 українок, мав відвезти в Португалію. В дорозі були три дні. Правда в нас були зупинки на ніч, які організували ці люди що нас везли, попередньо в мережі вони домовлялись з людьми які можуть нас взяти на ніч. Ми їхали Польща-Німеччина-Бельгія(ночували)- Франція(ночували)-Іспанія-Португалія. 10 березня я приїхала в Португалію, поселили нас волонтери у будинку для біженців в Матозіньюш. Тут я і живу. Роботу ще не знайшла, вивчаю португальську. Вірю в краще! | https://drive.google.com/open?id=1JCxxv8BQ1bYcIa0Rq_4lgEZLDYjzD3cl | ||||
34 | Фундова Інна Миколаївна | Я мати двох доньок (11р та 5р), довелося покинути свою домівку задля безпеки своїх дітей. Я не хотіла щоб мої діти бачили як вбивають людей, як руйнується місто в якому вони народилися, та яке вони так люблять. Вони кожного дня згадують та хочуть повернутися до дому. | https://drive.google.com/open?id=1yhQSko-sjD7UuxAAuWW1YmZ0BqNzamia | ||||
35 | Майборода Тетяна Миколаївна | Я з 9місячним сином виїхали до безпечного місця, залишивши всю родину на Україні. На жаль не вдається загрузити ні одне фото та скрін проходження тестування, можливо вислати окремо? | https://drive.google.com/open?id=17svLFAm-olC3Fq39KEiiizN2Sr1w42tX, https://drive.google.com/open?id=1udZNVdK1yo0EgSUJCDxMtc4VSXfeUv9g, https://drive.google.com/open?id=1NaHsiOaLG2xRUPWG2UY619EcP3ot0BKH, https://drive.google.com/open?id=15Zpz1X-I265Veon5vsHAR6ZdccgGksxj, https://drive.google.com/open?id=1A3EeUCgx2z6ujtuSTBoaNigytwZVHr3N | ||||
36 | Жерновнікова Ксенія Святославівна | Ми жили у маленькому містечку Куп’янськ Харківської області. У 2013-15 роках мої батьки допомагали українській армії та активно займались волонтерськом. Я добре це пам’ятаю. Останні 4 роки ми жили на 2 міста - Куп’янськ та Київ. 23 лютого ми з сестрою приїхали до Києва, та мали намір залишитись там дуже надовго. Наші батьки були в Куп’янську. Зранку я прокинулась від телефонного дзвінку мами про те що почалась війна. Ми читали новини та були в жаху, ще й через те, що наші батьки дуже поруч з російським кордоном. Вони сказали нам просто їхати на західну Україну, не знаючи ані адреса, ані міста. Просто на захід. Ми ледь виїхали з Києва, а батьки в цей час виїжджали з Куп‘янська. Вони вже не могли проїхати по тим мостам та дамбам, по яким проїжджали ми, адже вони були підірвані. Ми зупинились у знайомих коло Івано-Франківська. Там ми провели 3 дні. Я добре пам’ятаю ранок 27 лютого, коли ми зібрались всі разом за сніданком та вирішували, що робити. Усвідомлення того, що ми рушаємо закордон, а тато залишається тут було жахливим. Я пам’ятаю як сідаючи в машину бачила його з вікна та плакала, адже в той час тебе перехоплює впевненість що ти бачиш цю людину востаннє… Дорога до Польщі зайняла в нас 60 годин, через неймовірні затори на дорогах. Там ми також переночували в знайомої і виїхали в Нідерланди. В Нідерландах ми не мали нікого і нет знали куди їдемо. Приїхавши, ми знайшли за сайтом людей, які надали нам прихисток, а через 2 дні вантажуючи речі в машину з їх будинку, до нас підійшло 3 місцеві жіночки. Вони познайомились з нами та ми обмінялися номерами телефонів. Згодом, вони запросили нас всіє на вечерю і зараз ми продиваємо у подруги однієї з цих жінок. В мене немає слів, щоб описати наскільки ці люди нереальні, якщо захотіли прихистити в себе родину, зовсім її не знаючи… Я сподіваюсь, що ми зможемо знайти тут своє місце, а також вірю в перемогу та в те, що скоро мій тато біде поруч. | https://drive.google.com/open?id=1yVrcywBWBG4T-uNuXPRJDeH-81ERfG8O | ||||
37 | KHEILIK TETIANA | 24 февраля в 4 часа утра мы проснулись от сильнейшего взрыва. Над нашим домом украинское ПВО сбило российскую ракету . Началась война. Затем несколько бессонных ночей в подвале, ежечасная воздушная тревога и постоянный стресс.Было очень страшно, потому что на балкон уже прилетел осколок ракеты. Я боялась за ребенка и понимала, что следующим уже может прилететь снаряд. Мы с сыном решили убегать от войны в Италию. К сожалению, уже второй раз. Я родом из Луганска и в 2014 году мы переехали в Киев. По образованию я экономист, закончила курсы бизнес-аналитик. Работала более 5 лет аналитиком, тестировщиком 1С Предприятия. К сожалению, данное ПО не используется в Европе. Английский на базовом уровне. Прошу дать возможность получить дополнительное образование и работу. | https://drive.google.com/open?id=1RerlZBkaT8ZbeREx8ahFA0JM1BatqPSl, https://drive.google.com/open?id=167z1lOgiT3Tp578SF1I8MZrrb6giMCRM | ||||
38 | Рублевська Майя Миколаївна | Я мешкала у м. Вінниця та розвивалась у сфері психології, дефектології та педагогіка. Продовжувала приватно навчання за фахом системний сімейний психотерапевт. Працювала приватно у власно створеному закладі. Війна змусила залишити заклад, який саме розвивався, аудиторію , яка вдалося залучити до співпраці. Кошти , які були вкладені у обладнання , рекламу та ремонт в результаті теперішньої ситуація були витрачені даремно. Ми проживали поряд з стратегічним об’єктом у місті, тому я постійно дуже хвилювалась за своє життя та життя дитини (12 років) та чоловіка. Після двох тижнів війни та повного емоційного виснаження від напруги та хвилювань нами були прийняте рішення емігрувати до Польщі за для збереження свого життя дитини та мого. Це рішення було дуже важким для мене , адже залишати свою батьківщину і їхати до чужої країни та чужих людей страшенно не хотілось. Але іншого виходу не знаходили. Тому наразі ми в безпеці, активно вивчаємо польську мову та соціалізуємось у місті. Дочка вступила до польської школи. Я маю досить багато вільного часу для освіти та саморозвитку. Стосовно працевлаштування. Я дуже давно хотіла здобути освіту в сфері IT, адже вона дає можливість працювати дистанційно та розвиватись. Маю хист до подібної діяльності, неодноразово в університеті створювала проекти, підходила до низ креативно. Буду наполегливою студенткою і точно досягну майстерності у цій справі, тому що готова переборювати складнощі та досягати мети. Тому я буду безмежно вдячна за надану мені можливість отримати таку спеціалість. | https://drive.google.com/open?id=18i6q0vYG65kF_nphIH3xwSqyrGmMUUGJ, https://drive.google.com/open?id=1Q1LYTGavD9jzEK9FkJwXNLH8iGQAAssV | ||||
39 | Казакова Юлія Сергіївна | З ранку 24 лютого проснулися від вибухів в аэропорту. Тиждень ховалися у підвалах. Кожного разу коли лунали сирени та вибухи. | https://drive.google.com/open?id=11HT5enH40WQKuMM6HDAFLCqhz-Nr6aqe | ||||
40 | Іванова Ганна В'ячеславівна | Тікали з донькою від війни,моє життя залишилось у Харкові.Дуже важко все згадувати.Вирішила,що треба рятувати доньку.Знаю що якщо я не була матусею, залишилася у рідному місці.Але моя дитина це головне.Так я і опинилася тут,чіткого плану не було.Була розгубленість,відчай,страх,тяжка дорога...Карається серце,але вірю в Україну.Зараз шукаю можливості для нового життя! Вірю що зможу. | https://drive.google.com/open?id=1ZEV7xzsogDKFEYlIluzJwCU4XW7j-YwG | ||||
41 | Осіна Альона Дмитрівна | Залишаюсь поки що в своїй країні, бо не можу бросити свого чоловіка | https://drive.google.com/open?id=1GZ5PpNjS8aglzXj-D_-WlqT33gu12cj3 | ||||
42 | Яковлєва Юлія Сергіївна | Як і в багатьох українців мою домівку почали обстрілювати та мені потрібно було виїхати подалі від бойових дій ,я вибрала Угорщину тому що тут живе моя тітка та зупинилися у неї Це був дуже важкий шлях тому що зі мною було ще 2 котика та це було у 1-й день, коли було дуже дуже багато людей …але ми здійснили цю подорож і зараз я шукаю нову роботу…. | https://drive.google.com/open?id=13ahgnItEq0UTKDGgCEtMcWO7V6gQyAzz | ||||
43 | Когут Владислав Миколайович | Ми тікали з під обстрілів з Києва, чудом змогли забрати дідуся з Бучі. Десь дня 4 добиралися до кордону. Іноді мені здається, що це було в минулому житті. | https://drive.google.com/open?id=1CHA9cQqLkO89KUDNj_WUwYoPi7afsFIt, https://drive.google.com/open?id=1ZERpO7R_mTwqWwFVMYW9LZZyzA0MUuYh, https://drive.google.com/open?id=1S35_8uO1_yGEO4lR5p0-KfSIwK5-5e-S | ||||
44 | Тарнавська Ірина Юріївна | Переїхала за кордон з двома синами (5 та 13 років) бо вболіваю за ії розвиток та становлення | https://drive.google.com/open?id=11QndtNNb6ckBr4QOyxQ4wmJiBLGg6J-n | ||||
45 | Мартишенко Ірина Сергіївна | У перший день війни ми прокинулись від гучного вибуху. Поруч з нами почали бомбити Гостомель. Мій брат і його сім’я зібрали речі і приїхали з Києва до нас, оскільки вважали що так будет безпечніше. У мене 2 маленькі племінниці, одній нема ще й року, а іншій скоро буде 3. І коли ми побачили що над нами літають російські гелікоптери, нами було прийнято рішення виїзжати закордон. Хлопці залишились, а усі дівчата виїхали. Дорога була дуже складною оскільки були дуже великі черги, малі плакали, всі боялись. Коли ми виїжджали з нашого дома ми почули як поряд з нами щось вибухнуло, прям поруч з машиною, на щастя в машину воно не потрапило. Через декілька днів ми дізнались що нашого дому більше нема. Там залишилося все що було для мене дорогим. Цей дім дуже багато для мене значив. У цей день мене стався нервовий зрив. Декілька днів поспіль я отримувала повідомлення про те, що наше містечко захопили і про те,що моїх друзів вбили. Досі не можу зрозуміти що це відбувається у 21 столітті. Дякувати богу ми змогли врятуватись | https://drive.google.com/open?id=10m2MuxmZ6o2RPUQ3T6giIaExvrcPjZJf | ||||
46 | Оселедченко Марина Леонідівна | Ми виїхали з України усією сім'єю. Маю чотирьох діток. Наймолодшому - 2 роки. Місце для життя знайшло нас саме: відповіли на одне з моїх питань з приводу житла. Це чудове село Stary Chwalim із чудовими людьми. Нас всіляко підтримують, але складнощі з роботою, маленькі діти та наявність інвалідності (хворію на міастенію, патологічну втомлюваність м'язів). Немає фізичної можливості виконувати фізичну роботу, особливо повторювані рухи. Маю ноутбук, поверхнево розумію дизайн та коди. | https://drive.google.com/open?id=196G6xpLC6Bpw4FG66gocidAHwAm_oI4C | ||||
47 | Кобилинська Дар'я Вадимівна | 24.02 я знаходилась в Закарпатті і прокинувшись від повідомлень моїх рідних про початок війни одразу прийняла рішення про те, що мені потрібно їхати за кордон, щоб звільнити квартиру в якій я проживала для батьків та родичів, які їхали з Києва 32! години. Сама відстояла в черзі на кордоні півдня до Угорщини, звідки мене забрав знайомий до себе. | https://drive.google.com/open?id=1USmi98qwEjMrBgGeG29A7Jlfb27ytcuU | ||||
48 | Осінська Світлана Миколаївна | Я поїхала до Іспанії перед початком війни і тепер не можу повернутися (але це дуже хочу) | https://drive.google.com/open?id=1l95Wmbm19-Yqntos1I-XfT_1a6nC1-GL | ||||
49 | Мироненко Микита Ігорович | Виїхали ми з сім'єю 17 березня, переживши пекло. Увесь час з початку військових дій ми жили у коридорі та ванній кімнаті, вже після того, як до 4го під'їзду нашого будинку (ми жили у шостому під'їзді) прилетіла авіабомба та зруйнувала 6-9 поверхи, ми були вимушені жити у підвалі (приблизно тиждень). Води, електроенергії та опалення не було вже з 2 березня. Газ відключили приблизно 5 числа, були вимушені готувати їжу на подвір'ї будинку, кооперуючись з сусідами. Але все це позаду, ми у безпеці, проїхали через всю Україну та наразі у Нідерландах (маю проблеми зі здоров'ям, тому непридатний до військової служби). Найскладніше - адаптуватися до звичайного цивільного життя після всього того, що ми пережили там. Сповідуємось, що колись зможемо повернутися у рідне місто. | https://drive.google.com/open?id=1as7Ir4B-NB-LQnBqAr9-mEpIMGNejKkf | ||||
50 | Ровнягіна Кароліна Сергіївна | Я з міста Маріуполь, мою рідну домівку обстріляли та підпалили окупанти. З 24 лютого по 17 березня я була зі своєю родиною в місті, останню неділю ми прожили у підвалі, без хліба та нормального запасу води. Це був суцільний ад, я думала, що ми ніколи звідти не вийдемо. Але в нас вийшло Тау як по Україні в нас немає родичів, ми з сім'єю прийняли рішення переїхати закордон. Виїхавши з України мы приїхали безкоштовним автобусом до Польщі, а звідти нас привезли в Голландію. | https://drive.google.com/open?id=1DVffOaRRGDhT-COe8fcEVnzaozG3A68e | ||||
51 | Гавриш Анна Ігорівна | Переїхала з дитиною до Польщі після перших прильотів ракети по Дніпру. Зараз проживаємо в маленькому селі Pcim, де знайти роботу дуже складно. Готова вчитися та розвиватися в it сфері! | https://drive.google.com/open?id=10SWw7uuwTyvWGUFD54cUnTMRXGQUktpm | ||||
52 | Перцева Галина Дмитрівна | . | https://drive.google.com/open?id=18w-a9r4rZSkkGDJ59iiqNcHAqOurEFfY | ||||
53 | Казаков Владислав Викторович | Проживаю В городе Днепр, но из-за Орков потерял работу, очень хочу освоить новую професию и дальше обеспечивать свою семью | https://drive.google.com/open?id=16Ws5S9HFEbnb0GCab-4lkBiwWOVxqRo0 | ||||
54 | Браславський Владислав Вікторович | Заздалегідь купив білет на 24 лютого на відпочинок до Єгипту. Через 30 хвилин після нашого польоту закрили небо. Дізнався про напад аж в Єгипті. Настрою на відпочинок більше не було. Після закінчення путівки полетів до Польщі. | https://drive.google.com/open?id=1x0oyylcNXrWIL3v4wr5E1Z1Hh8A18S6n | ||||
55 | Дерев'янко Ольга Сергіївна | Разом зі своєю сім'єю мешкали в Харківській області, за 40 км до границі з РФ. Місяць ми жили під постійними обстрілами з великою надією на мир. Обладнавши погріб який служив для зберігання овочів в бомбосховище, разом з дітьми ховалися від гучних вибухів. До останньої миті не хотіли покидати рідну домівку та найдорожчих людей, але чоловік наполіг на тому щоб я разом з дітьми виїхала з країни. Він залишився. 22 березня ми сіли в потяг Харків-Львів, приїхали пізно в ночі. На вокзалі во Львові нас зустрічали волонтери які організували ночліг в торговому центрі недалеко від вокзалу. За допомогою волонтерів нас відвели до кордону де ми перейшли до Польщі. Тут нас чекали автобуси до Варшави. По преїзду на разподільчий пункт нас розселили в центрі пасіонатного типу з 3х разовим харчуванням. Дуже вдячна всим людям які допомагають в такій біді, слова вдячності просто не передаваємі! Мирного неба всім! Слава Україні!!! | https://drive.google.com/open?id=1eF90UbGbOLchP6J-ypPIRpp_m9g37a9w | ||||
56 | Соломко Яна Дмитрівна | Вперше коли я дізналась, що таке війна мені було 14 років. Моя сім'я була зобов'язана переїхати з дому, кинути будинок, кинути бізнес, кинути все життя. Тому що у нас на Донбасі вирішили розв'язати війну. Ми втратили все і протягом восьми років нічого не придбали і мали дуже тяжке життя. Я з багатодітної сім’ї. 24 лютого ми знаходилися в місті Миколаєві і мама розбудила мене зі словами «війна», було важко в це знову повірити. За 22 роки друга війна у моєму житті. Ми півтора місяці сиділи у місті Миколаїв, були сильні обстріли. Багато районів і постійно втрачали світло, газ, воду. Найстрашнішим був ранок коли о 7-й ранку мені довелося будити молодших брата і сестру тому що обстріл був безпосередньо на наші будинки. У нас впали снаряди у дворі, за будинком, поряд у парку. Тоді ми вирішили їхати, Але подивившись квартири які сдавали за всі гроші світу, зателефонувавши знайомим, які вже поїхали закордон. Ми і дізналися, що їхати нікуди. Вже ніде, нікого не чекають та не приймають. І нам довелося ще на якийсь час залишитися шукати собі житло, в яке ми могли б переїхати. Тут запропонували програму для дітей інвалідів (Для мого брата) І я з двома дітьми виїхала до Італії. Наші батьки лишилися там. | https://drive.google.com/open?id=1bJN14IxUHbFm7j2pPTBQD5OArBJPq7SU | ||||
57 | Трофімов Андрій Іванович | 02.03.2022 ми з дружиною вирішили їхати а Польщу, бо російські окупанти опинилися за 40 км від міста Кривий Ріг, де ми мешкали. Вранці 03.03.2022 моя сім‘я в кількості 5 осіб, сіли в машину і рушили на захід, дуже довго і моторошно було їхати по Вінницькій області, затори, розбомблені і зачинені заправки. Добу я без сну і відпочинку був за кермом, вранці 04.03.2022 ми в’їхали в Польщу. Я не знав, чи пропустять мене українські митники, бо чоловіків не випускають з України, але через хронічну хворобу, цукровий діабет, мені дозволили виїхати з України. Опинившись в Польші я не знаю як далі бути, чим займатися, постійної роботи нема, житла на таку велику родину нема, тільки підробітки. | https://drive.google.com/open?id=16Y7HnOYDJ0koVZCpgvqHI-AateDyffEA | ||||
58 | Лукаш Катерина Вадимовна | Меня зовут Катерина. Я из Харькова. Сейчас я нахожусь в безопасности, в Испании. Моя история 24.02 мы проснулись около 5 утра, услышали взрывы (конечно тогда мы не поняли сразу, что началась война), в голове сначала мысли, может это салют, петарды, что-то подорвали, что угодно. Я зашла в инстаграмм, телеграмм и просто была в шоке, все выкладывают сториз "началась война","сирена", "стреляют" Выглянув в окно я увидела людей выбегающих из дома с чемоданами, в рабочем чате ребята из разных районов Харькова писали о взрывах и конечно же нам не нужно было идти в тот день на работу. Мы бегали по квартире собирали вещи, но мы не знали куда нам ехать, ведь взрывы было слышно по всей Украине. Потом решили пойти в магазин, купить еды, так как особых запасов у нас не было. Пока мы стояли в очереди в супермаркет (1,5 часа), участились выстрелы. Мы приняли решение идти в бомбоубежище. Посмотрели по картам, идти было 5 минут. Пришли туда, нам сказали, идти в метро так как это бомбоубежище ужасное и в метро безопаснее. Мы провели день и ночь в метро. Утром мы вернулись домой. Мы успели покупаться и покушать, снова сильно начали сильно стрелять. Было страшно и мы спустились в подвал. С того момента мы все время были в подвале. Подымались домой только сходить в душ и приготовить еду и снова были в подвале. Всё время мы только то и делали, что следили за новостями и были в постоянном стрессе. Я не хотела уезжать до последнего. Началась авиация. Детали вертолеты над нашим домом и были взрывы возле нам. Я не хотела уезжать, оставлять своего мч, наш дом. Казалось, что все наладится и "завтра всё закончится" но ситуация становилась только хуже. Виталик (мой мч) настоял на том, что бы я уехала. Мы начали искать варианты уехать в другой город вместе. На утро 3 числа мы искали варианты доехать до вокзала. Вызвали такси (с 1 человека 1000 грн). Но даже этот таксист не приехал. Договорились с ребятами с нашего дома доехать вместе до вокзала. Ехать минут 40. Сказать, что было страшно, не сказать ничего. По дороге на вокзал стало ясно, что Виталик не уедет. Парней старше 18 не пускают даже на вокзал. Он настоял что бы я уехала. На вокзале было очень много людей. Очередь была на первое, продолжалась в зале ожидания и заканчивалась в подземном переходе. Я осталась с ребями с моего дома. Они состояли 2 часа и уехали. Я осталась одна, познакомилась с парочкой, на первый взгляд приветливой, но как же я ошибалась. Виталик уехал на такси к другу, там было тихо. Когда он ехал в такси, в 200 м от них упал снаряд и в машине выбило стекло. Я стояла примерно 7 часов. Мы немного продвинулись, примерно в зал ожидания. Начался комендантский час, людей было много, было страшно. Я и эта парочка решили пойти в метро на ночь, там было безопасно. Мы разговаривали с ребятами, думали что делать дальше. В метро на вокзале был ужас. Много людей. Разнох национальности, я не чувствовала себя в безопасности. В какой-то момент я задаю вопрос, что мы все таки будем делать и эта особа мне говорит: "что мы будем дальше делать мы сейчас будем думать, а что ты будешь делась я не знаю". Я держалась до момента, когда мы прощались с Виталиком, но после этой "девушки" я ушла от них и осталась одна. Я ночевала в вагоне метро сидя на каримате. Я проснулась в 3 утра 3 марта и увидела расписание поездов на этот день, в 4:11 было 2 поезда до Львова. Моя задача была выехать из Харькова, а дальше решать куда ехать. Я шла на вокзал зная какая очередь была вечером и объявили, что поезда ночью ходить не будут, ожидала увидеть много людей. Я пришла в зал ожидания, там было не много людей. Мы вышли на первое, мы стояли возле колит, куда должен был приехать поезд через час. Мы стояли до 6 и ждали поезд, нам говорили он будет, когда не понятно. Пришли люди с автоматами наши и сказали "воздушная тревога, пройдите в зал ожидания, дальше что бы здесь не происходило, закроем дверь и не впестим". Я зашла. Я стояла возле выхода на первое на 1 колию. Какой-то поезд стоял на 2 колит. Возле него собирались люди и в какой-то момент объявили, что поезд до Львова. Что бы попасть на вторую колию нужно было пройти по подземному переходу, там уже были люди. Я несколько секунд думала и побежала. Я прибежала туда, там были люди, женщины с детьми вперёд. Я попала в поезд и уехала | https://drive.google.com/open?id=1N-IkwplaaiwOeBo8XwcN8O9Yo8kqc0ux | ||||
59 | Велика Поліна Олегівна | На момент початку війни 24 лютого я знаходилася поза межами України у відпустці. Повернутися додому не було можливості, тому я була вимушена залишатися у країні невідомий проміжок часу, доки не зміняться обставини, або туристична компанія не розпочне евакуацію. На початку березня мене без попередження евакуювали до Будапешту, де в мене не було ніяких планів та зв'язків. Дуже допомогли місцеві люди і волонтери. Рідні з України наполягли на тому, щоб я залишалася у безпеці, доки є така можливість, але я вірю, що зможу скоро повернутись додому. Я розумію, що мені пощастило набагато більше за багатьох людей, які стали переселенцями через фактичну загрозу їх безпеці, і сподіваюсь, що вони зможуть повернутися у мирну Україну. | https://drive.google.com/open?id=1Zo9ioNUPGOBqvAX9NyHOy2M58EkBtUme | ||||
60 | Жученко Сара Мохсенівна | Живу під Киевом, недалеко від нас були вибухи, останні дні по 6-7 лунали сирени. Вирішила вивезти дітей, щоб не калічити психіку. | https://drive.google.com/open?id=1PJJNdxLZGRLtkMFFPYaPiFVxoMmPRHFv | ||||
61 | Басова Ірина Олександрівна | Я підскочила з ліжка рівно о п’ятій. Десь глибоко всередині ще була надія, що це вибухають цистерни на залізничній станції неподалік... Але надія ця танула з кожною секундою, як і ніч перед світанком... 2 тижні у підвалі приватного будинку. Найстрашніше стало коли полетіли літаки... Останнім аргументом "за" поїхати у безпечне місце стало те, що вже три доби донька відмовлялася виходити з підвалу...Тож 1400 км за кермом, 4 доби в дорозі, добрі люди в усій Україні і ми — в безпеці. Але стабільності тут не відчуваємо і досі(( І дуже, дуже-дуже хочемо додому! | https://drive.google.com/open?id=13rdwISN02mnqp5nB_voVS0MCSYUw5Wwn | ||||
62 | Oleksandr Chumak | Ніколи не уявляв, що мрія вчитись у Німеччині збудеться, будучи біженцем, не закінчивши 11й клас, та не здійснивши усі свої наміри та мрії. Привіт, мене звати Саша, мені 17 років, я з міста Київ. Два рази домівку забирала війна в моєї сім'ї, перший раз у 2014 році, а тепер у 2022, я знаю, що не один із такою історією, і останні декілька тижднів були дуже тяжкими для всього нашого народу, але саме зараз нас повинно мотивувати робити щось нове, показати що Україна - сильна нація, нація креативних, вільних словом та думкою людей. Наразі я у Німеччині та вже маю наміри щодо поліпшення нашої економіки та IT-індустрії після перемоги над "руснЄю". В мене вже який тиждень поспіль над вухом гудить бажання якось допомогати нашим, наразі найкращою поміччю буде грошова, тому на мою думку великим прикладом для німців буде розуміння того, що навіть попри переїзд до іншої країни, наші підлітки будуть допомагати своєму народу. Якщо цей курс допоможе мені знайти роботу, я не відмовлюсь допомагати частиною зарплати нашим солдатам, та тим чия домівка була зруйнована! Тим самим хочу закликати всіх хто вже знайшов стабільну роботу чи сам з україни та живе у Німеччині й має стабільну роботу, присилати допомогу своєму народу. | https://drive.google.com/open?id=1uNl8tAYIZkfahuHw6LlpUaYfE2v2x5Qm | ||||
63 | Ратинська Ірина Сергіївна | Всім привіт! Мене звуть Ірина, народилася і виросла в Мколаївській області, навчалася, працювала, одружилась та народила донечку в Києві. 24 лютого чоловік розбудив в ранці зі словами «давай збирати речі, почалось». Як в тумані під плач дитини з тремтінням в рукам почала пакувати речі, а за годину зупинилась, розуміючи, що їхати всеодно нема куди і до кого, тому вирішила, що будемо в Києво, бо як сказав тато (зараз перебуває в Миколаєві): паніка, то найбільший ворог. Ввечері чоловік все ж запевнив, що для безпеки дитини варто було б покинути місто хоч на деякий час, тому за годину зібрались і поїхали до майже незнайомих людей під Білу фцеркву переночувати, а далі вирішувати, що далі. Нас маленькому будиночку було чоловік 20 різного віку, дякувати Богу, що приютили, накормили. То була найжахливіша ніч, бо з маленькою донечкою на руках всю ніч бігали в підвал, як чули літаки, але кульмінацією був звук вибуху під ранок. Було страшно, повна не орієнтація що відбувається і що далі(( Ранок, чоловік прийняв рішення їхати далі на західну Україну, весь день в дорозі під сирени в містах З дитиною на руках, в заторах, дістались лиш Хмельницького, а далі комендантська година, дякувати абсолютно чужим, але надзвичайно добрим людям які приютили на ніч та нагодували вранці. Новий день, новий маршрут, лише ввечері дісталися Дрогобича і знов незнайомі люди, нове житло, а ми вже 3 дні як ночуємо в тому ж одязі, а з їжі лиш сніданки доброзичливих господарів. Дитина грудне молоко та сухпайки(( зрештою, пані Ольга, яка нас привітно приютила в Дрогобичі, допомогла найти житло і ми на декілька днів видихнули, щоб зрозуміти, що далі. Довго вагаючись, прийняла рішення, перетнути кордон, бо надивившись жахіть і скільки постраждалих діток вже було на той момент, зрозуміла, що наразі я відповідальна за життя дитини, воно безцінне і в пріоритеті! Знову дорога тривалістю в 2 доби, перетин кордону і ми в кімнаті гуртожитку з півторарічною донечкою, батьками (чоловіка) та котом! Тут тихо і спокійно, а серце колотиться і вкрай швидко б’ється, бо дома лишились в небезпечних районах рідні, бо вдома кожен українець=рідний, і кожен в небезпеці. Відчуття вини і сорому, що лишила Бвтьківщину переповнює, але заспокоюю себе тим, що дитина в безпеці і це найголовніше! Скоро наша перемога і ми всі повернемося відбудовувати нашу неньку Україну, але зараз треба прийняти нову реальність і спробувати знайти себе в чомусь новому, навчитись жити по-новому, навчитись заробляти на хліб в інших умовах. | https://drive.google.com/open?id=1mVUSNiytlnMKUT1UbG7PnpgXSfPTXFMF | ||||
64 | Кузьміна Вікторія Вікторівна | Я – мешканець міста Харкова. Коли почалася війна, працювала у приватному офтальмологічному центрі. Після війни наш медичний заклад закрився, тому що ані співробітники, ані пацієнти не могли до нього дістатися через сильні обстріли. Перші 10 днів провели у Харкові. Було дуже страшно. Але у нас не було автомобіля, тож виїхати не було можливості. Потім друзі з автомобілем вивезли нас із міста. Я з молодшим сином поїхали до Німеччини, старший лишився в Україні. Дорога була дуже важка, зайняла 4 доби, 3 з яких ми майже не спали. Але нам допомагало дуже багато людей. Нас зустрічали, давали прихисток, годували. Зараз ми живемо у друзів у Німеччині. Ми дуже вдячні всім, хто не залишився байдужим. Зараз всі наші думки та почуття у Харкові, ми дуже хочемо додому, але, на жаль, це не є небезпечним. Тому життя триває далі і треба думати про майбутнє. Потрібно завжди використовувати можливість розвиватися і вчитись чомусь новому, тим більше я давно хотіла працювати по своїй першій спеціальності, яку обрала ще у школі. | https://drive.google.com/open?id=1VmqFt0731USvNjwI6u-MQuWppRGnj83U | ||||
65 | Бершова Вікторія Валентинівна | Мене звати Вікторія. Я вимушена була виїхати 13.03.22 зі свого рідного міста Дніпро з двома дітьми 3 і 9 років. Чоловік залишився в місті і подався до лав військ України. Прибувши до Польщі, ми були вражені тією величезною кількістю уваги, допомоги, співчуття і підтримки з боку волонтерів і взагалі всього населення Польщі! Я безмежно вдячна кожному за стаканчик чаю, поміч з сумкою, відкриті двері для коляски з дитиною та просто привітливу посмішку і запитання "Чи все у вас добре? Чим вам допомогти?". Безмежно вдячна волонтерам, які роблять все можливе і не можливе! Дуже вдячна дівчині-волонтеру на вокзалі у Варшаві, яка побачивши моїх дітей в залі очікування, принесла мильні бульбашки і сама гралася з дітьми, надуваючи бульбашки! Нажаль ми зіткнулися з проблемою пошуку житла і довго не могли знайти жодного варіанту. Наразі і цю проблему ми вирішили! Зараз влаштовую дітей у школу і дитячий садок і мрію отримати роботу. З України я виїхала заради дітей і щоб чоловік мав можливість захистити рідну землю від ворога. Ми, жінки, теж повинні бути зараз сильними і стійкими! Оберігати і виховувати дітей навіть у цей важкий для всіх час. Віримо, що війна дуже скоро буде завершена перемогою України! Слава Україні! Героям слава! І все буде Україна! 💙💛 | https://drive.google.com/open?id=14iNVkQ6pDCkwPgHnF1u0ULp_Q1-_KJv7, https://drive.google.com/open?id=1jhBCEZ0C-TkM4e6JPo8HB8uR_bQVoLfo | ||||
66 | Богомолова Марiя Павлівна | У мене донька 6 років. Ми виїхали за кордон до Польщі 8 березня, коли в Києві почалась небезпека. Я розлучаюсь с чоловіком и утримую доньку самостійно. Я дуже розумна і логічна. Обожнюю цифри та послідовність. | https://drive.google.com/open?id=1EPlc1_HiyBNfrS5CrPrIWyaHvtb6lLTQ | ||||
67 | 0955342179 | Я виїхала за межі свого рідного міста Харків через два тижні після початку війни. Спочатку я поїхала до Западной України, Де прожила тиждень і не змогла знайти роботу,та житло за нормальною ціною Після чого я на останні кошти придбала квиток на літак з Румунії з 2 пересадками до Іспанії в невелике місто Аліканте, де як виявилося дуже тяжко знайти роботу, а знайти житло складно навіть якщо ти іспанець з документами, рушити у іншу країну я не можу, бо мені просто не дозволяють кошти йти на такий ризик, тож я прийняла рішення знайти дістанційну роботу | https://drive.google.com/open?id=1YBstuvSBzlW-f8pYRIb3ivhtcZAScCtA, https://drive.google.com/open?id=1kuJ6Hp5-xLGoKctcxyc28UqpR8YucO9R | ||||
68 | Пекар Лідія Сергіївна | 24 лютого, я прокинулася від гучного вибуху, через хвилин 10 почула ще один. Почала шукати інформацію в інтернеті, щоб зрозуміти що коїться. Як тільки зрозуміла що россія почала повномаштабний наступ на Україну, то одразу ж розбудила свою доньку, їй 12 років, і ми навіть не збираючи речей сіли в машину и виїхали у напрямок Волинської області, де мешкають наші далекі родичі. Їхали з Києва до села більше 14 годин без зупинок. Потім, ще неділю ми чекали у родичів, сподіваючись на швидку перемогу ЗСУ. Але через тиждень, ми вирішили їхати до Португалії, адже тут мешкає моя рідна сестра - перейшли кордон пішки і далі вже літаками добирались до Порто. Вже місяць як мешкаємо тут. | https://drive.google.com/open?id=1_0xpnr9oWJrWLffxNHU-VakdOKK14N3F | ||||
69 | Журавльова надія сергіївна | Убежала из Мариуполя, когда начали бомбить и увидела танки из окна. | https://drive.google.com/open?id=1NMOlimJsHGbPm7H7ti0_fxsuK0gSUJQd | ||||
70 | Курганська Катерина Сергіївна | Доброго дня, на момент початку війни я знаходилась в Києві, в той же день мені вдалося виїхати в Чернігівська обл, але в столиці залишився мій чоловік. 2 тижні я пробула в місті Ніжин, з бабусею мого чоловіка, коли місто почали сильно обстрілювати, я перемістилась в місто неподалік Борзна. Там було більш менш безпечно, але постійні новини про атомну та хімічну зброю не давали мені спокою, тому я вирішила виїхати. Я їхала 5 довгих днів: Борзна-Київ-Львів-Варшава-Барселона-Бенідорм. Зараз я живу у брата під Бенідормом,але в нього 3є дітей і тому довго перебувати в них не зможу. Я б дуже хотіла як найшвидше почати працювати, але документи отримаю лише в кінці місяця. В Києві я працювала менеджером в інтернет магазинах більше 2х років, але нажаль тепер не зможу продовжувати там робити. Дуже надіюсь отримати шанс на нову професію та найшвидше почати допомогати економіці країни 💛💙 | https://drive.google.com/open?id=11hUldnEK684pQVh6V93aFVEZuHCkzSBC | ||||
71 | Ільченко Алла Вікторівна | Виїхала з Києва через 1,5 місяці від початку війни з подругою, молодшою сестрою та 2 собаками. Були в Києві до останнього, доки у сусідній будинок не влучили уламки від снаряду. Пошкодження були жахливі, тому й поїхали, не витримали нерви. Спочатку до Львова, але знайти помешкання на заході України на тривалий час, не вдалося, тому за кілька днів вирушили закордон. Спочатку в Угорщину у центр для біженців, потім спрямували до Італії по запрошенню знайомого. Але за три дні мусили виїхати знову, бо складно було володарю в помешканні з собаками. Тут мусили розділитися, сестра вирушила у Польщу, а ми з подругою повернулися до Угорщини. Тільки тут змогли знайти в сільській місцевості житло з тваринами. Але далеко від великих місць, роботи не знайшли, не маємо можливості отримати навіть статус тимчасового перебування. Наразі залишаємося в Угорщині, але не виключаємо того, що доведеться виїхати, бо житло можна отримати на 1-2 тижня, не більше. Орендувати не маємо можливості, невеличкі кошти, що були з собою, закінчуються. | https://drive.google.com/open?id=1_8TyvJaCg_SXn-5xGF-asnsgpIKY6nEM, https://drive.google.com/open?id=1zcdl59OMQ0ezJBdgguFArkmuWXQuGj7F | ||||
72 | Солоненко Ліка Євгеніївна | Добрий день! Моє ім’я Ліка Солоненко. Я учениця 11 класу у школі №103 міста Запоріжжя. Ще до 24 лютого я мала усе про що може мріяти дівчина мого віку: теплу домівку, велику родину, мою улюблену кицю Бусінку, багато друзів і мрії про майбутнє. Я була впевна, що буду навчатись в Києві (навіть на бюджеті) на графічного дизайнера у гарному вузі, жити в гуртожитку, знайду нових друзів, роботу і матиму змогу стати класним спеціалістом і щасливою людиною у своїй країні. Але 24 лютого всі мої мрії і сподівання миттєво зруйнувала ВІЙНА! Моя мама вивезла мене і всю мою родину до села (бо вважалось що там безпечніше жити), але через тиждень стало зрозуміло, що небезпека всюди: сирени і вибухи було чути часто, а пізніш ми дізналися про захват АЕС в Енергодарі, всьго в ста кілометрах від нашого міста, та бойові дії в с. Василівка, зовсім недалеко від нас. 2 травня мама сказало, що ми їдемо з країни щоб вижити. Мама подзвонила своїм подругам і вони за годину вирішили їхати за нами щоб також урятувати своїх дітей від війни. Ми зранку зібрали сумку й поїхали на вокзал, щоб сісти в евакуаційний потяг і поїхати якомога далі. І от нас 7 людей і собака. Вдома залишився мій тато, мої бабусі, моя улюблена Буся, мої друзі і всі мої мрії. А потім ми пережили 10 днів пекла. Спочатку потяг у якому в одному купе було 10 людей. Не можна було відкривати вікна, не було чим дихати, води і їжі було мало, нас багато, стресу також. Потім Львів: волонтери які допомогли дістатись до кордону, довжелезна черга людей, дітей, тварин і 14 годин вночі на морозі де крок за кроком ми дійшли до українського кордону. Потім знову черга, і знову, і знову. Діти плачуть, сплять на підлозі, дорослі кричать, або підтримують один одного. І от нарешті Польща, її кордон і ми сподіваємось, що хочаб на третю добу зможемо поспати і відпочити. Поляки дуже добре нас зустрічали, аж до сліз. Чай або кава, бутерброди, ліки - давали все і дуже допомагали морально. В Польщі нас зустріли знайоми і поселили у себе поки ми не знайдемо як їхати далі. Я ніколи не думала, що можна вважати щастям душ, суп і свіжу постіль. Я спала 14 годин … і це було неймовірно після всього, що ми пережили. Дуже вдячні тим хто нас прихистив і надав житло і їжу, а найголовніше надію, що є гарні люди, які розуміють в якій ми ситуації. А далі - пошуки автобуса до Іспанії і очікування, розуміння, що ще багато попереду, а найголовніше - невідомо як ми будемо жити далі. Автобус 10 травня забрав нас у Кракові і дві доби ми їхали в Іспанію - безкоштовно, нам давали їжу і воду.12 травня ми приїхали в Барселону, далі потяг і в Тарагоні нас зустріли і дали притулок на п‘ять днів. 17 травня ми звернулись до червоного хреста за допомогою з житлом. Нас заселили до готелю, надали триразове харчування, необхідні речі і засоби гігієни. І тільки тоді ми змогли трохи заспокоїтись і зрозуміти що маємо місце, де можемо зупинитись, перепочити, не тікати далі, місце, де потрібно буде розпочинати нове життя. Зараз моя мама і іі подруга Марина, я і моя подруга Аліна живемо недалеко від Барселони. Ми почали навчання онлайн в українській школі і маємо надію іі закінчити й отримати атестати. Ми вивчаємо іспанську, отримали документи на тимчасовий захист і живемо без вибухів і сирен. Але кожен день, кожну мить ми про все пам’ятаємо, тримаємо зв’язок з рідними, читаємо новини і мріємо про життя вдома. Ми зненавиділи всіх хто причетний до війни, хто вбиває українців, дітей, хто віддає накази і хто їх виконує! Але ми віримо що наша славна Україна вистоїть, що вона витримає і ми зможемо повернутись додому! Так і буде!!! Тільки треба трохи часу. Тепер я зовсім не розумію, як складеться моє майутнє, мій вступ до вишу здається нереальним за таких обставин, але я намагаюсь не втратити надію і хочу розвиватись у напрямку веб дизайну, бо це точно моє. Я маю середній бал за 1 семестр 11 класу - 11,1. Йду на золоту медаль, хоча зараз вона не така вже і важлива для мене. Я закінчила початкові курси веб дизайну у київській онлайн школі й хочу розвиватися й далі. Я малюю на папері і на графічному планшеті і розумію, що це моє. Тому коли я побачила об’яву про навчання то зрозуміла, що не можу втратити цю нагоду і дуже сподіваюсь, що зможу стати студенткою цього проекту. Дякую вам за цю змогу. | https://drive.google.com/open?id=1fq8gB3EMkAwhrMcXs-V0UK9ohZ-ppYI6 | ||||
73 | Блудова Катерина Вячеславівна | Я жила в Харкові, неподалік від кордону. Нажаль, зараз там багато зруйнованих будинків, а в цілих також небезпечно жити. Я поїхала до родини, але це не далеко від Харкова. Втративши роботу, потрібно було щось вирішувати. Я сподівалася на навчання з QA, на яке потрапила, але воно так і не почалося через війну. Тоді сама поїхала до Польщі. Для мене важливо зараз отримати перспективу нової роботи та навичок на довгий час. Це є ще один шанс отримати роботу QA. | https://drive.google.com/open?id=1CCD_5-AaPhqeob4ckmXMkfAzKYtyx6GJ | ||||
74 | Галушков Максим Олександрович | Виїхав з України до Іспанії задля безпеки та щоб продовжити вивчати програмування для того щоб покращити своє майбутнє та майбутнє України | https://drive.google.com/open?id=1g-ZyMz8zX7DrYXh5Bm8LhLmC8atlnio5 | ||||
75 | Миронец Наталия Евгеньевна | Я та вся моя сім'я все своє життя жили у Харкові. для нас це не просто місто - це цілий світ, де ми будували свої будинки, працювали, відкривали бізнеси, водили дітей до школи, знаходили друзів та коханих… на жаль, з найперших днів війни, було обстріляно селище високий , де я жила разом з 9-річним сином, будинки моїх сусідів були повністю знищені. коли вранці ми вийшли з підвалів і озирнулися навколо, ми вирішили їхати негайно. близько місяця ми жили в різних містах України, але постійні тривоги, пошуки бомбосховища, поневіряння по квартирах, змусили нас перетнути кордон. я більше не могла дивитися на свою дитину і бачити паніку в його очах. нас приютила привітня Норвегия. життя стало потихеньку налагоджуватися. дуже хотіла б вступити до вашої школи для навчання front end. у мене є деякий досвід у створенні сайтів, як мінімум я зробила багато сайтів собі та своїм знайомим. ось посилання на них inside35mm.com mnfoto.com.ua | https://drive.google.com/open?id=1Kk9PsC8oLKf-_3A1KolsWa1nsDIcwDVE | ||||
76 | Мельникова Аліна Анатоліївна | 24 лютого закінчилось наше спокійне, насичене, яскраве життя, розбились усі плани на майбутнє. Я вимушена була думати тільки про одне - як спасти своє життя. Тому вирішила виїхати з міста в безпечну сусідню країну. Взяла найнеобхідніші речі, документи, свою кішку та вирушила в дорогу. | https://drive.google.com/open?id=1PB7K6qeZAOwXWDbzX0qXV-c9MgX3LO1u | ||||
77 | Котляревская Маргарита Юрьевна | Я из Харькова .Уехала с семьёй отдыхать в Шарм Эль Шейх 17 февраля . 24 февраля в 6 утра должна была прилететь домой ,в родной Харьков,прошли таможню ,ждали ,но началась война.Эвакуационным рейсом отправили в Венгрию ,с 11 марта нахожусь с семьёй в Будапеште . | https://drive.google.com/open?id=1_F2HlXFzwmvloM7UOUckK8nl7BqK-vhq | ||||
78 | Inna Turkenych | Насправді історія як в усіх жінок з України. Я приїхала до Іспанії 22 березня. Перших 3 тижні просто звикалася з новою реальністю. А потім побачивши частину тієї правди що роблять російські військові на українській землі з майном, а особливо з жінками, зібрала речі та поїхала. Чоловік мій залишився в Україні захищати нашу країну. Мені 26 років. Останнє місце роботи - головний бухгалтер. | https://drive.google.com/open?id=15rrYw7Pysa9g7oE28cmJ3KzflcADDBaB | ||||
79 | Соловйов Микита Дмитрович | Моя история ничем не отличается от истории других, утро , звонок , взрывы, чемоданы , граница. Скорее бы настал МИР! Спасибо всем добрым людям которые помогают друг другу, берегите себя, мы всех вас любим, мирного неба над головой желаем всем! | https://drive.google.com/open?id=1G0C97pchuNit1NYjOOn2PXHiUQzrr_y4 | ||||
80 | Михайлик Олена Віталіївна | Проживала в Києві, мала власний бізнес, студію масажу. Після початку війни, майже 10 днів ще залишалась в Києві, на власні очі бачила, як почалось бомбардування столиці. 04.03 взявши лише валізу, та свою кішку, за допомогою волонтерів та добрих людей виїхала з Києва до Іспанії, дорога тривала 15 днів, ночувала і в дитячому садку, і в кінотеатрі на підлозі, і в інших пунктах для біженців. На даний час, проживаю в чужій іспанській сім’ї, спілкуємось через перекладач😆🤦♀️. Шукаю можливість отримувати доходи в Україні на свій рахунок ФОП, щоб там сплачувати податки. | https://drive.google.com/open?id=1B_jscYWJsh_c8cuz0dwaE4u-gN1oVh2r | ||||
81 | Бровкіна Наталія Олександрівна | Довго не хотіла виїзжати, але коли у наше місто Дніпро впала ракета прийняли рішення про евакуацію. Виїхали з донькою 9 років 11 березня. Спочатку поїхали до Ужгорода, але там не знайшли житло, і грошей було не багато, щоб довго арендувати житло. Тому перетнули кордон у Словаччину. Там пробули 10 днів, поки було житло від волонтерів. Далі знайомі запропонували їхати до Іспанії, бо тут надають житло. Так ми здонькою і опинились у Іспанії. Зараз живемо у готелі, який нам надав Червоний хрест. Дуже вдячні їм за це (хоча і живемо у одній кімнаті ще з двома чужими людьми, але хоч є криша над головою та їжа. ) | https://drive.google.com/open?id=12_elgPNzf0XsG_has18b3DfRhUpRzujW | ||||
82 | Бондаренко Максим Андрійович | На жаль я зараз в Україні, тому хочу переїхати за кордон де безпечно | https://drive.google.com/open?id=1pYypiu1EDaXbyTSNi3nZpuy6kkTmzO_b | ||||
83 | Штапова Анастасия Олеговна | Я с маленького города Энергодар. Где находится одна из самых больших электростанций в Европе. Сейчас он находиться в окупации. Я сирота, но у меня есть старший брат, который делает все возможное, чтобы я была в безопасности и жила в нормальных условиях, поэтому как только был первый зелёный коридор, он сказал ехать в Польшу. Я учусь в городе Люблин на первом курсе по направлению "дизайнер интерьера". | https://drive.google.com/open?id=1_BRgX8g0xRDhsMt5CPWHWd8WPutneMyj | ||||
84 | Нікітін Олександр Анатолійович | Добрый день, 24 февраля я проснулся не от того что пора идти в школу, а от того что нужно готовить подвал для сохранения жизни, приблизительно через неделю я и моя семья хочет уехать в Украину на те замли где не стреляют, но мы не смог! Мы спрятались в пожарной части, это было просто ужасно, каждую минуту выстрел и так мы сидели пока к нам не зашли оккупанты и не сказали выходить из подвала! У нас не было других вариантов кроме как слушать мою семью вывезли в Бердянск, а сейчас мы на территории Украины! И все хорошо Я хочу уехать за кордон и учиться там,! | https://drive.google.com/open?id=1cFs6UBN1WfgjpOKtJFWsgSunlyo81mbh | ||||
85 | Янишевский Алексей Викторович | Нахожусь в Украине, но пришлось переехать в более безопасный регион. Готовлюсь защищать свою Родину! Но ситуация вынуждает учится чему-то новому чтобы обеспечить будущее себя и своей семьи. | https://drive.google.com/open?id=1UM2Iivc0puOG7mUdB9_Y7EJgz5m1peOK | ||||
86 | Антоненко Єлла Сергіївна | Доброго дня, мене звуть Елла, в перші військові дії на Донбасі, довелося покинути свій будинок у 2016 році напочатку. Решту часу мешкали у Харкові. Є довідки переселенця. Вдома старалася, працювала, винаймала житло. З 11 березня виїхали до Польщі. Спочатку школа на розкладачках, потім церкві, проживали у домі парафіян, госпітали, діти хворіли на ротовірус, було 2 хвилі. Місяць пройшов тяжко. Житло я знайшла, а кошти на існування, їжу, одяг, не дай Бог знадобляться ліки. Що казати, треба працювати. Не так як одяг, може у когось можна попросити, виїхали з однією маленькою сумкою під обстріли, але дай Бог в їх початок, і вже дещо місцеві поляки поділилися, навіть багато чім. У місті Гданськ нами дуже опікувалися гарні, чудові люди. Дай Боже їм усіх благ життя. Але, щоб жити окремо, нам прийшлось переїхати у Білосток, а тут не так розвинена гуманітарна допомога. Якщо можна, допоможіть нам будь-ласка, допоможіть мені мати таку можливість забезпечувати свою сім’ю. Заздалегідь дякую. . | https://drive.google.com/open?id=1U0yLVAfR9sQ_WBXvxUyFSZvlxtdr2C7U, https://drive.google.com/open?id=1wdUVL_AIjrSBqxNatpTC0cWeC-v7ItJE, https://drive.google.com/open?id=1JcNlKpGIQRkv6TJB_cRoWiGBz2J-HlFn | ||||
87 | Байбарза Анна Андріївна | 23 лютого зібралися з сім'єю та друзями на відпочінок у гори, на три дні, навіть не беручи з собою майже ніяких речей. Але 24, за годину до прибуття у місце призначення, Усі друзі та родичі почали засипати дзвінками про початок війни. Вертатися додому було небезпечно, то вимушені були більше місяця сидіти у горах. Згодом я ризикнула поїхати за кордон, але сама, тому зараз намагаюся виживати та облаштувати собі нове життя | https://drive.google.com/open?id=1NIfKvYly3EM9Opi3iJllFUw1vjaQvzB0 | ||||
88 | Безносюк Валерія Сергіївна | Я поїхала з України, проживала у м.Покровськ (Донецької області). Працювала тренером, займалась підготовкою дітей до змагань різного рівня. Я поїхала з мамою, родичі лишились в Україні. Сподіваюсь що скоро повернуся додому. | https://drive.google.com/open?id=1tKMPhIbv-wra07jVDRvxvQCaP87EZoIy | ||||
89 | Пилипчук Даніїл Володимирович | У той час коли почали надходити перші звістки про початок війни, моєю сім'єю було прийнято рішення , щоб мати з сестрой виїхали за кордон , через хворобу сестри , на данний момент ми перебуваємо у Страсбурзі , проте постійного місця працевлаштування на данний момент знайти не вдалось , працюю різноробочим на будівництві , адже маю незакінчену спеціалізацію архітектора , проте великим перетином став мовний барєр, адже усі локальні компанії працюю з французським софтом , а великі компанії - не беруть без досвіда праці. | https://drive.google.com/open?id=1Laej0f1M37dh7zsODizL7AY2qAca_bCL | ||||
90 | Пастушенко Дар'я Дмитріївна | На даний момент я знаходжусь в Україні, і тільки планую виїхати за кордон. Дуже важко втратити дім другий раз. Я сподівалась, що покинувши рідній дім в 2014 році вже більше ніколи не буду в пошуках нового життя. Тому, зараз я внутрішньо-переміщена особа. | https://drive.google.com/open?id=13ZTgkSibYmQK5jZqDzEkQzUWBaCoZNuI | ||||
91 | Кирилюк Владислава Анатоліївна | Моя історія перїзду до іншої країни почалась задовго після початку війни, оскільки я до останнього не вірила що війна дійде до Києва. Проте коли бойові дії почалися у моєму районі, Оболонь, я зрозуміла що потрібно виїжджати. Н аокзалі я змогла сісли лише на 4 евакуаційний поїзд, який прямував за маршрутом Київ-Перемишль. Приїхавши до Польщі, я зіткнулась із проблемою, що всі місця переповнені, є лише центр допомоги біженцям з не надто гарними умовами, тому я вирішила продовжувати свій шлях до Німеччини, адже там живе моя знайома. Проживши там тиждень, я змогла знайти тимчасову дистанційну роботую У той же час я дізналась що у Бельгії є програма для біженців, яка надає житло на місяць. На даний момент я перебуваю тут і мрію повернутися до Києва. | https://drive.google.com/open?id=1vWcmjDeEibU6U3txrVXS49hsBxJ4GikM | ||||
92 | Рожок Оксана Михайлівна | Вітаю! Мене звуть Оксана. 24го лютого я, як і багато хто ще, прокинулась від дзвінків близьких з цією жахливою новиною - почалась війна. На цей момент я знаходилась в Києві, але родом я з Житомирської області. Моя мама також на цей момент була в Києві на роботі, але мала повертатись в рідне місто. Але щоб повернутись треба було забронювати місця в попутці. На жаль було тільки одне вільне місце. Був також варіант їхати автобусом нашого місцевого перевізника. Але це було майже неможливо, так як люди як скажені просто виборювали собі місце в автобусі. Звичайно, я собі місце не дістала. Було дуже страшно і важко морально, ти не знаєш куди їхати і головне чим. На щастя, знайшлось одне місце у моїх знайомих, але вони могли мене підібрати тільки біля Бучі, тому прийшлось пішком іти по трасі з Академмістечка до повороту на Бучу(хто розуміється в цій місцевості). Загалом це приблизно декілька кілометрів. Я бачила скільки людей виїжджало, і це було дійсно страшно. Це був реально фільм жахів, коли ти розумієш, що всі люди тікають від одного лиха. Ніхто ніколи не міг уявити, що колись фільм про катастрофу може втілитися у твоєму житті. Загалом дорога від Києва до мого міста становить 100 км і можна спокійно за півтори години доїхати в звичайний день. Але ми їхали 7 годин, так як всі люди тікали! Нам доелось їхати через Гостомель саме в той час, коли висаджувався десант. Ми попали під обстріл, і дякувати водію, він швидко зорієнтувався і всі залишились цілі. Коли вже ми повернулись в рідне місто, більш менш 6 днів було спокійно. Були вибухи, ракети, розстрілювали трасу на Київ біля нашого міста. Але однієї ночі почали літати літаки і ракети над нашим будинком. Це було настільки низько, що весь будинок тремтів. Вранці ми вже з новин побачили, що центр нашого міста розбомбили. Від цього нічного страху ми вирішили тікати наступного ж дня. Дорога була дуже довгою і тяжкою, на кордонах люди стояли по 30 годин. Коли ми перетнули кордон, мама і я боялись за нашу безпеку, подальші кроки, перед нами була безвість, але ми всі дуже приємно вражені відношенням і бажанням допомогти українцям! Люди дуже чудово все організували! І ми безмежно вдячні всім за це! Слава Україні! | https://drive.google.com/open?id=1OghmDRcGP54vACcJsoFR1Ac4eLaCNhAv | ||||
93 | Гузеева Елена Александровна | Мой город оккупирован,находится было невыносимо страшно, дети не ходят в школу,спорт,даже на улицу. У меня астма, когда лекарст осталось на несколько недель или дней 10, а в аптеках даже обезболивающее не взять, я поняла,что так уже дальше нельзя. У меня трое детей. И мы приняли решение-выехать.Конечно дорога через линию фронта-ад. Расстояние в 100 км мы ехали 10 часов,блокпосты, перестрелки,на нас несся горящий БТР,,мины,только что взорвавшийся танк и автобус….ужас. | https://drive.google.com/open?id=1VJEd-Nzfri2lhqzjZXJtXbY482XXXMC- | ||||
94 | Koshelieva Olena | Мені 31 рік, я маю чотирьохрічну донечку. З перших днів війни у нашому рідному місті по декілька разів лунала повітряна тривога. Я мусила хапати нашу сумку з самим необхідним , одягати себе і дитину та, з міркувань безпеки, сходинками спускатися з 8го поверху у підвал. Було боляче дивитися, як дитина грає у піску на підлозі підвалу, але згодом стало ще гірше - вона почала боятися різних гучних звуків та плакати у вісні. Через місяць у такому режими мною та чоловіком було прийнято рішення відвезти нашу донечку у більш безпечне місце,, тим паче що у нашому місті є багато стратегічних объєктів. Через тиждень після нашого від’їзду сталося то, чого ми боялися - ворог підірвав нафтопереробний завод у, що знаходиться неподалік від нашого дому. Зараз ми з донькою у абсолютно незнайомій нам коаїні без рідних та знайомих. Донька дуже сумує за татом, дідусями та бабусями, що залишилися вдома, я мушу компенсувати своєю увагою усіх наших рідних, тому хочу отримати професію, що дасть мені змогу працювати і вдома також. Перед війною я вже планувала отримати навички з Web-дизайну і проходила безкоштовні курси, планувала піти за знаннями на платні, але в умовах наших реалій не можу собі дозволити оплатити платний курс, бо ми, як и мільйони українців не знаємо, що буде з нами завтра, через цю страшну війну... | https://drive.google.com/open?id=1CQkTCY_mIAA88DzC7bbXDNNITcL1tnsE, https://drive.google.com/open?id=1aCiJmN90ogfu-DBbhmY-cdVTeNqw4NIQ | ||||
95 | Бєлих Оксана Ярославівна | 02.03.22 вимушена була виїхати із Києва, спасаючи від війни неповнолітню доньку. На даний момент знайшли прихисток в Іспанії місті Барселоні. Потребую термінової зміни професії, оскільки немаю можливості працювати тут за фахом. | https://drive.google.com/open?id=1T5Gbf86JfuCFaLMtOhwh5mnmsRxzTW5f | ||||
96 | Тростенюк Тетяна Олексіївна | Я була івент-менеджером корпоративних подій, куратором фестивалів, організатором заходів та творцем нових смислів 14 років поспіль. Наприкінці 2021 я замислилась про нову спеціальність. Моя дитина пішла у перший клас і я більше не могла жити в умовах, коли час управляє моїм життям. З березня я планувала піти на курси тестувальників, щоб спробувати себе у сфері IT. Але в лютому все змінилось. Наша сім‘я полишила Київ, потім передмістя, а потім і Україну. Я та донька зараз в Іспанії, ми знайшли тут допомогу та турботу. Ми хочемо додому, проте поки ми маємо забезпечувати себе тут і коли настане перемога—повернемось до рідного Києва і будемо жити та працювати там. | https://drive.google.com/open?id=1FFvFH5K18nRKPqXcGtqqXQtfS1FjnhUF | ||||
97 | Багінський Антон Антонович | Я з моєю сім'єю (я, дружина, троє дітей) виїхали з окупованого міста Бердянська до Запоріжжя на евакуаційних автобусах. Вирішальною подією для нас стала стрільба вночі. Діти боялися спати і ми вирішили їхати. Їхали 2 доби, хоча звичайно дорога займає 3 години. Потім поїхали за кордон. Тільки знаходячись в Польщі діти почали нормально спати, хоча досі на гучні звуки реагують. | https://drive.google.com/open?id=1Zzx40cbshyOELnlOF9fcqz-lUJun-GZO | ||||
98 | Зайцев Кирило Сергійович | 24 февраля проснулся от страшных взрывов и сразу же моя семья начала собираться и ехать на запад. | https://drive.google.com/open?id=1m53vZgBXFTtur4Xd2vYv7d5UowuO53qk | ||||
99 | Нечитайло Наталя Геннадіївна | 12 березня ми з чоловіком вирішили, что мені з дитиною та собачкой, треба виїжджати за кордон, тому що в місті було дуже не спокійно, та чесно кажучи було моторошно залишатися на місці. 13 березня я, моя дитина та маленька собачка були вже в дорозі, прямували на Західну Україну, щоб дістатися до Угорського кордону. Два дні в дорозі, та один день в дорозі вже з моменту перетину угорського кордону і ми на місці, в Угорщині цілі та неушкоджені. Це був нелегкий шлях, як морально так і фізично. Тяжкий шлях залишився позаду, але моральний стан ні, тому що завжди думками та в хвилюванні за рідних, які залишилися в Україні. | https://drive.google.com/open?id=1-w2b9AI3gTlvUjTFCnQNOuIH8KykQp8e | ||||
100 | Головцова Олена Сергіївна | Доброго дня, мене звати Олена. Як, на превеликий жаль, багато моїх співвітчизників, я змушена була з початком війни в Україні рятувати своїх дітей та виїхати до іншої країни. Зараз я знаходжусь в Німеччині з трьома дітьми. Ми дуже вдячні країні, яка дала нам захист. Але для того щоб не жити, як то кажуть, за чужий рахунок я дуже хочу працевлаштуватися сама. За своїм фахом без знань німецької, я нажаль, зараз працевлаштуватись не зможу. А з ІТ освітою знайти роботу можно значно швидше. Дуже сподіваюсь на якісну співпрацю з вами. Дякую вам за "руку допомоги" усім хто ії так потребує в цей страшний час! | https://drive.google.com/open?id=1texNcovqO3xB2KaETFCs_CeUknaxUobo | ||||
101 | Рибальченко Марина Ігорівна | 24 лютого ближче до 6 ранку мене розбудив мій чоловік зі словами: «Марина, началась война», я почула звук винищувача та десь далеко вибух, я наче заціпеніла в ліжку и не могла повірити что таки все почалось😭 Діти сплять, я зібралася, та почала збирати речі: гроші, документи, аптечка - були зібрані. Речі дітей, чоловіка и мої були всі у вжитку, тому збирала саме їх. Зібрали всі продукти. Ми прийняли рішення виїзджати в село на дачу, у Фастівський район. Об 11 годині ми вже сіли в машину та виїхали. В селі ми були до 13 березня, за цей час лунало дуже багато вибухів, бачили ракети та гелікоптери які дуже низько літали… У селі майже відразу буди вжиті міри з безпеки, і так вийшло, що в тій частині села де ми знаходилися, станом на 13 березня - залишився один виїзд із села - через ліс. 13 березня ми виїхали до Киева, та 14 березня ми сіли на потяг до Хелма, Польща. 14 березня 2022 року я, мої двоє діток (4 роки и 10 міс) та моя мама були вимушені виїхати потягом до Польщі, щоб рятувати малих як фізично так і психологічно. О 17:30 14.03.2022 ми сіли до потягу в Києві, в купе нас будо 4 дорослих, 6 дітей, кіт та собака. З потягу нас випустили в Хельмі 16 березня ближче до першої годині ночі: це була тяжка дорога, але все витримали, ми опинилися в безпеці. Потім паспортний контроль та після першої години ночі нас забрали в місто Краснийстав у школу, яку облаштували для біженців. Там ми жили майже тиждень, у нас була криша над головою, нас смачно годували! Ми дуже дуже вдячні всім волонтерам які приймали нас та підтримували, це всі дуже чудові та турботливі люди! 22 березня ми прилетіли до Аліканте. З аеропорту нас забрала моя шкільна подруга, та привезла нас до Єльче, ввечері відвезла нас до жінки іспанки, в якої ми жили 5 днів, і вимушені були виїхати, тому що в неї, нажаль, не було умов для прожиття з дітками. Після цього нас від мерії заселили в готель, пока шукали для нас інше житло. Наразі ми живемо в окремій квартирі, нам купують їжу та все необхідне для життя. І це дуже не зручно та соромно😞 Але ми не обирали війну, и без необхідності ми не мали наміру виїзджали з України. Дуже хочеться встати на ноги та забезпечувати самостійно всі всі свої потреби та за можливості домомагати ЗСУ в Україні та тим хто приїзджає в Іспанію як біженці. Дуже розраховую на підтримку! Готова вчитися! | https://drive.google.com/open?id=1T1SZNI1yXldoNhrSTU60KoAucCBeZ09H, https://drive.google.com/open?id=1yPVEmeW3QnEeqwaTZx7pUxyqCz2j5Yxk | ||||
102 | Добродомова Юлия Сергеевна | Проснулись от взрывов около 5 утра 24 февраля. Было очень страшно! Прятались по подвалам, переехали из города Харьков в Харьковскую область, но и там начались обстрелы. Приняли решение поехать с ребенком в Польшу. Надо всё начинать с нуля ( | https://drive.google.com/open?id=19HIuj72_sbKFIGAo_zaWY6tef1Y-v4NS | ||||
103 | Болтенко Наталія Сергіївна | Доброго дня! Мене звати Наталія. Я приїхала до Чехії, разом з моїм неповнолітнім сином Андрієм, з міста Краматорськ Донецької області. У своєму рідному місті я працювала на посаді провідного спеціаліста в Управлінні праці та соціального захисту населення. Ми з сином вимушені були покинути домівку, тому що залишатися було дуже небезпечно. Багато днів і ночей поспіль ми проводили в коридорі своєї квартири, сподіваючись на правило двох стін. Але ж хроніки військових буднів показували що таке укриття не може бути надійним, особливо вважаючи що це верхній поверх багатоповерхівки. Бомбосховищ в нашому районі не було зовсім. Та відчуваючи як тремтить наш дім, коли розривається ракета десь неподалік, ми втрачали надію на те, що наше житло витримає таку атаку. Виснажені та втомлені безсонними ночами і тривожними днями, ми з сином прийняли рішення що треба залишити свою домівку щоб врятувати свої життя. Зібрали речі доволі швидко- саме необхідне, та паспорти. За чотири дні ми дістались Праги, того самого чарівного міста, яке полонило наші серця ще в 2013 році, коли ми вперше відвідали його як туристи. Та ніколи навіть не сподівались, що за 9 років воно надасть нам прихисток та стане нашою домівкою на час війни. Наразі нам надали можливість орендувати кімнату у студентському гуртожитку, де отримали такий самий прихисток і інші родини наших співвітчизників. Андрій отримав можливість відвідувати школу та продовжити отримання освіти. Ми дуже вдячні владі Чехії, її мешканцям та волонтерам які виявляють турботу, піклуючись про біженців з України, дякуємо Вам велике, від щирого українського серця! | https://drive.google.com/open?id=1vUwux7whomaBM1gqPLcTeTt2MsQZ-rAS | ||||
104 | Svisiuk Iryna | Я живу в Києві с дочкою, якій 5 років. На цей рік в мене було заплановано отримати нову професію в IT. Цю сферу я вибрала тому що самостійно виховую дитину, віддалена робота була б для мене ідеальною, тому що діти хворіють, їх треба забирати зі школи іт.д., вони потребують багато уваги, я обрала напрямок frontend, зараз на етапі самостійного вивчення html, css. Ми поїхали на захід в Трускавець, я орендувала квартиру, але прокидаючись від сирен, відчуваешь постійницй страх, коли ти не можеш їсти, тільки п'єшь воду. Ми спали в одязі, щоб можно було схопити рюкзак та бігти в підвал. Але в мене було відчуття, що треба їхати, далі це підтвердилось тим, що хозяйка квартири попросила пошукати інше житло. Ми їхали до Польщі зі Львова, я подивилася, що це десь 2 години, ніхто не розраховував на те, що ми будемо стояти в полі 24 години. Цю подорож я назвала hell trip. Ми сіли тільки у другий потяг, чекали на пероні 8 годин. В потязі я стояла біля дверей і тримала доньку на руках всі ці 24 години. Було дуже душно, люди непритомніли, одна розумна дівчина взяла з собою нашатир. Жах. Це був просто жах. Я щоб не піддаватись панічній атаці просто притуляла лоба до холодного скла дверей і глибоко дихала. Коли ми нарешті доїхали до Польщі і я побачила як нас зустрічають, як турбуються, я просто розплакалась. Ми жили у волонтерів, я дуже захворіла, дві неділі лікувалась, але розуміла, що Польща вже дуже переповнена біженцями, що житло важко знайти, тому я вирішила їхати до Германії. Тепер ми живемо тут. | https://drive.google.com/open?id=1RNVCnuj-mNsUsrQJ1V1p_rWKztP_Sk96 | ||||
105 | Кирстя Вікторія Олексіївна | Ми виїхали з України 2 го березня у зв’язку з нападом Росії на Україну, проїхали 3000км і тепер ми в Польщі у безпеці. | https://drive.google.com/open?id=1f3Q2YvDlTRfgxCUSxnlMl5s7_fEVfraj | ||||
106 | Коберник Ольга Олександрівна | Ми з донькою виїхали в зв'язку з ситуацією в Україні. Проживали в Київській області, коли стало дуже неспокійно і страшно вирушили до іншої області, щоб бути поряд з нашими дідусем і бабусею, але згодом війна підкралася і туди . Тому згодом прийнято було рішення їхати за кордон. Бабуся з дідусем залишилися. А ми з донькою, якій 9 років самі автомобілем проїхали 1300 кілометрів, 2 доби в дорозі, було страшно, важко , але не страшніше ніж війна. Вже місяць як проживаємо в іншій країні. З нетерпінням чекаємо Перемоги та повернення додому 💙💛 Всім миру і спокою і добра! | https://drive.google.com/open?id=1CmvnJFyfkJrnhwBeR7Jbrkmca8OF-m6u | ||||
107 | Чухрай Олена Володимирівна | Я-мати одиначка(батько дитини помер) з інвалідністю 3гр з рідкісним захворюванням Акромегалія.Переїхала у Польщу, отримавши пропозицію від роботодавця.Мої фізичні,ментальні,життєві особливості зробили мене незламною.Я -це Україна.Хочу опанувати професію,в якій буду успішна та корисна собі та своїй державі.Працюючи і сплачуючи податки я зможу внести свою допомогу країні ,компенсуючи неможливість допомогти фізично.Вебдизайн може стати новим захопленням,потім професією...а згодом способом життя)Буду вдячна за можливість навчатися.Дякую | https://drive.google.com/open?id=1B8UxhALSXGZryj3Vr1UbGeT-ZbY3dFq6 | ||||
108 | Мунтяну Валерія | Виїхали напередодні 8 березня с дитиною та кішкою. Перетнули кордон з Молдавію та жили там 3 тижня у незнайомих добрих людей. Потім з волонтерами поїхали до Іспанії. Дуже вдячна всім хто допомогав) | https://drive.google.com/open?id=1eFd_fWHI9v_thsz-mdj4er9BMcbw-8EI | ||||
109 | Сташкевич Герман Вадимович | здравствуйте, был очень тяжёлый переезд, благодарен что я смог добраться до испании, мне предоставляют бесплатное жилье | https://drive.google.com/open?id=1wXsplEZAvaRh5a2wqWgJfGmPEnY0u57g | ||||
110 | Колеснікова Світлана | Ми з України - фраза, яку я промовляю вже більше 3х тижнів. До війни було бажання пожити за межами України, дізнатись культурні особливості інших країн. Не думала, що саме війна, яка прийшла в мою країну - змусить мене виїхати. Як і більшість моїх співвітчизників, на світанку, ми прокинулись від страшних слів - розпочалась війна. Я з родиною була в Києві. Не знаю, що страшніше - чути постійно сирену чи взагалі її не чути, бо в нашому районі на початку війни сирен не чутно було, але пізніше ми на собі відчули, як це спати під звуки сирены. Перші дні, здається ми тільки і робили що читали/дивились новини. А потім прийняли рішення їхати в Бучу, бо там була моя бабуся 83 роки і там був у дворі підвал - тоді ми вважали це кращою ідеєю ніж просто бути в квартирі в Києві (лівий берег без підземного метро і поряд не було обладнаних бомбосховищ). Заїхати в Бучу ми встигли, але навіть і не уявляли, що виїзду може не бути. Не могли уявити, що в наш час можливі такі звірства. Три дні підвалу, по звуку розрізняєш де наше пво, а де вже пішли гради. Скориставшись паузою в обстрілах, чоловік прийняв рішення і закидав нас у машину і чудом вивіз сільськими дорогами. Тільки потім ми дізнались, що це було диво, бо в той час в тих же місцях вже були російські окупанти і вже були випадки розстрілу місцевих. Так ми вирвались із воріт у пекло, які захлопнулись. В Бучі залишився мій дядько, який не покинув господарство і хату, яку сам будував. Не тільки він не поїхав. Майже місяць з ним не було зв'язку, але дякуючи Богу він живий, живі і наші знайомі, яким теж пощастило не потрапити в епіцентр обстрілів. Тільки доїхавши до моїх знайомих, ми зрозуміли що бабуся виїхала без нічого, без ліків, життєво необхідних і окулярів. А я зрозуміла, що добре мати знайомих по всій Україні ми мали змогу зупинятися, десь просто перепочити, поїсти, а десь і заночувати. Кінцевого маршруту не було - який він міг бути якщо взагалі не укладається в голові куди бігти. Тому чоловік поїхав на Київ, а я сіла за кермо і вивозили доньку, бабусю і родичку з сином подалі від київської області. Три тижні ми прожили в Тернопільській області, абсолютно у чужих людей, які нас прийняли як рідних. До нас приїхали мої мама і тітка і тому спільно прийняли рішення, що я з донькою їду за кордон, а вони будуть у відносно тихому місті. Дякуючи знайомим ми вже мали куди їхати - Іспанія. В Тернополі забрали вагітну подругу з дитиною, після вибухів в Кам'янському, вони вирішили не чекати погіршення чи покращення і їхати разом з нами. Тиждень з ночівлями у Польщі- одногрупник відгукувався нас прийняти на дві ночі, та ще деякий час ми були у родичів. У родичів я і залишила машину, усвідомлюючи, що за весь свій досвід водіння, я стільки часу не була за кермом сама. В Іспанію ми летіли літаком і нас зустріли наші друзі у яких ми і живемо зараз. Чому поїхали, чому не залишились в Тернопільській області? - турбувалась за безпеки дитини, їй 12. Донька вела себе так, як не ведуть себе багато дорослих - зібрана, чітко, мовчки робила все що їй казали поки бігали в підвал, їхали під обстрілами, вона сама справлялась з навігатором. Але я розуміла, що її зібраність має межі і вона дитина, якій теж страшно як і нам. І вона так само тепер боїться звуку літаків, і гучних хлопків та гупання. Для збереження її тендітного здоров'я ми і поїхали. Але наш виїзд лишив мене заробітку. Ми вже в Іспанії отримали документи на право тимчасового проживання, вже ходимо на безкоштовні курси іспанської, донька вже ходить до іспанської школи. А я ж можу і хочу працювати дистанційно. Бачу в цьому проекті можливість отримати нову професію. Маючи технічну освіту і свого часу самостійно написавши магістерську роботу по захисту мереж mpls, впевнена, що мені вдасться опанувати нову професію. | https://drive.google.com/open?id=1GjcTqMO7-aoDPksO8LouCefUf4atGtwA, https://drive.google.com/open?id=1IZJAtkAoweBaxrCztHY8nOe7SBYB1i1r | ||||
111 | Байкина Лариса Володимирівна | У середині лютого ми з друзями відлетіли на Кіпр, щоб кататися та тренуватися на велосипедах. Усі ми з Києва чи передмістя. У нинішній ситуації ми не можемо повернутися додому, бо майже всі втратили роботу та безпечне житло. З Кіпру ми переїхали до Іспанії з кількох причин, одна з них велика кількість росіян. | https://drive.google.com/open?id=10kq_GSDRlZsgEZicYOuT13b5lILaxTjd | ||||
112 | Горобець Інна Ігорівна | Була змушена вивезти свою дитину з України у зв'язку з вторгненням російських ворожих збройних сил на територію нашої держави. | https://drive.google.com/open?id=1v6i0_fxUht1TF5Z531IqPkxWdzuoNHZp | ||||
113 | Корсун Лілія Вікторівна | 40 днів в окупації. Я, Лілія, з Херсонської області. Півтора місяці шукала варіанти виїзду в більш безпечне місце та місце, де я зможу більше користі приносити своїй Україні. 7 березня я з сестрою та моїми племінницями змогли виїхати до Польщі, де на даний момент і знаходжусь. | https://drive.google.com/open?id=1XtxAnLmG7DaINyt8MgGjYtNpfBNe74BK | ||||
114 | Теглівець Ангеліна Вадимівна | Коли моя сім’я прокинулась під вибухи бомб, мама сказала зібрати наші речі і їхати негайно. Це була година. Година, щоб зібрати все необхідне і покинути свою домівку. Потім кордон, черги, багато людей. Нова країна, пошук житла, роботи, щоб вижити. Це сумно, але я дякую, що маю можливість жити. | https://drive.google.com/open?id=1g_cTNH4FWBEdSLETIuC2BC17yX3LUa39 | ||||
115 | Самарський Антон Дмитрович | Моє ім'я Антон. Я громадянин України. Я мешкав у гарному місті Маріуполь, доки його повністю не зруйнували російські війська. Я мав роботу і навчався на заочному відділені місцевого університету. В мене були мрії та надії... Після того, російські війська зруйнували мій будинок, 24 березня 2022 мене з моєю сім'єю вивезли до ДНР, до фільтраційних таборів. Ми перебували там 10 днів, ми спали на підлозі, майже не їли та перебували у повній антисанітарії. Після фільтраційних таборів нас насильно вивезли до Росії, до міста Таганрог. Нам дали вибір або їхати на Далекий Схід працювати за копійки або нас кидали напризволяще. Коли з'явився інтернет, я дізнався, що моя сестра, яка мешкала в Одесі, виїхала до Іспанії. Добре, що ми мали деякі заощадження і змогли купити квитки на літак. Так я опинився в Іспанії. Я дуже вдячний долі, що мені й моїй сім'ї вдалось вирватися з того пекла. | https://drive.google.com/open?id=1IlkbbLImOzz7ORIX_j1RKO6TBrmlStee | ||||
116 | Ліщина Марина Сергіївна | Через початок повномасштабної війни на території України я була змушена виїхати за межі своєї рідної країни у пошуках безпеки. На даний момент я перебуваю на території Польщі. Місто в якому я народилася, жила та навчалася у школі – Маріуполь. Маріуполь - місто, в якому живуть всі мої родичі, вся моя сім'я. Зараз цього міста більше немає! Його просто знищили. Через військові дії наш будинок у Маріуполі був сильно пошкоджений, його теж більше немає. Будинок, який мій тато будував протягом багатьох років, будинок, в який він вкладав всю душу та сили, старанно працюючи!! Зараз я та всі мої родичі залишилися без роботи! Я перебуваю в Польщі з мамою та старенькою бабусею. Зараз мені дуже потрібна робота. На жаль, у мене немає жодної фінансової можливості для платного навчання. Але є величезне бажання навчатися і шалена мотивація!! Все буде Україна! | https://drive.google.com/open?id=1N5FhawanoDAQx_KtXhnjEZ-w29m0y7UK | ||||
117 | Костирський Сергій Миколайович | Ще в 2014 році ми поїхали з Донецька. Тривалий час жили в Києві. Я співпрацював як графічний дизайнер з відомими брендами які виробляли та продавали системи очищення води. Розробляв та виготовляв всю поліграфію для TM Leader, TM Aqualine та інш. В Марті 2022 приїхав до Польщі | https://drive.google.com/open?id=18YpgVGxbU_Abk6O5xOdVM6tIHMyTjBbr | ||||
118 | Кацубо Анна Володимирівна | Моя історія переїзду за кордон почалась з виїзду з Києва. Я про це жалію весь час. В перший день війни і думки не було полишати Київ. Коли телефонували друзі, котрі виїхали 24го о 6 ранку, я думала що в цьому немає потреби. Я пішла в магазин, накупила продуктів, приготувала їсти та дивилась новини. Мій умовний спокій змінився на паніку коли отримала повідомлення про те, що російська гидь вже на мінському масиві ( це не так далеко від мене). В той же момент я та моя маленька сім’я покинули дім. Чому? Я мало що знала про війну вцілому та довіряла міжнародним прогнозам більше ніж українським військовим аналітикам. Мені здавалось, що повідомлення про те, що ворог вже в місті означає окупацію, а інформація про зростання радіаційного фону дорівнює аварії на ЧАЕС. Коротше кажучи спанікувала. Сьогодні я знахожусь в Іспанії. Активно залучаюсь в волонтерські рухи, вчу мову та борюсь з комплексом вини. З роботою вже попрощалась. Прибиральницею в Іспанії бути не хочу принципово. Зрозумійте правильно, коли в підручнику з іспанської побачила «Мене звати Ірина. Я з України. Працюю прибиральницею», стало сумно за долю українок за кордоном. Мрію про те, щоб надалі українки асоціювались як круті ІТ-фахівці | https://drive.google.com/open?id=1amrGPC5nT9XO8vJ1A6sIUw5fjWkgF82o | ||||
119 | Oksana Katsero | During the military occupation, my family was among Irpen, Gostomel and Kyiv. From the balcony we constantly watched the pillars of smoke from the fires, and day to day children were startled by explosions. It was no longer possible to sleep in the bathroom or in the basement, so we made a decision to leave outr homeplace and go abroad. After three unsuccessful attempts, finaly, we managed to leave the Kyiv region. Six days we spent in a car with lack of food and nowere to sleep, at the end successfuly arrived to Germany. Now we are safe. | https://drive.google.com/open?id=1QKj_Fa8nUJ_uoUeAtFg_RyI-hCeZBp3U | ||||
120 | Левицький Михайло Юрійович | Моя сім'я жила в Маріуполі. На початку війни ми залишилися в рідному місті. В Маріуполі також жили наші літні батьки (82 та 85 років) . Ми не могли їх кинути на самоті. Три тижні ми були в блокаді. Без електрики, без зв'язку, без водопостачання, газопостачання та тепла. Ми були змушені кинути наші квартири, забрати батьків та переїхати в інший район міста, в будинок недалеко від драматичного театру (це був приватний сектор, де можна було набирати воду з криниці, готувати їжу на вогні та було відносно безпечно) . Одного ранку на нашому дворі розірвалися три міни, але ми всі лишилися живі та чудом ніхто не постраждав. Все частіше ворожі літаки кидали бомбу в центр міста та заходили на нове коло.. Одної ночі неподалік від нас в будинок попав снаряд і в один момент весь будинок охопило полум'я. Вранці почались дуже сильні обстріли. Ми змушені були лишити все і рано вранці виїхати з міста ... в той самий день коли було знищено драматичний театр. Потім, ми змогли дістатися Івано-Франківська звідки волонтерська організація (яка працює зДБСТ та сім'ями що мають прийомних дітей) допомогла нам виїхати до Швейцарії. | https://drive.google.com/open?id=1cyNaqKXwX4rIfuHg-fXOn5M8HmmYrunf | ||||
121 | Білоног Оксана Павлівна | Я з двома доньками ( 13 та 18років)евакуювалась з Києва до Іспанії, місто Валенсія. Все, взяли з собою, це паспорти, телефони і наші щаощадження( аж 170 євро...), дякуючи волонтерському рухові , дистанційній допомозі друзів змогли добратися сюди. Мій син з сім’єю залишився в Україні і бере активну участь в обороні країни. Зараз у мене та моїх дітей є тимчасово дах над головою, їжа та велике бажання повноцінно інтегруватися в нову країну , яка надала нам прихисток, тому, прикладаючи певні зусилля , ми всі вже три тижні, як відвідуємо класи вивчення іспанської мови, які спеціально для біженців організовано на безоплатній основі, молодша моя донька вже відвідує державну школу, старша продовжує дистанційно навчатися в КНУім. Шевченка. Наш обов’язок тут - гідно представляти Україну , щоб дивлячись на нас , іспанці бачили наше бажання не сісти їм на шию, а вчитися, перекваліфіковуватися, бути діяльними, законослухняними , легально заробляти гроші для утримання себе та дітей, мати фінансову можливість допомагати Україні! Мій чоловік помер від COVID-19 в кінці 2020. Я за освітою -економіст, останні 10 років займала різні керівні посади в бізнес структурах, та в державному секторі. Маю дуже активну життєву позицію, хочу й буду сучасною , дієвою, вести за собою своїх , бути прикладом сучасної української жінки 45+!!!! Напрямок Тестування в ІТ зацікавив мене ще рік тому, я багато вивчала матеріалів на You Tube платформі, в деяких школах проходила перші 2-5 уроків курсу, які вони пропонували безкоштовно. Переконалась , що цей напрямок діяльності мені дуже цікавий і я можу застосувати для нього свої навички освітні, уважність, логіку, зосередженість. Але , нажаль, вільних фінансів для отримання повноцінної освіти я на той час не мала, через те, що являюсь єдиним утримувачем сім’ї. Участь в запропонованому вами проекті дасть мені можливість отримати таку бажану спеціальність та стати висококласним спецом і за рік-два вирости з junior до middle, а потім ще й вище. І дати приклад українським жінкам , і не тільки, що ІТ не має віку, важливі тільки ваші знання, навички, бажання працювати в команді над цікавими проектами по створенню сучасних програмних продуктів, доопрацюванню та осучасненню раніше написаних та т.ін. Буду дуже вдячна , якщо з вашою допомогою втілю план професійного росту , перекваліфікації !! Повірте, вам не буде соромно за мене, за результати мого навчання та праці в майбутньому. Дякую за надану можливість. З повагою, Оксана Білоног. | https://drive.google.com/open?id=1GOBICxhnAx_m9BRp9md7_twBIiOxrd5s, https://drive.google.com/open?id=1f_bFJ-oG2jq1uuGQlLAkMwLkIAYc_rqC | ||||
122 | Людмила Лаврова | Я мама двох дітей. Старшій донечці 12 років, молодшій 3 роки. Я була в декретній відпустці, яка в мала закінчитись через пару днів після початку війни. І я планувала водити молодшу доньку в садочок, а сама піти навчатися на веб дизайн, або графічний дизайн. Але нажаль, мені з дітьми прийшлось тікати з Києва залишивши нашу домівку і нашого любого чоловіка і татуся в Києві. На весну було багато планів на навчання та по пошуку роботи, але нажаль плани змінило вторгнення російської федерації в нашу країну. Вірю в нашу перемогу та розквіт України. Дякую фонду за можливість безкоштовно навчатись, навіть якщо це буду не я , а інші люди. Дякую кожному хто зараз допомагає Україні та українцям | https://drive.google.com/open?id=1iTeEuZJjH7nyC9m0VwVhvQHNFLtf-hUK | ||||
123 | Габрук Надiя | У Харкові залишився наш дім та рідні. Їхати було дуже страшно, але ще страшніше було залишитися. В Україні залишився і чоловік. Дві доби я із двома дітьми провела на кордоні України зі Словаччиною. Було складно, страшно, попереду невідомість, навколо злякані та розгублені люди, а позаду зруйновані міста та розбиті життя. Якби не гарячий чай та добрі співчутливі посмішки українських волонтерів, було б зовсім нестерпно. Через Словаччину ми дісталися Польщі. У Польщі нас зустріли, як рідних, і допомогли у багатьох питаннях, Але морально було дуже важко. Всі наші думки, переживання спрямовані на тих, хто залишився в рідній Україні. Але треба рухатися вперед, вчитися, розвиватися та працювати. | https://drive.google.com/open?id=1ndxVlnIlU39TdVFCZmHnv5GI0N2gT82U | ||||
124 | Овчіннік Юлія | Ранком 24 лютого, я як і багато українців прокинулась від вибухів в своєму рідному місті Києві. Повірити в то, що війна почалась в моїй країні було дуже складно...далі, дні в бомбосховищах, звуки сирен, сльози. Але виїхати а перші дні початку війни не вдалось в біль безпечніше місце. Через тиждень, волонтери допомогли виїхати та доїхати на Західку Україну, але вартість оренди житла коштувала майже всіх накопичених коштів...Тому, далі завдяки волонтерам, виїхала в Угорщину. Нарзі, компанія в якій я працювала в мирний час, працює але більш на волонтерских умовах, як і я. Тому, розглядаю для себе нову сферу діяльності і заробітку, щоб мати змогу заробляти та допомогати рідним, які залишились на сході України...🙏 | https://drive.google.com/open?id=1INJ0DHuJO_R7VeKaxqd43KN6X9aKDexI | ||||
125 | Левицька Тетяна Олександрівна | До 16 марта 2022 года мы семьей находились в городе Мариуполе. Проживали возле драмтеатр в тяжелых и небезопасных условиях. Бомбили постоянно. Были попадания рядом. Н о 16 марта с 3-30 утра начались усиленные авиабомбордировки нашего района. В этот день скинули бомбу на Драмтеатр и нас ждала такая же участь. Соседние дома горели. Поэтому несмотря на обстрелы и большие риски для жизни, мы в срочном порядке выехали из города. Слава Богу остались живы. Вынуждены были забрать моих престарелых родителей ( 82 и 84 года). Они проживали в отдельной квартире, но мы их забрали как только отключили свет, газ и воду. Наши квартиры полностью разрушены в результате прямого попадания ракет. У нас приемная семья. Двое детей. Мальчик (16 лет) является приемным ребенком, а девочка (14 лет) наш биологический ребенок имеет инвалидность. В начале войны нам позвонили от помощника президента по делам детей Кулебы Н.Н. и поинтересовались нашими нуждами. Тогда мы ответили, что ни в чем не нуждаемся. После экстренной эвакуации из города, мы позвонили им сами. Они помогли нам найти международную организацию, которая в свою очередь обеспечила нам переезд в Швейцарию. Сейчас начинаем жизнь с нуля в совершенно новых условиях. Нужно обеспечивать нашу большую семью. Мне действительно нужна помощь - углубленные, специализированные знания в информационных технологиях. Мечтаю освоить на высоком уровне направление тестирования программного обеспечения. Считаю, что имею к этому все способности и навыки. | https://drive.google.com/open?id=18w6Z6mub1OvZ_VdqQAjGwueboL02M2f3 | ||||
126 | Черкасова Алина Николаевна | Я родом с Луганска и в 2014 году мне пришлось уехать из своего города в поисках нового пристанища. Переехав в итоге в Днепропетровск и прожив там 6 лет, мне опять пришлось уехать не только из города, но и из страны. | https://drive.google.com/open?id=1GD0E6GjhatbDreK8GYllEBoYf9FWb8ko | ||||
127 | Клименко Олена Сергіївна | Я народилась у місті Маріуполь, навчалась там у ліцеї для обдарованих дітей, а потім переїхала до Києва. За 13 років у Києві я втомилась від шумного міста і влітку минулого року хотіла повертатись до Маріуполя, жити біля сім’ї і моря, але отримала цікаву пропозицію в нову компанію і вирішила спробувати, дати Києву шанс, тому що поряд із Маріуполем він виглядав сіро і незручно, а там був сучасний транспорт, комфортна інфраструктура і дуже демократичні ціни на житло. Але це так і не збулося. Вся моя сім’я лишалась у Маріуполі, коли почалась війна. Я залишалась у Києві кілька тижнів, поки під час одного з обстрілів в мене не дріб’язнули вікна до тріщин у склі. Я виїхала у Польщу тільки тому, що останнє прохання, перед повною відсутністю зв’язку, від мами було, щоб я виїхала як найдальше. Я чекала місяць на гарні новини. Наразі вони у безпеці. Але дому у мене більше немає. Я хочу відбудовувати все після нашої перемоги, хочу допомагати відновити нашу країну, хочу працювати заради майбутнього. Мені не шкода - нарешті це потворство, ці совкові будинки стерті з обличчя України. Нарешті ми відірвались від цього «старшого брата», хоча ціна мене засмучує. Так, в мене немає зараз нічого, але я є. Жива і сповнена сил. Цього достатньо. | https://drive.google.com/open?id=1O5XI-zuIZPZGuiS3tmxijEIXt_y7vwb1 | ||||
128 | Сiротiна Яна Iгорiвна | Доброго дня.Я прокинулася 24 лютого о 5.30 від гучного звуку авіаударів.Моя дитина прийшла до мене та розповідає своє сновидіння.Мама я прийшла до школи а даху немає,я прийшла додому а дому немає....Я їй відповідаю ,Вероніка на вулиці війна справжня...І з того моменту почався жах...Я виїхала на работу на один день.25.02 моє відділення зачинили.Я з двома дітьми винаймаю житло.Поки ми ще залишалися вдома під звук сирен ховалися в підвалі.І 01.03 я взяла дітей,зібрали речі першої необхідності та поїхали на вокзал.Була надія сісти на поїзд Дніпро-Трускавець.У великому натовпі людей брали жінок і дітей.Ми вирушили.Поїзд був заповнений.Люди стояли,потім спали на речах.Повна темрява.Крик дітей.І так 22 години...У Львові ми знайшли автобус який перевіз нас до кордону з Польщею.Там нас перевезли до школи де було ліжко душ їжа.Поляки дуже добре ставилися до нас.Все безкоштовно.Потім ми знайшли через інтернет іспанську сім'ю яка запропонувала переїхати до них.Іжа,житло,допомога з документами.З Польщі ми вирушили до Іспанії через волонтерів Червоний Хрест. Їхали на автобусі два дні.Дорога довга.Дітей нудило.Дуже важко.Нас зустріла сім'я у Мадриді.Потім ми поїхали до Севільї.Зараз проживаемо окремо.В будинку 3 мами з мого міста та 6 дітей... | https://drive.google.com/open?id=1A_Ww3lwiyvArVreMrbI_bBQ3tUd72OPb | ||||
129 | Мірошніченко Катерина Юріївна | Я з Києва. 24.02. Я з дитиною були у Харкові у справах(донька-спортсмен з фігурного катання і повинні були відбутися змагання), нас розбудили взриви і під час вибухів ми виїзджали з міста. Нам вдалося доїхати додому в Київ, де нас чекав мій чоловік, але ми застрягли на Святошино через величезні пробки на виїзді з Києва, тому довелося ночувати в метро. Вранці ми виїхали до Львова. Звідти нам вдалося потрапити на евакуаційний потяг до Польщі- це була найжахливіша поїздка за увесь час. Їхали із зупинками близько доби в одному положенні, вагони дуже забиті жінками та дітьми. В одному із вагонів загинула дитина, багато разів викликалася медична допомога бо вагітним жінкам ставало дуже погано. Навіть моя донька, а їй вже 11років плакала, бо не витримувала. У Польщі нас зустрічали небайдужі люди, нас взяла до себе багатодітна сім'я. Через кілька тижнів ми відправилися в Іспанію, знайомі через знайомих знайшли людину яка прийняла нас у себе. Тепер ми тут. | https://drive.google.com/open?id=1G2AjsN5MwET2UamKHF4O9KGBsKez_tDa, https://drive.google.com/open?id=1I1MKC7keV0LQUJkPiCCsRKpzCjHqDjCR | ||||
130 | Савчук Сергій Леонідович | ....Рятував сім'ю.... | https://drive.google.com/open?id=1EzjmHbsnV-5R2xXn6K97kG9HhdcozVb9 | ||||
131 | Калініна Олена Анатоліївна | Покинути домівку мене змусила не війна, а почуття відповідальності за моїх дітей. Я не могла ставити на карту їхні життя та психічне здоров'я. Тож було прийнято рішення їхати за кордон. Ми вирішили їхати в Німеччину, тому що трохи знаємо німецьку мову. Обрали невелике містечко на півночі Німеччини. Приїхали пізно ввечері, думали на вокзалі знайти волонтерів або поліцію. Але сталося не так: вокзалу там не було, лив дощ, і людей теж майже не було. Я вхопила випадкового перехожого, який подзвонив в поліцію, а поліція надала контакти кризового центру. 40 хвилин ми чекали під дощем, поки нас заберуть. Діти хотіли спати, мої руки та спина заніміли від важких речей... Врешті, нас відвезли в притулок для біженців. Але хочу сказати, що завдяки тому, що ми віримо в Бога та добрих людей, нам пощастило опинитися зараз в гарному місці серед добрих людей. Я та мої діти точно можемо сказати, що ми не боїмося невідомості та чогось нового. Саме тому я подаю заявку на цей грант, бо хочу змінити професію та працювати тестувальником ПЗ, з можливістю працювати віддаленно. Які б не були складнощі: я готова їх долати! | https://drive.google.com/open?id=1Q-Lq_usBSV6-uze_W0yahlPZKbXJCOeK | ||||
132 | Реутська Юлія Юріівна | На початок війни перебувала з родиною у Києві. Часто наш день та ніч проходили у підвалі нашого будинку, постійно були тривоги. Ставало все небезпечніше. Будинок мого дитинства в Маріуполі було зруйновано. А про мою бабусю, що є дуже дорогою для мене людиною, досі нема ніякоіі інформаціі, досі шукаю. Вирішили з дочкою поіїхати на евакуаційному потязі до Львова. А потім до Польщі. Хочу знайти роботу. Почала самостійно більш глибоко вивчати англійську мову та з самого початку польську. | https://drive.google.com/open?id=1ZGqKQUeN5sIqhbOOjGDeg8361eG_t3ch | ||||
133 | Полосіна Олександра Максимівна | 24 лютого я поїхала додому з Києва в Дніпро, проте коли в Дніпрі почались активні вибухи я почала шукати місце де можна продовжити навчання і 14 березня відправилась в дорогу. Їхала 3 дні, одна, без батьків, через Польщу | https://drive.google.com/open?id=1qssbApEW1nCNki-340ZlyLWIe0RFFYU1 | ||||
134 | Хомініч Олена | 24 лютого 2022 року ми прокинулися від дзвінка моєї колеги, яка тремтячим голосом повідомила про початок війни... Я виховую самостійно доню (13 років) та піклуюся про свою маму (68 років), що мешкає зі мною у зйомній квартирі Києва, тому, звичайно, постало питання в першу чергу зібратись та діяти, щоб виїхати у безпечніше місце. Моя подруга зголосилася нас забрати та поселити у будинку її батьків у Львівській області, але у зв’язку з величезними заторами того дня, ми так і не змогли виїхати далі Київської області. Тому було вирішено зупинитись на ночівлю у родичів під Києвом, у той момент здавалось це ідеальним рішенням, але на той момент ніхто на розумів, що Київська область стане епіцентром страшних подій цієї війни. Ми вимушені були їхати дорогою через Ірпінь та полями під час бомбардувань аеропорту в Гостомелі під гуркіт пролітаючих російських військових гвинтокрилів. Кожного разу здавалося, що ось-ось і вона влучить в нашу машину. Пам’ятаю момент, коли під час чергового запуску ракети, мій товариш з Грузії, який викладає в Колумбійському університеті (США) режисеру та вчить студентів писати сценарії надіслав меня повідомлення: "Де ви зараз?". У цей момент, прощаючись подумками із життям, попрохала його написати сценарій та зняти фільм про ці жахіття, які доводиться переживати українцям, але хто би знав, які жахіття випадуть на долю нашої Неньки у найближчий місяць... Важка була дорога до Львова, а потім ще важче в дорозі було усвідомити, що треба їхати з України далі, бо війна пішла з усіх фронтів… Декілька днів намагалися виїхати з Львова до кордону, але бажаючих було більше, ніж вокзал міг прийняти. Тому було прийнято рішення поїхати до кордону Угорщині і нарешті на п’ятий день ми змогли доїхати до Будапешту, виснажені, з маленькою валізою але в безпеці... | https://drive.google.com/open?id=1rgwdGtgiU6N-Ta4xTKxsWVgIPs5yepdF, https://drive.google.com/open?id=1-JgXpb6xhqwlWXapg2GNcALIT6_HGL99, https://drive.google.com/open?id=18jPqaFI4AyMPY641mRGVT0XtQmMY-_sX | ||||
135 | Зінченко Ілля Юрійович | Моє місто знаходиться в Запорізькій області, місто обстрілюють з 3 квітня до сьогодення, трималися до останнього поки не почали застосовувати фосфорні бомби! | https://drive.google.com/open?id=1P7nfq_vBvnFex6AzHBYZaTSMoAWX_v0L | ||||
136 | Кривенко Юлія Сергіївна | Я з восьмирічною донькою виїхала з рідної Дружківки Донецької області в середині березня після того, як по місту почали прилітвти ракети. Їхати вирішили до Німеччини, нас ще з початку війни запрошували до себе моя кузина (вона мешкає в Пфорцхаймі з 2015 року). Нам надали комфортний прихисток і тут ми мешкало вже місяць, поступово оформлюємо документи, вже є документ, в якому є відмітка про дозвіл на роботу, але робота потрібна саме у Пфорцхаймі, щоб можна було повертатися додому до доньки. | https://drive.google.com/open?id=1Zr-Xf48f3z2u5AQ89MjwiLSd_ajCcd0t | ||||
137 | Бєлавін Нікіта Олексійович | Згадую цей страшний ранок, 24 лютого. Коли від вибуху затремтів мій дім (моя домівка недалеко від аеропорту Бориспіль, приблизно 2 км). Я розумів, що знаходжусь у зоні ризику, тому вся моя сім'я ночувала у підвалі. З кожним днем ситуація в Україні погіршувалась і виїжджати за кордон ставало дедалі складнішим. Як відомо, сім'ї просто розстрілювали по дорозі, байдуже скільки там було дітей. А нас було шестеро, враховуючи мою молодшу сестру, якій нещодавно виповнилося 5 місяців. Я розумів, що залишатись вдома і виїжджати за кордон однаково небезпечно. Зібравшись думками та переглянувши більш-менш безпечний маршрут, ми вирішили їхати, куди саме не знали. Весь час я відчував страх та хвилювання, обминаючи кожне місто чи село. Першою зупинкою було м. Канів, ми думали ночувати в машині, але випадково зустріли знайомого який був в теробороні міста. Він запропонував залишитись у нього, тому що їхати під час комендантської години було дуже небезпечно. На світанку, відпочивши, обдумавши план дій, ми вирушили до Вінниці. У нас закінчувався бензин, заправки були порожні. Не втрачаючи надію, нам все-таки пощастило. Вистоявши величезну чергу, ми заправили машину і додатково набрали каністру. Вирушивши далі, я відчув неприємний запах, але не звернув на нього уваги. В Умані, з'ясувалось що каністра була пошкоджена і всі наші речі, які в багажнику, були повністю мокрими від бензину. Від запаху почалось запаморочення та нудота. Коли ми під'їжджали до Вінниці, по новинах повідомили, що на місто було скинуто 8 ракет. Ми були налякані та не гаючи часу, змінили маршрут на Могилів-Подільський (кордон з Молдовою). Почалась комендантська година, ми їхали за колоною машин, які теж рухались в тому ж напрямку. Простоявши 7 годин в черзі на кордон, о 6 ранку ми опинилися в Молдові. Голодні, не розуміючи що буде далі, у кого просити допомоги, ми вирішили зупинитись на найближчій АЗС, щоб знайти хоч якусь інформацію. Мій батько стоявши в черзі, почав розмову з незнайомим чоловіком. Зворушений нашою історією, він допоміг нам, запросив залишитись у нього на будь-який термін. Я був вражений тим, з якою щирістю нас зустріли в іншій країні. Тому що, був впевнений, що нас ніхто не чекає, але я помилявся. На наступний день, ми подякували та вирушили далі. Цілий день ми їхали через Румунію, зупинялись лише щоб поповнити запаси їжі та заправити машину. Ми тримали курс на Угорщину. Виснажені довгою дорогою та майже не спавши, ми не втрачали надії на краще. Простоявши ще ніч на кордоні з Угорщиною, ми все ж таки опинились тут. Нам надали прихисток літня пара волонтерів, зараз ми перебуваємо у них. Майже 4 дні тривав наш шлях, з нетерпінням чекаємо можливості повернутись на рідну землю. Закликаю українців не боятись виїжджати за кордон! Все буде Україно! | https://drive.google.com/open?id=1DKvpMo5Lz09fePzt_SKAWgvF0iiZt9_p | ||||
138 | Думан Олена Володимирівна | Привіт! Ми з України💛💙Наш від'їзд повністю залежав від дочки, їй 13 років. У перший день війни над нашим містом Українка, що за 30 км. від Київа, був збитий літак та через будинок від нас вибухнула ракета. Діти які навіть уявити не могли що таке війна в мить стали дорослими. Спочатку дочка плакала, потім в неї почали труситися ноги та руки. Через два дні ми переїхали в село, я спочатку вирішила, що там буде спокійніше. Через 10 днів біля цього села взірвали міст. Почали літати літаки, дочка просила поїхати до Іспанії, там в мене син вже три роки. Я дуже боялася їхати без чоловіка, грошей мало, покинути роботу, син ще сам не влаштувався, живе у кімнаті... Але коли моя подруга розповіла, що у них почали пропадати дівчата, це у місті Геніческ, там вже тоді зайшли рашисти та морили людей голодом. Я даже не можу сказати, що зі мною сталося. Ми зібралися за 15 хвилин та виїхали. Страшно, це нічого не сказати. Ми доїхали до свого міста зібрали ще речі і виїхали на автобусі у сторону Польщі. Вийшли біля Хмельницького, потім на границі с Румунією. Коли переходили границю дуже змерзли, але коли перетнули кордон з Румунією нас дуже тепло зустріли, нагодували та посадили у теплому автобусі. Кратко розповім як ми їхали. Румунія, Венгрія, Австрія, Швейцарія, Франція, Іспанія. Всього ми їхали шість діб, автобус, автобус, поїзд, поїзд, поїзд. Я вже думала це ніколи не скінчиться. А далі Валенсія, син Ілля 22 роки, сльози навзрид, радість від зустрічі і що ми доїхали, біль з якої причини ми їхали. Дочка більше не плаче, тільки руки трусяться. Тепер про себе. Я втратила роботу, бо зробила свідомий вибір. Працювала інженером в Укренерго. Мені дуже потрібна робота. Мови знаю тільки українську та російську, зовсім трохи англійську, дуже трохи. Зараз вчу іспанську, але теж рано казати, що я щось знаю. Я дуже хочу вчитися та працювати. Дайте мені шанс. Дякую. Я додаю фото своє та своєї дочки. | https://drive.google.com/open?id=1xSlIKDEmos150UGBsOW-6sy7idSD8zQO, https://drive.google.com/open?id=1fcH6FIILMXO_PM2xTvvxngqTecqrTrBz | ||||
139 | Ніколенко Марина Вікторівна | Все життя пропрацювала з дітьми, спочатку вихователем, а потім вчителем. З донькою переїхала до Іспанії. На даль, в чужій країні не можу займатися улюбленою справою. Нові реалії змушують нас шукати нові шляхи для самореалізації. Сподіваюся що все вийде. | https://drive.google.com/open?id=1Xf1fGd-sG87PBS_6zainBETJEzxofFiU | ||||
140 | Сех Юрій Михайлович | В зв'язку з війною найближчим часом буду змушений покинути Україну та шукати себе у Польщі. | https://drive.google.com/open?id=1-LSCMx7FUmVHZJzrmyEq_Lz58fWKWaKF | ||||
141 | Шавловська Тетяна Володимирівна | Я не переїздила за кордон, залишилась вдома. Хочу пройти навчання щоб мати змогу чимось займатись, оскільки основне заняття втратила | https://drive.google.com/open?id=1JKzz1vehqJXGf-IiyQ_k1TRh-oy-OzOe | ||||
142 | Горкун Дмитро Володимирович | Я країну не покидав | https://drive.google.com/open?id=1pcQE0IHBme6Lff1jMVkAoULqYQTmzcr8, https://drive.google.com/open?id=1UN--UGrXEr8ObzRYxq2fARukSBkYHd3C | ||||
143 | Ратушняк Катерина Анатоліївна | Залишилась в Україні, але внутрішньо переміщена особа. Так як проживаю в м. Буча, Київської області | https://drive.google.com/open?id=1KavVq1sn659R3MckOGDwxIvCzGsN4YV7 | ||||
144 | Кіраван Мухамед Хумам | Не виїхав, тому що це не можливо, під час воєного стану | https://drive.google.com/open?id=1MaxqtJRVAHDfMS4aGSO8191RKsFliVrX | ||||
145 | Рассоха Катерина Олександрiвна | Разом із батьками була змушена покинути будинок через війну, переїхали до Польщі, на даний момент шукаємо роботу | https://drive.google.com/open?id=17LLlnodOrw3Vli8V5tvYRfacztfpR0RY | ||||
146 | Санду Марія Петрівна | - | https://drive.google.com/open?id=1jG494sWIpsWhGGsnSHpOjfoKQAhWni_9 | ||||
147 | Олена Жоголь | З 8ого дня війни у мами засіла нав'язлива ідея, що пора валить. Немалу роль зіграли наші друзі, зо виїхали на шостий день. Я навіть пів дня побула в чорному списку у власної матері за відмову тоді їхати. Але у мене вже тоді з'явилось відчуття, що вибору в мене більше нема, маму треба вивозити. По законах воєнного часу без жертв не вийшло. В Києві лишилось шість котів по різних добрих руках, які виявились в мене на руках на 8 день війни. Двоє з них мої і це мій найбільший біль. Чотири дні я горіла в пеклі цієї кото-строфи, шукаючи варіанти. Без коментарів, будь ласка. Я і сама знаю що я мразь і буду горіти в пеклі. На 12 день мені вдалось роспихати кого куди і ми двинули на вокзал. На годиннику 15:30. На вокзалі адіще. Це те саме коло пекла, яке Данте просто замовчав. І тут починається ланцюжок обставин На вокзалі ми зустрічаємо знайомого, який їде на Львів і вмовляє нас чекати потяг аж до опів на одинадцяту. І він точно щось знав. Битва за потяг Київ-Чоп була просто епічної, ми просто спостерігали. О 22:23 подають потяг на Львів і увесь натовп починає штурмувати перші вагони, а останні просто стоять відчинені. Ми не зрозуміли приколу, пішли на пусті двері. У вагоні темно, світло не вмикають із розумінь світломаскування. Провідник маше "ідіть в передостаннє". Щось вошкаємось і тільки о 22:37, коли потяг тронувся я подумала, що то я тронулась мозком. У нас напівпустий вагон, ми в купе самі. Я ж вже надивилась фоток, я не вірю своїм очам. І щастю свому теж - ми зможемо поспати лежачі, вау. Радості мої вистачило рівно до 03:32, коли потяг став під Фастовом, а над нами гатив Град. Ну, не все є коту масло і комфорт. Цеглина, до речі, ннада? Віддам недорого. Вранці ми прибуваємо до Львова. Підходимо до першого ж волонтера і він відправляє нас до перевізника. Ми питаємо за Сваляву, Ужгород, Мукачеве, усюди везуть, але кажуть, що жити де нема. Мамині друзі, що бігають по Сваляві в пошуках житла для себе підтверджують - нічо нема. Нас питають: "Може Словакія?". А нам вже всеодно, ми на лижах. О 15:30 ми потрапили на кордон. Без черги. Тому шо мені вручили тримісячне дитя, яке волало як мій внутрішній голос в цей же момент. Ну і добре, допомогла донести, зекономила 3 години в черзі. Дитя, до речі, в автобусв як почуяло, що "забугор" він отутачки, одразу переобулось на наймилішу мордашку. Маніпуляторка росте... Ну щож, ми переповзли через кордон. Вся процедура з двох сторін займає хвилин 40. Відсканували паспорт і іди на всі чотири сторони. Доба в дорозі вже давала про себе знати і дуже хотілось ясності майбутнього. А із ясності нам був доступний лише суп з казанку. Тупа ремарка - війна навчила мене їсти супи. 30 років я воротила носа і тут приплили. А той суп на кордоні був найсмачнішим варевом в моєму житті. Але до діла. Розмова з волонтерами не давала жодних результатів. Вони досить впевнено вмовляли нас їхати далі, бо Словакія уже всьо. А нам, ну, нема куди. Нас ніде не чакають. І тут вигулькує чолов'яга, який каже, що в нього в машині є два місця в Чехію, майже на кордон з Німеччиною і є поселення. І трохи випадає з того, що ми згоджуємось сходу. (Шоб я в здоровому глузді в мирний час сіла до бозна кого в машину бозна куди їхати... Базові розуміння безпеки по піздє пішли) Їхати ніч. По факту найстрашніше, що у нашого водія вже не перша ходка до кордону і назад, а це дев'ять годин в дорозі. Коротше, безсонна в мене була іще одна ніч, бо я була в режимі "бді, щоб водій не заснув, чи це перетвориться на найбезглуздіше самогубство". Тепер що ми маємо по факту, ту мейк зіс сторі шорт: -ми живемо в селищі в будинку пристарілих (усі мої шутєйки про 30 років і пенсію просто пророчі були) -місцеві просто зі шкури лізуть, щоб наше перебування було комфортне. Мене знову оминули перевалочні пункти і спання на підлозі, кому я шо хороше зробила за це щастя, не знаю, але дякую) -ми тиждень попручались від оформлення візи, думаючи, що поїдемо іще далі, шукати кращої долі. Не вигоріло і ми зробили собі усі необхідні документи і тепер можемо перебувати тут рік. Важливо. Це не біженство, це саме тимчасовий притулок і як війна закінчується до травневого бузку (схрестила все, що мала схрестити), то ми маємо скасувати візу і виїхати за три доби (амінь). | https://drive.google.com/open?id=1XyISqNlrzkf09HJ5pv-UR_HMfLQ8-aQW | ||||
148 | Анастасія Балашева | Наш будинок у Києві в аварійному стані, і мені довелось покинути його...На 40-ий день війни, тиждень в чужій країні та сім'ї | https://drive.google.com/open?id=1n-DJ49Auoi7GqBO5N9kGeZe4aD6Y0Wbs | ||||
149 | Чайка Карина Олександрівна | Немає | https://drive.google.com/open?id=1QxCVW222f6Sv1oErQIR1lr58w7ZF6CqG | ||||
150 | Павлов Олексій Дмитрович | С семьей и детьми выехали в Германию | https://drive.google.com/open?id=1qLVNi4qr5zt3KRQgETPXX1fFbGrGAb1_ | ||||
151 | Світельська Анастасія Юріївна | Я вирішила поки лишитись в Україні. Тому що це моя суперсила. Війна забрала у мене роботу, дім, але не жагу до життя та вивчення нового. | https://drive.google.com/open?id=1_NdNAn-D503mYYI61CfzdCZBH7mTPwoX | ||||
152 | Кулаков Дмитро Юрійович | Люди яки не мають можливості, чи наміру покинути свою рідну оселю, але також втратили свою кар'єру повинні також мати свій шанс на розвиток та працевлаштування. | https://drive.google.com/open?id=1xrau9Ggas_gkLp4xrLvokzlMWjR3SfhV | ||||
153 | Москалюк Руслана Геннадіївна | Стало небезпечно , коли потрапила ракета в сусідній будинок | https://drive.google.com/open?id=1rgWPw0JtuuIvF7zDNwsd_vprSxPa7dXq | ||||
154 | Дацко Христина Ігорівна | Перетнула 25лютого зранку кордон у Польщу, далі поїхала у Німеччину, в перші дні була паніка і не знала, що робити, в Україні залишились батьки і бабуся, планую повернутись до них | https://drive.google.com/open?id=1TwMLTMmuIYG8Z0gbYtdSUYA1QoHIsFwa | ||||
155 | Голтвянская Юлия Владимировна | Не виїжджала | https://drive.google.com/open?id=1dnWgYXmb5-Aagi-di02upTsrjdKQu9gp | ||||
156 | Комаха Анастасия | 24.02 я проснулась от звонка подруги о том, что началась война. Первые две недели я жила в Киевской области. Просыпалась и засыпала под взрывы ракет, поражающих цели. На звук научилась различать ПВО от вражеских ракет. После того, как к ракетами над головой начала относится нормально - приняла решение уехать, чтобы сохранить себя и иметь возможность помогать любимой стране. | https://drive.google.com/open?id=1izJydfc23ktwR3VOeoX2i5c7GoLP3-DI | ||||
157 | Касумов Ельмін Ельчінович | Я залишився у своєму рідному місті Одеса, але залишився без роботи | https://drive.google.com/open?id=1sx0ua1MQX8YyfiOZQm5mSVJUNQs-8WVw | ||||
158 | Тодорова Марина Анатоліївна | Ми виїхали з України до Молдови, оскільки мій син (4роки) дуже боявся «повітрянної тривоги». Ми пожили там близько 2тижнів і повернулися додому, бо дуже сумували за рідними. Тоді і вирішили, що будемо виїжджати за територію рідної країни тільки при нагальній потребі. Поки це відносно безпечно - залишаємося вдома. Проте, з початком війни я втратила роботу. Садочки не працюють. Тому дуже хочу здобуду нову професію і нові знання. | https://drive.google.com/open?id=19wuuE7SJpdHEz_bL-V9g7XdU86dyJAEp | ||||
159 | Недоцуков Денис Андреевич | Вынужденный переезд в связи с обстрелами и бомбежками | https://drive.google.com/open?id=1sH58LviAcR-bgM65JDlIg5HTBF0blEYQ | ||||
160 | Бідник Вікторія | Сейчас пока не выехала, из г. Приморск Запорожская область. На данный момент нахожусь в Запорожье, обдумываю куда ехать дальше, так как и здесь становится не спокойно. | https://drive.google.com/open?id=15MzcUbHpKEtJb9JtCsSBWRRpKZtHF7fD | ||||
161 | Stoliarchuk Alina | 24 лютого о 5 ранку в Києві пролунали вибухи. Моя психіка прийняла рішення залишитися декілька днів для розуміння обстановки. Ховалися у підвалі будинку. Ховалися у роздягальні школи. Дві доби без сну і їжі. Далі потяг на Львів, Варшаву і Францію. Добрі люди приютили у спокійному і безпечному містечку. | https://drive.google.com/open?id=1unl7ubV5gP2x00tjP-zJf57tZLTb4efu | ||||
162 | Курамбаева Азиза Икрамовна | Так как, я не могу покинуть родных, близких, я осталась с членами мужского пола рядом, мы сейчас все в маленьком селе в Украине, сижу без работы, и ищу новые возможности | https://drive.google.com/open?id=1yAw7ZxyFbsEyrD9N7DFmqO6g21rh5cR5 | ||||
163 | Яценко Світлана Анатоліївна | Добрий день! Мене звати Світлана, я народилася та виросла в Донецькій області в невеликому місті Торецьк( Дзержинськ). Війна прийшла до мого будинку у 2014 році і досі триває. Мої рідні вимушені були покинути наш будинок і виїхати закордон. Наразі я живу у місті Львів з 2016 року, в данний час я чекаю на дозвіл до в‘їзду у Великобританію. Я вірю, що Україна скоро переможе і ми всі повернемося до своїх домівок. | https://drive.google.com/open?id=18nx80DOnSpjjzh15waYWz_G0kiu_QVOq | ||||
164 | Сацик Олександра Геннадіївна | Здравствуйте,меня зовут Александра .24 февраля наша семья уехала из Житомира в Австрию .В данный момент ,мы вернулись в Украину ,так как нужно сделать сыну инвалидность - у него аутизм .И будем обратно возвращаться в Австрию .Очень нужна работа онлайн .Так как нужно совмещать с ребёнком . | https://drive.google.com/open?id=1OfKkY4wwv59BMXs4dtK11D8PKsPHSCNe, https://drive.google.com/open?id=1sW-BXFGQn_7YmoFqfzccIzIIgrDTJ9bv | ||||
165 | Зінчук Катерина Юріївна | Коли почалась війна, я була за кордоном. Не маючи змоги повернутись додому - поїхала на запрошення сестри в Амстердам. Зараз я мешкаю в домі її Нідерландського бойфренда. Але розумію, що вічно це тривати не може. Я дуже хочу отримати нову освіту та якомога швидше почати забезпечувати себе. Мій український бізнес у сфері архітектури зараз не є успішним та практично неможливий, через критичне зниження нових замовлень. | https://drive.google.com/open?id=1hWyRmTUAyhlHC0Dj_6Vdjvc-8uYsrthM | ||||
166 | Liamin Oleksii Viktorovitch | Проживал во временно оккупированном Крыму, уехал с началом войны. | https://drive.google.com/open?id=1928jREtf8GJycW1vYnKu3hPtel8wTVgr | ||||
167 | Сергєєв Володимир сергійович | На сьогодні не проживаю за кордоном, оскільки не можу перетнути кордон не лише із-за того що не можу, а тому що утримую своїх батьків похилого віку. | https://drive.google.com/open?id=10XW3e8Dzq4mENxv_BTqUFDZswofaNpG4 | ||||
168 | Волков Дмитрий Вадимович | Взагалі, я з Киева. Да я не виїхав з України тому що тут усі мої рідні. 24 числа зранку проснувся через вибухи у Києві, почав бистро збирати речі, та попутками намагався виїхати до рідного дому. Якщо дорога мені складає взагалі 4 часа, то я добирався всі 7 на попутках. Зараз забрали рідного брата на війну, я сиджу з його дитиною, роботи немає(. Дякую що можете щось пропонувати! | https://drive.google.com/open?id=1W2F-0Qu6pvLE53MfcPMTO7iKkNZsKBQI | ||||
169 | Скрипитула Іванна Євгенівна | Я поїхала зі столиці України на Захід країни в пошуках більш безпечного місця. Намагалась в перші дні виїхати в Польщу, придбала білет на поїзд, але перед виїздом на вокзалі дізналась, що поїзд змінив свій маршрут до Львову. На той час кількість людей перевищувала усі норми можливого, а можливості залишатися у Львові на довгий час не було. Тому довелось залишитись на певний час в Україні, в маленькому місті. Дуже надіюсь, що війна припиниться якомога швидше. Вірю в ЗСУ! Проте зараз з кожним днем ускладнюється ситуація, тому задля подальшого життя та переїзду до іншої країни необхідно знати не лише іноземну мову, а й бути спеціалістом у певній сфері. Проаналізувавши всі «за» та «проти» обрала варіант IT, який розвивається та завжди буде актуальним. Проте оплачувати курс верац дорого, на жаль... То ж дуже надіюсь на вашу підтримку та розуміння. Дуже хочу пізнати сферу IT та стати в ній професіоналом. | https://drive.google.com/open?id=1yP6ifQS_Cegx6KHPfgGhWBnwNpIsK7-z | ||||
170 | Омельченко Ярослав Валерійович | Проживав у Бучанському районі. Коли почалась війна виїхали з дружиною на захід України, але потім повернулись у Київ. Керівниця дружини дозволила жити в її квартирі у Києві, оскільки вона проживає на даний час в Ужгороді а нам ніде жити. | https://drive.google.com/open?id=1iFAjvxOPksoHTjV5VNWS3EGsjpX6BBCZ | ||||
171 | Шульга Тимофій Володимирович | 24 лютого мене розбудили зі словами «нас бомбардують, збирай речі». Сказати що я був шокований, нічого не сказати. Спочатку ми виїхали за межі міста, жили там з нашими друзями, але згодом вирішили покинути рідний край. Це було дуже тяжке рішення. Дорога була архіважкой. Ми їхали 40 годин лише до Польщі. Машин будо нереально багато. Затори досягали десятків кілометрів. Слава Богу, що ми не потрапили під агресію під час виїзду. Сподіваємось на повернення до ріжнооо краю. Слава Україні!!! | https://drive.google.com/open?id=1h6ZsupyTy1h-NULfk-njuoCQ4VD1XkXY | ||||
172 | Щербань Анна Олександрівна | Я приїхала до Швеції нещодавно (близько місяця), виїхала з Харкова 7 березня з подругою. Зараз у Харкові в мене залишилась мама, мої дві собаки, кішка та багато друзів, деяких я вже не побачу ніколи, бо в нас війна і це боляче. За одну неділю ми побували у трьох країнах, я колись мріяла про відпустку, але ніколи не мріяла про таке... На сьогоднішній день я без роботи, вчуся на другому курсі в Каразіна та кожен місяць мушу сплачувати 2000 гривень за своє навчання, намагаюся знайти роботу та сили подзвонити близьким та їх підбадьорити. Це складно, кожен день - це боротьба та маленька перемога для мене. Я вірю, що все налагодити я та вірю у перемогу. Навіть зараз кожен з українців для мене переможець та герой! Я просто вірю.. | https://drive.google.com/open?id=1eIZvoH1eRL3doNL7S1Qh-K9vV57n5HQB | ||||
173 | Красненкова Альона Сергіївна | Я дуже довго відкладала це рішення і поїздку за кордон, тому що не могла уявити, як це покинути своє життя і поїхати в іншу країну. У моєму місті залишився чоловік, тато і моє життя. Я виїхала з мамою та своєю собакою. Всю дорогу я плакала. Але коли я приїхала до Польщі і побачила волонтерів, людей, які допомагають, я стала плакати ще більше. Вони чудові, щирі та дивовижні. Кожний день я на зв'язку з усіма, кто залишився в Україні. Кожного дня я переглядаю фото у телефоні і розумію, що життя поділилось ДО і ПІСЛЯ. Я ніколи не забуду і не пробачу. | https://drive.google.com/open?id=1rue4WIUgNWMJMuQgLiMW5Iayjg3meym3 | ||||
174 | Юрченко Юлія Олександрівна | Добрий день! Працювала маркетологом до війни, але с 24 лютого втратила постійний дохід для забезпечення дитини та стареньких батьків. Зараз не можу знайти роботу. Замислилася про перекваліфікацію, побачила у вас можливість навчатися - хочу спробувати отримати шанс | https://drive.google.com/open?id=1QHhk0EEmvlOjqS-MO40c3U-oq1STDx8b | ||||
175 | Коваленко Олена Павлівна | Моя історія не наскільки складна, як у людей, що прожили тижні під обстрілами. Я переїхала з Києва до невеликого села, і зараз враховуючи всі логічні висновки військових експертів будую планую здобути необхідні навички для професії онлайн, адже невідомо наскільки часу затягнеться конфлікт. В будь-який момент може прилетіти ракета, кожного дня протягом останнього тижня я чую як літають винищувачі. Поки наші, то спокійно, але що буде далі невідомо. | https://drive.google.com/open?id=1CXmkd69-PzdPGeDfXBh6HdIUMkVh1mME | ||||
176 | Фідельський Віталій Вікторович | Місяц після 24-го, знаходився набагато Україні. Дружина та син виїхали через неділю після початку війни. Виїхати довелось, так як необхідний догляд за дружиною за станом здоров’я. | https://drive.google.com/open?id=11FzvCLjJEDcI19ZeI-Njh6p-LGdvX9l0 | ||||
177 | Chernushyna Sofia Oleksandrivna | Моя історія переїзду розпачалась через те що в моїй країні війна. Таким чином я опинилась в Чехії, оскільки Чеська Республіка надала українцям гуманітарний потяг який прибув в Ужгород. | https://drive.google.com/open?id=1wswdwRrJgdWbhzCT-udjbgojOusXwwpL | ||||
178 | Федюк Ірина Сергіївна | Мене звати Ірина. Моє місто - Київ.Виїзджала одна та зараз знаходжусь в іншій країні, це був тяжкий переїзд та зайняв дуже багату часу. Дні на кордоні, але було велике бажання бути в безпеці. Лишилась роботи, та в пошуках нових можливостей віддаленої роботи. Дуже вірю та чекаю повернення до України 💙💛 | https://drive.google.com/open?id=1_JGY-H4zN65e__BCYP0gRNZZKMa1rsYl | ||||
179 | Мацкова Тетяна Ігорівна | Я з Маріуполя, але останні 2 роки жила на 2 міста. В Маріуполі до цього працювала в газеті. А в 2019 році мене запросили журналістом у перший інклюзивний канал України. Я їздила на Дефлімпійські та Паралімпійські ігри у Токіо та активно розвивалася у своїй сфері. Грудень та початок січня я провела в Маріуполі, але далі було відрядження, а потім Київ, щоб підготувтися до Паралімпіади в Пекіні, на яку мала летіти 28 лютого. Було стільки планів. Але 24 виявилося, що грала у гоу без збереження. Я разом з подругою пішки перетнула кордон в Румунії. І звідти автобусом три доби їхали до Португалії. Тут були друзі. Але мови тут я не знаю. Тут важко навіть з некваліфікаційною роботою. Пізніше дізналася, що мій дім в Маріуполі згорів, як і вщент розлетівся від ракет дім моїх батьків. Місяць я чекала на новини, але батьки виїхали з міста. Втім даля поки що рушити не можуть і шукають методи вирватися з днрії. Маріупольці опинилися у важкій ситуації без засобів для існування. А я ще й без навичок для нормального працевлаштування тут. Тож дуже хочу опанувати нові скіли, щоб знайти нову улюблену роботу і натхнення. І звичайно, допомогти батькам. | https://drive.google.com/open?id=1xWgx5-km6NTHkjMgfYQTaO0DM0oW3EdP, https://drive.google.com/open?id=1QawMOwok1bWMlHm0HBJtoFJ23RXq8TdT | ||||
180 | Кошова Ельвіна Володимирівна | Я з Херсона, але навчаюсь у Київі. Можливо те, що на початку аду в мене було навчання, я зараз можу бути деінде і бути живою. На п’ятий день війни мені вдалося виїхати з підвалу університету до невідомого мені міста Кривий Ріг… я начебто в безпеці, але думки про різне. Декілька днів тому обікрали квартиру в Київі- забрали все, починаюсь від спідньої білизни, одягу та взуттям, закінчуючи усіма прикрасами та технікою | https://drive.google.com/open?id=15KTTvKVmHUvYY1Zg0cFNelTC2SOyCkWe | ||||
181 | Палатай Вероніка Сергіївна | На жаль, мені не вдалося покинути країну, тому я була вимушена шукати найбільш безпечне місце всередині неї. 24 числа я з сім'єю з першими ракетними ударами виїхала за межі міста, але недостатньо далеко, тому 9 днів нам довелося провести в підвалі в одній з найбільш гарячих точок. Наразі я у відносній безпеці, в добрих незнайомців, які погодилися нас прийняти, але без роботи і можливості забезпечувати родину. Трудовий ринок зараз переповнений такими ж, як я, тому конкурс на робоче місце надто великий. А моя компанія, після двох років теплих трудових відносин, на жаль, не дає ніяких гарантій подальшої співпраці. | https://drive.google.com/open?id=1Ddm6DV90OamZ27KcFON1Z7wY61bEyA0d | ||||
182 | Ромасевич Діана Денисівна | Доброго дня! Я з міста Одеса. Я розлучена, в мене є маленька донька. Була вимушена покинути дім саме заради дитини. Кожного дня повітряна тривога, спустошенне місто та тривожний сон дуже відражалися на психо-емоційному стані дитини... | https://drive.google.com/open?id=1x5lPTJhHkr8xO1n1BKKrc8WaWO50yVmJ | ||||
183 | Метка Олена Миколаївна | На даний момент я з дитиною знаходжусь у Полтавській області, оскільки очікую проведення операції. Після операції розглядаю можливість переїхати до Румунії чи Польщі. Якщо я змогла б прийняти участь у програмі, перебуваючи в Україні, буду дуже вдячна. | https://drive.google.com/open?id=1ykbFABYOojYMML942AOJkMrZ2eHpW8Bf | ||||
184 | Медведенко Наталія Олександрівна | 24 лютого я поверталась потягом до Києва і мене розбудив дзвінок батька «Доця, почалась війна…», після цього і до сьогодні не покидає відчуття тривоги за рідних, друзів та країну. Через війну я залишилась без роботи і доходів, моральний стан був жахливий… сидіти, слухати по черзі то тривогу, то вибухи, було вже нестерпно, тому й прийняла рішення поїхати в Європу. Надія знайти тут прихисток і хоча б тимчасовий дохід не полишає, те як українців приймає Європа неймовірно зачіпає… такого співчуття і підтримки я ще не бачила! За таких обставин хочу змінити вектор своєї кар’єри та спробувати себе в більш творчій та сучасній професії, як завжди і мріяла. Дякую за такий шанс! | https://drive.google.com/open?id=1iD_NiLNWhYnlTveIUVdx_7cm_TZakrl0 | ||||
185 | Колесник Михайло Віталійович | За кородон не переїжджав, але домівку все одно довелось покинути. Я підприємець, в якого є свій інтернет-магазин. Жив собі спокійно в українському місті Слов'яньск на Донеччині, але був вимушений поїхати звідти, бо ворог почав наближатись до мого міста. Я з дружиною та маленькою дитиною був вимушений виїхати у Черкаси. Дружина у дикретній відпусці, тому забезпечення родини лежить повністю на мені. Через агресію з боку рф, майже всі постачальники припинилу свою діяльність або перейшли на великий опт, тому я залишився тимчасово безробітнім та без доходу. | https://drive.google.com/open?id=1hSklmoTFlfu4X1YJ1qIio0rEk6zv-CPp | ||||
186 | Катульська Марія Вікторівна | Переїхала через війну у моїй країні. | https://drive.google.com/open?id=195jlDbclbeCojlXFLTSyer1xUD6XCFaj | ||||
187 | Ольховська Олена Юріївна | Моя родина з Харкова. Коли почалася війна, ми з першого дня не виходили з бомбосховища. На десятий день війни моя мама вже не могла цього винести і ми вирішили їхати. Зібрати речі то зібрали, але ніхто не знав куди їхати. Наше життя у Харкові. Куди бігти? До кого? Хто нам допоже? Але бажання жити без страху потрапить ракета у твою домівку чи ні перемогло, і ми просто вирішили їхати подалі звідси. Проїхавши усю країну і зупинившись біля Львову, було вирішено їхати ло Німеччини, аби я і мій молодший брат мали змогу навчатися. Ось так і опинилася я, мама і молодший за майже дві тисячі кілометрів від свого дому. | https://drive.google.com/open?id=1nShNLWCYrbT593bljymu1mAU3bIJ3Sj-, https://drive.google.com/open?id=14kulliu0xutv_IL1S7SlUHlHLIw4TTuA | ||||
188 | Могильна Світлана Миколаївна | Мене звати Світлана. Я з дитиною (4 роки) була вимушена виїхати за кордон у зв’язку з бойовими діями у нашій області (київська обл.) в нас немає жодної рідної або знайомої людини закордоном, нам допомогли виїхати волонтери. Наразі нас приютили при католицькій школі дуже добрі монахині, які піклуються про нас. Але знаходитись тут ми зможемо лише до кінця травня. Сподіваюсь до цього часу ми вже зможемо безпечно повернутись до дому. | https://drive.google.com/open?id=1J9VbiMPsO8L4BflE9Fs15hwnkLxzDmQx | ||||
189 | Кондакова Юлія Валеріївна | Добрий день! Мене звуть Юлія і я проживала в м.Маріуполь. Через війну, яку почала Росія проти України, я покинула своє місто та поїхала з донькою на Закарпаття. Там не змогла знайти нам житло и вимушена була їхати до Румунії, місто Тімішуара. Тут я маю ноутбук та Інтернет, щоб навчатися. Зараз я проходжу курс по Photoshop та Ilustrator. Через війну я залишилась без дому та роботи, знищено мою квартиру та торговий центр, в якому був мій магазин. Тому я дуже хочу навчатися и отримати новую професію. | https://drive.google.com/open?id=1mxWMzgJ2PWAxF6C66BIhPhzgnDB52zCd | ||||
190 | Гаріфулліна Інна Ріфкатівна | Вітаю. У 2014 році була вимушена переїхати з рідного міста Донецька, розпочала нове життя у Київі: нова робота, знайшла хлопця, взяла іпотеку, але не встигла навіть переїхати у власну квартиру, тому що вдруге довелося тікати від війни. Обрала країну в якій ще приймали біженців, Австрія. Наразі залишилась без доходу, адже банки не відмінили сплати кредиту за квартиру. Ось цьому я так бажаю отримати нову освіта та скоріше працевлаштуватися. | https://drive.google.com/open?id=1OO8KEzl6-vyFrL_kOSesvYCGDHeC5RXV | ||||
191 | Романченко Тетяна Олександрівна | Я двічі переселенець. Родом з Донецька. В 2015 році приїхала до Харкова в надії почати нове життя. Вже в 2022 році все те, що я намагалась побудувати в своєму житті, було знову зруйновано. Працювала до цього в туристичній галузі. Колись вже хотіла піти на тестувальника, але не вистачало знань англійської мови. Тому я почала ії вивчати. І по сей день ії вивчаю. | https://drive.google.com/open?id=1kBJuzW7IsHQIK7wjcrznmWnAaIlMC3h4 | ||||
192 | Марфинець Ірина Юріївна | Була змушена покинути країну на другий день війни. Добиралася на власному авто з двома дітьми до Польщі 5діб. Були страшно залишаться з дітьми під сиренами у місті, тому було прийняте рішення залишити чоловіка, батьків, роботу. Все життя поставила на паузу у режимі очікування | https://drive.google.com/open?id=1HDIKq7zyk7-5OHXprcLhbaL7FeOIDj51 | ||||
193 | Сєрик Ігор Олександрович | Доброго дня. Я Ігор. Разом зі своєю дружиною і донькою 2.7 р. ми жили в Ірпені. Дяка чуйці ми виїхали в перший день війни 24го. Я хвилювався за безпеку дружини і доньки і тому вимушено вивіз їх до кордону і вони поїхали до наших друзів в Польщу. там вони в безпеці. Я лишився в Україні, все що мали витратили на проїзд, певний час проживання разом. І віддав дружині. Я лишився без можливості доходу. Я був фотографом і заробляв тим що фотографував людей. Я дуже люблю цю справу, енергійно, комунікабельно і цінно. можете переглянути мою роботу тут http://serikigor.com/ Зараз розумію, що потрібно як ніколи перекваліфікація і відповідно думаю про майбутнє. Багато знайомих в сфері ІТ тому для мене це напрямок очевидний і цікавий. хочу розвиватись, заробляти, забезпечувати свою сім'ю і себе. | https://drive.google.com/open?id=1Ry5LZJD9x2eFZM75jcN6gpNjWj25P_Ov | ||||
194 | Чорноіван Наталія Олександрівна | Доброго дня. Кілька днів тому ми з сином повернулися із Польщі додому. Розумію, що ми із сином фактично вже не переселенці, але як говориться "стукайте і вам відчинять", тож можливо ви надасте нам шанс. Чому поїхали з України? Як і більшість, боялися війни, я боялася за сина. Та проходили дні, вдома окрім частих сирен та пролітаючих над головою ракет, кудись далі, нічого страшного не відбувалося. А вдома тато чекає, стіни рідні, люди рідні, тому подумали і повернулися. Але вдома роботи немає. Підприємство, на якому я пропрацювала останні майже 17 років поки що не працює. Шукаю роботу, маю багато навичок, та треба їх удосконалювати, нові знання опановувати, щоб бути сучасним і потрібним спеціалістом. Я готова до навчання, готова до роботи, якщо ви знайдете можливість - я буду дуже вдячна. | https://drive.google.com/open?id=1TwY8tZ7oWthpQ35aQlXD8KpFga32uxQf | ||||
195 | Фомичева Анна Николаевна | Уехали из дома вместе с племянницей.Приняли решение о выезде на следующий день очень быстро. Собирались вначале в Эстонию,там были знакомые,потом появилась возможность выехать в другие страны, и мы выбрали Францию.Она дальше от России.Здесь получили документы и имеем право работать.Но без знания языка сложно найти работу.Поэтому хочу освоить современные востребованные профессии. | https://drive.google.com/open?id=15TWSnfxPXVDYPFfnCQukAqRkE9mREdtf | ||||
196 | Топчій Анастасія Андріївна | На жаль,або на щастя, я зараз все ще знаходжусь в Україні, але не в своєму рідному місті. Війна змінила життя всіх людей в один день, всі мрії і плани зруйнувалися. Я втратила роботу та вимушена була поїхати з дому в більш безпечне місце, проте скільки часу цей жах ще буде тривати - невідомо, а налагоджувати життя потроху треба. Тому зараз я в пошуку нової сфери своєї реалізації, щоб продовжити більш-менш нормальне існування та в подальшому знайти стабільну роботу,яка буде актуальна у будь-якому куточку світу) Все буде Україна 💛💙 | https://drive.google.com/open?id=1yZkwPu0Fe4p0t2i8z_FKN_h7_8oIAfUd | ||||
197 | тест | уаолуаофлуа | https://drive.google.com/open?id=1H-1iI3ssmKMWXJA6jotbhq4_iAHn8qz5 | ||||
198 | Благай Ія Віталіївна | З початку війни жили з мамою в харківському метро, періодично повертаючись додому за речами. Близько тижня мій хлопець, який дивом поїхав за день до початку війни на Закарпаття по роботі, наполягав, щоб ми виїхали до Львова. Було дуже страшно навіть до жд станції добиратися, оскільки в Харкові не переставали бомбити. Одного ранку ми помолились, замовили таксі та дісталися вокзалу. Ледь влізли в потяг, майже добу їхали стоячи/сидячи на підлозі в проході вагону купе. Коли стояли в Києві, прямо над нами ППО збило рашистську ракету і її уламки впали біля колії. Весь вагон ліг на підлогу від страху. Доїхали до Львова, потім жили близько двох тижнів на Закарпатті, доки не почали щоночі прокинатися від тривог. Вирішили їхати далі. Знайомий звʼязав із жінкою, що допомогла організувати наш шлях до Нідерландів. Далі -- потяг до Львова (в який на ранок нашого відʼїзду прилетіло 3 ракети....), автобус до Жешува, машиною до Бюссуму. | https://drive.google.com/open?id=10xXECIwKVRC0oNvtr0orTQRJGAR9JoIz | ||||
199 | Белко Анастасія Олександрівна | На жаль, вже не вперше війна змусила мене і родину покинути нашу домівку. Вперше це сталось у травні 2014 році, коли ми усією родиною перебралися із Луганської області до Львова. Перебралися... точніше, моі батьки були вимушені вивезти своїх дітей у безпечне місце. Цього разу, батько знову із думкою про безпеку дітей, запропонував матері, молодшій сестрі та мені переїхати на деякий час до Польщі. Я поїхала, бо у таких поїздках важливо мати когось поруч, хто знає мінімально мову і добре англійську. Я думаю, що більше користі від мене було б вдома, хоча б поруч із батьком. Я працюю, батьковий меблевий бізнес не процвітає в такий час. Навіть у цей нелегкий час, я відчуваю, що бажаю і готова здобувати нові знання, опановувати нову роботу. Я буду вдячна, якщо ви зможете надати цю можливість! | https://drive.google.com/open?id=1v8OdAkiOxvHJcj6gqyM-Po0Pu-mmatI0 | ||||
200 | Жексенаєва Айгуль Олександрівна | Я з дитиною виїхала за кордон, щоб дати йому життя без війни.. Я вважаю, що кожна людина має право обирати спокійне майбутнє. Сподіваємося, що дуже швидко війна закінчиться! Миру на землі! | https://drive.google.com/open?id=1pVB5wLcxnrI-NUMCu39zxNmKlYcZ4wdk | ||||
201 | Тарасова Евеліна Олегівна | У 2014 році я була вимушена тікати із Донецька з маленькою валізкою, залишаючи свою родину. З того самого часу, Харків стал для мене новим домом, де я знайшла друзів та навіть відкрила свою невеличку справу. А 24 лютого я знов все втратила та була вимушена тікати з тою ж самою валізкою. Я щиро вдячна кожній людині на моєму шляху, бо саме завдяки небайдужим людям я змогла доїхати до Чехії, у безпечне місто. Зараз я дуже хочу оволодіти новим для мене напрямком, бо щоб працювати за фахом (я вчилася на лікаря) потрібно близько 2х років підтвердження сертифікатів та дипломів, а я не можу стільки чекати та сидіти без роботи, бо я відповідальна за фінансовий стан моєї родини. | https://drive.google.com/open?id=1wsY6slJu6fzJcqOTkD0Snr-aC48Nygvz | ||||
202 | Сінкевич Катерина Анатоліївна | Мене звуть Катя. Ще місяц тому мені було 33 роки, але за ці 50 днів я постарішала на мінімум 50. Я народилась на виросла у Криму, потім жила у Києві, а останні 6 років, самих щасливих, ми жили у місті Буча. Міста із підвалів якого, були вимушені тікати до кордону. Одна з міліонів тих жінок що, спакували все своє життя в одну валізку, та одного дня відправилася по світу заради своєї малечі. Одна з тих жінок, кого чоловік силою штовхав у бік «безпеки». Рюкзак з документами, син та донька. Мої маленькі герої, на долю яких випали такі вимушені мандри. Моєму старшому сину зараз років 14, хоча за свідотвом виповнилося всього 5. Він наче мій янгол охоронец не дає опустити руки та завжди готовий дати мені свою маленьку ручку. Молодшій всього 3 місяці - 3 місяці та 6 кілограмів щастя, яке ми оберігаємо 💛💙 В кожного з нас тепер є своя історія, історія болю та сили, історія страхів та сміливості. А для більшості з тих кто за кордом історія бути така: Мене звуть Катя, мені 83 роки і тепер я біженка. | https://drive.google.com/open?id=1bgXmO62e6JOWYXchfBm-c8Cj1EFg0Rxq, https://drive.google.com/open?id=1fpB6Xz_XZ43NYeHj2y5ur7VnqEcDBtn2, https://drive.google.com/open?id=1dOK4stKxpFE8owMIRa7fTQJ13H0Vp8KJ, https://drive.google.com/open?id=1-CilqyoVWfHZj82Hu3QF65f5UcEkuAAG | ||||
203 | Гнатішин Наталія Владіслалівна | Доброго дня. Мене звати Наталія. Мені 29 років. На даний момент я знаходжуся у Німеччині. Останні декілька років я шукаю можливість увійти в IT сферу. У минулому році я закінчила курси it школи Hillel в напрямку проектний менеджер та мала можливість працювати в одній із українських компаній, але з початком війни я втратила свою роботу і була змушена виїхати з країни. Я хочу подати заявку на курс з Front End розробки, даже декілька років тому цікавилася цим напрямком і навіть починала вчити html і css , але згодом переключила свою увагу на менеджмент. Наразі я не можу знайти роботу за цим напрямком, адже в українських компаніях зазначають вакансії , де потребують досвід роботи від 1-2 років, якого в мене нема, а в німецьких компаніях потребують знання німецької мови, яка в мене на дуже низькому рівні на даний момент. Одже виникає питання. Чому саме мені необхідно дати модливість навчатися та допомогати з працевлаштуванням? Тому що я цілеспрямована та зацікавлена у розвитку у сфері ІТ. Моя англійська на рівні Upper Intermediate та хочу сподіватися, що я маю аналітичний склад розуму. Дякую за Вашу увагу. З нетерпінням чекаю на Вашу відповідь. | https://drive.google.com/open?id=1IqeTF8V5zGmq-Aa8O9c6nTp1_uzZ7XwD | ||||
204 | Драгомарецька Катерина Михайлівна | Я виїхала з Києва 10 днів тому. Моя історія не страшна, тому що багато людей ледве ледве спасаючи своє життя виїжджали із під куль, але мої життєві плани теж були порушені. До початку війни, в моїх планах було почати навчатися на ІТ-спеціаліста. Саме в березні я мала почати пошуки навчання, але після цієї страшної новини я не знала, що робити чим зайнятись і почала волонтерити. Перших три тижні це було не відчутно на твоєму проживанні, але потім я зрозуміла, що потрібно щось робити, тому що зовсім скоро я теж буду потребувати допомоги, а мені хочеться її віддавати, не отримувати. Я вирішую виїжджати за кордон та допомагати звідси як фінансово так і організаційно (оскільки до цього працювала івент-менеджером). Зараз я в Дубліні та шукаю роботу, для того щоб підтягнути трохи мову та почати навчання на іт-спеціаліста. Війна показала нам те, чого ми ніколи не забудемо і не пробачимо але жити треба далі і допомагати якщо не можеш фізично то розумово. | https://drive.google.com/open?id=1TM0AVoFr3cYnr8_S7yTxH_-nKbTb3Hov | ||||
205 | Волчок Катерина Василівна | Коли почалась війна, ми не думали переїзджати, весь час чекали, що ось-ось все закінчиться, світ не дасть цьому жахіттю продовжуватись. Я працювала сама на себе останнім часом - займалась кондитеркою вдома, так як графік дітей не дозволяв продовжувати працювати на попередній роботі. Коли після численних спусків під час тривоги в холодний і ненадійний погріб з дітьми серед ночі вони почали кричати і плакати уві сні, лякатися підвищеного голосу, перестали їсти від переляку, я зрозуміла, що діти переживають шалений стрес. Постійна тривога, що ворог прийде до нас додому не залишала вибору. Чоловік довіз нас з дітьми до кордону і ми переїхали до Польщі. Нас прихистили незнайомі, але тепер вже рідні люди. Я хочу навчитись професії, яка дасть можливість працювати віддалено і допомагати не лише своїй сім'ї, а й своїй країні. | https://drive.google.com/open?id=1gShlG5yxfA9sJcUGHL25YpxZlk73ricf | ||||
206 | Писарчук Таміла Анатоліївна | 24 лютого я прокинулась в Києві від дзвінка мами, вона сказала, що телефонує мені вже 7 раз і не може дозвонитись, я тоді хворіла і всю ніч майже не спала, думала, що просто через це не чула дзвінок. Але її відповість мене вбила просто "Харьків бомблять, в мене немає зв'язку". Я аж оніміла, але зібралась і пішла на роботу, цілий день дивилась як люди кудись тікають, нащось стягують всі продукти з магазину і абсолютно не розуміла до чого така паніка, мені здавалося, що все закінчиться прямо сьогодні.... Настала ніч, було дуже страшно, ми з подругою не відривалися від новин, всю ніч не спали, десь о 7 ранку знову завили сирени, я зрозуміла, що треба їхати поки не пізно. Ми поїхали в Черкаську область до мого батька, були там неділю , в якийсь момент я зрозуміла, що якщо русня дійде до нас, то ми не матимемо можливості виїхати, тому ми вирішили їхати до Чернівців. Їхали стоячи 15 годин, але я настільки була рада, що ми просто потрапили на потяг, що навіть ці 15 годин пройшли як хвилина, з останніх сил ми дібралися зі Львова до Чернівців. Після двох діб без сну ліжко здавалося найкращим винаходом людства, але сни де тебе розстрілюють, нажаль, не дають виспатися. Я пробула в Чернівцях ще 2 неділі, але жити біля військової частини боязно, та і жила я в незнайомих людей, відчуваєш себе обузою для них, тому я прийняоа рішення їхати до Фінляндії. Знову довга дорога, ночівля в аєропорту....і перша сльоза за всю війну, я сиділа в аєропорту в Варшаві і просто почала плакати від того як сильно я хочу додому. На цьому нажаль не кінець історії, в один із днів мені зателефонувала моя мама і сказала, що в її дім потрапила ракета, але не здетонувала, все обірвалося всередині, я тисячний раз почала вмовляти маму виїхати з Харкова і тільки на 1001 вмову від сестри вона виїхала. Після цього я вирішила, що маю вивчити англійську і здобути професію зі сфери ІТ щоб не бути прив'язаною в роботі до якогось певного міста, мати можливість допомогати своїм рідним та мати роботу своєї мрії. | https://drive.google.com/open?id=16CQz3fna9fi4xuHyimlCCwQXRWKGgzAg | ||||
207 | Olha Odrazhyi | Я родом з Сумської області, м. Тростянець, який лише 11 днів тому було звільнено від окупантів, яки чинила там жахливі речі, але вже як 10 років мешкаю в Харкові, який з першого дня 24.02.2022 страджає від нападів Россії, армія якої нищить все те що так любимо ми в нашому "любимом городе". Нажаль мені довелося виїхати зі свого дому в Харкові 5 травня, залишивши всі речі та рідних, які були на той час в Тростянці та окуповані россійською армією. Найскладніше було доїхати до кордону, адже Харків весь час під обстрілом, а перебуваючи в поїзді у Києві також почалась тривога. Так за кордоном до нас ставляться дуже добре, нам допомогають їжею, одягом і всім необхідним, але хотілося б освоїти нові навики, щоб мати можливість знайти нову роботу, які можливо будуть корисні в майбутньому і для моєї країни | https://drive.google.com/open?id=1LiI9LaKq_JcG9ZVh6WDR2hHZ_WdXBvZm | ||||
208 | Юшкевич Володимир Микитович | Поїхав за кордон через вторгнення россії на територію моєї країни. На жаль, усіх родичів забрати не змогли, але я впевнений, що вони у повній безпеці. Ворог не зламає наших людей, ЗСУ, віру у перемогу! Сподіваюся, що зможу повернулися через деякий час до України) | https://drive.google.com/open?id=1JmPj-Iw4QrHavAnkazzbZ5uhiMLmR23m | ||||
209 | Матрьоніна Наталія Вікторівна | Я та мій син прилетіли в Ісландію в пошуку спокійного мирного життя. Як і мільйони наших співвітчизників - українців. Війна, що розпочата "братнім народом зі Сходу змусила піти на цей крок. За освітою я фінансист, до війни працювала фінансовим аналитиком. Війна не дала моєму сыну нормально по - людськи завершити навчання в 11 класі. Це також одна з причин чому ми в іншій країні. Ісландія в обличчі її громадян щиро добре ставиться до нас, українців, і маю надію, що син, довчившись он лайн 11 клас, продовжить здобувати наступний освітній рівень. Минут удвох, спина до спини, підтримуємо один одного. Тато та дідусь залишились вдома, під Києвом... Дякувати Богові вони живі!!! Продовжувати працювати за фахом у новій країні не вийде, потрібно переввчитися ісландською мовою... Англійську розумію, а от з ісландською не склалося, принаймні поки що. Тому і хочу здобути новий фах - щоб мати можливість бути корисною, далі продовжувати повноцінне життя і забезпечувати наше із сином життя. Дякую за таку можливість! | https://drive.google.com/open?id=1u5sdclGbwaEq-BnqatmSSrRuCLrw9YsC | ||||
210 | Гречушніков Сергій Іванович | Всім привіт, мене звати Сергій. Я на родився в м. Луганськ, потім переїхав до м. Красногорівка Донецької області. В 2014 році Росія почала активні бойові дії на території Донецької області. О 4 ранку мені с батьками довелося втікати від обстрілів Красногорівки. Із речей у мене залишилось один рюкзак та документи. Через деякий час я переїхав до м. Бровари (Київська обл ),т.к. фірма в якій я працював переїхала в Бровари. Также складні часи прийшлося пережити, ніхто не хотів здавати квартиру в аренду переселенцям з Донбасу. Жахливе ставлення серед оточуючих місцевих. Але все це я пройшов, квартиру допомогли знайти друзі, життя потроху почало приходити до нормального стану. Почав строїти плани на майбутнє, мріяв заробити і придбати власне житло, завести сім'ю, діточок, благо звичайних мрій звичайної людини. Але 24 лютого мій кошмар знову став повторюватись. Я прокинувся від жахливих вибухів, які мені дуже знайомі з 2014 року. Я одразу зрозумів, що це дуже серйозні речі відбуваються. Мої перші дії - я одягаюсь, та їду на заправку замовляти машину (я 6-ий в черзі), наступний мій крок - треба купити висококолорійну продукцію. Я помчав до магазину - вода, сгущене молоко, сірники, концерти, крупи. Все що треба для першої необхідності. Я прекрасно розумів, що справи погіршуються і може статися все! У мене дома в Красногоріці залишилися батьки (вони повернулися додому через деякий час), там немає газу, немає води питної, тільки єлектрика. Перший час і єлектрика не було, люди готували їжу на кострах. Тому я намагався тримати себе в руках і максимально діяти послідовно. Я можу довго розповідати, як ми з сусідами організовувалися, як ми вичистили підвал, обладнали його. Які складнощі я зустрів, коли шукав квартиру в м. Калуш, в м. Львів. Які мородерські ціни на сьогодні є. Робота моя пов'язана з автоматизацією та модернізацію технологічних процесів на наших підприємствах, а також промислове ваговимірювання. Звучить складно, але робота мені подобалась, тому що я робив добрі речі - допомагав Україні становитиме більш модернізованою та конкурентною. Але все зупинилося, можна сказати, я втратив роботу, втратив можливість заробляти на согодні. Ще до війни починав аналізувати, та вивчати напрямок IT. Хотів почати вивчати напрямок - тестувальник в IT. Тому дуже хочу доєднатися до курсу, та почати навчатися. | https://drive.google.com/open?id=1QsKVmoi-vDYDi63C6NGYs7lk7uoZvsxv | ||||
211 | Осадчий Евгений Александрович | Покинул страну официально. Вывез ребёнка на лечение в Германию. | https://drive.google.com/open?id=1Rt_Tv7o1DZgeTs-qp7h2NqIWnaDJjZWo | ||||
212 | Денисенко Ілона Юріївна | Це питання мене завжди заганяє в глухий кут, і писати про це дуже важко і боляче. Я з Київської області, як і всі 24-го лютого прокинулася від вібрацій та дзвінків рідних і друзів. На жаль, я не виїхала якомога раніше, відтягувала як могла і лишалася вдома до останнього. Але потім ситуація ускладнилася і після 6 днів, проведених у підвалі, ми ризикнули вирватися і ,слава Богу, вдалося. Вже за тиждень я з мамою та бабусею опинилась в Словенії, але, відверто кажучи, легше тут не стало. Так, тихо. Так, не страшно за своє життя і життя сім’ї. Але бути далеко від дому, відірваним від всіх, не мати абсолютно ніяких планів на життя, не мати ні сьогодні, ні завтра, дуже важко. Єдине, що вселяє надію, віра в ЗСУ та Україну🙌 | https://drive.google.com/open?id=1srq9EtItLZXbiJqGVkMIe9J05FBMUMaX | ||||
213 | Олійник Вікторія Михайлівна | 20-го лютого я поїхала на лижний курорт з моїм хлопцем та друзями. Поїздка була запланована на 5 днів і за ці 5 днів я мала опанувати сноуборд і повернутися у Київ професіоналом. Проте життя склалося по-іншому. Я ніколи не забуду ранок 24-го лютого. Не випускаючи телефон з рук, я спілкувалася з рідними та друзями і просто молилася, щоб з ними все було в порядку. Наш зворотній рейс у Київ скасували, тому ми вирішили на тиждень залишитися у Тбілісі з надією, що все скоро завершиться і ми зможемо поїхати додому. Проте ситуація ставала складнішою, тому ми вирішили поїхати у Європу, поближче додому. Опиралися на ціну квитків, так як з Грузії у ЄС вони недешеві. Зараз я знаходжуся в Іспанії, але все так же не випускаю з рук телефон, читаючи новини. | https://drive.google.com/open?id=1UtHgV7Fewg2jOVosUc-bPRcXez1GUwQw | ||||
214 | Галченко Марія Олександрівна | Нам з дитиною і собакою довелося евакуюватися в безпечне місце. Ми полишили наш дім, роботу та друзів. Сподіваємося, війна скоро закінчиться 😭 | https://drive.google.com/open?id=1y9kvd3W1k4D35Bt92LWN8oPiDswxxUaa | ||||
215 | Крамаренко Наталія Володимирівна | 17.02 я вирушила у відпустку зі своєю подругою до Домініканської республіки. Про цю подорож я мріяла дуже довго та всі гроші відкладала на неї. 24.02 в нас ще залишалося три дні до моменту повернення додому, але все змінилося... Через початок війни, ми не змогли повернутися. Ми були змушені самостійно шукати варіанти повернення хоч на Європейський континент, так як туроператор нам ніяк не міг допомогти. останні гроші ми витратили на квиток до Франкфурту, який змогли придбати лише на 11.03. До того часу ми щодня вирішували де ми будемо ночувати, щоб максимально зберегти залишки грошей, бо в Європі потрібно буде ще теж жити. Згодом нам сказали, що Домініканська республіка домовилась про евакуаційний рейс до Варшави на 09.03 і ми ним прилетіли до Польщі. В Варшаві ми 5 днів жили у знайомих, потім ще тиждень в Познані у друзів, так як довго залишатись не було можливості - до всіх прямували родичі з України. І зараз ми переїхали до Праги, де нам змогли допомогти з безкоштовним житлом на деякий час. | https://drive.google.com/open?id=141P5wsTgd84c__gXDemQk7hl9ylxff8a | ||||
216 | Сопленко Аліна Ігорівна | За два місяці до війни у моїй компанії сталися проблеми з фінансуванням, і нам перестали виплачувати зарплатню. Це була моя перша робота тестувальником, в крутому ізраїльському nft-стартапі. Але скінчилося все погано... На щастя, я ще мала збережені кошти і вирішила зробити мамі подарунок на день народження. 21 лютого ми виїхали до Будапешту. 24, на її день народження, почалася війна. На жаль, уряд Угорщини ще довго не приймав жодних мір на захист українців, тому ми виїхали до Польщі. Мій хлопець швидко зреагував і відразу забронював нам у Кракові житло на місяць. Місяць?! Я була в шоці. Я думала що приїду додому через декілька днів, першим же автобусом. Але наскільки ж він був правий... Пішов другий місяць як ми з мамою у Кракові. Перший місяць ми волонтерили в місцевій організації, розбирали гуманітарку, приймали біженців на ночівлю, надавали першу допомогу. В кінці березня біженців стало набагато менше, гуманітарки так само. Безкоштовне житло майже закінчилося. Через знайомих-знайомих волонтерів нам вдалося недорого зняти квартиру. Я з'їздила в Україну, забрала кота, речі, накупила ліків на всі випадки життя та взяла ноутбук — треба ж знайти роботу, щоб забезпечувати себе з мамою за кордоном. Мій хлопець в Україні. Його не взяли до зсу, тому що має зламану ключицю. Тому він пішов у волонтери червоного хреста. Зараз я контактую з усіма можливими організаціями, які можуть допомогти нам зібрати велику кількість корму для тварин у притулках України. Я вже перегнала з Польщі 500 кг корму та багато інших речей для запорізького притулку. Сьогодні 15 квітня, день народження мого брата. Йому виповнилось 32. Я побажала йому, щоб Путін здох. Брат у Львові, з дружиною і дворічним сином. Працює онлайн, забезпечуючи логістику в Києві. Хоче повертатися додому, у Київ. Вітчима забрали в армію. Зараз він десь між Дніпром та Донецьком, живе в окопі. З ним майже немає зв'язку. Мама теж хоче повертатися до Києва, хоча втратила там роботу через війну. А я... Я не знаю що мені робити. Поки що, я мабуть залишулось у Польщі з котом і буду продовжувати пошуки корму, аби врятувати тварин ❤️ Слава Україні, ЗСУ, тероборонам та всім волонтерам у світі 💛💙 | https://drive.google.com/open?id=1mnd75xhm8gDq1bgRTtyhrtAMkbnyeMTY, https://drive.google.com/open?id=1tuthDakHBrEgg6113GvcLFRvPTHkuBrA, https://drive.google.com/open?id=1ooyTVRtnM5NRfACoRCDoHKslNy6QGRAX, https://drive.google.com/open?id=1ebs0SHcs15QIp8b5SJ8UY3D-dVP3EDFZ | ||||
217 | Скорупська Вероніка Олександрівна | 24.02 прийняла рішенея покинути м. Хмельницький разом з дитиною | https://drive.google.com/open?id=1DEvwGCr1KTz-1dNoZZzpxBCLHZuLEPSk | ||||
218 | Іванова Дар’я Михайлівна | В 2014 году я покинула Донецк, свой родной город, из-за войны. Сейчас это происходит снова. Как и многие люди, я не верила, что война снова может прийти, поэтому даже не собирала «тревожный чемоданчик». Почему-то полностью отсутствовал страх, возможно потому что я уже когда-то слышала взрывы и видела их последствия. До последнего думала, что не буду никуда выезжать, но потом поняла, что в постоянном заточение и без работы мне будет сложно психологически. Мир всех украинцев рухнул рано утром 24го февраля и думаю, что это помогло многим понять, как много времени они теряли делая то что не хотят и не делают того, чего действительно хотят. Так у меня произошло с веб дизайном, очень долго откладывала своё истинное желание, конечно ещё присутствовал страх, что это слишком сложно , слишком долго..может это так и есть ;)) но это то чем я хочу заниматься и мне теперь не страшно, страшно терять время | https://drive.google.com/open?id=1geCbLKe30nSUAYbXTFeLI7fqWyw9yF6q | ||||
219 | Масліхін Станіслав Ігорович | В окупованій Бучі моя родина виживала понад 16 днів. Спочатку без свтла, потім без води, а згодом і без газу. Ми готували їжу у дворі для себе та ще 60 осіб. Під постійними обстрілами ворога, які не вщухали ні на мить. Ми бачили як горять будівлі нашого житлового комплексу, ховали сусідів. Ворог знищив наше життя, нашу мрію, яку ми будуввали останніх 9 років у Бучі. Домівку ми залишили, маючи на руках тільки документи, сумку ліків і 4 дітей, які для мене є найбільшою мотивацією. | https://drive.google.com/open?id=1Mw8gWMNdOnGIaM7i2Sg15Q-keoCu2uoU | ||||
220 | Михайлакій Наталія Олександрівна | я не хочу, чтоб моя история и мои фото были размещены на сайте | https://drive.google.com/open?id=1xnd1y3BhfObVIa945MVIxusqZGhMylcd | ||||
221 | Демьянова Оксана Викторовна | История простая, думаю на сайт фонда не пойдет))) Неделя в Киеве с двумя детьми 5лет и 8лет) со звуками сирен и выстрелов заставила мою нервную систему бежать. Сначала на запад Украины, потом в Германию. Тут я как рыба в воде. Била в 2007 году няней, знаю немецкий, город, народ и т.д. Плюс моя сестра тут уже 17лет. Но работать пока младший не ходит в школу не могу(((( Надеюсь освоить новую профессию. Благодарю за возможность помечтать об этом❤ | https://drive.google.com/open?id=1yJ8qF1c-RHlU54eUDeCctWJN2KrQCL16 | ||||
222 | Васечко Дмитро Віталійович | Я живу в Раві Руській, це кордон з Польщею ц можу розповісти про моменти які відбувались тут, коли в перші 5 днів, люди масово виїзжали, черга на кордоні займала 30 км і це машини в два ряди їхали. І тут людей з історіями різними було дуже багато | https://drive.google.com/open?id=1eMysmk70yj106L66_QUL198qFF-ZQEiW | ||||
223 | Остролуцька Юлія | Доброго дня! Неочікувано у наш дім постукав ворог і нам прийшлося шукати шляхи збереження життя. Чоловіком було прийняти рішення щоб ми з дитиною виїхали за кордон. Тому ми з моїм 4 річним сином виїхали, загарбники щодня підходили все ближче і ближче. Головне - це було питання безпеки, тому нам прийшлося переїхати з Києва в Польщу після 10 днів війни в Україні. Війна кардинально змінила наше життя і дала можливість все переосмислити. На даний момент є час і бажання вчитися і розвиватися далі, бо нам ще відбудовувати нашу рідну Україну🇺🇦 після перемоги🙏. | https://drive.google.com/open?id=15At6hwj9pfc2Q5sjaSeyh0iTRpyj8Y2p | ||||
224 | Шуфлат Олена Андріївна | Привіт, я Олена. Мені 25 років. 24.02 - день, котрий ніхто не чекав - день початку війни. Вранці ми прокинулися від сирен. Ми довго обговорювали, що робити, адже в Україні в нас був свій проект. Нам довелося залишити свій бізнес, все те, що ми створювали роками, те що любили. Залишити свій дім, своїх родичів…. У проекті я відповідала за діджиталізацію - сайт, сео, срм, смм, аналітика і т.д. - загалом все що стосується онлайну. Цьому я присвятила роки (6років) і весь свій час. Останній рік посилено займалася вивченням веб-дизайну, цього вимагали плани по проекті. Зараз - я залишилася без цього всього. | https://drive.google.com/open?id=1OUAwJpeykjA0YhfZqqVb2arlr_qNNuDk | ||||
225 | Сиротенко Валерія В‘ячеславівна | Перше, що ми зробили коли почалася війна, це зранку 24 виїхали у київську область, тим самим лише наблизили себе до удару. Виїхали не тому що вважали, що рятуємося, а тому що просто не було іншого виходу і треба було хоч щось робити. Паніка зіграла свою роль. А коли ми вже зрозуміли, що саме зробили, продати харчування почали закінчуватися, небо змінило колір на червоний, кожну годину лунали вибухи, а кількість людей у нашому будинку тільки збільшувалась, ми прийняли рішення, на яке я б ніколи не наважилася за інших обставин - покинути все та виїхати закордон. Не маючи жодного плану ми сіли у потяг і так почалася інша історія. Історія того, як ми вивозили дітей, італійця та котів, як ночували у спортзалах та стояли по 8 годин на кордоні вночі. Ми жили у різних обставинах: спали і на підлозі, і на зручних ліжках, знаходили спільну мову і з поляками, і з німцями, і з італійцями. Наразі я знаходжуся у чудових умовах, на які навіть не сподівалася - у мене є все необхідне для життя, і я вважаю навіть більше, наразі для мене відкритий увесь світ і я мешкаю у Німеччині, країні, у яку більшість мріє переїхати. Але не дивлячись на усе, я живу у місті, яке мрію скоріш покинути | https://drive.google.com/open?id=1eKtqzeMZCQ-uDnQH3v_ATc9VFPw02t1L | ||||
226 | Бойчук Карина Юріївна | 24 числа я була вимушена виїхати з Києва. Трохи пізніше мої батьки виїхали з Харкова. А згодом я з мамою і з України. Зараз ми у Словаччині. Знаходячись у чужій країні розумієш, що таке батьківщина, рідна мова, та люди які розмовляють такою ж мовою як і ти. Цього дійсно дуже бракує. Я не можу написати, історію яка торкається серця, або від якої щімить у грудях, але навіть те, що я чула та бачила у перший день цієї війни, дуже вплинуло на мій емоційний стан, на те що я бачила у снах, і як реагувала на будь які звуки схожі на вибухи. Ця подія безсумнівно змінила життя кожного українця, змінила мрії, бажання та самих людей. | https://drive.google.com/open?id=123vdcHzsyIibJD8i3d_3P1A6yb8JJlpG | ||||
227 | Родіна Аліна Сергіївна | Я проживала в місті Гуляйполе. Як потрапив снаряд у двір, евакуювалася в Запоріжжя | https://drive.google.com/open?id=1ZvRUg8_K6ho5flEr0MG-LGndNjB7mGN3 | ||||
228 | Гурза Катерина Олексіївна | Яким був найстрашніший та найтривожніший дзвінок у Вашому житті? Мій - коли о 5 ранку зателефонувала подруга і сказала: нас бомблять, збирай найважливіші речі і чекай. Я проживала в Бердичеві, а працювала в Житомирі. Я дуже чітко пам'ятаю той перший день, коли все почалось. Я поїхала на роботу, довелось їхати близько півтори години, замість 30 хвилин, практично порожній офіс, хоча зазвичай там близько півтисячі людей. Коли сидиш на лінії, до тебе телефонують клієнти з приводу своїх коштовних покупок, доставок і кредитів. Голос максимально спокійний, а тебе розриває зсередини. Кілька днів роботи вдома, до закриття компанії, коли на восьму годину ранку ніхто не вийшов окрім тебе, бо всі ховаються, лунає сирена, а ти сидиш і розмовляєш з людьми по всій Україні і не можеш залишити лінію, бо окрім тебе нікого немає. Відправною точкою було те, коли ти сидиш вдома у ванній, а сирена не вщухає, тремтять вікна і розумієш, що мусиш втікати. Доба дороги, автобус, який здається нікуди не рухається і відчай, бо ти один і мусиш заспокоювати себе. Іронічно, але через пів року я планувала переїзд в Польщу, хотіла піти до репетитора, вивчити мову і восени піти вчитися на веб-дизайнера. Зараз я живу з батьками в невеликому селі, без знання мови, можливості знайти роботу та особистого спілкування з друзями. Ніколи б не подумала, що в якості подарунка на день народження я хотіла б миру, нових можливостей і самореалізації. Але, до біса всю цю демотивацію. Дуже хочеться отримати шанс змінити своє життя, отримати нову професію і отримувати не тільки кошти, але й задоволення (так, я із тих ненормальних, хто вірить, що робота в кайф існує). І надзвичайно хочеться повернутись додому та відбудовувати країну разом 💙💛 | https://drive.google.com/open?id=1IZ0-scQxJKO7tiHGgMExlkpvFm7Bn-cO | ||||
229 | Стеценко Людмила Володимирівна | Я була вимушена переїхати з Києва у Черкаську область. Раніше працювала у туризмі та авіації, тож втратила роботу. Про ІТ сферу задумувалася давно, навіть знаю базово Javascript:-). Буду рада продовжити навчання | https://drive.google.com/open?id=1vCi5Us-4qLUbqdhDqIVMbxkmi-eo-zrQ | ||||
230 | Соколовська Наталія Петрівна | Я проживала з чоловіком та дитиною на західній Україні. Коли почалась війна, я на жаль втратила роботу, тому що компанія на яку працювала знаходилась у Харкові. Стало страшно за дитину тому вирішили їхати за кордон. | https://drive.google.com/open?id=1oB652rKKH1EvboDTI3ric-G0JpK9tjDw | ||||
231 | Вікторія Денис | Я вилетіла із України у двотижневу відпустку, аби дописати магістерський диплом, передостаннім рейсом 24.02.2022 до того, як аеропорт Бориспіль було зруйновано ворожими російськими ракетами. Прилетівши в Софію після нічного перельоту і заснувши, о 6 ранку прокинулась від дзвінків брата та батька, які телефонували, аби дізнатись чи я жива, бо в Україні почалась війна, Росія напала, і вони не знали чи я встигла вилетіти чи війна застала мене в аеропорту. Той ранок триває вже 51 день, тільки, залишаючись у безпеці, вже я телефоную рідним дізнатись чи вони живі! | https://drive.google.com/open?id=1swkrxNbqY42juRsRWpipY2mUnZUtcpi8 | ||||
232 | Золотухіна Альбіна Валеріївна | Доброго дня, ми з України. Я з міста героя Харків. В резюме можу сміливо написати, рівень стресостійкості просто - я з Салтівки. Я була в рідному місті настільки довго, наскільки змогла, але одного дня снаряд влучив в сусідній багатоповерховий дім і чорна дирка в домі така ж яка зараз в душі. Моя колега давно проживає в м. Вільнюс, в 2017 ми разом святкували її весілля. Спочатку я виїхала з Харькова в Тернопіль, одразу пересадка на Львів, потім пішки переходила кордон до Польщі, там мене зустріла однокласниця і вже на наступний день з ранку я вирушила до Вільнюса. Не просто згадувати, перебуваючи в шоці, я можу просто не пам’ятати деталей, але я пам’ятаю що всіх кого я зустрічала, всі допомогали, хтось печивом а хтось просто добрим словом. Я виїжджала з Харькова сама, через залізничний вокзал, бачучи сльози та біль мільйонів жінок та їх сімей. Ще тоді я вирішила, що треба щось змінювати. Раніше я працювала банківським менеджером, та офіси в Харкові не працюють і нас відправили в відпустки. Чому IT ? Тому що я зможу бути причасною до значущих проектів, та зможу допомагати своїй країні та бути корисною для населення. І я зараз не про грощі, я про проекти, інформативні платформи, месенджери та тощо. | https://drive.google.com/open?id=143fgs36F1cPMlbEzbvsQ1RB8xeBzWN_U | ||||
233 | Галицька Вікторія Сергіївна | 24-го лютого я не повірила в те, що почула (і відчула) власноруч. я думала, що це все мені здається, так хотілося вірити. спершу здавалося, наче все це залякування і насправді війни не буде. згодом здавалося ніби це на пару днів. і знову, в це дуже хотілося вірити. після того, як минуло 2 тижні, я зрозуміла, що вже втратила 14 днів свого життя. я допомагала фінансова, допомагала друзям, які цього потребують, але ховатися після кожного голосного звуку важно назвати життям. хотілося не просто сидіти в домі і чекати, а діяти, хоча й покинути дім і всіх близьких було надто важко. і ось, після дороги, яка зайняла 7 діб, я в Сіднеї. зараз мені 21 і я розумію, що все, чого я досягла в Україні тут зовсім не має значення. потрібно починати своє життя з самого початку. спочатку важко звикнути до цієї думки, ти ненавидиш себе, своє життя, усю ситуацію, в якій зараз мільйони українців. але розумієш, що потрібно щось робити. і намагаєшься, навчаєшься новому. підкорюючи свої негативні думки спробуєш зрозуміти, чого хочется зараз і працюєш над цим. | https://drive.google.com/open?id=1aaT6p2EUv9IkV-pbDXbRXs9efDapRcRg | ||||
234 | Старжевська Наталія Олександрівна | Вітаю! Мене звати Наталія. Через війну на Донбасі в 2014 році я переїхала з Донецька до Києва та одразу почала працювати за спеціальністю - юристом. Я вірила, що якщо добре робити свою справу, тебе обов’язково помітять. Так і сталося. Впродовж трьох останніх років я займаю посаду заступника директора юридичного департаменту в групі компаній. Разом з тим, творчість супроводжує мене з дитинства: я малюю, граю на фортепіано та саксі, захоплююся гончарством. Мистецтво завжди було для мене головним видом самовираження. З 24 лютого майже весь свій вільний час я присвячую малюванню. Декілька днів тому я зрозуміла, що саме творчість мотивує мене прокинутися та дає натхнення у скрутній ситуації. Невдовзі я почала думати про те, що дуже доречним в скрутних умовах буде опанувати нову професію, щоб продуктивно використати жагу до творчості. Так я вирішила розпочати онлайн-знайомство з різновидами дизайну та наразі потребую нових знань. Сьогодні я впевнена, що завдяки власній мотивації та професіоналізму наставників я зможу відкрити для себе нові можливості та горизонти. Маю надію, що ваша команда допоможе мені в цьому. | https://drive.google.com/open?id=1tSuMYj8w4TrDeb2XDYrBM8LwdjRQLmgb | ||||
235 | Беженська Анна Андріївна | Я сама з Харкова і моя історія почалася так само, як у всіх, 24 лютого. Першого ж дня мій чоловік пішов на фронт, а я переїхала до батьків у приватний будинок. Буквально одразу ми з татом організували волонтерський фонд для перевезення та порятунку наших людей. Щодня ми з ним і ще 6 машин їздили та перевозили поранених, медикаменти та гуманітарку, допогали ЗСУ, і все було б нормально до того моменту, поки поруч із моєю машиною не вибухнув снаряд. Після цього почалися проблеми зі здоров'ям та сідати за кермо якийсь час мені було заборонено. Після цього я пішла працювати в червоному хресті, який згодом направив мене до Варшави для отримання нових зв'язків з гуманітарною та медичною допомогою та для моєї реабілітації по здоров'ю. Туди я поїхала разом із сестрою, бо її треба було відправити в Японію і теж вивезти з Харкова, їй 14. Добиралися ми спочатку машиною до Дніпра, потім третьою полицею в поїзді, потім пішки переходили кордон, а потім знову ж таки Червоний Хрест з'явився на кордоні та допоміг доїхати до Варшави. Дорога була пекельною. Але ми змогли. Вона полетіла через 10 днів, а я закінчила всі свої завдання на місці та попрямувала до головного офісу Червоного Хреста в Женеві, щоб намагатися отримати фінансову та гуманітарну підтримку для Харкова. Коли завдання закінчилися, мені довелося залишитися в Європі і найкращим варіантом було переїхати до Амстердама, оскільки там були родичі. Зараз я тут допомагаю із закупівлею машин для Харкова і намагаюся знайти роботу. У мене дві вищі освіти, але тут це не працює. Знаходжуся в іншому світі з відчуттям кинутості та розпачу. | https://drive.google.com/open?id=1CoMzvg2YksUawyEO6sZtDUsL99bre1LC | ||||
236 | Дяченко Наталія | На жаль нашій сім'ї 24 лютого 2022р. теж довелося покинути нашу домівку (м.Харків). Поки чоловік боронить нашу країну, зараз я з 2 маленькими дітками знаходжусь в Полтавській обл, але тут теж стає небезпечно, тому зараз приймаю рішення виїжджати за кордон до іншої країни. Тому зараз вкрай важливо здобути нову професію, за допомогою якої я зможу забезпечити себе та дітлахів у найближчому майбутньому всім необхідним: житлом, одягом, їжею, якісною освітою та ін. Наразі я обрала для себе новий шлях в професійній діяльності - це якнайшвидше стати QA engineer в ІТ сфері. Гадаю, що з новою професію я зможу працевлаштуватися в будь-якій ІТ-компанії та доказати, що українські жінки сильні, вміють змінюватися, пристосовуватися та забезпечувати майбутнє своїм діткам! Але для цього потрібно здобути гарні знання у найкращих викладачів, перейняти досвід та навички. Надіюсь, що ІTEA та благодійний фонд «Наш Мир» допоможе мені у здобутті нової професії та у працевлаштуванні. Я дуже вдячна Вам за таку можливість 💛💙 Все буде Україна 🇺🇦 | https://drive.google.com/open?id=1sRQ1ULaD7zhgoZyU7eslcjSMxUWhMFkF | ||||
237 | Грачова Анастасія Володимирівна | Привіт! Коли почалась війна, я мешкала с братом, бабусею, собакою та кішкою. Наші батьки були вже закордоном, бо раніше поїхали працювати. На мене лягла велика відповідальність щодо безпеки брата, бабусі та звірят. Ми облаштували підвал, принесли туди ковдри, воду, їжу, невеликий обігрівач та акумулятор з маленькою лампочкою. Кожну тривогу ми переймались, як і батьки, що знаходились за кордоном та вже хотіли їхати нас забирати. 3-го березня ми прийняли рішення їхати в Польщу, але бабуся відмовилась покидати домівку та звірят, оскільки собака велика та ми не могли взяти її у 4-х денну подорож. В дорозі ми зустрічали техніку та навіть бачили 2 ракети, що як пізніше виявилось влучили в аеропорт м. Вінниця. Дуже боялись потрапити під обстріл, адже в новинах бачили не один такий випадок. А кожну ніч ми шукали волонтерів, що приймали нас на ночівлю, потім рушали далі.На кордоні довелось стояти 4 години на холоді з речами, брат вже дуже втомився. Та через 4 дні ми опинились поруч з батьками та зараз дуже хочемо швидке потрапити додому. | https://drive.google.com/open?id=1y_6mkp_HCEpb03E7vN8Y3xiTpXSpfRKR | ||||
238 | Сейдалієва Олеся Олегівна | Я з Білої Церкви, 70 км від Києва. Вранці 24.02. в моєму місті були 4 удари по нашому аеродрому. Я підняла дитину, йому 13 років та поїхали до мами в приватний будинок. Вирішили спочатку виїхати в село до знайомих, але там теж було не спокійно. На заправках величезні черги, в банкомат теж. Знайомі з Польщі казали скоріш виїхати. Мій чоловік був проти, але відпустив, щоб дитина цього всього не бачила. Ще з однією сім'єю виїхали 27.02. Дорога була важкою, на самому кордоні величезна черга, всю ніч ми стояли, діти замерзли, дуже допомогли волонтери з їжею та гарячими напоями. Ледь не загубили речі. Всі були в стресі. Приїхали в Польщу до знайомих. Вони допомогли знайти кімнату, де нас було шестеро. Тільки через місяць знайшли окрему квартиру. Дуже допомогли волонтери з їжею, одежею. Привезли нам посуд, матраси, речі побуту.мама знайшла роботу в дитячому садку, працює з українськими дітками.Зараз я влаштувалася в піцерію, довго шукала роботу, бо не можу розмовляти на польській мові. Раніше мала власний магазин продуктів, але прийшлось закрити. Також почала ходити в школу IT Step в нашому місті, бо цікавив напрямок Web дизайну. Але війна все змінила. Дуже хочу навчатись! Та подякувати всім хто допомагає нам! | https://drive.google.com/open?id=1EBuMYWHyXv9msC6Ega0OctVzPtp_h-1F | ||||
239 | Неборачко Вікторія В’ячеславівна | Практично з перших днів війни ховалися з родиною в КМОЛ (київській міській онкологічній лікарні) в Києві. Кожного дня звуки сирен та вибухи, чула постріли з автоматів, було страшно. Нас попереджали, що і як робити якщо до нас зайдуть вороги. Бо ми в лікарні, біля житомирської траси. Батько і мати працюють там досі, у зв’язку з загостренням ситуацію, ми з донькою 6 березня виїхали з Києва, дуже важко було та на нервах, жах, хтось когось давить, дітей давлять, комусь погано, хтось плаче, в третій потяг тільки змогли зайти, 11 годин стояли в проході, бо було багато дуже людей. Приїхавши до Львова в ночі, ніколи вжитті не бачила стільки людей, холодно, ніде сховатися, діти втомленні… комендантська година через яку дістатися до місця ночівлі не має змоги, таксі годину не могли викликати, пішли пішки, потім нас зупинили ТРО, я була в розпачі та розривалася, дякувати хлопці допомогли доїхати до житла, де нас прихистили на декілька днів. Потім на слідуючий день ще декілько сімей приїхало всі з різними історіями… І згодом ще прихистили наших змучених родичем, які буди в Бузова Київській області 10 днів під обстрілами, їх змогли евакуювати. Потім ми відправилися в Мукачево, там нас переправили до родичів в Угорщину, вони з одного кінця Залаегерсег до границі Льонье їхали. Зараз ми вже місяць в Залаегерсег. Просто сиділи і не могли відійти від того що трапилося з нашим життям, що просто одномоментно втратив звичне спокійне та стабільне життя, що не знаєш як і що робити, тому що дитина дивиться і реагує. Що без мови важко знайти роботу. Хоча в Києві був хорошим спеціалістом своєї справи. І зараз щоб вижити ідеш на всі умови, що дає тобі життя. Дякую велике нашим родичам за допомогу, безмежно вдячна всім людям хто допомагає. Важко бути з дитиною в чужій країні, де ти просто мусиш вижити… та фінансово допомогти близьким та рідним людям, що залишилися дома(( | https://drive.google.com/open?id=1xo0wHAyNtiP4DAolNMGChCKerD3joaI_, https://drive.google.com/open?id=1v8ZbRMxcN5YARl-Rnlg5-Tsh9DLyCnbR, https://drive.google.com/open?id=1C5yL7NbRvX2xKxphwwfU6PVJR17kt2EV, https://drive.google.com/open?id=1ps8vvSzDwqKY-Kgl3_O5j4Ucz5Qz_LDR, https://drive.google.com/open?id=1c0Hrt3KjL4X8DNlk7S9h6DB2IqRoC9g2 | ||||
240 | Ляшук Аліна Андріївна | В Україні, в рідній Одесі, в мене було все - улюблена робота у великому державному підприємстві, родина, відносини з коханим чоловіком, найніжніша у світі кицька, стабільність, перспективи. В мене було життя, про яке можна мріяти... В той страшний ранок 24 лютого я прокинулася від сильного вибуху, гучно затремтіли вікна в моїй оселі. Після настуних вибухів вже тремтіла уся я, істерично шукаючи в інтернеті, що це за вибухи, що саме відбувається. Приблизно через годину наш Президент оголосив - в Україні війна. Увесь наступний тиждень я провела в найсильнішому напруженні, яке періодично змінювалося страхом та сльозами. Розмови про переїзд велися з усіма рідними та знайомими, але мені зовсім не хотілося полишати улюблену домівку. На 7-й день війни вранці, після ще однієї безсонної ночі під звуки сирен, я прийняла дуже важке для себе рішення - зібратися і якнайшвидше тікати з рідного дому, допоки ворожа техніка не дійшла до Одеси. А далі - 11 годин на кордоні і ще 18 у авто до Бухареста. Я знову не спала, тихенько плакала і дивилась крізь вікно у холодну темну ніч, назавжди покидаючи усе, що так любила, в Україні... Настав новий день. Я дісталася до Мілану, де мене зустріла давня подруга. Тепер в мене нові надії та мрії, нові цілі і, що найголовніше, мирне небо над головою. Після пережитого страху я знайшла в собі багато сил, аби розпочати усе спочатку. Я точно знаю, що російське зло буде жорстоко покаране, а рідна Україна відродиться і засяє на увесь світ! | https://drive.google.com/open?id=1_oLJALI2r7QLuGkSKpkYD9o77I_3lga7 | ||||
241 | Івлічев Олександр Сергійович | Мені з сім'єю довелося переїхати до іншої області, з країни мене не випустять через військовий стан. | https://drive.google.com/open?id=1HwQCcx15hiYFp1PnlYgNC_1y4EZpzFik | ||||
242 | Стецина Альона Олександрівна | Мешкали в Києві, близько зруйнованого зараз ТЦ Ретровіль. Виїхала заради безпеки дитини, маю сина, 5 років. Березень ще працювала віддалено на своїй роботі (ДТЕК Київські регіональні електромережі), з квітня в компанії є можливість оплачувати тільки критично важливий персонал, який наразі відновлює зруйновані в області мережі. | https://drive.google.com/open?id=168RPOU81jheJsI_4qMdXBv9dLmjV1wF- | ||||
243 | Книш Ольга Ігорівна | На момент 24.02 я знаходилась в м. Санкт Морітц, Швейцарія, працювала інструктором. | https://drive.google.com/open?id=1wa8X2tOl0uZWwd87c6dW14HXvlUpWkP6 | ||||
244 | Брон Марія Романівна | Я вже вдруге вимушена тікати з дому. Перший раз був у 2014 році, тоді я ще підлятком поїхала до Києва з Донецька, який став любим містом та другою домівкою. Тут я знайшла своїх людей, отримала освіту. Починаючи з ранку 24 лютого я, як і кожен українець не знаходжу собі місця. Зранку я поїхала до батьків, бо живу на 19 поверсі і мені було дуже лячно там знаходитись. Потім ми з батьками перебралися під Київ до друзів, там ми провели декілька днів: ситуація у цьому районі загострювалась і тероборона попередила, що цю территорію можуть відрізати від сполучення з Києвом через підрив мостів, тому ми вирішили, що треба їхати за кордон. Ми поїхали дівчатами на машині. Приблизно тиждень ми добиралися до Автрії, де ми і знаходимось зараз. 15 годин ми стояли на кордоні, але знаю, що це не довго, бо ті хто їхав у перші хвилі могли стояти декілька днів. Ми їхали декілька днів Україною, зупиняючись на ночівлю через коменданстьку годину. Останнє місто в Україні був Львів, там ми провели декілька днів, щоб перевести дух, і потім вирушили на кордон. У цей день ми дісталися до Польщі, до маленького містечка недалеко від кордону. Потім поїхали до Кракова, провели день там. Наступного дня ми ми вирушили до Відня. Туди з Кракову ми дісталися досить швидко по автобану. І ось вже більше місяцю ми знаходимося у передмісті Відня. Коллеги наших друзів, які живуть у Відні вже давно, надали нам можливість пожити у їхньому ліньому будиночку. Тому зараз знаходимося тут, але кожного дня сподіваємося повернусь додому. | https://drive.google.com/open?id=1SXjy21Rb9JjNkq5-VmCBAG2Aun_CrUFx | ||||
245 | Масліхіна Євгенія Валеріївна | Привіт. Мене звати Євгенія і я із Бучі, так - так саме із тієї Бучі, про яку зараз говорить увесь світ. В своїй країні я втратила все, що мала і на разі зібравши залишки сил та волі стараюсь почати життя з початку. Щоночі сняться жахіття, які я пережила в окупованому місті, 16 днів без світла, води та газу без доступу до медицини, під звуки постійних обстрілів, в холодному підвалі, але з надією в серці, що все скоро закінчиться. Вимушена була втікати, коли російська армія заїхала танками на територію нашого комплексу. І так в чому стояли, без речей із цінного тільки документи, вісім людей в одній машині під прицілом автоматів ми покинули наш дім. Їхали і не вірили, що все це відбувається із нами, більше 6 годин ми їхали відстань у двадцять кілометрів, на всіх блок постах нас зупиняли російські окупанти, обшукували, забрали телефони, погрожували зброєю. Ось так ми покинули наші домівки. Потім була довга поїздка до польського кордону, без бачення того, що буде завтра, була єдина ціль - поїхати в безпечне місце. Приїхавши до Польщі, зустріли волонтерів, які запропонували відвезти до Іспанії та допомогти із домом. Ось так і опинились в Іспанії. На разі трохи прийшла до тями, та намагаюсь жити, просто жити заради своїх 4 дітей. | https://drive.google.com/open?id=1SWBCd7AvmioplIoZvkzjWYdrVgviYh__ | ||||
246 | Колтунова Тетяна Олександрівна | Мене звати Тетяна, я із Харкова. Маю двох маленьких діток і чоловіка, з якими ми счастливо жили у найулюбленішому місті до 24 лютого. Того страшного ранку ми прокинулись від вибухів. Не розуміючи, що робити далі і куди бігти, ми вирішили залишитись у Харкові. Протягом неділі ми жили у моїх батьків за містом і потрапили на лінію вогню. Залишатись там було дуже небезпечно. Над дахом нашого приватно будинку літали винищувачі. Окупанти вели обстріл Харкова з позицій неподалік від нас. 7 ночей наші діти провели у підвалі. Було вирішено вивозити дітей до безпечного місця. Наразі ми у Польщі, дякуючи добрим сердцям поляків ми у безпеці. І моя найбільша відповідальність - мої діти, наше майбутнє. Заради них треба рухатися далі. | https://drive.google.com/open?id=1rfVX_phlIZ0stdY05JxNILYTbrfOW4uC, https://drive.google.com/open?id=1If9rhIWx19SbMuAzJwcW1I-9j2PUO61O | ||||
247 | Артемьонок Ірина Юрївна | Життя, 24 лютого, кардинально змінилось для кожного Українця. Звичні й буденні речі, на які раніше ніхто не звертав уваги стали такими цінними. Я працювала в туристичній агенції, допомагала людям спланувати відпочинок їхньої мрії. Водила сина до садочка, займалась хатніми справами, думала про майбутнє, але у раз все змінилось. Єдиною думкою стало як вижити, а емоцією з якою ти прокидаєшся і засинаєш став страх. Постійні сирени спочатку лякають, потім ти вже звикаєш до них, бо розумієш що нічого не можеш вдіяти, а життя триває. Хоча у нашому місті було відносно тихо, але атмосфера війни пригнічувала. Рішення про виїзд за кордон змінювалось десятки разів, але зараз, я впевнена що зробила правильний вибір, адже тут, у Польші, моя дитина у безпеці. | https://drive.google.com/open?id=1RpTYarB8KsAiGhS7ebQEc4C5YZnxsSMd | ||||
248 | Буряк Арсеній Єгорович | Намагалися покинути наш рідний Конотоп ще на другий день війни, але почалося бомбардування, тому не ризикнули. Потім кілька тижнів наше місто було оточене рашистами, але навіть незважаючи на це, ми намагалися виїхати маленькими селами, однак застрягли на одній із доріг та пошкодили автомобіль. Дякуючи добрим людям, які нам допомогли, повернулися додому, полагодили авто, наскільки це було можливо, та першим зеленим коридором виїхали з міста. На щастя, дорога була безпечна, але всеодно важка. Наші чотирилапі друзі, собака та 2 котика, хоч і були в стрессі, але вели себе достойно. Через 2 дні після початку нашої дороги до Данії, прибули до родичів на Закарпатті, перебули кілька днів у них, та вирушили до Данії. Якимсь чудом автомобіль пережив ці 2000 км без будь-яких проблем. В решті решт, зараз ми в безпеці, але наша бабуся залишилася у Конотопі, тому дуже за неї хвилюємося... | https://drive.google.com/open?id=1bgUoujzT_8eLjTB6Asf3n5IPs3wss3Py | ||||
249 | Прибега Наталія Олегівна | Живу в Україні | https://drive.google.com/open?id=1xiDBLVF9RGyUWhtnWpTP9Bwt-7HELMEm | ||||
250 | Савченко Юлія Олегівна | Ми жили в Кременчуці. Це невелике промислове місто. Я працювала графічним дизайнером на підприємстві, де виготовляли вироби зі скла. Діти ходили до школи, син грав на гітарі, займався футболом, донька відвідувала танці. Коли почалися перші сирени, нам було страшно. Життя наче спинилось. Розділилося на до та після. Все те, що було до початку війни, здавалося таким далеким. Ми виїхали до Німеччини. Зараз живемо у містечку Бад Ненндорф. | https://drive.google.com/open?id=1xlivUIDkvfr-QRV2gQaZDXVV8jQaQy25 | ||||
251 | Olha Hutnich | I left my native city, where I was born and leaved whole my life with two my small kids. Kyiv was very beautiful, comfortable and safe place to live before one morning, when we all woke up because of rocket attacks. It was very scary…. Next morning I decided to take kids and drive as far as possible… Currently we live in Western Ukraine and looking for a shelter in Germany or Canada. IT speciality gives the possibility to work in any country of the world and earn money for leaving. | https://drive.google.com/open?id=1E3C27cx9AR1ZTVKzxoXYKo2lKvl2CT7R | ||||
252 | Хорошко Ольга Олегівна | Я виїхала з України на другий день війни. Це було раптове рішення, збиралися дуже швидко, довелося залишити все: речі, роботу, домівку. Моя родина: моя донька та її маленький син якому 2,5 роки та мій молодший син йому 14 років. Спершу ми приїхали до Польщі до мого чоловіка який працює там вже півтора року і до теперішнього часу. Жили в Варшаві в квартирі людей які надали нам свою квартиру безкоштовно, але тільки до травня, тому потрібно було шукати та винаймати житло. Я влаштувалася на роботу в одну їдальню посудомийкой. Але так як я не знаю польської мови то на велику зарплатню не могла розраховувати. З садочками в Варшаві теж скрутне становище, тому моя донька вимушена була сидіти в дома з малою дитиною. Знайти квартиру нам не вдалося тому що приїхало дуже багато людей з України і ціни виросли на житло. Подумавши ми вирішили переїхати до Іспанії, так як нам волонтери запропонували безкоштовне розміщення та допомогу з харчуванням. Наразі дуже складно знайти роботу в Іспанії, тим більше нас поселили в невеличкому містечку і тут немає великої інфраструктури. | https://drive.google.com/open?id=1xJNYIbCq9zP8UP-u4dEZgII3OLOocpw1 | ||||
253 | Костоглодова Ганна Володимирівна | 23.04. був чудовий сонячний день, такий теплий…Ми готувалися зустріти весну. Але чутки та розмови на роботі про війну лякали все більше. Після роботи я, про всяк випадок, склала документи в одну папку, перебрала свій гардероб у шафі та склала до чемодану деякі речі(інші речі мала б докласти наступного дня ввечері), мій хлопець над цим посміявся. Ми дуже погано спали у цей день, прокинулися десь о 4:30, і потім знову почали засинати. І вже за 25 хвилин ми підскочили з ліжка зі словами «Почалося». Швидко до збирали речі, зняли готівку та поїхали до батьків мого хлопця. Там було тихо, але десь за тиждень почалися сирени та літаки, було чутно вибухи. Ми вирішили, зо мені треба їхати. Я їхала електричкою, у якій 2 туалети всього, із центральної України до Львова 17 годин. Там мене зустріли мої дівчата, 1 ніч я побула у них та поїхала до Варшави автобусом. Я би дуже хотіла освоїти нову професію, так як ти модель працювати із будь-якої точки світу віддалено. | https://drive.google.com/open?id=1P_vj4c09toliNJP4xuIbK9r9hx1fCeOn | ||||
254 | Олійник Катерина | 24го зранку планувала піти на роботу та зробити цікаву зйомку, яку давно запланувала. Але, як і в багатьох, плани так і залишилися планами. Паніки не було, але відчуття, що в тебе вибили землю з-під ніг було з перших хвилин. Я була у Києві, там в планувала залишатися, оскільки варіантів розвитку подій в голові було міліон, а метушливо приймати рішення зовсім не хотілося. Через два дні моєму другу запропонували переїхати на захід країни, а він, в свою чергу, запросив мене. Погодилась. Роботи немає, вдома небезпечно, зо робити далі невідомо. Оскільки моя робота творча та більше відноситься до відділу реклами, я чітко розуміла, що найближчим часом її не буде, оскільки цей відділ не є першочерговим. Місяць просиділа на заході. У компанії айтішників, намагалася вивчати пітон, щоб відувати що роблю хоч щось. Але чим довше сидиш без діла, роботи, планів на майбутнє, тим жалюгідніше себе відчуваєш. В моїй сім’ї залишилися без роботи всі, але тільки я мала змогу поїхати за кордон та спробувати там «віднайти кращого життя». Що я і зробила.. Двадцять третього березня пішки перетнула кордон румунії та поїхала до германії, оскільки вже багато разів була у берліні, знала що там багато «творчих» можливостей, багато друзів та достатньо англійської мови. Так я опинилася у Берліні. Перші два тижні взяти себе в руки та почати щось робити здавалося неможливим. Постійне відчуття провини, що покинув свій дім. Провини, що знаходишся у «спокійному» місці, але не продовжуєш жити. Переживання за рідних та рідне місто. Зараз потроху приходжу до тями, але відчуття що знаходжусь не там де хочу нікуди не поділося. Хочеться бути в Києві, бути вдома. Тому думки про зміну професії з’являються все частіше. якщо вже так сталося, що працювати на звичних посадах зараз більше шансів за кордоном, то, можливо, саме час щось змінювати :) | https://drive.google.com/open?id=1skH9OzH3qosEB6sQmJxB0LU_-DBrd7wG | ||||
255 | Браташ Анна Михайлівна | Я народилася та все життя проживала у Києві. Коли 24 лютого моя сестра розбудила мене і сказала, що розпочалась війна, то я не могла усвідомити, що це дійсно правда, той день був затягнут пилиною хаотичних думок і повної розгубленності. Як ми опинилися в той вечір у потязі разом з нашим улюбленим котиком дуже важко пояснити, ніби Всесвіт сам вирішив все за нас і відкрив нам всі необхідні двері у безпечне місце. Я була впевнена, що рівно через тиждень я знову буду спати у своєму ліжку вдома, але ось вже 2 місяці я проживаю в країні в якій планувала провести всього одну ніч. До війни я працювала креативним копірайтером в агенції, але наразі діяльність майже припинена, а з нею і можливість заробляти гроші. Мої батки — люди похилого віку, які забороняють мені зараз повертатися додому, тому задля збереження їх здоров’я перебуваю за територією моєї країни. Якщо життя внесло свої корективи на які я не очікувала, то вирішила зібрати всю сміливість, яка ще в мене залишилася і опанувати нову професію, щоб мати змогу підтримувати рідну Україну та бути надійною та стабільною опорою для своїх батьків, яких я навіть не маю змоги зараз обійняти 💔 | https://drive.google.com/open?id=17DEkMnsSsAhuS2VEG9P0UFy0Qjv33C24 | ||||
256 | Карпуніна Анастасія Сергіївна | Після початку війни довелося реагувати досить швидко. Чоловік наголосив на тому, щоб я забирала дитину і переїжджала із нею у безпечне місце. Я взяла свого сина, свою молодшу сестру, та молодшу сестру мого чоловіка, і ми вирушили на евакуаційному поїзді до Львова. До Німеччини ми добиралися 5 днів, і то були дуже складні 5 днів - 24 години в поїзді, 8 годин в черзі на потяг до Польщі, якого ми так і не дочекалися(. Потім піший нічний перетин Польського кордону, у холоді зі слізьми відчаю на очах. Потім - зустріч з прекрасними поляками, моє серце тепер навік належить їм. Стільки любові до нас стільки співчуття… Потім доброзичливі німці. І розуміння, що ми не одні в цьому світі. І що навколо, багато людей, що можуть допомогти в скрутну хвилину. | https://drive.google.com/open?id=1fvjbofxE_gruwOPWqb8Xc82R-7Ztj9qE | ||||
257 | Горбенко Елліна Дмитрівна | Свій 2022 рік я вирішила розпочати з повного перезавантаження життя і вирішила, що невелика мандрівка з друзями в Мадрид допоможе в цьому. До цього моменту я мала досвід 5 років в створювані івентів, минулого року відкрила своє агенство з організації і збиралась по прибуттю додому дізнатися більше про IT. Мені здавалося, що маючи знання ще і в IT можна будо б зробити свій саморозвиток і зростання доходу ще цікавішим. В Мадрид я прилетіла 23.02 з друзями, лише на 4 дні але залишилась до сьогодні, тому що в моії країні почалася війна. Рівно 24.02 для мене як і для всіх українців зкникли слова: «мрія», «спокій», «плани на майбутнє», «саморозвиток» і ще багато чого. Моя родина і сьогодні залишається в Україні, не збираючись покидати наш дім. Я на сьогодні в Мадриді, без можливості працювати і заробляти гроші, без знання мови, з досвідом життя в таборах для біженців, у незнайомих людей, в готелі і ще багато «і». Тому, віповідаючи на головне питання щодо мотивація можу з впевненістю сказати, що маю її більше ніж колись в своєму житті. Для того, щоб створювати своє життя самостійно, не залежити від когось чи якихось «обставин», допомагати рідним в Україні і бути «вільним». Знаю, що сфера IT має велику кількість можливостей, які хочу для себе взяти і я. Вірю, що я теж достатньо амбітна і корисна для успіху в цій сфері. Дякую за увагу, маю надію, що це хтось прочитає 🙈 | https://drive.google.com/open?id=1c8CYqAp5dsSyuQsqIOcoIfpcXmK9LFMa | ||||
258 | Олешко Юлія Русланівна | Це було дуже важке рішення. Ми ні в якому разі не хотіли покидати свою країну в такий скрутний час. Але батьки наполягли на тому, щоб ми з подругою поїхали за кордон. Ми знаходилися в Києві, де більш менш було спокійно, але загроза залишалася і залишається досить на високому рівні. Слава Богу, що ми не бачили страшних подій, таких які відбувалися в Бучі, в Гостомелі, в Маріуполі та інших містах, де займалися геноцидом ці безлюдяні потвори. Але ми всім серцем і душею поряд з тими людьми і містами, які витримали і, нажаль, не витримали всю ту лють, яку вони робили там. Ми дуже переймаємося за нашу Державу і хочемо якнайшвидше повернутися до рідного дому, щоб всі разом підіймати нашу Неньку Україну з колін! | https://drive.google.com/open?id=10zy-dRoaQruyzWpzuOufcGjEwpTiK9W_ | ||||
259 | Остроушко Олег Леонидович | . Бомбардування залізничного вокзалу в місті Краматорськ. Переїзд до західного регіону. | https://drive.google.com/open?id=11IgmgrtfIyPBFEQu2jlw1xkSRQRYwSel | ||||
260 | Малишева Ганна Сергіївна | I am Anya, I am 21 years old, I am from Chernihiv, I studied at KPI IASA Computer Science, but due to family circumstances I could not finish my studies. Since school, I participated in competitions and received the third diploma in the All-Ukrainian Olympiad. I am good at solving mathematical problems and I like to learn new algorithms for solving problems. Due to my love of mathematics, I returned to study, but as a tutor. Initially, I taught mathematics and physics for grades 5-11, because I studied physics and mathematics school and I know these subjects very well. The children really liked my way of teaching, so many people asked me to explain more subjects at the university. So I started teaching higher mathematics, discrete mathematics, linear algebra and geometry and programming for 1-2 courses.And I really like it. Since the beginning of this school year, I took courses in Python Basic, JavaScript Basic and HTML5&CSS Advanced. I am interested in absolutely everything, I took every opportunity, but there is very little mathematics in the front-end. That's why I'm most interested in data science, machine learning and sometimes working with artificial intelligence. When the war broke out, my classes with my students stopped. Because the parents of the students lost their jobs, they can't pay me for the lessons. I was very upset, because I like to learn a lot of new things and then teach students. The first month of the war, I was on the territory of Ukraine, because I believed that everything would end soon. But when my home was destroyed, I decided to leave home because I had nowhere to live. I had very little money, so I couldn't rent a room or an apartment, so I asked for help from volunteers. They helped me find a family in Germany that now provides me with housing and food. They are very good people and I thank God that I now have the opportunity to study full time. Now it is not possible to pay for tuition, so for the third time I am applying for free tuition. Unfortunately, I submitted two previous applications very late, so I was given just a 10% discount and 1 week of training. But God loves the trinity, so I'm sure that this time I will be able to go through cool training, gain valuable knowledge and get a job that I like. And although at the moment I have a ruined home, living far from Ukraine, I do not have a job and enough finances to organize life. I want to study further, live further, move further. Since I worked as a tutor in sciences that are quite difficult for me, I learned to understand information very quickly, to quickly look for methods of solving problems. Together with the students we learned how to correctly and quickly search for the necessary information, how to record it. Therefore, during two years of teaching higher mathematics, I first learned to find, understand, teach and use information to solve problems) I will be grateful for the opportunity to study data science. For me now it is very valuable. Thank you! | https://drive.google.com/open?id=1da7WITyn81Tzy0IwRAq9QXWk2xcrnjJe | ||||
261 | Рудавіна Валерія Олегівна | Наша сім'я (я, чоловік, донька Мілана 6 років, син Карім 5 років) з околиць Харкова, тому не стояло питання, залишатися у місті чи ні. Поїхали в перший день, біля тижня перебували в області, потім десь тиждень добиралися машиною до Львова... 13 березня ми з дітьми перетнули кордон. Наразі перебуваємо у Польщі, де нам люб'язно надали притулок добрі люди. Чоловік лишився в Україні у Вінниці, 15 травня повинен вдруге піти до воєнкомату (перший раз не взяли, але що буде далі - невідомо). Ми не впадаємо у відчай і віримо в перемогу. Дітей вдалося влаштувати в садок і школу, тож я маю час та бажання розвиватися далі і працювати при можливості. | https://drive.google.com/open?id=1kwYIKtsWpZ2i1U7kwvXiIphZActgsi3y, https://drive.google.com/open?id=1grHrw3eftMtTL82u-pEqFWHwrtBYctRl | ||||
262 | Штирбу Катерина Іванівна | Виїзжали з Київа сім'єю 24.02, коли почули перші вибухи. 2-є діб їхали до Львова. В мене чоловік іноземець, громадянин Філіппін. Консульство його країни допомогло нам зробити документи і виїхати на Філіппіни. | https://drive.google.com/open?id=1l0sgzpvFqGOUTz6GNRaE9lyNyejTi4cy | ||||
263 | Коротков Антон Сергійович | Не виїхав ,але хочу навчитися | https://drive.google.com/open?id=1lYeU7G40YeFPCpt2T4Yw-LxQHw-uNu9_ | ||||
264 | Аладашвили Маринэ Мерабовна | Я из Харькова, уехали спустя неделю когда уже видели солдат и танки ВСУ возле дома...отец очень сильно заболел(лейкоз)...мы жили недалеко от аэропорта и понимали, что отца нужно лечить | https://drive.google.com/open?id=1hqcHyd62ogAZ6GkJ-94RGyCMcjvJW2N6 | ||||
265 | Карпуніна Анастасія Сергіївна | Нажаль, 24.02 стало днем, коли змінилося життя багатьох людей у світі. Багато кому довелося лишити свою домівку, свою рідну країну і свою родину. Я обрала безпеку для своєї дитини та переїхала до Німеччину. Але сподіваюсь, що скоро ми знову будемо вдома. До Німеччини ми їхали 5 днів. Це було важко, але та допомога і те співчуття, які надходять від поляків, німців та інших Людей з великої літери, безцінні. | https://drive.google.com/open?id=1mgil4rcN2TPQ3CsTbAIk27CVCmKjN4nt | ||||
266 | Корікова Вероніка Олександрівна | Доброго дня! Мене звати Корікова Вероніка Олександрівна, 22 роки назад я народилася у прекрасному місті Харків, що знаходиться на сході моєї країни - України. Я там зростала, навчалася, працювала та вчилась жити разом із своєю сім’єю. З самого малечку мене привчали до любові та шанування своєї Батьківщини та свого міста. Доживши до своїх 22 років я планувала своє життя саме в Харкові, бо навіть уявити себе не могла десь інде. Але 24 лютого о 6:00 моє життя роділили на «до» і «після» російські окупанти, які вторглися до моєї країни і просто безжалісно почалали зтирати моє місто з лиця Землі. Я довго не могла повіри та прийняти весь цей жах. Як кажуть «Надія вмирає остання», ось я надіялась. Надіялась, що ось ось все закінчиться і ми повернемося до свого життя у нашій мирній країні. Проходили дні та ставало тільки гірше. Коли снаряди почали вибухати біля мого дому - ми зрозуміли, що вимушені покинути свій дім надовго, або навіть назавжди. П‘ять з половиною днів ми знаходилися у дорозі. Це були найстрашніші п‘ть днів у моєму житті. Вимушені тікати із власної домівки з маленькою сумкою у руках, ми навіть не уявляли яке пекло нас очікую попереду. Безкінечні черги, великі натовпи людей, крики, сльози, серени та вибухи - все це супроводило нашу «подорож». І хоч чим ближче ми були к заходу країни та загрози для нашого життя ставало все менше - серце наше перебувало і перебуває у нашому Харкові ❤️ 9 березня ми прибули у місто Франкфурт на Маяні, де перебуваємо і зараз. Силою виштовхані із власною домівки - ми повинні будувати життя спочатку. З великою любовью до своєї країни - мріємо, що війна закінчиться і ми повернемося до дому, до себе додому. | https://drive.google.com/open?id=1i-bN5KuEOtLnACjGYFwF7n6KLB6svZbU | ||||
267 | Ковура Ангеліна Михайлівна | Наша історія не така страшна як інші,адже виїхали ми разом із дітьми з Дніпра із початком обстрілів. Наразі в наших із мамою квартирі і будинку живуть переселенці із Лисичанська і Северодонецьку. | https://drive.google.com/open?id=1Pv5NNINbr4nj-7IAvF81gGS3YFKnEkoq | ||||
268 | Бондаренко Юлія Олегівна | Я - Юля. До війни була режисером телебачення у Києві. А 24 лютого саме мала виходити на новий проект. Далі знаєте самі. Зараз я із своїм 5-річним сином тимчасово виїхала за кордон, до родичів. Знайти тут роботу за фахом без знання мови нереально, а також без необхідних документів, які я отримаю лише влітку через місцеву бюрократію. Шукала віддалену роботу, але наразі без успіхів. Не можу себе зібрати до купи. Дуже хочу потрапити на курс, бо маю надію переключитися на навчання і отримати трохи впевненості у майбутньому. Буду дуже вдячна за можливість! | https://drive.google.com/open?id=1megvxgJ9cisZRsTFh-P4caXfTnv6C1BW | ||||
269 | Євген Ігорович Коновалов | Я з міста Харків.під звуки бомбування рідного міста та прольотів над будинком літаків, сідячи у тамбурі дому - родиною, та перед очима своя дитина яка перелякана тремтить та стискає в руцях свою найулюбленишу іграшку - білу фурію з мф. Як приборкати дракона.думки несуться - як вижити та забезпечити свою родину- і з ранку за кермо і куди очі бачать і де тихіше... | https://drive.google.com/open?id=1Xej2p4aPlUze6S8UI-Rdlkjwi29J1D4X | ||||
270 | Кузьмиченко Ольга Віталіївна | Це було раптово.Після ще одної безсоної ночі і як я побачила ракету в небі моє рішення їхати прийшло до мене само.Друзі запропонували дохати до кордону Молдови так як їхали.В мене була година на збори. Морально не готова була.Зі сльозами збирала речі. Попрощалась з тими кого люблю. Спочатку Молдова пару днів.Потів вже приїхала в Чехію.Зараз без роботи і дуже треба терміново знайти.Так як триматимуть мене тут лиш місяц і допомогатимуть. Тут дуже добрі люди і назавжди в серці. Слава Україні! Переможемо! | https://drive.google.com/open?id=1N1b_Umv-E60zWQsm-5g96hk8kc4U3IEi | ||||
271 | Поляков Игорь Александрович | Выехал за день до начала войны | https://drive.google.com/open?id=11r7dILndbWV3_1o1-LWTPL4ylfScyKHP | ||||
272 | Федчук Аліна Сергіївна | Я з мамою та маленьким братиком, якому виповнилось 2 роки 24 березня, через місяць після початку війни, була вимушена покинути дім через загрозу життю на другий день війни, ми жили у родичів в Молдавії декілька тижнів, але вони не могли більше нам давати оселю, після чого ми шукали притулок у Румунії та Болгарії, де в останній нам дали змогу зупинитися в готелі. Я була репетитором англійської мови, але наразі залишилася без роботи, як і багато інших сімей, тому хочу освоїти нову професію, щоб мати змогу забезпечувати себе і допомагати мамі і братику. | https://drive.google.com/open?id=1OZoei8aIOYFWVfZEYKZo-VH9d-jwDxtU | ||||
273 | Оленюк Анна Володимирівна | Дивлячись на всю ситуацію з відстані 50 днів з початку війни, я розумію, що мені пощастило. Просто пощастило бути у відносно безпечному місці (Кривий Ріг) і з нього ж першого дня війни виїхати до кордону. За тиждень до початку війни я вже не знаходила собі місця і розуміла що щось почнеться, тому коли таки почалося, я не вагалася. Мій коханий чоловік із першим вибухом виїхав з Києва (він там працював до війни) для того, щоб забрати мене з дітьми та відвезти до безпечного місця. До кордону ми дісталися за 4 дні. На другу ніч нашої дороги, попереду ми побачили червоне небо та вибухи і від переляку згорнули в перший-ліпший провулок і опинилися в якомусь селі, в якому простояли кілька годин, думаючи, що далі робити. Я пам'ятаю як пояснювала дітям куди треба падати, якщо щось прилетить, як закривати голову руками і т.д. Ніколи не думала, що саме таким речам мені доведеться вчити дітей. Коли ми виїжджали не було введено ще військове становище та заборону на виїзд для чоловіків, тому я думала що ми їдемо всі разом, але потім вийшов закон і наступні 3 дні шляху я подумки прощалася з коханим тому що не знала тоді чи побачимося ми взагалі, не знала що на нас чекає. Ніколи не тримала так міцно його руки як в ті дні( Ми виїжджали з нашого будинку всією родиною, а доїхала в безпечне місце тільки я та діти.Чоловік перші три тижні волонтерив евакуюючи людей з нашого міста до кордону, зараз приймає в нас вдома біженців з Донецької області. Ми намагаємося з дітьми якось облаштуватися в іншій країні. Я вже багато разів думала про те, щоб повернутися, тим більше в нашому місті поки тихо, але я розумію, що я відповідальна за дітей, я зобов'язана забезпечити їм безпеку і спокійне життя. Тому зараз ми у Польщі, далеко від нашого дому, від наших близьких і я щовечора молюся про те, щоб весь цей жах закінчився якнайшвидше. | https://drive.google.com/open?id=1H7FunMYAPrq2zbfePJ6Ngx-YRly9aMn7 | ||||
274 | Ликова Людмила Иванiвна | Мені було дуже складно погодитись виїхати за кордон, бо вдома залишилися мої рідні: мій вісімнадцятирічний син, чоловік, батьки, брат. Мене дуже довго вмовляли виїхати, щоб забрати молодшого сина, якому 12 років. Я не погоджувалась, я навіть уявити не могла як залишити старшого сина. Саме старший син і вмовив, він сказав мені: "Мамо, я вже дорослий, а Ілюша маленький, вези його, рятуй його, він не повинен у такому віці бачити таке." За годину зібралися і поїхали поїздом до Польщі разом із моєю невісткою та племінницею. Дві доби у поїзді. Ми не знали, куди їхали. Ми просто тікали від війни, рятували дітей. У Польщі волонтери порадили поїхати до Фінляндії. Ми погодились. Хоч і були шоковані, що так далеко їдемо. Ніколи не забуду те тепло, з яким до нас ставилися волонтери з Фінляндії, які дві доби везли нас автобусом. Ніколи не забуду очі дівчат з Чернігова, Харкова, Києва та їхніх діток та їхні розповіді про те, що їм довелося пережити. У Фінляндії люди дуже тепло ставляться до нас, всі намагаються допомагати, підтримувати. Але все одно серце там удома в Україні! Я вірю, я знаю, що війна закінчиться, і ми повернемось додому до наших рідних! | https://drive.google.com/open?id=1yHiwCcyLAsKE8STcgkqBDFGyGy7h4v0X | ||||
275 | Хрипливець Олександра Юріївна | 24 лютого наше життя змінилося. Після перших ранкових пострілів, які прогриміли у Харкові, ми зібрали речі, що попалися, в рюкзак і поїхали до батьків. Перший тиждень війни ми ночували на підлозі забарикадувавшись за диванами та кріслами. Постріли та вибухи не припинялися. На 8-й день війни нам вдалося зібратися всією сім'єю та виїхати з міста на західну Україну. Зараз ми мешкаємо у Тернополі. Я втратила роботу та основний дохід. Весь вільний час приділяю пошукам курсів та самоосвіті, щоб здобути професію, яка допоможе стати на ноги та підтримувати економіку країни. | https://drive.google.com/open?id=1Ri2sHgxropA-Cgul8ONPSiB_e4p9DIkU | ||||
276 | Топор Людмила Иыановна | Всем привет) я Люда, с Одессы. Война вытолкнула меня из зоны комфорта, привычной жизни, из всего, к чему я привыкла. Пора уже виться новому и двигаться дальше. Все будет хорошо. Все будет Украина | https://drive.google.com/open?id=1AKp54IaMdOpL1UMMvbEkpECqFvm2Ui9D | ||||
277 | Яценко Анастасія Сергіївна | Я сама з Білої Церкви. Після початку війни тиждень ще жила у місті, згодом перемістилась в село. Але чуючи постійно вибухи, морально та фізично була дуже виснажена. Було дуже тяжко нервово, тому було прийнято рішення покинути Україну. Покидала Батьківщину сама, залишаючи рідних вдома. Вирішено було, що їхати буду у Францію, так як тут живе моя далека рідня. Тому 9 березня я виїхала, дорога зайняла 3,5 дня. Їхала я і машиною до кордону з Польщею, далі автобусом з кордону до Варшави, там сіла безкоштовно на потяг до Франкфурта-Одера, довелось їхати 6 годин стоячи у коридорі вагона, далі був знову потяг з Франкфурта-Одера до Ганновера, а звідти вже півтора дня автобусом до Франції. І так, я опинилась тут. | https://drive.google.com/open?id=19eOqzctUlPIKS-zoI9Vu7jJTb7SI_W-S | ||||
278 | Максимчук Марія Дмитрівна | В Україні працювала школі. Отримувала задоволення від роботи та життя. 02.03.22 виїхала з України до Чеської Республіки. Тут є волонтером фонду «Діти України», де декілька годин проводжу час з дітьми, та допомагаю їм навчатися. Паралельно ще працюю дистанційно вчителем в українській школі, де проводжу уроки української мови. Проте розумію, що бути волонтером на постійній основі закордоном не допоможе мені тут вижити. Тілесна оболонка потребує фінансів, для її забезпечення. | https://drive.google.com/open?id=1Jt7OFfNL7ok8qvHwL9gu2-qteN5rlyrC | ||||
279 | Стріжкова Юлія Вадимівна | У 5 годин ранку 24 лютого почули перші вибухи поряд з нашим домом та не захотіли більше чекати розвитку подій і переїхали ближче до кордону на західну Україну. Але виїжджати за кордон в іншу країну не стали, бо немає роботи у Польщі або Німеччині для українців, а надавати виплати для переселенців теж не поспішають, оформлення документів та отримання перших грошей займає великий проміжок. Так як дочка потребує серйозного лікування, яке за кордоном лікарні безкоштовно не надають, вирішили залишитися в Україні та піднімати власну країну. Тому хочу отримати додаткові знання, щоб знайти нову роботу та виплачувати податки у своїй країні і допомагати ЗСУ. | https://drive.google.com/open?id=1Kv9TQqu6Gqkozt6wwKCZksr5NWFK9GZe | ||||
280 | Селедкова Надія Валентинівна | Я проживала у Харкові. Шукала для дитини більш безпечне місце. | https://drive.google.com/open?id=1PaNbpBK-tXVJ7_K_BKiHLE8eU5vSjSLL | ||||
281 | Кашуба Анастасія Андріївна | Була на відпочинку в Україні, через початок війни, мені довелося переходити кордон самій, та пішки. Далі шукала автобус та їхала до Кошиці та Братислави, шукала там житло. Проблема булла в тому, що це другий день війни, й ніхто не знав як нам ( біженцям) допомогти, згідно наказів та документів, жила 3 дні в хостелі. Далі поїхала до знайомого у Прагу, після 2 днів там, переїхала до Барселони. Вже тут допомогли з житлом, та речами та продуктами. Майже всі рідні залишалися у рідному місті Полтава. | https://drive.google.com/open?id=1KvY73J8BsY1Hhb6VBYlX-blypGBII7Tm | ||||
282 | Жатова Ангеліна Валерііївна | З самого початку війни я розуміла, що залишатися у своєму місті Харкові не безпечно, тому що він знаходиться на кордоні з Росією, але поїхати не наважувалася, всі були в ступорі і в страху, сиділи по будинках або підвалах, а звуки обстрілів вганяли мене в панічні атаки, я боялася перебувати на вулиці довше години, але виходити в магазин потрібно було. Моя сестра живе у Берліні та вона пропонувала мені прибути до неї але прийняти це рішення та організувати подорож було важко. Одного ранку, за годину до поїзда я зібрала в рюкзак все необхідне, попрощалася на невизначений час зі своїм нареченим і котячими дітьми, і поїхала на вокзал. Чекала на поїзд 6 годин і потім 20 годин у дорозі. У поїзді не було провідників а люди сиділи по 5 людей на нижніх полицях і лежали по 2-3 на верхніх, дихати не було чим, а двері та вікна намагалися вибити, поїзд зупинявся в Києві на 6 годин, що б заправитися, тоді там було «гаряче» і я не знала, чи зможемо ми їхати далі, спати під звуки обстрілів і без свіжого повітря все ще було важко. Діставшись Львова я переночувала у знайомого моєї сестри який там щодня займається волонтерством, дякую йому. Наступного ранку я прийшла на автобус щоб доїхати до польського кордону, на нього всі чекали 3 години на морозі, я пошкодувала що не взяла більше теплих кофт. До кордону ми дісталися швидко але стояли у черзі на перетин 14 годин. За цю поїздку я навчилася терпіння. Якого було щастя коли ми перетнули кордон і нас повезли до найближчого польського міста Жешув, де на мене вже чекала сестра, щоб потім поїхати до Берліна. Дорогою в Жешув водій автобуса загубився і ми їхали навігатором однієї з пасажирок, ми затрималися на 3 години і я переживала що не можу зв'язатися зі своєю сестрою. Але ми зустрілися, це був добрий момент. Зараз я живу у неї в Берліні, я оформила всі документи і простояла черги тривалістю о 7 годині, так само на морозі, за соціальною допомогою. Я дуже вдячна їй і всім волонтерам, що мені зустрічалися, сама я теж допомагала відсилати гуманітарну допомогу і не пропустила жодного мітингу з моменту мого прибуття. Так як я ще студентка, а навчання не відновлено, я не знаю німецької мови і з роботи мені доступні лише вакансії прибиральниць, це забиває мене у відчайдушний стан. Я думаю що зараз багато хто не знає що робити зі своїм життям і як його організовувати далі. Я вдячна вашій команді, що ви зробили цей проект, адже тепер у людей є шанс набути навички за допомогою яких вони знайдуть собі гарне заняття та роботу, я думаю у багатьох з'являться цілі і буде простіше почати «жити заново». У свою чергу я хочу сказати, що була б дуже рада навчитися вашим курсам, будь-який з наданих напрямків мені будуть цікаві і коли я зможу заробляти на отриманих знаннях це дасть мені можливість допомагати нашій країні та своїм близьким. Спасибі:) | https://drive.google.com/open?id=1qbtUpzuPHeDNchL7UCTNwPQxlum-4M8T | ||||
283 | Ковальчук Надія Олегівна | Я не прокинулася 24 числа він звуків вибухів, я прокинулася від телефонного дзвінка мого батька, який сказав мені, що почалася війна, а далі все як в тумані... мільйони смс про те що нас бомблять від рідних і близьких. В один день я життя перевернулося.. Всі мої близькі живі, і я цьому безмежно радію кожного дня. Але свою роботу я майже втратила. Ще до початку війни я почала цікавитися програмуванням, навіть зробила декілька сайтів і вирішувала задачі по JavaScript (чим і продовжую займатися по різним туторіалам в ютубі). Зараз же я намагаюся допомогати фінансово на різні збори і друзям волонтерам, і була б просто щаслива знову знати, що завтра я зможу забезпечити себе і близьких всім необхідним, так як без стабільної роботи більше я не можу бути впевнена у завтрашньому дні (наскільки це взагалі зараз можливо ), а також мати можливість продовжувати допомагати тим, хто цього дуже потребує, і дійсно після початку війни втратив майже все. | https://drive.google.com/open?id=1YRvA5WbiJJb-7N-ai9M17JMikhqYuzEe | ||||
284 | Гелеверя Олена Федорівна | Ми виїхали в Польщу з родиною, зараз проживаємо у однокімнатній квартирі з батьками, дітьми і сестрою. Нас восьмеро, а працює тільки мій чоловік, тому я в пошуках роботи, щоб якось допомогти моїм рідним. | https://drive.google.com/open?id=1mebh9VFJKknYS71Rx0aSP-uYH7gZUl6T | ||||
285 | Кальченко Вікторія григорівна | Доброго дня. Я залишила свій дім, чоловіка та сина-студента в Україні. Після обстрілу міста, за півгодини зібрала речі та с донькою покинула рідний дім. Спочатку нам надали прихисток у Львівський області. Згодом, вирішили виїхати за кордон. Доля нас направила у Барселону. Тут нам надав допомогу Червоний Хрест. Нам надали житло та їжу. Ми нескінченно вдячні цій країні за все, що для нас роблять. Але Іспанія -це країна, яка не надає жодних виплат. Без знання мови знайти роботу майже неможливо. Тому для мене отримання нових знаннь та можливість працювати віддалено є базою для подальшого існування в країні, де моя дитина залишається у безпеці. Найцікавіше те, що я давно мріяла спробувати себе в ІТ, але завжди не вистачало часу. | https://drive.google.com/open?id=1e2qQDTAfRZ7gJAibQqkU3T1Vz1PqQN5R | ||||
286 | Чайка Вікторія Юріївна | Я із міста Харків, 24 лютого довелося покинути свою домівку, тому що там неможливо проживати, а ще маючи на руках годі ну дитинку, не маємо роботи і можливості виїхати далі | https://drive.google.com/open?id=1nKvC0fvxRXyY55kOL-h7-6Z77ZPXc0Si | ||||
287 | Чепіль Анна Володимирівна | Ще знахожусь в Україні, змушена була виїхати з Київа, від обстрілів мого рн, живу біля Ірпеня, жила в коридорі дитячого садочка два тижня, під час обсрілів ховалися в бойлерній, по території нашого садочка бігали девирсанти та наші їх ганяли, було чутно багато пострілів, і як вони всі там бігали.На ранок ми побачили розбиті та згорівшу техніку, 2ї машини, автобус, і якась ще велика военна машина ( я на тому не розуміюсь) та декілька трупів( Було мягко кажучи страшно. Через декілька днів на моїх очах стався вибух за 300м від нашого будинку.Ще через деякий час підірвали ТЦ Ретровіль, наш балкон постраждав, дякуючи Богу ми встигли виїхати з квартири до цього періоду. Та дуже раді тому що в нашому будинку ні хто не постраждав, і багато хто виїхав. На разі знахожусь у Львівській область в селі, нажаль роботу втратила через війну, та не маю змоги знайти роботу тут, бо її тут в принципі не має, маю якось годувати себе та свою сімю, сплачувати за життя тут , тому бажаю вивчити нову професію, та знайти роботу віддалену яка зможе допомогти мені жити. Буду дуже вдячна за допомогу, та якщо з заявників будуть люди які були прям в горячих точках, залишились взагалі без нічого, то візміть краще їх замість моєї заявки. Дякую Вам як компаніїї, бізнесу, що допомагаєте людям в такий тяжкий час, допомагаете не тільки словом а й ділом.Бережіть себе та своїх близьких! Все буде Україна! | https://drive.google.com/open?id=1ov4y5ENRcurHtqbnV2OXxMCgqWICVsLE | ||||
288 | Євтіфєєва Людмила Геннадіївна (Yevtifieieva Liudmyla) | Ми з мамою та подругою змушені були покинути домівку у Харкові через постійні обстріли, знаряд влучив у дім поряд, тому позбирали речі та котів і поїхали до Німеччини на 8 день війни (я вчила німецьку 3 роки тому зробили вибір їхати сюди). Зараз живемо з німецькою сім'єю і намагаємось стати на ноги. Хочу вивчитися як можливо швидше і почати працювати. Моя німецька рівню В1, англійська С1. Буду безмежно вдячна, якщо ви допоможете мені отримати всі знання та навички аби працювати, наразі навчання - це те, що мені як ніколи потрібно. Якщо є місце і можливість, я б хотіла вивчати Web Design. Дякую за увагу і бережіть себе! | https://drive.google.com/open?id=1abc91cIIqhJg0kuJwfpFI1ILIjXw6sj0 | ||||
289 | Хомяков Александр Николаевич | Уехал как и многие от боевых действий, спасая в первую очередь свою семью. Поехали к друзьям в Германию, думали что на недолго, а по факту не знаем на сколько. | https://drive.google.com/open?id=1qG8F2tpoCOBewXc3xSdwQ7kAADNwIQ4D | ||||
290 | Газiбагандова Владислава Шамiлiвна | Мы с семьей выехали из родного Мариуполя второго марта (с начала войны не планировали уезжать) на сборы было 10 минут, поэтому у меня с собой было только 2 пары джинсов и папка с документами, потому что думали что выезжаем на пару дней и вернёмся), затем мы пожили пару дней в поселке. под Запорожьем, но когда услышали новость об угрозе на Запорожской АЭС, на следующее утро поехали в Запорожье, а потом в Днепр, дальше в Умань, семья осталась на западной Украине, а я 16ого марта выехала в Польшу, побыла там пару недель и на данный момент нахожусь в Германии в хостеле, ищу работу и хотела бы пройти курсы для того чтобы расширить свои знания в it сфере. надеюсь и молюсь каждый день, что те кто остался все ещё в городе живы😌 Также мы с семьей знаем, что к нам во двор прилетел снаряд, были мародеры в доме, есть ли к нас еще дом до сих пор, мы не знаем( тк в Мариуполе нет ни одного целого здания, либо сгорело, либо И каждая новость, которую я читаю каждый день, все хуже и хуже. Так как мы уже поездили по некоторым украинским городам, то могу сказать, что Мариуполь страдает больше всего(( В Днепре до вчерашнего дня никто даже не чувствовал, что сейчас война, и в то же время Мариуполя и его жителей уже почти не существует😢 | https://drive.google.com/open?id=1VxZiLt5COdidh0G-OE9RoYdDAiO1SHK5 | ||||
291 | Степаненко Анастасия Владимировна | Сначала приехали в Черновцы к знакомым, после на автобусе отправились в Сучаву(Румуния), потом на поезде в Бухарест, потом в Будапешт(Венгрия), потом в Прагу, потом в Берлин, потом в Амстердам. В Будапеште снимали даже отпечатки пальцев. В Амстердаме поселились в школе, в каптёрке. 2 мамы по 2 детей и 2 девушки. Ждём документы. | https://drive.google.com/open?id=1v8lnzOcqqb7LAtYIbPTBDiT9-QXQwrRz | ||||
292 | Пешкова Ольга | Я маю двох малолітніх дітей, тому в першу чергу я дуже за них хвилююся. Приїхала до Швейцарії до своєї рідної сестри на час війни. Я відчула що буде щось не добре ще за тиждень до початку війни, тому вирішила їхати заради дітей. Зараз я розумію, що те моє відчуття небезпеки мене не підвело и мої діти не бачили та не чули реально того жахіття, яке почалось в Україні. Не знаю, як це можна витримати дитині психічно, дуже болить за всіх дітей та людей, яким довелось побачити війну на власні очі. Моя матуся приїхала до нас через місяць після почку обстрілів та це вже інша історія, що їй довелось пережити... | https://drive.google.com/open?id=1L8XvXej1hcTbWGTvhZogCi_KaRWfYg3s | ||||
293 | Сидоренко Людмила | Ще до війни було дуже страшно, що в будь-який момент вона почнеться. Хоча і не вірилось, що це станеться. Коли о 6 годині ранку 24 лютого прочитала в стрічні новин, що почали бомбити Київ і Харків, то не повірила і навіть не розбудила чоловіка. Включила 1+1, щоб переконатися, що справді війна почалася... Вирішили з чоловіком, що я і дітей їдемо до родичів в Німеччину, а він лишається захищати Україну. | https://drive.google.com/open?id=1BNMbiGKLihcFl53HCX0pCbIMbeeU-0fX | ||||
294 | Збань Микола Васильович | Переїзд з Києву до Львовської області, тому тут нема що розповідати, жив на Виноградарю | https://drive.google.com/open?id=1NGRxA7JRiFBY2ZYs9qXXaK96nLrwW8fg | ||||
295 | Тимофєєва-Морозовська Ольга Олександрівна | Доброго дня. Наразі я с сином знаходжуся в селі на півдні України у бабусі,та не маю змоги виїхати за кордон. Я певний проміжок часу працювала у сфері фінансів, потім після народження дитини не мала змоги вийти до офісної роботи, пройшла курси з 3ds Max онлайн та почала працювати на фрілансі 3д візуалізатором інтер'єру. Минулого року я знайшла дизайнера з яким працювала до війни. Після 24 лютого я втратила роботу. Звісно, залишившись без джерела прибутку я почала відправляти своє резюме та порфолію до інших країн,але не отримала та і досі не отримую жодної відповіді на свої листи. Мабуть, тому що маю небагато робіт у своєму порфоліо. | https://drive.google.com/open?id=1ZMU_Rd8DY5hypej5yxXKiDIMuOJsIU_A | ||||
296 | Демчук Світлана Вікторівна | У нас цікава історя переїзду, оскільки, за наш спокій зараз ми вдячні нашій собаці. Наш головний герой - голден ретривер Жорік. Ми сім'єю, з дитиною 11 років та Жоріком, виїхали із Києва на Західну Україну до знайомих, але після виснаженої дороги протягом 2 діб нас не прийняли с собакою, дозволили тільки переночувати. Зранку ми не змогли знайти інше житло в Україні, але ми знали, що на нас чекають у Польші та іншого виходу, як поїхати на кордон з Польшею ми не мали. Поки ми чекали своєї черги (а то був довгий час, 19 годин), я знайшла у Фейсбуці, в групі власників голден ретриверів, пост жінки із Літви, в якому вона благала українців не кидати своїх собак та пропонувала безкоштовне житло. Таким чином, ми з початку опинилися в Польші, де нам з великою душею надали притулок чужі, а теперь такі рідні люди, сім'я в Люблині, а потім, завдяки нашій собаці, нам надали для проживання безкоштовну квартиру в Шяуляї. Скільки добрий людей ми зустріли за наш час вимушеної подорожі, але всеодно ми мріємо повернутися до додому! Слава Укрїні! | https://drive.google.com/open?id=17nswH-vd0uLe6zoXB-6W7nPefglE1gp1, https://drive.google.com/open?id=1LI4Mrfnly-kSCjInE62hKYmX6WLVc5Lu | ||||
297 | Сведан Ахмад Фалах | я проживав у Києві і я прокинувся рано вранці на корінну молитву і побачив повідомлення що почалася війна і я не вірив поки не перевірив ще раз інформацію а через пів години я вже почув вибухи і перший ми з сім'єю вирішили і на другий день виїхали на захід до міста кам'єнець де ми пробули близько 4 днів після чого вирішили що найбезпечніше буде виїхати з України на даний момент і ми поїхали з літніми батьками та братом до Польщі де ми були два дні і від тудого попрямували до Німеччини і ми залишили все що в нас було в Україні ми залишили свій будинок під назвою україна | https://drive.google.com/open?id=1cMsWGTfmZaIAK1IkrERY14pG9BlAD8Jd, https://drive.google.com/open?id=1tFaKrQGRrR5THW6QusiB5o1otgY91YA4 | ||||
298 | Челов‘ян Володимир Васильович | Доброго дня! Через три дні від початку війни квартира в місті Краматорськ, в якій ми проживали з дружиною та донькою стала непридатною до проживання ми покинули місто і тепер вимушені шукати роботу для виживання | https://drive.google.com/open?id=143AtHW3P16um1vcjypA7SdDV68AlJjVZ | ||||
299 | Циріль Марія Василівна | Я, студентка КНУ ім. Тараса Шевченка, була вимушена покинути Київ під обстрілами. Більше доби я добиралася до Івано-Франківська, поряд з яким проживає моя родина. Ми їхали польовими дорогами, щоб уникати заторів і можливих обстрілів колон. Однак не вдалося уникнути бомбардувань, коли проїжджали населений пункт, де авіацією знищували летовище. Але і там ми не відчували себе в безпеці. Хоч і повідомлялося, що на Західній Україні обстрілюють тільки об’єкти військової інфраструктури, однак поблизу, у село Старий Угринів (до слова, батьківщину Степана Бандери) прилетіла ракета. Меморіальний комплекс С.Бандери - це стратегічний військовий об’єкт? Ця подія розвіяла будь-які сумніви і вагання рятуватися за кордоном. | https://drive.google.com/open?id=1j_DOCenVw2MUJNLMEanQAd4-Ev6CPk5e | ||||
300 | Попова Олександра Ігорівна | Мабудь на щастя, що наша сім'я виїхала за кордон ще 17 лютого на відпочинок. Але ось повернутися ми вже не змогли. 24 лютого відпочинок "закінчився", бо ми весь час проводили в телефоні, намагалася тримати зв' язок з усією сім'єю. Частина нашої сім' ї провела дуже багато часу між Гостомелем і Бучею у погребі. Частина під Макаровом. На сьогоднішній день всі вибралися живі і майже неушкоджені. Якщо, звичайно, не враховувати психологічний стан. А нас ще деякий час тримали в Египті (дуже вдячні їм за все) , та пізніше евакуювали в Польщу і ми поїхали шукати собі прихисток самостійно. | https://drive.google.com/open?id=1t3uyKeJi0TTBkOr_p3NwRLp0c5dHNtQh | ||||
301 | Лисенко Лариса Сергіївна | Моє ім'я Лариса.Війна у моїй країні почалася 24 лютого 2022року дуже раптово. У 5 ранку я прокинулася від дуже дивних на той момент вибухів. Я живу на околиці міста Харків. І там було дуже чутно. Я зрозуміла, все - почалася війна. Хоча в голові не вкладалося, що сусідня країна може на нас напасти. Мені вранці треба було йти на роботу, але яка робота. Вже вдень та вночі ми з чоловіком ховалися у метро. Було дуже страшно. Ночувати вдома на протязі тривалого часу було нестерпно. Весь час літали винищувачи і ракети. Дома палати у місті. Потім я вирішила їхати до Німеччини. | https://drive.google.com/open?id=1SoTNNraSjzyJqGgiJBi4JzZ5Zy9RLVG_ | ||||
302 | Голуб Олена | Зараз знаходжусь в Україні, але готова до переїзду. Зараз без роботи. | https://drive.google.com/open?id=1ZCX1PptYcEsmCQMkrloi5tFSPxfCLGqI | ||||
303 | Безкревна Анна Олександрівна | Вибачте, але це дуже болісно разповідати як орки заходять в твоє місто і викрадають людей і як приходиться від цього тікати. | https://drive.google.com/open?id=1QSklIL8pTAWrmHqdVHOFTkNPcLZ1Dmj5 | ||||
304 | Бойко Катерина Олександрівна | Сиділи у підвалі з дитиною. Моєму сину 6 років. Сиділи одягнути, во взутті, з двома валізами. Спали сидячи. Горіло світло постійно. Було страшно, але якось була надія, що це все закінчиться. Наш будинок недалеко від Ірпеня. Коли там все відбувалося, було чутно. Наш будинок трясло. Моя дитина плакала, сидячі у куті. Мені було важко на це дивитись і я почала шукати місце, куди можна вивезти дитину. Я не хотіла, щоб мой син спав у черевиках, куртці, на стільцах у брудному підвалі. І плакав від літаків. Тому я це зробила. Знайшла куди і як можна виїхати. Ми їхали три дні. Спочатку до Польщі. Потім з перевізниками до Франції. Було страшно. Незнайомі люди, країни, маленька дитина і валіза. Але я витримала все. Зараз вчу мову і шукаю де можна заробити гроші, для моєї дитини. Я дуже хочу перемоги і мирного неба над Україною. | https://drive.google.com/open?id=1Cp6We8iXTuW2gBP1Y7QDcKMhVPpOUEBF | ||||
305 | Когут Яна | До 24 лютого лютого я 2 місяці як вийшла достроково з декретної відпустки, щоб забезпечити нас з дочкою необхідним, але життя внесло свої корективи і ми були вимушені лишити свою домівку і країну, на даний час я хочу отримати спеціальність і в подальшому роботу, яка дасть мені можливість бути впевненою, що я і моя дитина буде забезпеченою, не зважаючи на те, де саме ми знаходимось | https://drive.google.com/open?id=1wi2EVgGpv0FgEvNXOnjO_0VtDTyyYhr3 | ||||
306 | Скепська Катерина Леонідівна | я з міста героя - Чернігів, було дві спроби виїхати з міста, перша, нажаль, трагічна ми втрапили у пастку в якій російські солдати обстріляли наші авто, було двоє поранених один чоловік загинув. Всі речі залишилися у машині, вони дозволили лишити тільки рюкзак в якому лежав ноутбук, який вони не помітили, бо теж його розбили б як і всі наші телефони, планшети, та ноутбуки інших товаришів. Друга спроба була за день до того як росіяни зруйнували міст, єдиний на той час, безпечний виїзд із міста, а потім великого вибору не було, поїхали до знайомих знайомих до Нідерландів. | https://drive.google.com/open?id=1yoPY7aXWbYGYuDNoauD6aero68eboOTn | ||||
307 | Оксана Музалевська (Oksana Muzalevska) | На момент початку війни я знаходилась у відпустці в Іспанії, а мій чоловік і син 7 років були в Києві. В чоловіка є батьки в Хмельницькому, а мої в Херсоні. Тож ми вирішили що з Києва вони поїдуть в Хмельницький, щоб бути в безпеці. Дорога з Києва до Хмельницького заняла 18 годин машиною. Коли вони дісталися Хмельницького, вже було зрозуміло, що треба Їхати далі, бо ця ситуація буде затяжною. Тож | https://drive.google.com/open?id=1i_QeYJMNvxVCdvCZo6xkhlbgaPRbYR7Q | ||||
308 | Ткаченко Дмитро Миколайович | У перший день війни, був змушений забрати свою одиноку мати та вивозити її, моя дружина в цей час працювала в ОАЕ | https://drive.google.com/open?id=1Oe6OfO6SoCxbN4OGFiZhjKmmciDESSsB | ||||
309 | Короткова Карина Дмитрівна | Я живу у місті Запоріжжі. В Запорізькій області розташована найбільша атомна електростанція в Європі. 4 березня 2022 року, територію Запорізької атомної електростанції було обстріляно та захоплено російськими військами. Задля безпеки своєї сім'ї я була вимушена покинути свою рідну країну. Я, моя мати та молодший брат виїхали до Польщі. Дорога була складною та склала 4 доби, адже з країни евакуювалося багато людей - це жінки та діти, які втікали від страшної війни. Зараз ми знаходимося у безпечному місці, проте на душі не спокійно. Адже мій рідний дім, мій чоловік, батько, рідні та друзі залишилися в Україні, яка потерпає від ворожих обстрілів. Ми віримо в те, що Україна вистоїть у цій війні. Ми прагнемо миру та сподіваємося найближчим часом повернутися на рідну землю. | https://drive.google.com/open?id=1hgpymjXJAM_dUVsJAIevdy7GBg1Zz3_0 | ||||
310 | Ліщук Юлія Валеріївна | Моя історія евакуації. 28 лютого, дочекавшись зняття комендантського часу в Києві, ми з мамою, котом, кішкою і собакою змогли визвати таксі зі спального району Києва і поїхали до ЖД вокзалу. Мій чоловік останні 2 роки жив у Барселоні, тож я їхала саме в це місто. Мама із собакою (15 років) поїхала до Німеччини, тому що туди вже евакуювалась її онука(моя племінниця) з 3 дітьми. Тож моя мама зараз живе в Бремені, а я Барселоні. Про те, щоб залишити тварин в Києві, не йшло навіть мови. Якби ми не змогли їх вивезти, то залишилися б у Києві однозначно! З речей у мене з собою було 2 переноски з котами, 1 рюкзак з ноутбуком і зарядними попереду, і 1 рюкзак з речами котів (наповнювач, їжа) позаду на плечах. Далі був поїзд до Ужгороду, звідти автобус до ЧОПу, далі поїзд до Захоні і вже звідти поїзд до Будапешту. Нажаль, у Венгрії не було взагалі ніяких волонтерів і я жила просто в готелі на останні гроші. Власники готелю допомогли мені зробити чіпування, вакцинування і паспорти для тварин, всіляко допомагали. Лише на 5й день перебування в Будапешті я змогла виїхати з волонтером бельгійцем на авто до Франції. До того я була у відчаї, бо летіти з 2 тваринами не було шансів, а поїзди були з 7-8 пересадками. Фізично я б це не витримала.... Тоді я розмістила об'яву на фейсбуці, де тільки змогла. І завдяки дівчині Ніні, яка на фейсбуці запропонувала мені допомогу, ми змогли їхати далі. Бо нашою ціллю були чоловік і Барселона!! Максенс (бельгієць) повіз нас через кордони Австрії, Германії, до Франції, навіть (о Максе, дякую!!) дав в дорогу мені 20 євро (було так соромно!) У Страсбурзі нас зустріли інші волонтери, допомогли взяти квитки на поїзд. Намагались нагодувати мене круасанами з кавою, але їсти геть не моглв... Тож ми з котами поїхали далі. Залишалось зовсім трохи: 4,5 години в потязі, 1 пересадка в Ліоні, ще 4 години, і о щастя- нас зустрів чоловік. Коли віддала йому котів і обійняла, плакати я вже не могла....Просто стояла. Бо я доїхала. 7 березня 2022 ми дістались Барселони. На даний час живу в готелі, бо ситуація фінансова не дуже стабільна. В чоловіка зараз орендована кімната на 1 людину. Коти живуть з ним. Я живу в готелі від червоного хреста. Їжджу до них, коли є можливість (потяг платний), та намагаюсь заробити трохи онлайн - допомагаю додавати підписників до груп допомоги в телеграмі. Думки про зміну діяльності і перехід в онлайн були ще до війни. Тож дуже надіюсь те, що в решті решт все складеться 😁, не зважаючи на мій вік. З теплом і надією, Юлія ❤ | https://drive.google.com/open?id=19oCwe7SjQS1p3Qqvu5zzlxMNVC8XMLDC | ||||
311 | Radist SVIETLIK | Добрий день, моє ім'я Радість, і я завжди з самого дитинства полюбляла робити щось корисне і радісне для людей, я приїхала з Харкова у Берлін, я дуже люблю своє місто, там було стільки чудових днів, там я багато років викладала вокал, і там вийшла заміж, там були мої перші виступи я співачки і перші побачення.Але зараз наше місто кожного дня руйнують вороги, але не дивлячись на це, все одно ще більшим стало бажання якось допомагати людям, тому я хочу засвоїти нову творчу професію,дуже дякую вам за цю можливість. | https://drive.google.com/open?id=16AxqF_nirNnGoUQtB9nHhpTkpkIdCDju | ||||
312 | Сосідко Михайло Володимирович | Виїхав за кордон до війни, повернутися не маю можливості. Купляти курси, на жаль теж фінансово не можу. Вважаю, що маю більше можливостей допомогти Україні саме з за кордону. | https://drive.google.com/open?id=1YB7V3ekcCMWdGzqS6fYd4IwUhkycQg3U | ||||
313 | Масюк Ірина Ігорівна | Я покинула роботу в Києві і живу в селі, тому що моя фірма призупинила свою діяльність на невизначений час, виїхати за кордон не вдалось, тому що мої рідні не хочуть виїжати( не вистачає коштів) | https://drive.google.com/open?id=1ixTi9I09nq7YKJD6THocXrSklaT4Osl4 | ||||
314 | Шевченко Юлія Костянтинівна | Переїхала з Миколаєва до Одеси,а не за кордон, у звязку з тим, что там дуже обстрілюють житлові будинки в тому числі, а в Одесі, поки що на багато тихише. Залишилась без роботи, тому що працювала анлітиком в банку, але з початку війни призупинили трудові відносини без збереженні заробітної плати. Тому є необхідність змінити напрямок діяльності щоб отримати роботу, коштів на платне навчання немає, виїхати за кордон не можу, бо з родичів в мене є тільки одна мама, яка не може за станом здоровья виїджати, і залишати її не хочу і не можу. | https://drive.google.com/open?id=1F_Oo_Uvk1dBuXVYDTOxvsPmRsFAdSVGP | ||||
315 | Чернуський Олексій Юрійович | Ми виїхали з сім’єю з рідного міста Дніпро, і переїхав у Смт Стара Вижівка, Волинської обл. І зараз знаходимось тут. Виїхали тому, що наш будинок знаходиться біля Південного машинобудівного заводу, це стратегічний об’єкт на теріторії Дніпра і всієї нашої країни. Я працював віддалено з різними компаніями і налаштовував рекламу у фейсбук і інстаграм, але зараз у мене є велике бажання вивчити фронт енд і влаштуватись працювати, т.я у мене двоє дітей і їх і мене з дружиною треба якось утримувати. | https://drive.google.com/open?id=1o8OLLezruOr37SdHtXKV4n-pEGDxjmg3 | ||||
316 | Кондратенко Вікторія Валентинівна | Я на даний момент знаходжуся на території України. Але змогла виїхати в більш безпечне місце | https://drive.google.com/open?id=150uiSQYJDGS5EIO9--ug8teSLSN2qwJA | ||||
317 | Кравченко Дмитро Павлович | В 2014 году когда началась война на Донбассе , я был вынужден покинуть свой дом и переехать в другую страну что бы финансово помогать своей семье , которая переехать не имела возможности. На данный момент их положение ещё больше ухудшилось , поэтому хотелось бы получить дополнительные квалификации , что бы иметь больше возможностей на быстро разваривающемся рынке труда в сфере IT . | https://drive.google.com/open?id=1EflMvmlnMbEpITHiPVRu5jP-pJ-RsId4 | ||||
318 | Царенко Владислав Олександрович | Ну переезжал в другой город , остался в Киеве потому что бомбили рядом с моим городом, сейчас нахожусь в Киеве | https://drive.google.com/open?id=1gv3OCoYDr9rRrMM16_PEbdXeRJxNQle9 | ||||
319 | Кляцевич Лілея Вікторівна | Війна повністю перевернула моє життя. Прокинувшись вранці під звуки вибухів, прочитавши новини, було важко усвідомити що таке може відбуватися в 21 столітті в Європі. Вже в перший день війни зі свого вікна я могла побачити як летять ракети і спалахи. І це був не фільм, це була наша нова реальність. Потім ракета прилетіла недалеко від нашого будинку і стало зрозуміло, що чекати більше не можна. Чоловік допоміг мені виїхати з міста, а сам пішов служити в ЗСУ. Я залишилась сама, без нічого, без даху над головою і роботи, без допомоги, без рідних і друзів поряд. Зараз я в інший країні і маю починати все з нуля. Я розумію, що найкраще, що я можу зробити для своєї країни, поки мій чоловік воює на передовій, це освоїти нову професію, працювати і бути спеціалістом, який своїми навичками допоможе залучати міжнародні інвестиції в Україну після війни. | https://drive.google.com/open?id=1zcbeDgb4FN1nb-JUEzFK1tVZiG4IaEZj | ||||
320 | Фостенко Ірина Іванівна | 24 лютого моя сім’я розділилася на дві частини. Я залишилася в Києві з чоловіком та його рідними, а моя сестра з племінниками поїхали до батьків в Чернігівську область. Думали, що там безпечно, але виявилося, що вони потрапили в саме пекло. 25 лютого я з чоловіком переїхала під Київ, в ближнє село. Сподівалися що там буде тихо. Але коли поруч була підірвана нафтова база у м. Васильків, село почали евакуювати. Так ми потрапили на Західну Україну. Я та чоловік залишилися без роботи, тому відповідно заощадження за місяць на велику родину (10 людей) були майже всі потрачені. Але найбільше постраждав будинок моїх батьків. Його треба повністю ремонтувати. Тато займається посівами, його техніка була вся спалена і обстріляна. В будинку прострілені наскрізь стіни… Але головне, що всі живі та здорові!! За ці дні ми набагато частіше стали говорити один одному «Я вас люблю»💙💛 Сестрі з племінниками вдалося пішки вийти з села. Тоді ж нас і забрав за кордон двоюрідний брат. Ось так з мінімум кількістю речей, ліків і іншого ми потрапили за кордон. Хочу подякувати волонтерам!! Вони роблять велику справу🙏 Наразі я почала вивчати англійську щоб можна було знайти роботу. І також бажаю освоїти нову професію. Адже нам необхідно відбудовувати батьківський дім і повертатися до звичного життя! Навіть тут у Франції ми ходимо на мітинги в підтримку нашої батьківщини та всього українського народу! І не зважаючи на теплий прийом тут, ми дуже чекаємо повернення до себе додому, в Україну! Все буде Україна💙💛 | https://drive.google.com/open?id=1TAG2rr72_2GleoE_ZSt_n5yLl8JWbZjx | ||||
321 | Нецька Юлія Сергіївна | 24.02 довелось покинути Київ, мій дім, роботу та навіть авто та бігти на захід України. Під вибухами було дуже страшно, в мій район неодноразово прилітали ракети та удари артилерії, тому повернення додому небезпечне… я працювала лікарем-стоматологом останні 4 роки, зараз клініка припинила свлб діяльність, як і більшість стоматології столиці. Я поїхала до Польщі, оскільки володію мовою на рівні читати/говорити. Живу у подруги і шукаю способи забезпечити себе та свою сім’ю. Проходила базові курси по веб-дизайну, UX/UI дизайну, читаю книги на цю тематику. Мені завжди подобалось створювати щось красиве та потрібне людям. Мій мольберт та фарби також у Києві, тому зараз відрада - це створення «картин» у Figma та Canva, намагаюсь самостійно освоїти ці програми, оскільки розумію, що це допоможе мені знайти роботу та бути корисною своїй країні🇺🇦 | https://drive.google.com/open?id=1XFsy46vq3kZLhb_AXV-gEYFW5OnaBqxD | ||||
322 | Бєсова Лада Іванівна | Я проживаю у місті Миколаїв. 24 лютого наше місто почали бомбити російські ракети. Через 5 днів я виїхала за кордон, на жаль, щоб бути у безпеці. | https://drive.google.com/open?id=1__pgAbiC92M98WPJPPMzSS_zbOJJ5bkC | ||||
323 | Корнєва Дар‘я Олександрівна | 24.02 моє життя змінилося раз та назавжди. Після спущених ракет на Київ ми з друзями рятували у метро Мінська, спали на платформі метро та увесь час читали новини. У час, коли ми прокинулися російські танки заїхали на Оболонь, на сусідній вулиці танк розчавив автомобіль з людиною. Ми зрозуміли, що необхідно рятуватися та їхати на захід у безпечне місце. Насправді ми врятувалися завдяки людям, української щирості та доброті | https://drive.google.com/open?id=1wzC8q1AOrqt6kYQ_s6eAjnioS4rHfAEY | ||||
324 | Іванова Катерина Сергіївна | Я вирішила їхати за кордон через неділю з початку війни. Я зрозуміла, що залишатися небезпечно і в майбутньому не зможу заробити собі на життя. Тому я вирушила спочатку до Польщі, а потім до Німеччини. Тут тепер вся моя рідня. Хочу допомагати своїй сім'ї та буди корисною у ці складні часи. | https://drive.google.com/open?id=1tAON66NUl-SSCc0sFhnSpj1oDmq1ZQ34 | ||||
325 | Миронюк Ліза Олександрівна | Сама родом з Хмельницької області, на щастя, в моєму місті не було авіаударів🤞 але щоденні сирени і всеохоплююча паніка не обійшли боком і мене з сім'єю. Це все вилилося в безсоння, постійну тривожність, синдром вцілілого, недоїдання і т.д. Чутки про застосування ядерної зброї дуже злякали мою маму, я разом з нею та сестрою(яка донедавна проживала в Києві) виїхали до Польщі... Навіть після цього страх нікуди не зник, а деякою мірою навіть посилився, разом із відчуттям провини за те, що зараз я в безпеці..(💙💛 | https://drive.google.com/open?id=1PkcBGWs6u5B0UiLh1BNOpm4HxPxOWVkM | ||||
326 | Самбур Анастасія Сергіївна | Війна застала нас з чоловіком у відпустці. 25 лютого ми повинні буди повертатися до Києва, але в нашій рідній Україні почалася повномасштабна війна. Ми вирішили перебратися ближче до нашою країни, щоб якнайшвидше і при першої ж нагоди повернутися додому. Зараз вже більше місяця ми перебуваємо в Німеччині та обидва залишилися без роботи. Наша родина перебуває в Києві і також потребує нашою допомоги, тому ми мотивовані якнайшвидше знайти роботу, допомогти фінансово нашій родині вдома та наблизити нашу перемогу! І, звісно, повернутися додому… | https://drive.google.com/open?id=1SGsdQAb7H8hwleigKMt34SiMvu8Vw_oP | ||||
327 | Філь Любов Ярославівна | Мене звати Любов. У мирний час проживала зі своєю сім’єю у Харкові на Північній Салтівці. Ми не мали ніякого бажання залишати наш рідний дім, тому деякий час перебували під обстрілами. Скоро це ставало все більш і більш нестерпним, тому вирішили тікати. З України виїздити не схотіли, переїхали у більш спокійний регіон. Пошук роботи набув надзвичайної актуальності для мене. Потрібно утримувати сім’ю. Хотіла б, як, звичайно, і багато інших людей, працювати в IT сфері. Знаю, що у мене вийде стати хорошим спеціалістом. Вірю, що зможу працювати якісно і з задоволенням на користь компанії, частиною якої буду, своєї сім’ї та улюбленої України. | https://drive.google.com/open?id=1t06_aO3tQ9uiaV89eLGA9qUdpP--o7rB | ||||
328 | Ковальчук Катерина Володимирывна | Я з Харкова, на момент початку війни ми з чоловіком буди за кордоном в його відрядженні. Ми виїджали на 1,5 тижні і я навіть не могла предствати, що повернутися буде нікуди. В нас залишилося все: рідні, бізнес, нерухомість. Завдяки друзям ми змогли тяжким шляхом забрати тварин. Зараз живемо, як кочевники і являємось єдиним джерелом доходів для наших близьких (мої зараз в окупованій территорії, рідні чоловіка на заході, але теж без роботи). Зараз в мене одна ціль - багато працювати, бо від нас залежить дуже багато людей як близьких, так і друзів, так і колег. Будучи фізично в безпеці я готова працювати багато, дуже багато. | https://drive.google.com/open?id=1EcWD-du8C6b9LRUpgu1pvXYTd0lMs48n | ||||
329 | Пильгун Олеся Сергіївна | Моя історія почалася ще в 2014 році. Народилась я в Луганській обл. Закінчила школу і поїхала навчатись в Київ. Зустріла свого чоловіка. Коли була вагітна 2014 році на Донбасі почалася війна. Мої батьки були там. Мені нічого не казали, а би я не хвилювалася, але так тривало недовго.. Коли я вже зрозуміла що насправді відбувається, батьки сиділи в погрібі, ховались. Потім у них закінчились гроші, щоб приїхати в Київ потрібно було знайти кошти на білет. Мені їх позичила колишня подруга дитинства. Папа купив білет тільки до Києва. Приїхав отримав пенсію і поїхав назад, бо там на Луганщині лишилась мама під обстрілами. Так вони чекали наші збройні сили ще 3 місяці.. потім коли здали нерви , сіли в Ланос погрузили подушки, постільну білизну, верхній одяг - покинули все і поїхали в нікуди. Потім ми дочекалися народження моєї дитини. Найбільша радість для них! З того часу я не була в батьківському домі.. в мене вже давно немає дому.. а тепер ця напасть прийшла знову 24.02.2022 році. Я лишилась без роботи. Синові вже 7 років. Я навчалась на адміністратора готельно-ресторанного бізнесу. Хочу отримати нову спеціальність! В повній мірі використаю шанс на нове майбутнє! Дуже прошу мені допомогти! | https://drive.google.com/open?id=1rfGjvx0gcjqqz9p-vJxaLp8d0ZTKL8bD | ||||
330 | Поліщук Ірина Валеріївна | Коли почалась війна, прокинулась від сирен, пройшла годину часу пролунав вибух, після знову сирени, такого жаху ніколи не відчувала, добиралась до Польщі неділю..дуже важко через інші кордони.. | https://drive.google.com/open?id=1D0OnMZh2u2X_dS2Hi-9LJgzm16HtSLNL | ||||
331 | Ruden Anna | Коли все почалося, я побачила вибухи і зрозуміла що війна. Ми з моєю вагітною подругою і двома дітками вирішили треба перетинати кордон . в мене було авто. ми 30 годин чекали на кордоні. Далі поломка авто в Німечиині з дітьми на автобамі. Зараз - в Іспанії . в Україні в мене маркетингова агенція і в нас в штаті був дизайнер. зараз я розумію, що можу робити це швидко сама. Я хочу здобути цю професію аби мати додатковий дохід та робити круті сайти. Дуже часто бачу як вони не дуже і не всі дизайнери справляються швидко і розуміють логіку. | https://drive.google.com/open?id=1XM_l5Uq-xCRB2grTKv8XploIrpXEqwMU | ||||
332 | Гусейнова Айнур Гадір кизи | Я двічі переселенка. Зпочатку з Донбассу, а тепер з Харкова. Була у багатьох містах нашої країни з купою проблем, починаючи з березня, поки не знайшла притулок в одному з регіонів. | https://drive.google.com/open?id=1xn--5RvslCMWj7ImcffIEP7PezAcn4nX | ||||
333 | Pavliuk Olena Olegivna | We were on rehabilitation with my son Artem and were going home to Lutsk when this horrible war started. We were terribly afraid of those sounds of sirens.. Now we are safe in Slovakia but we can't pay our living here and even when we go back to Ukraine. My elder son is going to enter University, my younger son is going to enter school in autumn 2022. We are so uncertain of anything. We need to think of a rent we can pay because free accommodation is not forever. We need to think of regular rehabilitation for Artem, whose hemiparesis doesn't allow him to feel free in this world.. We need to think of everything connected with my elder son's getting higher education.. We need to think of everything.. So I need to find the way out to live our life .. I'm sure there are so many people everywhere willing to help Ukrainians. I am personally grateful to everyone we met. And I would be definitely be grateful for the opportunity to learn and find a job where I can work with passion from any part of the world. I wish we could think not only of that where we can get food but of real possibility to return and rebuild our fantastic Ukraine. And my greatest dream in life now is not only to help my children and my family left in Lutsk but to help as many people as I can. That would be great when I start with myself learning things that can for sure help others. Anyway we are grateful for such support and faith in Ukraine's Victory. Respectfully, Olena Pavliuk | https://drive.google.com/open?id=196UAizcNMjvKpK0A_3pwHk_s3WxkAOKA | ||||
334 | Тимощук Олена Юріївна | Мені не має куди повертатися,де жити...наразі треба будувати життя з нуля. | https://drive.google.com/open?id=1Cl7_zkgVKMZglHERid8JRC48h2UvPgmS | ||||
335 | Королькова Надія Юріївна | Я народилась та виросла в місті Києві. Це найулюбленіше місце на землі, до якого я дуже хочу повернутись після нашої перемоги. З 24 лютого 2022 разом із дочкою та двома племінницями провели тиждень в бомбосховищі, підземний паркінг ЖК, в якому не було сигналу мобільного зв‘язку, а температура повітря не більше +5 градусів за Цельсієм, доводилось спати в машині, тому 2 березня вирішила спробувати вибратися із Києва разом з дівчатами. Саме у ці дати проходили запеклі бої в київській області, було чутно гучні невпинні вибухи протягом кожного дня та стрілянину у період комендантського часу. Дуже страшно, по-перше, було заважитись покинути бомбосховище разом із дітьми та, по-друге, рушити за межі Києва із напів пустим баком із пальним. І тут нам врятували мої друзі, які приїхали із Вінниці, щоб допомогти нам виїхати із Києва. Дорога до Вінниці тривала 9 годин, мені знайшли паливо та після супроводили до кордону із Молдовою, потому що мій моральний стан був дуже тривожним та розсіяним, здавалось, що ані фізичних, ані психологічним сил не вистачить, аби добратися до безпечного місця. Наша дорога до Німеччини тривала 6 днів, а зараз вже здається, що весь цей шлях я проїхала під адреналіном. Налаштовуємося на тимчасове перебування в Європі та дуже віримо у найскоріше повернення додому. Слава Україні!!! | https://drive.google.com/open?id=1YU9eSRK0_2dIvFzL0UszLa6ErruMsTs3 | ||||
336 | Русакова Анастасія Геннадіївна | Взагалі моя історія переїзду почалась у 2014, коли росія захопила Крим. Помотавшись пів року по різним містам, ми осіли у Львові. Я перевелась до ЛНУ, сама вивчила основу реклами сайтів в Гугл, влаштувалась на роботу, а потім на фрілансі опанувала SEO. Після початку вторгнення 24го ми вирішили бігти знову, тому що навіть у Львові повітряні тривоги вдень і вночі, а з двома маленькими дітьми це складно. Плюс загроза удару по аеропорту, біля якого ми живемо. Я знову переїхала, тепер у Польшу. І знову без роботи, тому що всі проекти, які в мене були, були по Україні і переважно по готельному бізнесу. А для пошуку міжнародних проектів у мене, нажаль, не вистачає знань англійської та часу через дітей. Тут я неконкурентоспроможна, нажаль. Тому зараз думаю про розширення своїх навичок та можливості заробітку. Я вже знаю основи HTML та JS, але мені не вистачає структуризації даних та розуміння, куди просуватись далі. Тому буду рада долучитись до курсу та опанувати нову професію. Дякую! | https://drive.google.com/open?id=18Kzo7KQ00hYgduCrxl4FqjGBR21Fa97o | ||||
337 | Буряченко Яна Миколаївна | Я з Харкова, знаходжусь в Івано-Франківській області. Залишилась без роботи, хочу мати заробіток та бути більш мобільною - тому йду в IT. | https://drive.google.com/open?id=1Z8CsxsBhuwzlO_N39UZQml6EY-sRzyDa | ||||
338 | Пушкаренко Ганна Вадимівна | Мене звати Анна, мені 21 рік , я студентка 4 курсу Київського національного торгівельно-економічного університету і, як би то сумно не звучало, двічі переселенка. Я народилася в Донецьку, дуже красивому і світлому місті, колись… У 2014 році я ходила у 7 клас , завжди гарно навчалася , полюбляла книжки. Жила разом з мамою та братиком, тоді йому було лише 6 років. І тоді, одного дня ,все моє життя змінилося , почали літати воєнні літаки, гелікоптери, вистріли, почалася війна… В свої 13 років я почувалася спокійною, можливо , тому що я була дитиною… Ми продовжували гуляти з друзями, сміятися, кататися на роликах, на дзвінки мами , що там десь стріляють, ми тоді говорили: «Та то ж так далеко…». Одного дня ,після прогулки з братиком , моя мама прибігла і почала плакати. Хтось з автоматом почав палити в небо посеред дитячого майданчику , всі почали бігти, накривати тілом своїх дітей… Близько до червня 2014 року почали захоплювати воєнну частину біля нашого будинку, ми ховалися біля батареї та молилися… Ти чуєш як летить снаряд , але зовсім не уявляєш , куди він впаде наступної секунди… В кінці липня мама сказала, що ми їдемо на море, ми зібрали всі речі і навіть ноутбук,але я зовсім не розуміла , навіщо нам він… Але ми більше не повернулися… Тут дуже довго можна розповідати, про те, як і де ми жили , в яких умовах… Близько 4 років я провчилася в школі Житомирської області, де і закінчила 11 клас. Весь цей час ми жили в гуртожитку для біженців, і моєю мрію було вступити до ВНЗ Києва та нарешті змінити своє життя , та допомогти змінити його моїй родині. Я вступила на бюджет , отримувала стипендію, і тож моє життя почало змінюватися. Я працювала , навчалася, розвивалася, малювала, танцювала , плавала і ще багато чого. Мама знайшла гарну роботу, з‘явилася можливість орендувати житло в Житомирі. Я бачила, як вона почала частіше посміхатися і це мене тішило. Так промайнуло ще майже 4 роки нашого життя. Одного дня, всі почали говорити за можливу війну. Але це здавалося нереальним, адже ну як таке може статися, ми ж тут всі разом , мої друзі , близькі , як? Але мама завжди мені казала, не будь такою категоричною: « Тоді, 8 років назад , я також не вірила…» І ось настав той день, який ще досі триває в нашій голові, - 24 лютого… Ми всі прокинулися о 5 годині ранку, зателефонували моїй сусідці по кімнаті в гуртожитку. Вона швидко встала і почала збирати речі. Почувши , що почалась війна , перші 10 хвилин тебе охоплює нерозуміння , шок … А далі 15 хвилин і ,перший вибух… Сльози, страх… Телефоную мамі: « Прокидайся, почалася війна…» Всі кудись біжать, хтось виїзджає до рідних, хтось біжить до підвалу… Я довго думала , чи залишатися , чи їхати до рідних, але , все ж таки , виїхала. Як запакувати все своє життя в один чемодан? Я не розуміла , що саме брати, адже , одного разу, я так вже ніколи і не повернулася. Це була страшна і дуже довга дорога. 13 годин - 100 км , з них 7 км пішки з речами… Але під ранок наступного дня я вже була поряд з мамою та братом. Тут було спокійніше, я по трохи почала видихати. Але , якось ми вирішили пройтися до магазину і тоді вперше влучили у Житомир. Це було поряд , ми були на вулиці, куди бігти незрозуміло. Після того випадку почали регулярно бомбити Житомир. Спати ночами я вже не могла, страх, паніка… Тоді , одного дня , я сказали мамі , що потрібно виїзжати. Спершу вона не хотіла, але тоді я сказала, що буду їхати сама. 3 березня ми виїхали разом. Видихнути я змогла тільки , коли стали в чергу на кордоні. На який кордон ми їхали, у яку країну? На тей, що був найближчий. Устілуг, Польща Наразі ми тут , нам допомагають , ми допомагаємо. Я навчаюся онлайн в університеті та мрію навчатися новому, розвиватися, працювати. Дюкую вам за таку можливість, яку ви надаєте! Я з радістю готова поринути в нову та дуже цікаву для мене сферу-сферу ІТ! Все буде Україна🇺🇦❤️ | https://drive.google.com/open?id=1tZvyOcPKwqNu8sTDmVxut4BIj-Pvdg35, https://drive.google.com/open?id=1IEWzCfZc4iErQ8G1GAFyaeNdbox08-LE | ||||
339 | Дворянова Наталія Петрівна | З 24 лютого до 8 квітня ми з моїм чоловіком допомагали рідним, друзям та іншим бажаючим але незнайомим людям виїздити до заходу у безпечні місця. Повертаючись возили гуманітарну допомогу та спорядження для ЗСУ. Після звільнення окупованих територій на Київщині мій чоловік тепер допомагає в Бучі, Ірпені та Гостомелі лікарям та людям, що лишилися. А я вирішила поїхати до Европи доки ситуація не стане більш зрозумілою для безпечного знаходження вдома та пошукати роботу, тому що в Україні у меня її більше не лишилося. | https://drive.google.com/open?id=1m-HtR22bLli7KzVBp-AYGzKJrwuTXyFu | ||||
340 | Сургай Людмила Юріївна | Із Харкова виїхали 3 березня. Вирішальним моментом був момент, коли недалеко від будинку був авіаудар на Баварії, загинули люди, що ховалися у підвалі. Тому на ранок ми вирішили їхати: я і мій син, 6 років. Згодом також було зруйновано школу мого сина. Наразі ми знайшли житло у Австрії, разом з нами живуть теж біженці із України. Вдома залишились батьки, улюблена робота (я працювала проджект-менеджером). Але потрібно жити далі, щоб мати змогу повернутися додому. | https://drive.google.com/open?id=18FIFKnAhUNYgZ_o0varaOojuY6HhABCP | ||||
341 | Людмила | збираюсь їхати | https://drive.google.com/open?id=1hlfExXtQ9YE_PtNnoxQD0-_Z_4hsIMK0 | ||||
342 | Рехтета Ірина Ігорівна | 24 лютого я прокинулась о 4й з думкою: "Який придурок оце феєрверк в ночі запускає". Але потім я зрозуміла, що то не він, почала збирати документи, збудила чоловіка, разом прийняли рішення щодо переїзду у квартиру ближче до краю міста, щоб мати можливість швидко еваюкуватись. В мене 3 дитини і всі дівчата, тож в мене був тваринний страх щодо їх можливого згвалтування, що ми і бачимо у визволенних містах. Деякий час ми сиділи у тій квартирі, спали в коридорі, бо там не було влаштованого сховища. Коли почали бомбувати атомну електростанцію та чоловік розбудив мене зі склянкою йоду, я вже не витримала та ми поїхали. З першого разу ми не змогли виїхати через закритий міст, ночували у мого батька, весь час провели у бомбосховищі, в нього дім збудований після 2ї світової, тож бомбосховище там надійне. Залишили машину чоловіка, документи, продукти батькам та виїхали до Польщі, де вже декілька років жіве наша кума. Їхали 4 дні не зупиняючись. Чоловіка пропустили через те, що в нього 3є дітей(одна з них - інвалид). Без нього я б не поїхала. | https://drive.google.com/open?id=14RLkb9apQnwMs-EGqRJQIiLsnD6ZYxzF | ||||
343 | Шаповалова Татьяна Леонидовна | До войны я с мужем и 3 детьми (4 г, 12 лет и 15 лет) жили в Ирпене, имели свой бизнес и шикарный дом. Потом пришла война и с первого дня войны мы жили в подвале , т.к наш район находится ближе к Буче и Гостомелю. В начале марта самолеты бомбили нашу улицу. Соседские 2 пятиэтажки возле нас разбомбили практически до 1 этажа, все теперь в руинах. Мы молились, чтоб только выжить. Самолеты летели низко прямо над соснами и было слышно, как свистят бомбы и разрываются. В тот день решили уезжать, т.к оставаться с детьми было уже очень опасно. Бог чудом нас вывел из Ирпеня 3 марта. Мы смогли под обстрелами выехать машиной через единственную дорогу (с. Стоянка), т.к все мосты уже были разрушены. На следующий день этот выезд перекрыли русские и расстреливали машины даже с детьми. Теперь зная, что за это время творилось в Ирпене и Буче, мы очень рады, что уехали из того ада. Возможно, у нас уже нет дома, пока это невозможно узнать. Знаем точно, что через пару дней после нашего отъезда его разграбили русские. Сейчас я с детьми в Турции. Здесь безопасно. Но работа только временная в туризме. Очень хочу получить онлайн профессию веб дизайнера, чтобы всегда была работа. Если подобная ситуация повторится в моей жизни, я смогу взять с собой ноутбук и убежать и продолжать работать в любой стране, где безопасно будет моим детям. Я знаю теперь, что единственная ценность это жизнь, а все остальное можно опять заработать. С 2002г. я работала 5 лет руководителем отдела информации в международной организации. С 2008 г флористом, декоратором, менеджером по разработке дизайн проектов новогодней иллюминации зданий. Имею навыки работы в Фотошопе. Владею английским (средний уровень) и немецким языками (нужно только повторить, т.к последних 16 лет на нем не говорила, раньше был хороший средний уровень, я 4 месяца жила и работала в Германии, г. Дармштадт) Для меня новая профессия - это хороший вызов. Я готова и способна быстро обучаться потому что все в моей жизни кардинально изменилось и больше никогда не будет прежним. Я буду очень благодарна всем, кто сможет помочь мне освоить новую профессию и найти работу!!! | https://drive.google.com/open?id=1-yKI_SbJg1rGwfQbbVCG8QdPuz8iB1vb | ||||
344 | Рєпіна Марія Андріївна | Моя сімья з Одеси, ми усі залишились без роботи, та напруга довколо нашого міста зростала кожен день, тому ми вирішили поїхати кудись де візьмуть, знайшли сімью у Німеччині, їхали більше трьох діб без перерви і відпочинку. Тут є велика проблема з адаптації через мову, сподіваюсь отримати нову професію щоб забезпечити мою родину | https://drive.google.com/open?id=15t-L_-f1pUBvqcMU-H0S5opCxvbFejlb | ||||
345 | Волошина Марія Юріївна | Я зі Львова. Моя прабабуся виїхала з Харкова в 1943 році, коли він так само як сьогодні здригався від вибухів. Вона розказувала про жахи війни, які пережила разом зі своїми дітьми, моїми дідусями. Найбільше, чого я в житті боялася - це війна. І ця примара стала справжньою. Я не хочу, щоб мої діти прокидались серед ночі і шукали прихисток десь, оскільки в найближче сховище нам не дозволили йти, оскільки в нас великий пес. Ми плануємо повертатись. Я не впевнена, чи скоро завершиться війна, але я впевнена в наших ЗСУ і в теплих стінах свого коридору. | https://drive.google.com/open?id=15V4siiBOcjVVAZozB-jyigMDZvHqofoW | ||||
346 | Аврамова Юлія Іванівна | Добрий день! Нещодавно переїхала закордон, але моєю мрією є жити і працювати на Батьківщині. Яке б не було добре ставлення до нас тут, все одно серце прагне додому, до України. | https://drive.google.com/open?id=1L2b3WHCayO3S4Q8T3k_55q21EMEriNxl | ||||
347 | Житник Яна Олексіївна | Сама із Запоріжжя коли почалася війна була у Львові. Батьки наполягли, щоб поїхала з країни. В Україні як і багато інших людей залишила все. Через те, що маю хворобу і не було відомо що буде з ліками в Україні. | https://drive.google.com/open?id=15Ea1_1fHouGPlJ4PcX9cNkyKufbPDwuz | ||||
348 | Прохоренко Діана Олексіївна | Складно було виїзжати , довго стояли на кордоні Усе буде,Україна | https://drive.google.com/open?id=1ObLabclrS59ZKmQx8ncjJLXrl4Nat_HX | ||||
349 | Мосейко Юрій Юрійович | Війна почалася 24 лютого… Вже 7 березня я був в Німеччині. Без грошей, без домівки, без їжі, один… На початок війни я знаходився в Одесі, бо навчаюсь там. Батьки в Запоріжжі. Я проїхав пів країни, щоб побачитись з батьками, покинути їх та поїхати дуже далеко від дому. Тепер я тут, у Німеччині. В мене є житло, що їсти, але мені потрібна робота, спеціалізація на чомусь. Я хочу фінансово забезпечувати своїх близьких, родичів, допомагати ЗСУ, підтримувати хлопців із тероборони, оскільки головна задача людей, які виїхали закордон зараз - це саме підтримка, як фінансова, так і моральна. Нехай ми, українці розкидані по всьому світу, проте я вірю, що вже незабаром ми зберемося всі разом у Києві для святкування перемоги над російською агресією. | https://drive.google.com/open?id=1khrnxzG_QhaLLE1-T_2d26xVBuCT9V0q | ||||
350 | Кісєльова Марія Олександрівна | Я покинула свій будинок ще у 2014 році, коли тікала він нападу у Донецьку. Розпочавши своє життя в Києві, я з родиною, потрохи "вставала на ноги", у той час, поки мої бабусі та дідусь залишались під обстрілами в Донецьку. За вісім років я змогла закінчити навчання та стати провідним фахівцем в сфері нотаріату та юриспруденції. На початку 2021 року я почала вивчати ІТ юриспруденцію, мріяла змінити роботу влітку 2022 року, але 24 лютого втратила свою роботи на зараз починаю своє життя знов з початку. Я закінчила курси Digital Law та SMM, розуміючи, що так в мене більше можливостей допомогати родині та країні. Я є волонтером двох благодійних організаций, які допомогают діткам з інвалідністю, тваринам та людям похилого віку в Києві. Минулого року я шукала для себе курси, щоб поринутись повністю в сферу ІТ, але так й не наважілась. Зараз я перебуваю зі своєю матусею у Німеччині. Чи повірила я, що буду в свої 19 тікати зі свого міста через війну? Чи повірила я, що буду в свої 27 тікати зі своєї країні через війну? Ні. Ніколи... але я розумію, що лише працюючи та домогаючи ми - єдині! Та життя повино продовжуватись для того, щоб доказати, що ми - незламні! | https://drive.google.com/open?id=1PrbBAXClV-lz0ImPs9nQ3mxhExGgIeMW | ||||
351 | Фабрика Ірина Володимирівна | Ми прокинулись 24го лютого від страшних вибухів. Зібралися. Двоє дітей неповнолітніх. Та виїхали за кордон. Старший син військовозобовязанний. Льотчик. | https://drive.google.com/open?id=1fTD6gGDLvD9V9B4jtYIPVvVfcD-rCDO0 | ||||
352 | Кулакова Юлія Андріївна | Доброго дня! Я з донькою виїхали на початку березня, в наше місто ще дійшла війна, але наше місто було у найближчих планах окупантів, бо є ключовим на з'єднанні військової дуги. Також в нашому місті є стратегічний об'єкт - хімічний завод, при попаданні в нього снаряду, нашого міста не було б. Тож настав час, коли треба було вирішити тікати, щоб вберегти себе та дитину від того, що відбувалось у Харкові, Маріуполі та інших містах. Їхали в нікуди. Нічого не знали. Нікого не знали. Страшно? Так. Але при перетині польского кордону ми зрозуміли, що ми в безпеці. Нас зустріли найдобріші волотери-поляки. Від такої турботи ми плакали. Нам допомагали всюди ці святі люди: на вокзалі, при заселенні, у школі, в магазинах, в державних установах. Тож зараз, коли ми в безпеці від бойових дій, мій обов'язок забезпечувати нас обох, бо розраховувати нема на кого. | https://drive.google.com/open?id=18swyf-XuwXJAKuhNiU1Fh-3LNATLJzw3 | ||||
353 | Коробко Аліна Сергіївна | Моя історія почалась ще 2014 році. Тоді мені вперше довелось покинути своє рідне місто Донецьк, який знаходиться в окупації Росії. Я переїхала до Українського містечка Покровськ. Вийшла заміж- народила сина. Зараз йому 3 рочки і він має аутизм. Тому коли бойові дії вже почали відбуватися не так далеко від нашого міста, було прийнято рішення виїджати. Дітям взагалі важко пояснити що, відбувається... а дитині з аутизмом це зробити неможливо, як неможливо сідити з нею в підвалі, чи у ванні декілька діб(( Ми зібрали вже вдруге своє життя у 2 валізи і поїхали на протязі до Львова. Декілька днів побули там і прийняли рішення виїджати за кордон. Бо в першу чергу моя дитина потребу і медичной допомоги і постійну терапію із спеціалістами і препаратами. Так ми опинилися у Польщі і наразі живемо в Кракові, намагаючись наладити свій бит і життя знову! | https://drive.google.com/open?id=1bQ3yJOWWCJoPQfs357J-FY0tY7th8NCe, https://drive.google.com/open?id=1YPHycL-qoJHB-KXXyppajxSqBzCU6a7o, https://drive.google.com/open?id=1VfepvLJ7O_lqF41jdyZvWUMGA2pcaio- | ||||
354 | Кучерова Марія Андріївна | Ми з мамою виїхали з міста на третій день війни. Зараз ми живемо у волонтерів, які допомгли нам. | https://drive.google.com/open?id=1K-5ISpIzWgBgbiCRNxDzRYZ_aBlrfK1O | ||||
355 | Ткачук Дарина Сергіївна | Я зі своєю сестрою та 2-річною дитиною виїжджали з Дніпропетровської області через місяць після початку війни. Хоча в маленькому місті, де ми мешкали останні тижні було тихо, та постійні сирени, літаки, та москальське військо, що будь-якої хвилини могло опинитися десь поруч, дуже лякали мене. Я мала бути у безпеці зі своєю дитиною, щоб вона не бачила, не чула та не пам'ятала цей страх, ці жаливі події, що відбуваються прямо зараз у нас в країні. Ми вирішили все за 2 дні, й поїхали. Двома потягами до Ужгорода. А там пішки через кордон. Вибрали Словаччину, тому що вона близько. Сюди вже виїхала моя подруга і могла б допомгти з оформленням документів та іншим. Ми знайшли житло на 1 місяць у доброї жінки в Кошице. Волонтери допомагають з продуктами харчування, можна взяти одежу. Але що робити далі я й не уявляю. Тішить тільки те, що моя маленька донечка не чує цих сирен, вже не боїться звуків літаків та щасливо живе. Заради неї я і намагаюсь будувати наше життя далі, шукати роботу, не опускати руки. Наші з сестрою батьки залишилися в Україні, шукають роботу. А мій чоловік зараз робить все можливе, щоб допомогати нам, чим може. | https://drive.google.com/open?id=1TFO5IpBIulK09w6hjfp-oZGZ6AWJ4a_H | ||||
356 | Крамаренко Катерина Василівна | 4.40 утра-громкий взрыв , вскакиваю от вибрации телефона, звонит лучшая подруга из Киева. Сбрасываю. Первая мысль “боже, так не могло случиться”. Смотрю новости на телефоне, эта мразь объявила войну. Перезваниваю и слышу крик Николаев, Одессу, Киев бомбят. Бегом уезжайте. Спасибо ей же, свекр генерал, предупредил заранее, тревожная сумка была наготове, ноги подкашивались, руки не слушались, с горе пополам разбудила малыша, который все время плакал, собрались и за 15 минут уже выехали… Была только одна мысль, Господи помоги моему сыну выжить🥺Десять суток мы были в пути, в поисках убежища, десять суток слез и страха за своих родных, кто остался там, внутри этого ада, а перед глазами- бездна, твой мир рухнул, твой дом на ближайшие дни-неизвестность… | https://drive.google.com/open?id=1XD0RA6iSGZFKaZ3KwJQ8fepbwUkaqBvJ | ||||
357 | Олійник Ніна Романівна | Мене звати, Ніна. Мені 23 роки і я проживала в Києві і мала свій маленький бізнес. в мене був магазин Китайського чаю і посуду для чайних церемоній, я поставляла свій чай в топові заклади Києву, проводила чайні церемонії, вела свій сайт та інстаграм сторінку, абсолютно сама, все фасувала, складала, описувала, завозила, планувала наняти помічника. Я починала з 500$ і виростила своє діло в 4000$ меньше ніж за рік і вкладала всі кошти в розвиток, в нові смаки, посуд і рекламу. Я працювала дуже багато і важко з 16ти років, так як виросла в неблагополучній сім'ї і для ліпшої долі втекла з дому в 16ть років. Я працювала прибиральницею, офіціанткою, адміністратором, керуючою закладу, старшим менеджером по продажу і відкрила свою справу до якої мене тянуло. І весь мій труд обезцінився в один день, все що я робила втратило свій сенс в один день. Заклади з якими я працювала, майже всі не повернули за поставку кошти, я покинула свій дім, свої речі, свою справу, щоб врятувати життя томущо поруч взірвали офісний центр (доречі за 10 хвилин до вибуху я була біля нього, бо шукала відчинений магазин, тому іноді декілька хвилин можуть вирішити долю). Все, що я забрала це кішку, 1ні штани, 2 кофтинки і один чайний набір. З під Києва ми їхали 15 годин до Хмельницької області, там ночувалі в закинутій квартирі, без опалення (квартира прабабусі моїх знайомих), від постійних сирен та пережитого шоку від вибуху я всетаки вирішила покинути країну та поїхала, до Польщі. Мене прийняли польські волонтнри які допомогали, тваринам з України. Деякий час я відпочивала, а потім почала теж волонтерити і допомагати вивозити тварин з України ( з Києвської та Житомирської області) до Польщі (що на данний час дуже важко через нові закони по перетину кордону з тваринами). Зараз я активно вчу, Англійську, Польську та не розумію куди мені далі. До 24 го числа я мала своє життя, своє діло, свої кошти і незалежність, а сьогодні я в чужій країні без знання мови і єдина робота яку я можу покищо отримати це прибиральнецею за мінімальну оплату. і коли я вчора мила Унітаз в ванній чужого дому з розумінням того, що оплати того мені вистачить, хібащо на їжу в мене виникла величезна злість, за моє забране минуле життя і розуміння того, що потрібно починати все по новому. | https://drive.google.com/open?id=1ZqJE8LYc4asSgobol89l8RLNOfJjcDsN | ||||
358 | Безпалько Катерина Олександрівна | Моя історія коротка. Я змогла прожити у війні з дитиною лише чотири дні. А потім зібрала речі, навіть не самі необхідні, і поїхала в нікуди… | https://drive.google.com/open?id=1ITAV-U4yd1E6t1p3rB6papS9a1OTAFG2 | ||||
359 | Бойко | Краматорск. В 4 утра ракеты по позициям ЗСУ. Дети перепуганы. В обед 24.02 в машину посадила бабушку, троих детей и чемоданы(которые собрали заранее-прошлый опыт 2014 года есть - второй побег от военных действий) и 2100 км через всю Украину и Польшу. | https://drive.google.com/open?id=1I6b_7vHq6ZQFho0ceeqxkE0VylGx43lJ | ||||
360 | Тіптюк Олена Анатоліївна | Я здобула не повну вищу освіту за спеціальністю програмування. Пока навчалася, пішла працювати у ломбард та там і залишилась на 12 років. Коли почалася війна, ломбарди зачинились і я залишилась без роботи. Перші два тижні війни волонтерила, розвозила їжу літнім людям. У мене не має батьків, вони померли ще до війни. Діток також не маю. У мій день народження, російські війська захопили Запорізьку Атомну Станцію біля нашого міста. Тому ми з подругою та її мамою вирішили поїхати до Європи, щоб знаходитись у безпеці та з наміром знайти роботу та допомагати своїй країні та рідним звідси. Але без знання мови працевлаштуватись важко. Та дуже багато українців приїхало і ринок праці Польщі вичерпав себе. Тут нас прихистили до себе поляки. Але не можна тривалий час бути на шиї та треба працювати. | https://drive.google.com/open?id=1qyS_mWFbRuKeFO2HTYuzQu17b6-YJeej | ||||
361 | Соломаха Юлія Олегівна | Ми були у Києві, коли 24 числа почули вибухи о 5 ранку. Сиділи до вечора, збігали два рази у метро, потім зібрали речі і поїхали на дачу. Там були місяць без нормальних умов для проживання. Відсутність інтернету, гарячої води, отоплення. Доводилося топити піч та гріти воду на ній. Їжа, слава богу, була. 9 людей в одній хаті. Це було жахливо, ми читали новини і кожного дня плакали, нерви здавали. Потім ми зібрали речі і відправилися за кордон з мамою і молодшим братом, батько залишився в Україні. Переходячи кордон лилися сльози. Зараз молимося за нашу Батьківщину і сподіваємось повернутись додому у мирний час | https://drive.google.com/open?id=1hbkFdWuzPG5WielInn3ir0_gVzX3ZtFn | ||||
362 | Тімшина Тетяна Валентинівна | Після того, як бомба впала на сусідній будинок, ми не могли спокійно знаходитися вдома. Все ж таки в нас троє дітей. За їх життя ми відповідаємо. Тому зараз, коли ми в безпеці, на потрібна робота. | https://drive.google.com/open?id=1h8ehLln9FpFzNeStUAZz9-YdvjqorStH | ||||
363 | Приходькова Юлія Володимирівна | Я не поїхала закордон, бо мої документи залишилися в домі в Харкові, з якого ми їхали дуже розгублені, бо татко їхав на лікування серйозної хвороби. То я вимушено поїхала тимчасово до Київа. Я навчаюсь на стоматолога, вже працювала, але як ніколи зрозуміла, що професія стоматолога дуже прив’язана до місця і коли ти його покидаєш, то ти залишається без роботи. | https://drive.google.com/open?id=1pqb4jY6vwRxeIPaWDWAkQ1glsCDulL5t, https://drive.google.com/open?id=1frmw59fwXy7KltD4Z5DE52Ep_OpecD5e, https://drive.google.com/open?id=1EsiWr0s5aG6HC1zlq55xNU-KiBdZUt1j | ||||
364 | Olga | Я жила недалеко біля Ірпеня, змушена була евакуюватися з маленькою дитиною. Так як більше незалишилося родичів в Україні, поїхала в Польщу. | https://drive.google.com/open?id=1k6jI0pv8DpZF68hGgqGfn2pVXfcaYi15 | ||||
365 | Рожа Денис Валентинович | Почалась війна, і я поїхав🤷 | https://drive.google.com/open?id=1AgbYhAmSp4w2MqBczqiIVKxdcRDlhuIx | ||||
366 | Бабич Юлія Олександрівна | Я - мама однорічної дитини з Києва. Війна застала нас у друзів на дачі під Черкасами. Додому вже не повертались. З речами "на 2 дні в село" поїхали в нікуди. Дорога завела в Чернівці. Тиждень були там. Але носити дитину в бомбосховище вночі взимку було надто складно і небезпечно, оскільки швидко не виходило. Було прийнято рішення їхати далі. Знайомі знайомих запропонували житло в Австрії. За житлом і поїхали. Вже більше місяця тут, але попри всі черги, в яких простояли днями і тижнями, так і не отримуємо жодної допомоги, ні фінансової, ні медичної. До декрета працювала фотографом і перекладачем. Дуже хочу знайти себе в роботі; яка не прив'язує до місця, має вільний графік і допомагає фінансово триматись на плаву. Дякую за можливість. | https://drive.google.com/open?id=1ZuaFI3YN3ARsnMxl2Nx9Xakv5YEKzrvy | ||||
367 | Качай Єлизавета Віталіївна | Довелось виїжджати з України тому що рівень страху та знервованості ріс з кожним днем. Постійні сирени, чутно вибухи, пролітали ракети над нами, тож рішення було їхати, коженому з моєї сім’ї це рішення далось важко. Ми зібрали не багато речей та поїхали до кордону зі Словаччиною, звідти в Чехію потім потягом до Австрії, в Австрії в аеропорт та прилетіла в Канаду. Сам шлях забрав дуже багато часу та сил. | https://drive.google.com/open?id=1JVWqC3Kw17y3MxEB_nWnEpIZvJQGit01 | ||||
368 | Маякова Ніна Валентинівна | Переїхали з сім’єю у березні, з Кривого Рогу, після того як сиділи, в черговий раз ,декілька годин між дверима у коридорі і почули неймовірно гучний звук, наче щось величезне наближається прямо на нас. Це виявився український вертоліт, але ми вирішили, що заради дитини треба виїжджати, поки ми їхали на потязі, я бачила через вікно як бомблять Житомир, я ніколи в житті не бачила щоб потяг так швидко мчав. Зараз перебуваємо у Німеччині, у маленькому місті. Навчитися ІТ вже давно було моєю мрією, дуже сподіваюся, що зможемо незабаром повернутися до України і будувати нове, ще краще життя! | https://drive.google.com/open?id=1gu83Memz1M5H5Vb4ycwARRIK42I1clQq | ||||
369 | Домарецький Володимир Павлович | Ми перебували в Польщі на час початку війни, коли почалась ця біда ми всіляко як могли підтримували наших військових, допомагали волонтерам фасувати та грузити допомогу на Україну, допомагали фінансово як могли. Одного дня подзвонили друзі з США запропонували свою допомогу для нас, що могши б нас прийняти, поселити, допомогти з роботою. Розказали як це можна зробити через Мексику на кордоні в Тіхуані по гомунітарному паролі | https://drive.google.com/open?id=1Tpu68s3fs1Z5whs9ZEjEQAkyskGBBPe_ | ||||
370 | Грицун Юліана Олегівна | Вітання ♥️ Мене звати Юліана і 24 лютого моє життя, як і життя всіх українців, розділилося на ДО і ПІСЛЯ. Так як я з сім'єю жителі Бучі, всю "красу" "руського міра" нам довелося відчути з перших днів війни. 27 лютого наш будинок був повністю зруйнований під час битви на вулиці Вокзальній. Нам дуже пощастило що в цей час ми перебували в підвалі сусіднього дому, бо шансів на порятунок будучі в домі у нас не було б. Всі наші речі, дитячі фотографії, мої документи згоріли, вигоріло все до цегли. Це було вирішаючою подією в нашому рішенні евакуюватися, бо на початку ми планували залишатися вдома і в Україні до останнього. 28 лютого ми пішки з моєю мамою, чоловіком і собакою вирушили в Ірпінь, що вже на той час було ризиковано. В цей же день моєму тату вдалося виїхати з Гостомеля, що ми вважаємо дивом так як Гостомель був вже окупований. В цей же день ми об'єднались і спробували виїхати з Ірпеня в сторону Західної України, але нас розвернули на всіх виїздах, це було небезпечно, шли бої. Дві ночі ми ночували в Ірпені у квартирі моєї подруги (на той час вони вже виїхали і залишили ключі). 1 березня мені на очі потрапила публікація, що з Ірпінської церкви проводиться евакуація колонами машин. Було страшно наважитись, бо за офіційними даними евакуація з Ірпеня не проводилась. Зізвонившись з волонтерами ми були проінформовані що вони нічого не обіцяють, так як ситуація на дорогах змінюється кожну хвилину. Ми вирішили ризикнути. Було дуже страшно, багато блокпостів, дорога здавалася вічною, але все вийшло, через день ми були у Львівській області. Ще через 10 днів я з батьками виїхали в Польщу. Ми були в безпеці, але новини про наші рідні міста розбивали сердце. Як виявилося, будинок батька в Гостомелі був теж зруйнований. Ми втратили все, але не втратили життя, і це найголовніше. | https://drive.google.com/open?id=1LagQv5kXxtpjJeiHr-0y4n4HGUVRBvBf | ||||
371 | Шароварова Валерія Вадимівна | Після початку війни, звуків вибухів та сирен будо прийнято рішення про виїзд з України. Так як я працювала на Кіпрі, тому вирушила саме сюди. Працювала с сфері туризму. Ми приймали туристів з країн СНГ. Нажаль, зараз це вже неможливо зі зрозумілих причин, я залишилася без роботи. | https://drive.google.com/open?id=1g3vsdiCWUiwgl2EvwR4t4yJz5PJjcmyD | ||||
372 | Петросян Каріне Суренівна | Рано вранці прокинулись та не розуміли який зробити вибір залишитись чи поїхати. Вирішили залишитись, через пару хвилин прийняли рішення, що будемо їхати. Зібрались за 30 хвилин не розуміючи, що потрібно брати, а якщо точніше нічого не зібрали. Було дуже важно покидати своє рідне місто та все що так важливо тобі. Не розуміла навіщо я покидаю свій дім, хотіла повернутись, але все що ти відучуваешь це порожнечу, але треба вірити в найкраще. Довго стояли на кордоні, не розуміли що робити, змінили дві країни, але все хочеш тільки до України. | https://drive.google.com/open?id=1274DzXnk9REMlbhiFrlS-Q9NT8-4HdA9 | ||||
373 | Ульянова Валерія Сергіївна | Привіт! Мене звуть Валерія. 24 лютого у моїй рідній Україні почалась війна. Знову. Я та моя сім'я переживає це вдруге - ми з Луганської області. 8 років тому ми переїхали до Києва через війну на Донбасі. Тепер ми знову були вимушені покинути свій рідний дім і приїхали до Німеччини, щоб перечекати бойові дії у безпеці. В голові досі не укладається, що це відбувається з усім нашим народом... Але точно знаємо, що українці - незламні! Наша сила і воля не має меж! Перемога за нами! Слава Україні! | https://drive.google.com/open?id=1y3hrF4mRpMo4690rMShwc43BBfo6t32Q | ||||
374 | Кірдіщева Олена Василівна | Дуже важко розповідати про це... Змушена була з дітьми покинути домівку в пошуках безпеки. Постійні сирени, з дітьми постійно ховалися в погребі. Танки. Авіанальоти. Вибухи. Ми з дітьми майже не спали весь час... Дякуємо всім людям, що допомогли нам виїхати в безпечне місце, і особливо велика подяка тим, хто прихистив нас в іншій країні. | https://drive.google.com/open?id=1E_1ENAATChXf2iePFHNlzX9V1QKqPyk1 | ||||
375 | Тарім Альона Сергіївна | Доброго дня . Мене звати Альона . Я мама 3 малих дітей . Найменша 9 міс. М. Львів . Працювала флористом. Підробляла графічним дизайном - знаюся трохи. Володіння англійською - Advanced . Дуже хочу навчатися в IT. Та заробляти більше . Зараз роботи немає вдома . Наше невелике виробництво стало бо не є актуальним . Чоловік залишився вдома боронити наше місто . Я дуже уважна та вмотивована людина . Дякую за таку можливість - податися на навчання . Вірю у наших ЗСУ та Перемогу . Все буде Україна 🇺🇦 | https://drive.google.com/open?id=14oUUDPfrpOZXLLJ4SfH1q3cMpZIHwipj | ||||
376 | Онопрієнко Еліна Віталіївна | На момент війни я була не в Україні Мала їхати додому 30го числа, а 24 почалась війна Саме тому я опинилась за кордоном, а моя родина все ще в окупованій нині херсонській області Зараз головна ціль забрати їх звідти | https://drive.google.com/open?id=1AOt0DFne9Ql__VMjXcEu1zhAwJSNOHR1 | ||||
377 | Грицик Світлана Василівна | Приїхали в Тбілісі 14 лютого, щоб відсвяткувати День усих закоханих і більше не повернулась до України через початок війни.. зараз проживаю в Албанії одна.. мрію отримати IT професію щоб допомагати Україні, підтримувати своє життя і повернутись додому, коли буде можливість.. | https://drive.google.com/open?id=1S7OPnPIyPztNbJNU1nDNR0wWOC5hwEvl | ||||
378 | Бойко Юлія Олександрівна | Після того як росія напала на нас , 13 днів я і моя сім'я бігали до підвалу нашого приватного будинку під час тривоги та обстрілів. Коли 7 березня наше місто прокинулося від потужних обстрілів, і снаряд переземлився поруч із моїм будинком, моя сім'я та близькі друзі (жінки, діти та бабусі) вирішили поїхати у безпечніше місце. | https://drive.google.com/open?id=154TOCcm4nu4SO3zG0_KDdaFgx5Dsb5xV | ||||
379 | Панченко Ольга Олександрівна | Я із Києва, я дуже люблю своє місто і вважаю його найкращим в Світі, саме тому я зажди поверталася в Киів на Батьківщину 💛💙, хоча мала досвід життя в інших країнах. Так 3 роки тому я повернулась із Канади і вже ніколи і нікуди не збералася (окрім подорожей) але війна змінила все в одночас. Моя сім’я це я, мій чоловік, дочка (15 років) і 2 французьких бульдогів, одному з яких на момент початку війни було тільки 3 місяці і пару днів, як ми його взЯли до себе. Ми зараз дуже щасливі, що встигли його забрати, бо він із Харкова і невідомо як би в нього склалося життя, як що би він там і залишилася. С першого дня війни ми всі були дуже налякані і шоковані, не знали що робити і як себе поводити і ми перші 6 днів війни просиділи в підземному приміщенні, розділяли його с іншими людьми. На сьомий день було вирішено тікати з Києва так як на той час в Києві ситуація була загрозлива і прогнози були погані. Рано в ранці ми повернулися додому і я мала зібрати саме не обхідне за 2 години. Під звуки сирен ми збирали речі і грузили їх в авто. Вирішено було їхати спочатку на запад України, а потім виїхати в Європу, а саме в Німеччину тому що в мене тут вже багато років живе сестра. Тож ми виїхали з Києва забравши і моїх батьків, батьки чоловіка виїзджати відмовилися. Важка дорога була до Хмельницького, але ми дякувати Богу доїхали і там були враженні добротою місцевих людей які допомогли нам з ночівлею і їжею, дуже вдячні їм. Наступного дня я з сім’єю , але без чоловіка і мої батьки поїхали на кордон. Чоловік повернувся в Киів. Ми доїхали до кордону і заїхали в Польщу глибокою ніччю, я була дуже втомлена, нічого вже не бачила і не розуміла куди їхати. Вирішили зупинитись і заночувати прямо на заправці. А в ранці ми поїхали далі, важко, далеко, я ще була застуджена і дуже погано почувалась, в мене дуже боліло все тіло від сидіння за кермом майже 3 доби. Але ми доїхали, і ми в безпеці, і нам пощастило порівняно з тими іншими українцями які залишились в Чернігові, Харкові, Ірпені і інших містах. Дуже болить душа за Україну і Українців, ми всі, вмч моя сім’я дуже чекаємо коли в Україні наступить мир і ми зможемо повернутися до дому ❤️ | https://drive.google.com/open?id=1d2GeMXGsT6WC86pk3WKpIBccdwcid_SC | ||||
380 | Нестерук Ольга Петрівна | Доброго дня! Мене звати Ольга. Я з Криму, з Севастополя. В 2014 році я з донькою та мамою переїхала до Києва, бо не могла та не хотіла жити під окупацією росії. Я - підприємець, маю невелику команду, займаюсь розробкою сайтів та seo-просуванням. 24 лютого 2022 року почалася війна в Україні, ми жили в 8 км від Києва, як раз межа Київської області. 4 дні сиділи та спали в шкільному приміщені їдальні, в підвалі. В школі де навчалася моя дитина. Вона була дуже перелякала та боялась спати вдова, навіть приходили на годину, щоб поїсти та помитися. Я почала розуміти, що сидяча там, я не можу працювати, не можу забезпечити безпеку дитині та її нормальне навчання, тому нам довелося виїхати до Братислави, Словаччина. Зараз ми дуже хочемо повернутися хоча б на Захід України, дуже сумуємо. | https://drive.google.com/open?id=1cEXnkLpshEge0P16jn2Lc-c6lLwDbNYV | ||||
381 | Юрків Юрій Богданович | Я є батьком дитини з особливими потребами. Ми були змушені переїхати в країну де є можливість надати дитині необхідну кваліфіковану допомогу, так як дитина потребує цілодобового догляду. Також під час постійних сирен не можливо належно реагувати і в разі обстрілу не можливо б було швидко реагувати, так як дитина цього всього не розуміє. Хлопчику 11 років і ми все ще користуємося підгузниками, годуємо, пере одягаємо і таке інше. Дитина з аутизмом, інвалід 1-групи підгрупи A. Я пропрацював понад 8 років в графічному дизайні, добре володію програмами Corel Draw та Adobe Photoshop. Хочу пройти професійний курс по Web Design, та SEO, цікавить створення сайтів, та їх оптимізація. Так як я маю заробляти на всіх, найбільше цікавить ІТ напрямок, з можливим працевлаштуванням. | https://drive.google.com/open?id=1oGW50G-pcaZc3iQZKjDQzQk6u-_9qVK4 | ||||
382 | Попова Ольга Ігорівна | Я з міста Харків. З першого дня там почалися бойові дії і кожен день не вщухають, так як усі мої рідні знаходяться з першого дня у м. Мелітополь, вони перебувають в окупації с 24го лютого. Їхати більш нікуди, тому вирушила у Німеччину, на разі вже тут 3 тижні, досі не можу оформити жодного документа який би дозволив мені працювати. Тому хочу здобути професію яка б не залежала від мого місця знаходження. | https://drive.google.com/open?id=1k2gWDf6j7u3kcbNIwtQZh6Y6Dnw21lF6 | ||||
383 | Кушніренко Олена | Ми, як і більшість українців, були вимушені тікати від нападу страни агресора Росіі, все почалося в один день і змінило життя мільйонів людей, на жаль я і моя дитина 2 роки, виїхали за кордон без чоловіка, він залишився захищати наше місто Київ. Я не маю змоги виходити на роботу, тому що син маленький, тому хочу вивчитись на Веб дизайнера і працювати дистанційно, допомагаючи тим самим як нашим ЗСУ, так і утримувати себе і сина . Дуже дякую за таку можливісь і сподіваюсь, що все вийде!!! | https://drive.google.com/open?id=1lLCsKUE2CqUJ_XISImcze-Y_8l31dZca | ||||
384 | Алла Люлява | 25ого чісла зібрала чемодани і поїхала за кордон заради дітей | https://drive.google.com/open?id=1DuAK7WkuxGlodKhYw0A3mWbx05zifKH4 | ||||
385 | Самаричева Анастасія Леонідівна | Наразі я знаходжусь в Україні, поки не маю змоги переїхати за кордон, бо мої батьки з братами досі залишаються у Києві. Я не можу їх залишити тут, і не можу поїхати без них. | https://drive.google.com/open?id=1mWvBwL7G47gzthBNc8HlDw2uVGWoJzST | ||||
386 | Мамітова Галина Петрівна | Я з м. Ірпінь. Нам з дочкою вдалося виїхати з міста в останні години перед захопленням міста російськими військами. Виїхали тільки завдяки координації маршруту з теробороною та ЗСУ. Ніколи не думала, що буду тікати з дому під градами та ракетами - того ранку росіяни обстрілювали Гостомель з лісу неподалік від будинку. Наразі наше місто звільнене, але жити в Ірпені небезпечно і не можливо. Не всі будинки ще розміновані, комунікації не відновлені. Наш будинок має пошкодження, а квартира повністю розграбована. В Німеччину ми добиралися майже тиждень. Тут нас прихистили давні знайомі на невизначений час. | https://drive.google.com/open?id=1wiGx38JIBMGDhHdfj5Ec9ygaY8A-tVju | ||||
387 | Кравченко Юрій Сергійович | Я графічний дизайнер, вже як 3 роки, працював як з відомими букмекерами на початку свого професійного шляху, так і з каналом на ютубі під назвою Troom Troom, с початку війни через проблеми зі здоров'ям був виключений з мобілізації та допомагав грішми які заробляв на допомогу нашій армії, коли повітряні тривоги й ракети майже кожен день почали робити неможливим мою працю я зі своєю дівчиною покинув домівку і приїхав до Болгарії, тут я хочу знайти можливість змінити свою професію та піднятися на наступний рівень, до Front-end розробника, я давно чекав на зручний для цього час, але він так і не наступив, натомість наступила війна, і нам усім треба робити максимум для перемоги як у війні, так і у цілях які ми собі ставимо, все буде Україна! | https://drive.google.com/open?id=1dFnjMFpDabPsJ7bj5lpyJPEiZ8qmkzmX, https://drive.google.com/open?id=1tA0CT_V79uJxzYixoOctYItkIJ1mGQ4O | ||||
388 | Позднякова Анна Юріївна | До війни, я жила, працювала та будувала плани на майбутнє у місті Миколаєві. Мені 26 років, я мріяла про подорож по всьому світу, мріяла про будинок в якому спокій, але один день все змінив. Я прокинулася о 6 годині ранку, я чула якийсь гупіт. Я подумала, що проводиться військові навчання, але коли колега написала, що у аеропорт влучили снаряди, я зрозуміла що почалась війна. Я та мій чоловік не могли повірити в це, але реальність відкрила нам очі. Я була наляканою, адже я вперше бачу справжню війну на власні очі. Нас до себе запросили друзі, адже вони живуть у приватному будинку, так було спокійніше та веселіше. Наші чоловіки активно допомагали армії, годували їх, збирали необхідні речі та брали участь у захисті міста. Наше місто активно відстоює позиції та утримує ворога на відстані, але ракети прилітають по нашому місту. Багато ушкоджень, поранених та загиблих. Чоловік наполягав, щоб ми з подругою виїхали. І ось, настав день виїзду з України. Дорога була важкою та довгою. Зараз я та моя подруга знаходимося у Швейцарії. Люди дуже добрі до нас, ввічливі, але ми хочемо повернутися додому, на Україну, до нашого міста, щоб відбудувати його, щоб наше місто зажило новим, кращим життям! Будемо вдячні Вам за можливість навчатися та допомагати Україні, своїм рідним, близьким та усім українцям! | https://drive.google.com/open?id=1A7L-nBnbtOOHg-f7XKxdeO4JacqapLCt | ||||
389 | Симонік Олена Андріівна | З першого дня війни, ми з донькою виїхали з Харкова та наразі зупинилися на західній Україні разом з бабусями. Так, ми не поїхали за кордон, та насправді, сподіваюся що таки не прийдеться їхати… Можливо я як внутрішньо переміщена особа не підлягаю під критерії вибору кандидатів, але я точно так само як і біженці за кордоном втратила і дім і роботу… Вже з місяць пошуку роботи у місті, хоч би якої - дарма, переваги надаються мешканцям міста, та з досвідом роботи у вузьких сферах( Вдома ж залишився і мій робочий інструмент, мій стаціонарний комп’ютер. Тож без надіі сподіваюсь, але заповнюю анкету на навчання Веб-дизайну. Знаю, що можу розвиватись і робити вклад у цій індустрії, працювати на результат. Бо знаю що моє майбутнє, та майбутнє моєї дитини тільки в моїх руках І коли ж моя анкета, можливо, впаде до серця комісії - я ж вигризу той комп’ютер з Харкова до Яремчі, не знаю поки що як, але знайду спосіб). | https://drive.google.com/open?id=1PPnPGo-uHfybzwg0zsGoP1PTEq4YAZrQ | ||||
390 | Дячук Игорь Александрович | Нв новый год сделал девушке предложение и поехал зарабатывать на свадьбу, 24 февраля в 18:00 должен был ехать домой, но из за войны в Украине не поехал, и забрал свою девушку к себе | https://drive.google.com/open?id=1HL1RkOmx1sfUu0IupO_8JsPzNbkupvMH | ||||
391 | Марочкіна Ганна Махийлівна | Я та моя родина з Харкова. У Харкові ми жили, працювали, мріяли, у Харкові навчалися наші діти. Це дуже красиве, доглянуте та чисте місто. Було. До 24 лютого 2022 року. У перший день війни, 24 лютого, до мого будинку, в дах потрапила ракета, яка зруйнувала 2 поверхи. Наступні два дні ми жили в підвалі під нескінченним гуркотом вибухів. Потім, заради дітей та їхнього майбутнього, вирішили залишити рідне місто та все, що було дорого. Нині живемо у Німеччині, діти знову посміхаються, ходять до школи та сплять ночами у тиші. Я дуже вдячна всім за допомогу та підтримку, ми зустріли неймовірних людей, які до нашого горя поставилися як до свого! Дуже сподіваємося на перемогу і на те, що ми зможемо повернутися додому. | https://drive.google.com/open?id=1D3VgkKoVK0kNcZKF5-pBXy2t3XX4DHRV | ||||
392 | Валанцевич Юлия Дмитриевна | К сожалению из-за эмоционального состояния моей мамы нам пришлось уехать,было очень сложно слышать взрывы и сирены. В первый же день войны и я и она потеряли работу. | https://drive.google.com/open?id=1GFYc4oH9LacNbYsq3EpDf-yuwBRx4Hqa | ||||
393 | Аштема Ірина Сергіївна | На початоку війни я проживала та працювала в м. Київ, пізніше прийняла рішення евакуюватись в Черкську область, там проживає мій тато. Так як з часом все налагоджувалось, менше гучних зривів і обломків ракет над Києвом (як я вважала), я вирішила повернутись до Києва і почати працювати. Але, на при великий жаль, Київ зустрів мене не з посмішкою. Окопи, блок-пости, попіл, страшні звуки пострілів та сирен, все це дуже страшно. Тяжко було прийняти рішення, але все ж таки, я рушила за кордон. Країна яка прийняла мене з розпростертими руками це - Польща. | https://drive.google.com/open?id=1GUOLJC1ZapJvQATM0D_-dWHBlmt72lKq | ||||
394 | Бабич Денис Петрович | Переїхав внаслідок війни 2014 | https://drive.google.com/open?id=1cw9SNHa0xPdl81W4WjNmLnRSeDduwip2 | ||||
395 | Старова Олена Олександрівна | У колишньому житті я була кандидаткою наук, доцентом кафедри мовної підготовки одного з харківських ВНЗ (останні 3 роки - у декретній відпустці), перекладачкою і редакторкою. Наша сім'я жила на самій північно-східній околиці Харкова, яку бомбардують та обстрілюють з перших днів війни. Тиждень ми пробули вдома, сподіваючись невідомо на що. Мабуть, на перемогу здорового глузду чи якесь диво, бо ніяк не вірилося, що доведеться полишати рідний дім і вирушати з дітьми в невідомість. На другий день зникло світло, гаряча вода, періодично зникала й холодна. З немовлям жити в таких умовах було важко, виходити на вулицю також було здебільшого небезпечно, тож діти сиділи в чотирьох стінах, уночі - під постійне бахкання і звуки літаків тулилися в коридорі, бо ночувати в підвалі багатоповерхівки було ще небезпечніше. Коли обстріли почастішали й поближчали, ми вирішили поїхати, уранці на 8-й день зібрали найнеобхідніше, і за 4000 грн "добрий" таксист довіз нас до вокзалу. Потім евакуаційним потягом ми дісталися до Полтави, наступного дня - до Кременчука. Зараз живемо на винайнятій квартирі, замовлень на переклади й редагування чи репетиторську роботу через загальну кризу в мене немає, на основній роботі перебуваю в декретній відпустці до вересня. Чоловік живе на два міста - мотається з волонтерською допомогою додому, допомагає моїм батькам, які лишилися в Харкові й ніяк не хочуть виїжджати... Відповідно йому так само важко знайти стабільний заробіток. | https://drive.google.com/open?id=1UZZouLSOzmPEu9YSBxBVm_zzapu3Kdk3 | ||||
396 | Родзіна Наталя В‘ячеславівна | Моя історія: я завжди працювала. Ще коли почалася війна у моєму місті у 2014 році. Я пішла працювати офіціантом і за роки стала помічником керуючого. Потім працювала на цій же посаді але в іншій компанії. Аж допоки не вийшла у декретну відпустку. Після перших шістьох місяців я продовжила працювати віддалено як спеціаліст з просування бренду у соціальних мережах в тієї ж компанії де працювала до народження дитини. Коли дитина вже підростала я планувала віддати її в дитячий садочок та піти працювати. В мене було багато планів та цілей на майбутнє. Я дуже хотіла спробувати себе в ІТ сфері. Тому зацікавилась, пройшла підготовчий курс з Тестування ПЗ, але війна скоригувала усі мої плани на життя. Після тижня постійних бомбуваннь Харкова я з дитиною та чоловіком виїхали спочатку до друзів у Дніпро, а потім коли і там стало небезпечно я з дитиною виіхала спочатку до Львова на евакуаційному потязі, а потім до Польші автобусом. Цей шлях я запам’ятаю назавжди. Так як в Польші в мене немає нікого з рідних чи знайомих я прийняла рішення їхати до Іспанії, тут живе сестра чоловіка. Зараз я тут з дитиною та намагаюсь починати своє життя з початку. Без чоловіка, без своєї родини, тількі я та моя донечка. В цій країні дуже складно з житлом та роботою. Але зараз саме час для мене, зробити все можливе щоб працювати, реалізовувати себе та забезпечити дитині кайфове дитинство. Також, незважаючи на усю біль від війни, я глибоко впевнена, що наша країна вистоїть та потребує нових спеціалістів в усіх сучасних сферах, щоб розвивати можливості нашої країні. Це одна з причин чому я дуже хочу розширити свої знання в IT та піти працювати. Реалізувати себе та приносити користь своїй країні🤍 | https://drive.google.com/open?id=1m_tU-SQl1TNEZHmuCK3UqAcxsylhZhFP | ||||
397 | Свиридов Вячеслав Вячеславович | Моя семья проживали в Мариуполе, когда открыли гуманитарные коридоры, им чудом удалось вырваться из разрушенного города. | https://drive.google.com/open?id=1pvzvuUzfAd3UamhHJvNPQV0YNRm7n8mJ | ||||
398 | Симонiшена Мирослава Олександрiвна | Ми жили на окраїні Одеси,біля вїзду з Миколаєва, це також біля пляжів, де декілька разів лунала тривога щодо знаходження Російськіх кораблів на горизонті й висаду десантури. На жаль, уся промзона,та воєнна частина знаходяться біля нас,та її вже там немає( усе зруйноване, сгоріле);ми покинули місто у терміновому порядку. Наша дорога була довгою, 8 днів ми провели у дорозі. Їхали волонтерскими автобусами до Молдови, Румунії, Болгарії, і після довга дорога напряму в Іспанію до знайомих, які могли дати тимчасовий притулок. І нажаль, дому в нас більше немаеє | https://drive.google.com/open?id=10m1XwrpDddeRtVVRLbyRt-gNlBwkde0O | ||||
399 | Латенко Наталя Володимирівна | Я проживаю в місті Києві, моє житло знаходиться на 16 му поверсі. Вранці 24 го лютого, я прокинулась від шуму літака, який пролетів, неначе у кімнаті, я зрозуміла що почалась війна. Кілька днів,я провела у друзів, в приватному будинку, а далі вирішила виїжджати з міста. Зі мною виїхали разом, мої найближчі рідні, родина брата( його дружина та двоє малолітніх дітей( 7 та 2 роки), та менший братик невістки (8 років), вони проживають в Борисполі. Ми виїхали до Італії, так як маємо тут тітку, яка допомогла нам влаштуватись. Тепер, ми проживаємо тут, звичайно ми хочемо одразу повернутись додому, коли буде «тиша», але поки не буде безпечно, потрібно залишатись тут. Я хочу працювати, аби забезпечувати свою родину,і розвиватись в напрямку IT,це дасть мені хоч якусь впевненість. До війни, я працювала керівником структурного підрозділу, із 70 ма підлеглими, та тепер все змінилось, я хочу бути тестувальником🙏😌 | https://drive.google.com/open?id=1tczxK5O6pfXaAzhlpr681ySw70sMmPhG | ||||
400 | Циганчук Варвара Дмитрівна | 24 лютого у моїй країні почалась війна. Ми з хлопцем повернулись з Одеси до рідного Києва у ночі на 24. Я навіть не встигла заїхати додому, зараз вже квітень і я досі не була вдома…Після початку війни був туман: ніч у бомбосховищі, вибухи, новини, новини, новини, пошук того, як і з ким виїхати з країни. З ранку 25 лютого нам підвернулась можливість і ми виїхали з Києва з громадською організацією до Львова, як раз тоді почався наступ на Київ зі сторони Оболоні. Ми провели 22 години в дорозі по величезним заторам. Ти наче розумієш все, що відбувається, але дивлячись на розгублених людей твоє сердце заливається кров’ю і ти знаходишся у максимально невідомому тобі психічному стані…У Львові ми намагалися виїхати до Польші з вокзалу, там ми зіткнулися з самим, на мою думку, жорстоким спогадом за весь час нашого виїзду. Афроамериканці, які очікували на потяг на пероні під звуки сирен близько трьох годин з іншими людьми почали просто ломитися у потяг, який нікуди не їхав. Почалась паніка, давка, крики і плач дітей. Після всього, що відбувалося, той момент здавався крайньою точкою, наче це вже кінець і нас зараз просто затопчуть тут, на Львівському вокзалі. На щастя, ми змогли вийти з вокзалу і нам чудом вдалося знайти для себе місце для ночівлі, оскільки зранку знайомі сім’ї мали можливість відвезти нас до кордону. І так і сталось, з ранку нас довезли до кінця черги на машині (у той момент черги були по 30-40 км) але нам вдалося доїхати до кордону за 3-4 км. Далі ми пішли пішки, зустріли дощ, сніг і будь-який стан погоди. За 12 годин нам вдалося перетнути кордон, далі нас уже зустріли волонтери і відвезли до друзів, які виїхали на добу раніше нас. Війна - це страх, біль і повна розруха, нікому і ніколи в житті не побажаю покидати рідну домівку під звуки бомб… Дуже вдячна всім людям, які зустрілися мені на цьому шляху, кожен з них був для мене янголом-охоронцем і все здавалося великим чудом. На фото - я у черзі на кордоні і волонтери роздали нам пончики, це було величезною радістю у той момент ;) | https://drive.google.com/open?id=11UPh39Wqu4-VliN-1yhowPc3aXq_2SMT | ||||
401 | Поволоцька Олена Миколаївна | Я з міста Краматорськ, Донецька область. Працювала менеджером з продажу В2В,вивчала англійську, але 24 січня моє життя знову було зламане. Це вже вдруге, коли мені та моїй родині треба було кинути все та їхати світ за очі (вперше у 2014 році). Я, моя мама (69 років) та моя донька (14) виїхали з Краматорська 14 березня. 6 днів важкої подорожі і ми опинилися в Іспанії без знання мови (англійська тут не розповсюджена), роботи,рідних та друзів. Але попри все це, ми дуже сподіваємося,що повернемося додому! | https://drive.google.com/open?id=1hXOI4xvmUw3OthpaZeHYiLIg2JccQBPA | ||||
402 | Скрипнюк Юлія | Виїхали з сином з Київщини під час бомбардувань | https://drive.google.com/open?id=1DBi_da8JmmKn4rsWe4YMJZla1o5fiYbC | ||||
403 | AlexIvanov | --- | https://drive.google.com/open?id=1Qn_sz4_6pvrrDlkOSGc0iimoaYOpq2O4 | ||||
404 | Сопрун Оксана Артурівна | Переїзд до іншої країни став вимушеним. Ми були настільки виснажені війною, підвалами, ракетами, страхами. Я вперше у житті бачила сльози свого чоловіка. Нам було дуже важко розлучатися. Безпека дитини була у пріоритеті, тому чоловік відвіз нас до кордону та повернувся до Києва захищати наш будинок. Я дуже сподіваюся, що ми з ним ще побачимось. Зараз я з дитиною перебуваю в Польщі, нам проплатили готель на найближчі кілька тижнів, далі ми маємо знайти собі житло самостійно. Програмуванням я захопилася ще у Києві до війни, тому я точно знаю до якої мети рухатися. Мені потрібно це навчання, щоб дійти до неї настільки швидко, наскільки це можливо. Щоб почати забезпечувати себе і свого семирічного сина, щоб відчувати ґрунт під ногами, бути незалежним від сьогоднішніх подій. І мати стабільність, і впевненість у завтрашньому дні. Мати можливість допомогти тим, хто залишився. | https://drive.google.com/open?id=1jGBa5077zqfIEw8_Kh4SiiMl_OV9AzDp, https://drive.google.com/open?id=1SdSYDdb7j_yypczCj5u5vVd9BOhxinHT, https://drive.google.com/open?id=1kp99ylPTLIseBxM_pIkdSeemSMWoLd6m, https://drive.google.com/open?id=1GZahMIcXysNDxj4HE4aW3iSJ6otTv2W4, https://drive.google.com/open?id=1FeadmdHPLjLtHAO8PleHswOj3-wU5-0e | ||||
405 | Печегіна Єлизавета Євгенівна | Я приїхала в Естонію через війну в мене вдома. Сама я зі сходу України, м.Сєвєродонецьк. В нашому регіоні вже 8 років йде війна, але такого повороту подій ми не чекали. Ми втратили роботи, нам досі невідомо, що з квартирою моїх батьків. 24 лютого 2022 року нами було прийнято рішення про переїзд батьків та сестри до мене додому. Так здавалося безпечніше та спокійніше. Ми думали, що все скінчиться за декілька днів, а вже 51 день війни. 3 березня 2022 року нам під вікна прилетіли 2 снаряди, це було близько ночі. Дикий страх охопив все, в кімнаті, де був вибух та вилетіли вікна спав батько. Він вижив. Але в ту ніч, ми втратили одного члена родини - кіт сестри. Я досі гадаю, що він врятував життя нашого батька. Забрав на себе удар. Ми прожили у Сєвєродонецьку у підвалі до 26 березня. Там залишилися мої батьки, а я з сестрою виїхала. Ми намагаємося їм допомогати, замовляти їжу та гуманітарну допомогу за свої гроші. Вони не хотять звідти їхати, для меня це рана, яка не може загоїтися. Кожного дня я молю Бога про їх спасіння. | https://drive.google.com/open?id=1qSUVuXQOq56irJR_s1EORANKV_k6TRGm | ||||
406 | Пасюта Олександра Миколаївна | На разі, я являюсь внутрішнім переселенцем в Україні. Я б хотіла вчитися і працювати не покидаючі рідну країну. | https://drive.google.com/open?id=1PtfuMKalop9XYw5VyFX_y3TtsM-5kP76 | ||||
407 | Журавель Тетяна Сергіївна | Пройшов близько 1 місяць як я остаточно вирішила виїхати з України, з моєї улюбленої мами Одеси. До цього я сподівалася що все налагодиться, працювала в IT компанії, мала за мету пройти курс web дизайну і розвиватися далі як дизайнер. Але щоденні сирени, вибухи, новини про ґвалтування в інших містах та загроза хімічної зброї вимусили мене поїхати у безпечне місце. Так, проїхавши через 5 країн залізницями та автобусами, я з моєю подругою опинилася в Іспанії, та готова розпочати нове життя. | https://drive.google.com/open?id=1tuqxWmcIaMU2SjcoWj2ubqpHgXv5MCAV | ||||
408 | Путілін Адам Сергійович | Мене звати Адам, мені 17 років, мій батько пійшов до ВСУ, мати волонтерить, мене вирішили відправити одного закордон, одну неділю я сам без грошей бігав по країнам, поки мене не забрала родина моїх друзів | https://drive.google.com/open?id=1ivuGBzBX0n_4h24ja_suBzuviHdlFXP0 | ||||
409 | Шведова Юлія Юріївна | В той час, коли в твоєму рідному місті стає дедалі небезпечніше кожного дня. Коли немає продуктів харчування, аптеки порожні, ти можеш сплачувати лише за готівку, та всі банкомати не працюють. Та найголовніше перебувати у постійній готовності 24/7 бігти в укриття, тому що спрацьовують повітряні тривоги. Це були наші будні у м.Бахмут, Донецької області. Не легко було покидати свою рідну домівку, своїх друзів та вирушати у подорож, в якій ти не можеш спланувати нічого, бо війна і ніхто не знає розкладів, ніхто не гарантує безпеку. Та ми зробили вибір евакуюватися. Так ця подорож була важка, дуже довга, та з 6 днів нашого шляху ми спали лише одну ніч у ліжку, та зараз ми живі і нарешті почали почувати себе у безпеці. | https://drive.google.com/open?id=1OV72yfwto9BSZoMxutWkkTxx7x0lmawi | ||||
410 | Саламех Мухаммад Хуссам | Переїзд був очікувано важким, 1 березня я зі своєю сім’єю вирушили до центрального вокзалу у Києві. Ми вирішили що точно сядемо в поїзд навіть якщо прийдеться чекати довгі черги, або ночувати в холоді на вокзалі. Прочекавши десь годин 6, ми сіли у повністю забитий потяг до Львову. Оскільки людей було дуже багато мені прийшлося їхати стоячи 10 годин. Слава Богу це все пройшло і зараз це тільки згадка. На вокзалі в Києві був хаос, жінки кричали, всі штовхалися. Після того як ми приїхали до Львова ми вирушили до Ужгорода, звідти ми перейшли кордон до Словакії. Там нас зустріли волонтери і ми сіли в автобус до Німеччини, а саме до міста Ульм. Ось такая моя історія моєї неочікаванної подорожі | https://drive.google.com/open?id=1QckTexfMQI0QAydsAz6PPnwgAz-BGtGT | ||||
411 | Браткова Анна Александровна | Моя история такая же, как и тысячи других. В первый день войны пришлось собрать вещи и уехать. | https://drive.google.com/open?id=14ZHLzZ8oVff89IMZQScUNwxJVTIpor5T | ||||
412 | Timchenko Oksana Anatolievna | В груднія поіхала в Індію що провести тут зиму. Але так вийшло що зараз мені немає куди повернутись. Я не маю досвіду роботи онлайн тому мені важливо зараз навчання щоб я змогла навчитись і почати працювати. Буду дуже вдячна якщо зможу пройти курс в вашій школі. | https://drive.google.com/open?id=1JZoRei0UOxx1Pq8_1RmrMjG45qzcOVEx | ||||
413 | Стрелец Анастасия | Я з Бучі , Київськрї області, наразі не маю змоги повернути до своєї домівки, тому маю залишатися за кордоном. В іншій країні я перебуваю зі своєю 6 річною донькою, тому не моду працювати офф лайн. Дуже хочу опанувати нову професію QA і мати змогу розвиватися у ІТ технологіях. Дякую за змогу брати участь у проекті. | https://drive.google.com/open?id=1L5KoKehu1k8-V0XW4xbMEYeVV3Wds9GI | ||||
414 | Серветник Марія Петрівна | Мене звати Марія.Я студентка 1 курсу факультету германської філології і перекладу.Коли почалась війна я була змушена покинути свій гуртожиток в місті Буча,а згодом- і домівку в Києві.Всі ми прекрасно знаємо як російські окупанти постарались у місті Буча та інших окупованих територіях,тому про це детально розповідати не буду. 26 числа я зі своєю мамою,сестрою і 2 племінницями виїхали з Київської області.Ми були в дорозі 30 годин і добирались різними транспортами(навіть йшли пішки на кордоні).Наразі триває напевно найскладніший період в моєму житті. Потрібно брати себе в руки і просто виживати в іншій країні. Мені лише 18 років і ,здавалося б, все життя попереду)) Буду дуже вдячна вам за можливість знайти себе і навчитись чомусь новому! | https://drive.google.com/open?id=15XGHJJhGfJcDzt_zor7A2MvaoxXuZdDn | ||||
415 | Лопата Олександр Михайлович | Діабет інсулінозалежний, довічна група інвалідності. Виїхав, тому що є потреба в медицині. А також можливість працювати тут і допомагати зсу доларом | https://drive.google.com/open?id=1sIH7PkeWfsfc_VVuuF0KowXBUglhJfrh | ||||
416 | Кузьменко Артем Александрович | Всех своих девочек отправил за Германию, остался один без работы, открываю в себе новые таланты | https://drive.google.com/open?id=13TNXYqWTVTb5QPLNatE8MrWN-OU3Rl_Y | ||||
417 | Ступак Марина Дмитрівна | Переїхала з Київа у Варшаву, перечекавши початок війні в Київській області. Було дуже страшно, бо, як виявилось, залишитись у маленькому населеному пункті - це небезпечніше ніж залишатись у великому місті - с точки зору логістики і не тільки | https://drive.google.com/open?id=102CzThWKkw79mciJGgEhDQHlvwPWN60E | ||||
418 | Луц Тереза Миколаїна | Після третьої атаки нашого міста ,коли бомба впала майже у нашому подвір‘ї ,страх і паніка оволоділа нами . Зібрали ,що встигли і з двома котами вранці вирушили за кордон . | https://drive.google.com/open?id=1Scz3THZJNlMS_WIqsh1kNMLbTkhfEQCJ | ||||
419 | Матрьонін Максим Олександрович | "Завдяки" війні, яка прийшла до всієї України, а до київської області особливо, був змушений з мамою виїхати за кордон | https://drive.google.com/open?id=1OFZGV8i60fKsmwKBgJSzQh8GsShs5njd | ||||
420 | Дзюба Юлiя Володимирiвна | Добрий день, я з Харкова, з саме того, усім відомого району Салтівка. За два тижні до... 17 лютого я пійшла до психотерапевта. Психотерапевт поставила мені діагноз - депресія. Сказала, якщо не вийду з неї сама доведеться це робити за допомогою ліків. Перше правило було якомога більше приємних речей робити для себе. 24 лютого зранку, в мене повинно було бути заняття з дітьми у садочку, а ввечері з хлопчиком індивідуальне. Але зранку мені мама каже: - Юля підіймайся, війна почалася. Я не могла у це повірити, я сказала їй, що то просто гром. Але вставши ми побачили у вікні, як повз нашого дому литить черговий снаряд, а потім був вибух... Люди бігли до автівок з речами та намагалися виїхати. Почалася паніка. Я зібрала "тривожну валізку" провсяк випадок. Туди я поклала основне - документи, гроші, графічний планшет, стероїди для моєї дитини та деякі речі. На третій день я туди ще додала жорсткий диск. Та ніч була жахіттям. Було страшно, снаряди долітали майже до нашого підвалу. Тієї ночі я думала ми помремо там усі. Але тримала дитину за руку та казала усе буде добре. Тиждень ми просідили у подвалі, над нами також літали винищувачі, дома ми бували по 2 години. Спочатку здавалося ось-ось і все закінчиться але ні... Я зрозуміла, що більше так не можу. У підвалі син почав дуже погано ходити. Бо там ніде навіть порухатися, а своїми власними руками довести дитину до інвалідного крісла я не могла... 3 березня ми зібралися за 10 хвилин та поїхали на залізничний вокзал. Я не мала змоги багато чого брати з собою. Бо мій син не вміє бігати, я розуміла, що позаду в мене може бути тільки невеликий рюкзак, бо в будь-який момент можуть почати стріляти і мені потрібно буде брати дитину на руки та бігти щосили. Дивом ми потрапили на вокзал, сіли на поїзд та доїхали до Тернополю, я плакала всю дорогу. Бо Салтівку бомбили, а зв'язку не було. Я знову проковтнула заспокійливе. Подруга пропонувала залишитися у Києві, але ні. Я розуміла, що потрібно їхати якомога далі. У Тернополі нас нагодували, ми поспали перший раз за тиждень та ми продовжили свій шлях. Їхали ми до Львова. Було дуже холодно. 12 годин на вокзалі та ось, ми сіли на електричку до Польщі. У Польщі ми провели також 1 ніч, та повинні були рухатися далі до знайомих моєї мами у Берліні. По дорозі від Польщі до Берліну знайомі моєї мами сказали, що не зможуть прийняти нас у себе та дали адресу притулку. З нами їхали волонтери німці. Один з них нас забрав до своєї оселі на декілька днів. Купив нам речі для особистої гігієни. В нього дуже приємна родина, 4 дитини. Далі він допоміг нам знайти родину лікаря, яка нас поселила до себе, годувала, допомогала з документами, знайшла комп'ютер та інше. Та продовжую далі нам допомогати. Те що ми у Берліні, це шанс для моєї дитини та його здоров'я. Але потрібна більш серйозна робота та стабільний заробіток ніж зараз. | https://drive.google.com/open?id=130EPhd1pv-JWrA67DyQsqOoHscxa3L4Z, https://drive.google.com/open?id=1TDoX7Persq2fylZYxPQnBuhW8Y7Tkqyg, https://drive.google.com/open?id=1CVbT58v8TGtE9Bg3gCy3GLhC1r6hyC5r, https://drive.google.com/open?id=1m7pZcIPA3rQ6-RjeEu5vjtJs7L0Jxhdn, https://drive.google.com/open?id=1bfvEMpNqSZXOmqO45jY-950KtCidbqac | ||||
421 | Гулієва Ганна Олександрівна | Я зі своєю мамою і донькою (1.9) з Херсонщини. В перші тижні покинули Україну так як наш регіон був швидко окупований і там стало небезпечно. Мій тато та чоловік залишились вдома, без роботи і можливості покинути окуповану територію. | https://drive.google.com/open?id=1HPQSc9TLZxOO4IC9z1zhDKEvot0kR-ub | ||||
422 | Капустина Екатерина Сергеевна | Добрый день! Я сейчас нахожусь в южной Баварии, в небольшом городке; как и многие пересекала польскую границу, на протяжении всего пути мне помогали волонтеры - люди с большим добрым сердцем, я им очень благодарна! Я уезжала одна, было очень страшно; семья осталась в родном Запорожье, отец пошел в тероборону, очень волнуюсь и переживаю за него и всех родных. Сейчас проживаю в немецкой семье, уже хожу на интеграционные курсы по немецкому. По профессии я юрист, поэтому трудоустроиться по профессии не могу, нуждаюсь и горю желанием изучить новую специальность, надеюсь все получится! С нетерпением жду окончания войны, хочу скорее обнять близких! | https://drive.google.com/open?id=1hIRVehyaO6TbCi4ulHlaotvwAeDxaNh_ | ||||
423 | Опалько Роксолана Володимирівна | Я проживала із чоловіком у м. Бровари, що поблизу Києва. 24 лютого о 05 ранку ми назавжди втратили наш спокій. Вибухи лунали один за одним, було дуже страшно. Страх затьмарював розум і вводив в поний ступор, але часу на роздуми у нас не було. Зразу почали шукати інформацію про те, що це могло б бути, проте майже не було сумнівів, що почалась війна. За 30 хв була зібрана валіза, в якій були лиш документи, пара взуття, шкарпеток і зубна щітка. Ми вибігли на подвір‘я, не було ні плану, ні розуміння що робити далі. Ми не розуміли як надовго ми залишаємо свою домівку, роботу, бізнес. Ми не знали чи зможемо ми вижить, чи будуть живі наші рідні. Ці думки хаотично літали в голові, від яких кров застивала в жилах. Сівши в автомобіль, ми як і більшість ринулись в бік Києва, аби хоча б переїхати міст на правий берег. На наших очах була скинута бомба на броварську військову частину. Від цього страх ще більшим. Після побаченого було рийняте рішення їхати до кордону із Польщею. А далі все як в тумані: кожну хвилину я перевіряла новини, дзвонила рідним, друзям. Виїхати із України я змогла тільки із подругою і її сестрою, наші чоловіки залишились на кордоні в небутті. Троє молодих дівчат перетинали кордон, залишивши своїх чоловіків, не знаючи ні того, що їх чекає в чужій країні, ні того, що чекає на їхніх чоловіків на рідній землі. Нам дуже пощастило, адже наші рідні зараз живі, ні, вони не в безпеці, але вони живі і це найголовніше. І єдине, за що кожен українець зараз молиться- це за нашу перемогу! | https://drive.google.com/open?id=1-qosEw98XhZ3z9k0uAj1AKQ7daJJLFoF | ||||
424 | Осокіна Анастасія Миколаївна | Починаючи з 24 лютого, за вікном щодня я чула гучні вибухи. Іноді вони були настільки близькі, що вікна, тремтячи, ледве стримували ударну хвилю. Щоранку я дякувала Богу, що жива. Півтора місяці тому я зі своєю сім'єю прийняла важке рішення покинути рідну оселю. Взявши все найнеобхідніше, ми вирушили в дорогу. Наш шлях лежав у Болгарію – там нам погодилася дати притулок одна знайома добра жінка. На кордоні були довгі черги з біженців, таких самих людей, як ми, які хочуть вижити в цій війні. Дорога була непроста, нам довелося їхати через три країни. Я дуже вдячна всім волонтерам, які зустрічалися на моєму шляху. Вони від щирого серця нас годували, надавали нам притулку, всіляко нас підтримували. Щодня я читаю новини, сподіваючись на заповітну статтю про перемогу України. Я дуже хочу додому, до рідної Одеси. Усе буде Україна! | https://drive.google.com/open?id=1V-n4jNZ9G9gAW9AKqtKrNex05eFWIAzN | ||||
425 | Мироненко Аліна Олегівна | Я покинула свою домівку, покинула свое рідне місто, але залишилась в Україні. Зараз я перебуваю у більш безпечному місті, ніж була до того. Поки в мене є можливість, я хочу розвиватися, навчатися, працювати. Хочу допомогти своїй сім'ї у цей складний час. Я вірю, що настануть мирні часи і потрібно буде відновлювати нашу країну. Я хочу бути частиною цього. | https://drive.google.com/open?id=1wNmyh1FUIPj1T6jgEhO8FqFnKZjklUIq | ||||
426 | Рябченко Наталя Михайлівна | Не хотіла виїжджати з країни та навіть з рідного міста. Але близькі люди наполягали на цьому. З рідного міста виїхали вчотирьох: я, старша сестра та наші діти. На Західній Україні ми повинні були зустрітися з ще однією сестрою та її дитиною. Старша сестра наполягала на переїзді за кордон. З нею, та з нашими дітьми, ми вирушили до Польщі. Молодша сестра залишилася на заході нашої країни. Невдовзі після прибуття до Польщі моя донька захворіла. Нас перемістили до карантину. За час, який я з дитиною була на карантині, моя сестра знайшла нам помешкання у Польщі та вже поїхала туди облаштовуватись. Але я, перебуваючи у ізоляції, мала час поміркувати та накопичити інформацію з інтернету. Тому, після ізоляції, я з донькою вирушили до Швейцарії. У цій країні нас прихистила дуже добра та чуйна родина. | https://drive.google.com/open?id=1z91rY1v7VNdoA4FIyO4OZF5yJokUtFSc | ||||
427 | Похалюк Анастасія Олександрівна | Доброго дня, моя історія переїзду розпочалась 26.02, тому що попередні дні не могла найти транспорт щоб добратись до кордону так як власного авто не маю, вирішила поїхати за кордон через те що маю бабусю після інсульту (ходяча,але багато чого не розуміє і як маленька дитина) і двоюрідного брата (його батьки військові і на жаль обоидвоє служать), ми проживали у Києві і мені хотілось перевезти їх у безпечніше місто,спочатку ми добрались до Кам‘янця-Подільського(родом я звідти),але все ж таки паніка зіграла своє і я почала шукати як добоатись до кордону, 26.02 о 10 ранку я знайшла мужчину який відвіз нас до кордону із Румунією, але там нам прийшлось йти 5 км пішки через те що була кілометрова черга машин, потім ми стояли 11 годин на кордоні щоб перейти його, далі нам допомогли волонтери з ночівлею і купівлею білетів на автобус до Будапешту і тоді аж на Хорватію! Допомоги фінансової тут не має але хоча б є де жити і шарний клімат для бабусі з братом! Хочу вивчити нову професію QA тестувальника і почати створювати кар‘єру, адже буде можливість працювати онлайн і не бути залежною від місця і країни! | https://drive.google.com/open?id=1wrfYHkO-iLMq7Foelmsi1TPczvlIuJKe | ||||
428 | Сойко Олександр | Я та моя родина (дружина та чотирирічний син) з Київа. Я там народився, там залишилися мої батьки. На даний час я не маю змоги повернутися додому и та ми вимушені шукати безпечного притулку в Великобританії. Загалом завжди цікавився сферою IT, зараз хочу освоїти нову для себе професію. | https://drive.google.com/open?id=1zWXptGRc4LAfo4RwhKzR57S1pSPjYmd8 | ||||
429 | Швидун Виктория | Когда в Киеве начались бомбардировки, мы просидели неделю в подвале, под трубами с горячей водой и в страхе что их может прорвать и мы просто сверимся. С нами была женщина с маленьким ребенком, которая вышла за памперсами и вещами и не вернулись( добраться до вокзала практически не возможно было, машины нет, а за такси хотели от 2000 грн с человека. Ждали и молились чтоб появилась возможность выехать. Мой брат и все друзья парни остались защищать нашу страну. А нас девушек отправили в безопасные места. Они там мы здесь и ощущение как будто оторвали частичку тебя. Вся жизнь осталась там на родной Украине. Новая профессия поможет мне вернутся в скором времени и помогать восстанавливать экономику страны. В Германии меня приютила пожилая женщина которая мне помогает, и я бы хотела работать чтоб помогать ей хотя бы продуктами. На фото ее собаки за которыми я помогаю смотреть | https://drive.google.com/open?id=1qoNX0AJB40wObcxCnS6WarLP8SGY9I8a | ||||
430 | Кузьміна Олена Олександрівна | Я з Одеси. Коли почались сирени у місті, ми з подругами вирішили поїхати закордон. Зараз мені треба важко працювати по 9-10 годин, щоб заробити кошти для себе і сім‘ї, яка залишилась в Україні. | https://drive.google.com/open?id=1rz6wl3c5YmJw4ou_HV6vITSTZEyGKgkF | ||||
431 | Тарахно Любов Іванівна | Ця історія почалася о 5 ранку 24 лютого. Я прокинулася від гучних вибухів за вікном. Почало відчайдушно гавкати цуценя, що спав зі мною. Моя перша думка "Почалось!". Дитина, чоловік, батьки... Куди бігти? Що робити? З балкону було добре видно спалахи, бо наш дім розташований поблизу кільцьової дороги. Дзвінок батькам. Вони не збираються нікуди їхати. Спочатку паніка, а потім жорстке розуміння, що твоя зона відповідальності - дитина. Швидкоруч, на автоматі, зібрані речі, дитина, кіт, собака... Ми вийшли з квартири. Всі сусіди з тривогою в глазах. Ніхто не розуміє що робити, куди їхати. Потім була пробка на виїзд з Салтівки длиною в життя, бо позаду взриви, а ти в машині, в пробці. Сьогодні вже 50 день війни. Скільки добрих людей я зустріла за цей час!!! Вони всі неймовірні!!! Дуже вдячна кожному: Ігор та Світлана з Вінницької області (ви дуже класні!❤️), пані Галина зі Львова ( дуже чуйна і добра жінка), Лєночка (скільки разів за цей час ти мені допомагала!!!🙏), Аня і Крістіан з Chiche (Анечка, ти мій янгол-охоронець🧚), пані Вікторія з Хорватії (це щось неймовірне! за допомогою цієї доброї жіночки, хорватська музична школа придбала гітару для моєї доньки 💛💙). Я впевнена, що ПЕРЕМОГА буде за нами! І кожен день молю Бога, щоб скоріше припинилися ці жахіття! Щоб перестали гвалтувати жінок, знущатись з діточок та вбивати кулею в потилицю чоловіків! Найкраще місто у світі, мій Харків! Тримайся, рідненький! Ми відбудуємо тебе! Як пише Пауло Коельйо, є одна дуже велика сила, яка зупиняє війни і ця сила - Любов! Я точно знаю, що коли я допоможу людині та подарую частку своє любові, то та людина допоможе ще комусь. І так, по ланцюжку, ми здолаємо все! Кохаймося, бо ми того варті!!! | https://drive.google.com/open?id=1RYUmHZOoFbwHNHVSTJZeDLsdIaNhhDdS | ||||
432 | Слаблюк Дарья Сергеевна | Мені 18 років і я приїхала з міста Одеса у Німеччину | https://drive.google.com/open?id=1dhFBdpkod8P-pwUAJm_FbJjpgt5koh1C | ||||
433 | Станіславчук Анастасія Андріївна | Доброго дня, я Анастасія із Одеси. 18.02 поїхала з Україні на відпочинок, та не вдалось повернутися додому. Зараз перебуваю у Швеції, але житло в мене лише на два місяці тут. Далі буду думати куди їхати. В Україні працювала у логістичній компанії з транспортних перевезень. Дуже хочу почати вивчати IT та надалі працювати онлайн. Дякую за допомогу | https://drive.google.com/open?id=1vr35iyx0RvaNQV43KOuIIUBBHKjb829_ | ||||
434 | Марчук Наталія Василівна | Я раніше жила в Києві. Працювала, мріяла і просто була щаслива. Але сталось те що сталось. Я з дитиною була в Києві трохи більше 2х тижнів, але цього вистачило для того щоб дитина боялася будь якого шороху. Тому було прийняте рішення вивезти малого в більш безпечніше і тихе місце. Нажаль дорога була для мене важка, було багато нюансів які згадувать не хочу і ворогу не побажаю. Віримо в те що скоро повернемось в свою оселю. Нажаль моя спеціалізація в цій країні не користується популярністю, тому шукаю можливість навчання і освоєння нових навиків. Оскільки треба жити, адаптуватись до нових умов. Впевнена що все вийде. Все буде Україна! | https://drive.google.com/open?id=1Qr9aAO0IcAJdPL8q1VKzGplyrIvxw3pH | ||||
435 | Марців Ірина Миколаївна | Приїхала до Польщі 15 березня 2022 р. з сином 2 роки 9 міс. Ми проживали в Україні в м. Дрогобич, Львівської обл. Це невелике місто на заході країни. Ми жили в квартирі (типу хрущовка) 5-ти поверхового будинку. В будинку підвальні приміщення не придатні як бомбосховища. І до найближчого укриття пішки 10 хв. Переховувалися ми в коридорі в квартирі. З першого дня війни повітряна тривого звучить по декілька разів протягом доби. Від самого звуку сирени волосся стає дибки. А мій син біг до мене наляканий. І для дитини було важко просипатися серед ночі, або сидіти в коридорі. Тому як правило наше імітоване сховище в коридорі квартири наповнювалося дитячим плачем. Мені було психологічно важко. Пояснити дитині, що так безпечніше було не можливо. Постійний стрес, постійні повідомлення про необхідність спускатися в сховища, плач дитини яка попросту не може зробити, те що просять робити дорослі. Це змусило нашу сім’ю прийняти рішення про виїзд з України мене та мого сина. Чоловік залишився вдома, в територіальній обороні, розвозить гуманітарну допомогу. Про роботу в IT сфері задумувалася ще до війни. І була в пошуку дистанційного навчання та вибору напрямку. Для мене це шанс реалізувати себе, бути корисною, стати фінансово незалежною в сьогоднішніх умовах, допомогти рідним та близьким в Україні. | https://drive.google.com/open?id=1GF-q8sXRQc_giCHd8uUdmdxiNK-AqmCr, https://drive.google.com/open?id=1hEyEWFZUFVZke-NtQf2z1BepCifI3qbK | ||||
436 | Ostapenko Vitalii | I have been on practice at sea when everything started.My mother and brother went to Prague.I joined them after a week because my contract expired. | https://drive.google.com/open?id=1UVTlX8f_wAJNhGgTtpw_PDyBUe20wrJ8 | ||||
437 | Харитончук Наталія Юріївна | Ми змушені покинути своє житло в Київській області, на другий день війни я з сім‘є виїхали на Західну Україну. Згодом я прийняла рішення вивезти дитину за кордон, нам допомогли друзі в Іспанії і зараз Я з сином знаходимся в Іспанії | https://drive.google.com/open?id=1bbdCNN3CRoIEKt5zt4fdAuGxDy5uVyi4 | ||||
438 | Гаманюк Анна Сергіівна | Моя історія почалась з Харкова. Там я жила і працювала останні 18 років. З 24 лютого я прожила ще 2 тижні у місті під бомбардуваннями, після чого вдалось виїхати у більш безпечне місце. За кордон я не захотіла, адже моя домівка - Україна. Тому я обрала більш безпечне місто на заході країни в невеличкому місті Нововолинську, що в 20-ти км від Польского кордону. У зв’язку з переїздом маю необхідність і бажання у зміні професії, здобутті нових знань і своїй реалізації. Буду вдячна за можливість навчання і працевлаштування у майбутньому! | https://drive.google.com/open?id=1cr3rSUGpxmLTwJkreFHSFw3cantAK43f | ||||
439 | Сліпущенко Ольга Анатоліївна | Моя доля як у більшості жінок ,які покинули Україну,насправді жорстка. До війни ми жили у місті Херсон, який на сьогі і досі знаходиться під опупацією, дуже сподіваюсь що не на довго. Але в меня 2 діток,то мій чоловік вирішив,що краще буду покинути нам країну на деякий час,так як старша донька, ій 5 років дуже ємоційна , то ми будемо змушені підтримувати іх стан задовільно за допомогою психолога, а в аккупаціі нам буду тяжко вирішувати питання іх ємоційного здоров'я. Я з дітьми поїхала до Італія,до подруги,але віявилося,що дружба під час війни не така і дружба , бо в мене ще є двое діток ,синові зовсім скоро буде 4. На разі,до війни я розпочала курс іт ,але тепер немає коштів на продовження навчання ,тому вважаю що це дарунок долі ,ваше оголошення про навчання ,так як італійська мова іде повільно ,то англійську знаю добре але знайти роботу зі знанням англійської в Італії то є фантастика ))) | https://drive.google.com/open?id=1yfh6UT1jbZpHWD97s56WpTzFn61DapNA | ||||
440 | Кайдан Эдвард Александрович | Я с донецкой обл, г.Славянск, уже второй раз я начинаю с нуля строить свою жизнь. Аналогичная ситуация была в 2014, и снова в 2022. Тогда с 2014 я участвовал в культурном возрождении области. Были оффлайн проекты. Теперь война подвела меня к тому, что нужно все таки уходит в онлайн и развиваться там) | https://drive.google.com/open?id=1DJc4rkQmue9SrQL4WNpE-2zGQ6Mo-4VO | ||||
441 | Кириченко Валерія Павлівна | Я та моя родина - з Маріуполя. Багато років я жила та працювала в Києві, і на момент початку війни була там. А моя сім'я у Маріуполі. У перший день війни я поїхала до друзів. На ранок, після ночі без сну ми вирішили рушати за місто, у будинок тата моєї подруги. Там вже була її сестра з чоловіком та дітками. Кожен день ми проводили із телефонами у руках, читаючи новини. І, звичайно, на постійному зв'язку із рідними на Донеччині. Після довгих вагань, сестра моєї подруги вирішує рушати за кордон, адже щогодини новини не втішали, а лякали. Вона мужньо бере на себе відповідальність сісти за кермо і везти нас. Першого березня ми з дівчатами та дітьми рушили на кордон із Молдовою. А вже другого березня я втратила зв'язок із родиною. Здається, я постаріла років на п'ять. За три доби ми були вже у Німеччині, поблизу Лейпцига. Майже два тижні я не знала, як вони. Але я дочекалась того найжаданішого дзвінка! Подзвонив тато і сказав, що все добре, вони на дачі. Вони були без світла та зв'язку і навіть не уявляли, що місто у блокаді. Чудом вони змогли прорватися та виїхати до Дніпра. Потім багато розмов та рішень. І ось нарешті, моя мама, тітка з братами та бабуся також у Німеччині. Я залишила свій прихисток у Лейпцигу та вирушила до своїх на Північ Німеччини. І я пишу цей текст вже поруч із ними. | https://drive.google.com/open?id=1el58wyhv0C9upsNoJdoOjsRzjNIW0pdo | ||||
442 | Мельник Катерина Сергіївна | Привіт. 23 лютого я готувалась до першого робочого дня на новій роботі. Я була дуже щасливою, адже довгий час не могла знайти саме те, що було б мені до душі і нарешті знайшла! 24 лютого я прокинулась о 7:00 від дзвінків близьких зі словами «Збирай речі. В Україні почалась війна!» Не повірила. Не може такого бути. Це все паніка. І почала збиратись на таку бажану роботу. Але близько 7:30 за моїм вікном пролунав вибух від якого затрусились вікна і весь будинок ( я живу на 8 поверсі). І я зрозуміла: це не жарти. Потрібно ховатись в укриття. 2 дні ми жили під звуки сирен, без сну, п’ючи валеріанку через кожну годину , не відриваючись від новин ні на хвилинку ( щоб якщо раптом щось-бігти в укриття). На 3 день я зрозуміла, що фізично і морально не витримую страху. Остаточно прийняла рішення виїхати, коли ми йшли по вулиці,щоб забрати інші речі, почули сирени, сховались в підвал і знову почули вибухи. Війна це страшно. Але життя продовжується. Тому я дуже сильно хочу освоїти навики веб-дизайну, щоб заробляти кошти. В тому числі щоб допомагати своїм рідним, які залишились в Україні. Платформу, на якій буду продавати свої вміння як професіонала уже знайшла і зареєструвалась . Залишилось лише навчитись і почати працювати. Дякую величезне за таку можливість! З нетерпінням чекаю відповіді. | https://drive.google.com/open?id=1bHG-5bnwX7aVhol5NW_WOGN3Lr3D72Zg | ||||
443 | Репічєва Вікторія Ігорівна | Наш переїзд був дуже довгим. Виїхали ми в суботу, і за перший день ми проїхали 150км за 12годин. Другий день був більш менш легкий, але було дуже багато авто на дорозі. Приїхали на Західну. Буди там декілька тижнів. Потім вирішили їхати за кордон, щоб знайти роботу. На кордоні були дуже здивовані, приємно. Тому що не очікували таку підтримку від людей) Нам домогли с транспортом, дали продуктів. В усіх питаннях дуже допомагають, намагаються зробити будь-що) Зараз ми приїхали в Литву. Намагаємося жити далі) | https://drive.google.com/open?id=1uZpbS6Mc2lgwZB4R-u7zCNRX_ax2CX3V | ||||
444 | Браткова Дар‘я | 24-го лютого життя моєї родини змінилось назавжди. Коли о п’ятій ранку пролунали вибухи, часу на роздуми не було. За півгодини зібрали документи та мінімум речей, виїхали в Румунію. Ніяк не хотілося вірити, що насправді почалася війна. Були впевнені, що все швидко вирішиться і ми повернемось. Лише з годом стало зрозуміло, що ближайшим часом це неможливо. Хоча зараз знаходжуся в Іспанії, кожного дня чекаю повернення додому | https://drive.google.com/open?id=16QF7jF9zdV-ovv2yY8I-P5U6R80uiVSy | ||||
445 | Воронов Денис Сергійович | Коли рашистські солдати прийшли під Київ, то почали бомбити північну частину Києва у зв'язку з чим довелося вивести свою сім'ю і виїхати самому в інше місто. За кордон не виїхав. Чекав повістку, яка не прийшла | https://drive.google.com/open?id=1dyDvmSSWAZQXQ6VIa_mWJXvpo2LtHvXd | ||||
446 | Залещенко Лия Геннадиевна | Украину не покидала, переехала в другой город, где также все начинать нужно с самого начала. | https://drive.google.com/open?id=1bYuauzzDHd-8eGYywVDBnNJ10Bi6kxcr | ||||
447 | Гололобова Тетяна Вячеславівна | Доброго дня, я родом з м. Дніпра, коли почалась війна моє життя повністю змінилось.. Я жила біля аеропорту, тому все чудово чула. Мама зателефонувала о пів на 6 ранку і сказала, що почалося.. З перших днів ми з рідними почали готувати їжу для ТРО, я також розвозила їжу, тобто допомогала, як могла. Тато (військовослужбовець) не радив виїзжати в перші дні, бо було небезпечно зі станом на дорогах, але коли 12 березня знову почали обстрілювати наше місто, вирішили терміново покинути місто. Виїхали до знайомих у Румунію, вивезла свою сестру, брата жінку та їх дітей. 24/7 у новинах, діти постійно питали чи ми будемо жити завтра, і всі питання в цьому плані. Татові та моєму брату потрібно було спорядження, тому їздила до Турції, щоб їх повністю одягнути. Вірю у краще, ми обов’язково переможемо, Слава Україні. | https://drive.google.com/open?id=1a-wjDbdxIIY38zRhJ3PTTuEvWXr4YBoM | ||||
448 | Комарова Марія Валеріївна | Я з дитиною 4 роки, вимушено переїхала з Києва до Іспанії не маючи ні плану не можливостей. За 3 дні ми подолали 5 країн, без ночівель з транспорту на транспорт. Добирались усим чим можна і авто і буси і літак і потяги. Наразі, ми живемо в центрі для біженців. Я працювала в сфері маркетингу майже 10 років, після початку війни мені роботодавець просто помахав ручкою... У мене зараз є проблема з мовою, без знання мови навіть на елементарну роботу не влаштуєшся. Хотілося б змінити спеціалізацію щоби могти працювати онлайн бо жити якось потрібно, потрібно ростити дитину і по можливості дати їй саме необхідне. Ми майже без речей та без можливості орендувати житло. | https://drive.google.com/open?id=15opjNk_nsEIkW_V721az6oV25mRjCQU-, https://drive.google.com/open?id=1GpqjKNXI_MWDU-u-HwEUNvy1uRxRvCg-, https://drive.google.com/open?id=1ImMKJJHmX8X2Zex33kUMpSpx7NBrBWdR, https://drive.google.com/open?id=1ukjBLFYChtTYiiVadxtwEO51grn8ZhQS | ||||
449 | Карпенко Марина Євгенівна | Як і багато інших сімей 24.02.22 прокинулась о 5 ранкк від гучних звуків вибуху в Києві. Першим ділом почала телефонувати дочці та мамі, які були в м. Полтава. Було дуже страшно, що не буде зв‘язку і не зможу попередити дочку про небезпеку. Дозвонилась мамі і попросила приїхати до дочки. Сама залишилась ще на день в Київі з надією, що все зуінчиться. Але вранці 25.02 в кілометрі від будинку впав збитий літак, лунали постійні тривоги. Тому було прийнято рішення їхати до дочки в Полтаву. Декілька днів жили у подруги та згодом після постійного безсоння вночі та ховання в підвалі з подругами та дітьми поїхали до Польщі. Вранці приїхали до вокзалу, простояли декілька годин в очікуванні поїзда та нарешті нас «вкинули» в вагон. І там почалося справжнє пекло. Людей було дуже багато. Їхали 15 годин стоячі один біля одного. Коли вийшли у Львові раділи, що стали на землю. Але наша важка подорож на цьому не скінчилась. Далі довелось стояти в черзі на потяг до Польщі з 1:00 ночі до 10:00 ранку. Діти спали на підлозі на вокзалі, дорослі стояли в черзі. Коли нас посадили в потяг до Польщі ми були щасливі, оскільки нас було 9-ро в одному купе. Це вже не стоячі. Так ми їхали ще 1 добу. В Польщі ще була 1 пересадка і нас зустріла на 3 добу після початку подорожі подруга. На всьому шляху нам дуже допомагали волонтери та прості люди. Дівчата залишились в Польщі. А моя з дочкою дорога продовжилась до Німеччини через декілька днів відпочинку. Вже було не так важко. Ми їхали поступати в циркову школу для продовження тренувань дочки. Живемо в Берліні. Зараз вже в безпеці! | https://drive.google.com/open?id=1tc7GQZNkM9g8j5U4DHG5_iVc7CG_MExT | ||||
450 | Юсим Дар'я Олегівна | В перші дні після початку війни, ми з сім'єю покинули дім в Черкасах і вирішили їхати на захід. Через 1 день в дорозі, купу машин і неможливість знайти житло, ми вирішили виїхати за кордон. День в дорозі, ще день очікування на кордоні і ми опинилися в Молдові. Звідти без зупинки дісталися до Будапешту, загалом провівши 3 дні в машині. Спочатку ми думали що перечекаємо десь поряд, але там вже вирішили їхати в Італію до друзів батьків, які згодилися нас прийняти. | https://drive.google.com/open?id=1QnPBH9RhMIUj6dBa03HDhArbeCgHISV1 | ||||
451 | Горяна Дар'я Володимирівна | Я з міста Дніпра, була вимушена покинути рідну домівку з рідною малою сестрою, на жаль, батьки залишились вдома. Наша подорож була довгою, мали багато пригод в дорозі, шукали житло та намагаюсь знайти роботу задля того, щоб заробляти кошти на нас двох, батьків, рідних( всі вони не працюють) та на допомогу ЗСУ. Зараз я в Німеччині волонтер, викладаю танці для українців безкоштовно та допомогаю готувати гарячі обіди для українців. Проте в Німеччині знайти роботу дуже важко, і буквально за місяць до війни я записалась на курси по QA, але через війну так і не почала займатись, проте мрія оволодіти цією професією все ж таки залишилась. Буду дуже вдячна, якщо мені зможуть надати ці курси ! | https://drive.google.com/open?id=1Nem4w6b8Z3qhzyTgPypAg_GjXSi61XGM | ||||
452 | Росохач Інна | Переїхала до родичів подруги в Іспанію після початку війни, так як до рідних дороги не було, поки маю де жити але це не надовго не маю роботи, попередня робота була адміністративна, наразі маю необхідність змінювати професію, бо потрібно якось заробляти на життя. | https://drive.google.com/open?id=1d2JqHwm1rf4_lQscTdPE33EyIl6xViTl | ||||
453 | Смолякова Єлизавета Сергіївна | Я з міста Сєвєродонецк, що на Луганщині. З 24 лютого кожного дня ми чули вибухи та читали жахливі новини. Спочатку ми жили вдома та деколи можно було купити продукти. Через декілька днів війна прийшла в моє місто. Ми були вдома на той момент, коли снаряд приземлився в мій двір та скло на балконі посипалося в мене на очах. Я разом с батьками була вимушена ночувати в підвалі школи, через деяких час в нас почала закінчуватися їжа, згодом снаряди прилетіли у школу, вимкнувши всі комунікації. Боявшись виходити навіть на вулицю одного ранку, перед 8-им березня ми з мамою вирішили рушати з міста, бо руйнування вже були жахливі, моє місто і надалі руйнують кожного дня. Збирали речі ми за 10 хвилин перед тим як їхати. Залишивши рідного батька та улюблену кішку, ми їхали 33 години на евакуаційному поїзді до Львова, не маючи води та продуктів, ховалися на підлозі під час сирен у Харкові та у Києві, не маючи навіть туалету у вагоні. Ще одну добу ми добиралися до Варшави, яка вже на той момент була переповнена. Я з мамої на свій страх та ризик вирішили їхати далі, обрали Німеччину, бо в цій країні є виплати для біженців, за які ми б могли прохарчуватися, до коштів не має, всі лишилися без роботи.. | https://drive.google.com/open?id=1ZcQOiCX8K2DNEqXmJJt3gVeuCiinzULy | ||||
454 | Карась Євгеній Сергійович | Я працював в готелі на курорті Шарм Ель Шейх в Єгипті з українськими туристами і з початком війни втратив роботу і був вимушений залишити Єгипет, в пошуках подальшого житла і працевлаштування. Я прилетів в Іспанію тому що це єдина країна в якій в мене є знайомі в яких я і розмістився на перший час. Я ще поки не знаю мови, але шукаю навчання і роботу. | https://drive.google.com/open?id=1Wq3iUOdP8DLQK6lDRgr0R8xzjza-V74s | ||||
455 | Робул Наталія Сергіївна | 24 числа ввечері чоловік вирішив що нам разом з дитиною (2 роки) буде краще поїхати до родичів в Чехію, так як переживав за мою та дитячу психіку та стан зродоров‘я. Їхали 3 доби. Дуже важко, але це краще ніж сидіти в підвалі. Чоловік зміг довести лише за 20 км до кордону, далі йшли пішки, дуже повезло що трохи потеплішало і не було холодно. Люди поїли чаєм і пригощали супом. | https://drive.google.com/open?id=11-n3XdRxIgnm9exus878BkxQpgMAo1Ua | ||||
456 | Іванова Анжеліка Юріївна | Ми з подругою з міста Суми.. в перший день дізнавшись, коли була війна, наші войовничі хлопці, сказали нам зібрати речі і вони відвезуть нас за кордон. Ми довго їхали через міста, після цього потрапили на кордон. Черга була 18 км. Ми стояли та чекали, нас було 5-то дівчаток, пілся цього наші хлопці сказали нам, що буде швидше якщо підемо пішки. Ми попрощалися з нашим хлопцями, обійняли і з думками, що ми скоро їх побачимо, забрали свої речі ( багато не брали, того що думали що скоро повернемося) і пішли пішки 6 км. Дійшовши до кордону, ми побачили як чоловіки прощаються зі своїми дітками та жінками. Плач дітей, жінок, чоловіків, це все морально вбиває… Після на кордоні с Польшею, нас прийняли добре, вода, їжа… дякуємо полякам, після ми поїхали ночувати в якесь місце, лише знаю місто Ржешів. На ранок, ми дізналися що Ірландія відкрила візи для українців, зібрали речі, купили квитки на останні кошти. Зібрали речі пішли на Вокзал Ржешива і там волонтери люб’язно довезли гас до Кракова, після цього ми переночували в аеропорту і на ранок полетіли в Ірландію. В цій країні волонтери нас зустріли дуже добре, пілся оформлення всіх документів надали нам житло, їжу та одяг. Зараз ми в безпеці, але більше за всього я переймаюсь за свою родину, адже зі мною вони їхати не захотіли. | https://drive.google.com/open?id=1GaIbjRmyScVcWpIYL137spi5B9zjkbBD | ||||
457 | Іванцова Євгенія Анатоліївна | Привет! Я из г. Макеевка и "война" вошла в привычку.... В 2014 году я заканчивала магистратуру по "серьёзной специальности" ! И раздумывала стоит ли идти в аспирантуру. Каждое утро я ездила на учёбу. Как все студенты, невыспавшаяся и немного опаздывающая на пары. Я помню то утро... Дремая в дороге, я почувствовала, что автобус слишком долго стоит на остановке. Нехотя я приподнялась посмотреть на какой мы остановке.... автобус стоял на въезде в Донецк, а вокруг были мужчины одетые с ног до головы в камуфляжную форму, с автоматами и преграждали путь. Откуда то появился блиндаж, накрытый комуфляжной сеткой, сваренные "снежинкой" четвертинки рельс и автоматчики. Я ничего не могла понять,кто они и как появились в Донецке???но в тот момент жизнь миллионного города изменилась и моя тоже. Потом я узнаю, что далеко не в последний раз. Я уехала из Донецка через 2 месяца, на последнем поезде на 2 недели, переждать... За 8 лет события тех дней начали забывать, жизнь восстанавливаться. Я жила в Буче. Ох Буча, красивый котеджный городочек. А парк?обожаю его. Газончики, красивые дома и земля по цене "для избранных" . Мой личный рай под Киевом. 24.03- у меня это дата отрицания реальности. Я не хотела в это верить. Утром я выехала в командировку, в 6 утра позвонил начальник и сказал о том, что началась война, на работу мы не выходим. О том что было дальше все знают...я держалась и старалась не впадать в панику, у меня твёрдый характер, кто меня знает -может подтвердить. Я старалась помочь тем кому, тяжелее чем мне, помогала волонтёрам. Но... ситуация с работой и в городе ухудшилась. Мне пришлось уехать. Приютили меня Нидерланды. Вот я в неожиданной стране, очень далёкой, одна и с ограниченным бюджетом, жилье на 2 месяца.... | https://drive.google.com/open?id=12aDP_2yWgECg-RgxGcLawJMSunM2McCm | ||||
458 | Іванченко Марк Андрійович | Всім привіт , мене звати Марк ! Я з невеличкого міста Вишгород , яке знаходиться неподалік від Києва , Бучі , Ірпеня та Гостомеля Ми всі зараз знаємо як "врятували " ці міста і вишгордський район , Катюжанка в якій закопували трупи воєнних на території школи , Димера там де підірвали міст для того щоб російська армія не пішла далі . До війни я працював бариста в крутій кав‘ярні нашого міста , вчився в 11тому класі та плідно готувався до ЗНО , чекав свій випускний та насолоджувався життям . І ось ранок 24 лютого 5:50 ранку я прокидаюся від того що в моїй кімнаті тремтять вікна від вибухів , я прибіг в кімнату батьків , та в цей час наші телефони вже розривалися від дзвінків друзів та родичів , всі як один кричали в слухавку ПОЧАЛАСЬ ВІЙНА . Перші 3 дні війни були найскладнішими , над нами літали вертольоти яких збивали над вишгородським водосховищем , винищувачі які намагалися знищити дамбу . Перші два дні ми прислуховувалися до кожного пострілу і бігали в погреб , тому що не побудували підвал в будинку та сиділи там годинами , так як у будинку було небезпечно ховатися , і як результат , на наступний день майже всі захворіли , тому що у погребі було дуже сиро , і холодно . На наступний день ми переселилися до підвалу наший знайомих і жили там 10 дорослих , та 6 дітей . Сиділи ми там до 7 березня , але у Вишгороді лишатися було вже небезпечно і ми не витримали і поїхали на західну Україну до Тернополя , дякувати богу у наших друзів там дача , але виїхали не всією сім‘єю , це було найприкріше з усіх подій , але дякувати богу всі живі та здорові . В Тернополі ми сиділи до 10того квітня , поки не прилетіло в Тернопіль , та вирішили їхати далі в Іспанію . Зараз ми тут вивчаємо мову , та дуже сильно хочемо додому . Мої батьки можуть добре мене утримувати , але дуже звик бути завжди при ділі та працювати з 14 років собі в задоволення . Я мрію повернутися до нормального життя , але ця клята Війна зруйнувала моє нормальне життя і це буде пляма на серці КОЖНОГО Українця ! | https://drive.google.com/open?id=1Xk4UaEOhh3lnNpyEa3AkdqPpX6J--kO5, https://drive.google.com/open?id=1fhTqsIvSvrDBT2xTF_c_gcArDNhFT3PA, https://drive.google.com/open?id=1-uAp3IERZ6OPG5oZC5TMrA1nB12y-II2, https://drive.google.com/open?id=16CNMpYfB2wkkpO5Vr0SdOvnK7JUdtMer | ||||
459 | Давиденко Інна Миколаївна | Моє рідне місто з яркого довелось виїхати це Харків. Жили ми в найбільшому в Україні спальному районі Салтівка, яркий з першого дня війни потерпає від обстрілів. Маю двох синочків 5 і 12 років, ми сиділи 8 днів в коридорі чули весь час обстріли, іноді дуже близко, дрижжали шибки і стіни. Коли вибухи були дуже близко, бігали в підвали. Біля будинку почали з'являтись снаряди, не розірвані. З'явились труднощі з продуктами, з гігієнічними товарами. Діти боялись всіх звуків, бігли ховатись, ми не витримали, та вирішили виїхати. Наші родичи живуть в Сумській області, вони в той час були в окупації, до них ми не могли поїхати. В Німеччині живе моя хрещена мати, тому прийняли рішення їхати до неї. Мій чоловік залишився в Україні. Ми дуже хочемо з ним зустрітись. Але всі ми живі і дякуємо Богові за це. | https://drive.google.com/open?id=1sKPIgyztM1QCVzMgshrGrzV-7khPn7oI | ||||
460 | Пахомова Наталія Вікторівна | Моє ім'я Наталя. Я маю двох чудових синів - 16 та 7 років. Наша родина щасливо жила в маленькому містечку Щасливе, в передмісті Києва. 24 лютого біля 5 ранку ми прокинулись від звуків вибухів, мені досі моторошно, коли згадую ці відчуття. Старший син дуже злякався, його нудило від страху і наступну добу він не відходив від мене, спав вдягнений і благав уїхати... Ми вирішили переїхати на Західну Україну, пробули там деякий час, доки родичі з Канади не запросили нас до себе. Вже біля місяця ми знаходимся в Торонто, брат мого чоловіка працює в QA - він і запропонував мені спробуватись в цій галузі, я продивилась декілька онлайн уроків по цій специфіці і вважаю, що зможу працювати як тестер. Мене також дуже цікавить WEB design - це моя давнішня мрія, я непогано малюю і люблю вигадувати картинки та зображення, але мені здається - на те, щоб навчитись QA піде меньше часу - в мене його не так багато, зважаючи на мій вік і необхідність виживати в цій дорогій країні. Як би не вирішилось моє питання - дякую Вам за таку ініциативу - допомогати українцям, які вимушені міняти свій уклад... | https://drive.google.com/open?id=1r5PRptSfIaH910hCLaLANh_UWF2NByMy | ||||
461 | Шматько Альбіна Ігорівна | 24.02 о 5 годині ранку, я зі своїм партнером, почувши вибухи недалеко від дому, як мені здалося, зібрала декілька комплектів речей та документи за 15 хвилин і поїхала з Києва на Західну Україну для можливості збереження свого життя від чогось неминучого, страшного та глобального. Вже о 6й на виїзді з Києва утворився затор і щоб захистись від можливих небезпек на дорозі - вирішили перечекати у найближчому бомбосховищі і звернули у напрямку села Чайки. Там ми зустріли людей, які запросили нас до квартири, накормили та навіть залишили на ніч (доброта людей продовжує вражати). Вночі ми вирішили їхати до Львова, де вже нас чекали в готелі - компанія мого хлопця профінансувала релокацію у це місце. Після місяця проживання там, намагання зібрати себе і осмислення, що робити далі, я зі знайомою вирушила до Лодзя (Польща). Там же я дізналася, що моя компанія припинила зі мною співробітництво, без можливості виконати свої зобовʼязання тут і зараз. Це один з тих факторів, які форсують мої спроби розпочати нову діяльність. Зараз черговий етап осмислення, пошуку можливостей та рішучих дій. Спробувати діяльність у сфері IT планувала ще до початку невідворотних дій, які почалися 24 лютого. 22 лютого мені запропонували заповнити заявку на участь в курсі QA, який пропонувала IT компанія і саме тоді я вирішила, що можна почати з цього. На жаль, ми знаємо, що сталося потім. Зараз же, дуже хочу використати наявну можливість, щоб спробувати вивчати IT сферу та досліджувати власні можливості. | https://drive.google.com/open?id=1SeNSXYHf87XP4yWZsJqX3eCKtnzVwAXF | ||||
462 | (Derkach Oksana) Деркач Оксана Святославівна | 24 лютого в місті Луцьку, де я проживала з сімєю пролунали перші вибухи. Моя донька і я з чоловіком дізналися про те, що на Україну розпочався воєнний наступ. Задля збереження життя та здоровя нашої сімї- ми були змушені покинути територію України та приїхали до Італії. Я за освітою психолог, мала бізнес повязаний із продажами в Україні, але даний момент втратила його, бізнес довелося згорнути. Як психолог також зараз не працюю, оскільки відсутність знання мови не дозволяє працювати за спеціальністю тут. | https://drive.google.com/open?id=1pRuWm2RaQ3IUreqEif9SWGisvSyGQ1mn | ||||
463 | Безсмертна Євгенія Ігорівна | 3-го березня ми з моєю маленькою донькою з третьої спроби змогли сісти на поїзд Київ-Івано-Франківськ, взявши з собою маленьку сумку з речами та рюкзак з їжею. Ми залишили в Києві все, наших рідних, свій дім, друзів, наші спогади, приємні миті, наші душі. В нашому купе їхало 14 таких самих як ми, змушених тікати від війни, українців, у коридорі вагону також були люди, повністю заповнений поїзд. Моя донька дивилася у вікно і казала що це така весела пригода, ми покатаємося на поїзді та повернемося додому. Я посміхалася їй, намагаючись не показувати того смутку, який мала на душі, від відчаю який я відчувала покидаючи свою домівку. Ми проїхали 10 годин, проїжджаючи зупинки в поїзді вимикали світло щоб не стався ворожий обстріл. В темряві всі сиділи тихо, ледве стримуючи подих. О 12-й годині ночі ми приїхали до Львова. Там було дуже багато людей, дітей, величезні черги українців які також намагалися врятуватися від жахливої війни. В такій черзі на вулиці ми провели 4 години в очікуванні поїзда до Польші. Потрапивши в цей поїзд ми очікували ще 2 години доки спочатку розсадять людей, потім заповнювали вагони стоячими місцями, потім тамбури, там теж їхали люди. Поїзд на Пшемисль їхав 17,5 годин. Це була одна з найтяжчих подорожей у моєму житті, та ще й з тяжким серцем. По приїзду до Польші нас зустріли волонтери, дали гарячого чаю та канапки. Далі на нас чекала трьох годинна подорож до Любліна де нам дали прихисток на одну ніч. Доїхавши до місця призначення ми просто звалилися не відчуваючи ніг і я перший раз за 3 доби змогла поспати. Зараз завдяки добрим людям ми проживаємо в Польші, маємо тимчасовий захист. Віримо та надіємось на нашу велику перемогу. Слава Україні! | https://drive.google.com/open?id=1UGv_wtNOX5hKnDufBP5vBWFASBB6WBcA | ||||
464 | Брусенко Максим Алексеевич | 4 марта в 22:00 рядом с нашим домом был сильный взрыв, моя мама дрожала от страха. После этого дня, было принято решение уехать. Собрали вещи за пару часов и на следующий день в 7 утра мы выезжали: (я и мама) на Полтаву(уезжали мы с Харькова) спустя 4 ночи мы добрались до Львова, там решили куда ехать дальше. Вот так, спустя время, мы добрались до Испании. Тут трудно освоиться, нет никакой схожести с моим родным языком - украинским. И другой менталитет. | https://drive.google.com/open?id=1hpXOzZzEddA7GcyN-5FCbrA4RVs3ldUe | ||||
465 | Новак Анастасія Валеріївна | Виїзд за кордон був вирішений спонтанно, тому що покинувши сім'єю наш будинок, ми опинилися на західній Україні, думали, як бути далі. Так як в мене є молодша сестра, ми з батьками вирішили, що я маю з нею виїхати за кордон. Дуже було страшно їхати в іншу країну, де не знаєш нікого, не знаєш мови, по суті в нікуди, але якби не брат, що знаходився за кордоном, напевно, ще страшніше було виїжджати. | https://drive.google.com/open?id=1OYqUsSQkOrPPihySZpP_qMAknEiiMSV8 | ||||
466 | Гук Анна Андріївна | Моя история не является какой-то супер особенной. Я жила в Киеве снимала комнату в квартире, и работа в частной детской клинике оператором в контакт центре. 24.02 работа моя закрылась и первую неделю мы прятались дома с моей соседкой по квартире. Спустя неделю жизни в ванной( там мы прятались когда была воздушная тревога, по правилу двух стен) соседка по квартире решила выезжать и мне предложила с ней. Так как у меня нет родственников в Киеве и оставаться одной в квартире мне было страшно, я решила ехать с ней. В маленькую сумочку собрала необходимые вещи и документы, добирались мы двое суток на поезде стоя. И вот я в Польше, жилье мне временно предоставили, пытаюсь учить язык. Но работу пока найти не получается. IT технологии сейчас очень популярны и развиты и можно работать удалённо, поэтому если есть возможность я бы ней воспользовалась и освоила новую профессию . | https://drive.google.com/open?id=1RSwg1y_foB39N4j8n61vAMdmmPk9CtIq | ||||
467 | Колєва Каріна Вікторівна | Доброго дня! Мене звати Каріна. До 24-го лютого я мешкала у Києві та працювала менеджером з продажів. Після початку війни я провела ніч у метро, а потім поїхала до батьків в Одеську область. Хоча зараз ситуація в області контрольована, але відсутність роботи та періодичні постріли в Одесі та області змушують мене збирати речі за кордон. Сподіваюсь тимчасово. Вірю в перемогу! Все буде Україна!:) | https://drive.google.com/open?id=1VJJgwlyvF4Aihsju2BFMbK4UmBByy8IA, https://drive.google.com/open?id=14ssm-Fb9oQrZwwoIJw8nExu-c7LZvgeP | ||||
468 | Афоніна Оксана Сергіївна | Я була змушена покинути Україну, адже я втратила можливість заробляти. Я була дуже налякана війною... Я маю батьків у Україні, вони там залишились. Я поїхала закордон щоб мати змогу їх утримувати. | https://drive.google.com/open?id=17EGjDSXmOqxUP4RJtL0wHwrlqoQhqKVl | ||||
469 | Болгаров Артём Сергеевич | Поездка за границу, произошла неожиданно для меня. Я с семьёй скрывались от бомбёжек в подвале дома соседнего двора. Из своего дома мы ушли, поскольку по нему проходила первая линия обороны. Сидеть в квартире на седьмом этаже было опасно. Прилетали мины и танковые снаряды. На первых порах в соседнем дворе было тихо. Но, через несколько дней линия боёв переместилась и семья не могла пять дней выйти из убежища. Настолько сильными были обстрелы. Перешли на гречку с водой, потом на воду с сахаром. В итоге я потерял 5 кг, мама 19, папа стал с трудом ходить.Это была крайняя точка, которая не оставила нам выбора. Мы решили вернуться домой. Пришлось выходить из убежище рано утром, когда враг был не сильно активен Недалеко разрывались снаряды, но мы как могли продирались к родному дому. Мы жили в девяти этажном доме гостиничного типа. Когда мы подбежали к дому увидели обугленное крыло Алания и перепуганные лица соседей. Говорят,что враг с минуты на минуту будет сжигать дом полностью. У,на не осталось выбора, нам пришлось оставить дом, одежду, ценные вещи и даже некоторые документы и мы пошли в другой район города, менее безопасный. Когда мы шли, навстречу нам с шипением пролетели вражеские снаряды. На дорогах были уложены танковые мины. Отец с трудом шёл. Я переносил свои вещи, потом помогал ему. Машиной нельзя было воспользоваться, потому что в городе не осталось бензина и каждая машина могла быть расстреляна. По дороге мы узнаём,что организовывается эвакуация горожан. Так с бутылями воды, недоваренной картошкой и топором мы оказались в другом городе. Где не так опасно. Для родителей мы сняли квартиру на время,пока наш город начнет восстанавливаться. Но, большие заводы которые были кормильцами нашего городампревращены в груду металлолома. Не подлежащего восстановлению. Я на заводе работал инженером. Я решил искать работу инженера в Германии. Но, перед началом войны я описывал идею, что хочу создать сайт с базой полезных материалов для инженерно-конструкторского персонала. Поскольку, необходимвх ресурсов на просторах интернета для конструкторов практически нет. Сейчас по дороге в Франкфурт на Майне, обдумываю, как работать на пользу не только себя и своей семьи, но и людей Пусть у всех сбываются мечты. И пусть будет мир! | https://drive.google.com/open?id=1ZnYb9AbhBRLzrcDCF0R-2p6_bVJaFMfe | ||||
470 | Якименко Анжела Віталіївна | 24 лютого життя кожного українця змінилось.... И моє теж.. Перші дні не могла усвідомити, що все навкруги не буде як раніше. Я не могла уявити як я буду жити, де, коли зможу повернутись додому і чи зможу взагалі. Я люблю подорожувати та відвідувати нові країни, але зараз маю єдине бажання - скоріше повернутись додому, в рідний Київ. Це все має бути сон... І от страшний кошмар, який мав залишитись лише кошмаром, збувся. Я маю покинути дім. Евакуаційний поїзд Київ - Львів, найцінніші речі, які помістились в одну валізу та рюкзак з однозначною думкою: "літні речі не знадобляться, бо тоді я точно повернусь додому". В той день я зрозуміла та на власні очі побачила глобальність та жахіття того, що відбувається у нас в країні. Зі мною разом сотні таких же людей. Хтось знає куди їде, а хтось - ні. Я ще не знала. Спочатку думала, що зупинюсь у Львові, перечекаю там де більш безпечно і повернусь додому. Якби ж...Коли зрозуміла, що в Україні нема жодного безпечного місця, бо ніколи не знаєш, куди прилетить, я прийняла рішення виїхати за кордон. Було страшно і боляче. Але заспокоювала і заспокоює зараз лише одна думка: "Як тільки почую по новинам про нашу перемогу, як тільки стане безпечно, я одразу повернусь додому, без жодних вагань, на першому ж поїзді, бо там моє життя, всі близькі мені люди". Я виїхала до Польші. Але я щодня відчуваю, що я серед своїх людей. Коли виходжу в магазин, чую українську мову, на кожній вулиці, на кожному автобусі - український прапор, українські пісні лунають повсюди. Нас підтримують як можуть. І все те, до для нас робить весь мирний світ додає мені ще більшої гордості, що я українка, що я маю бути сильною, що я обов'язково маю повернутись та допомагати своїй країні. | https://drive.google.com/open?id=1RAtcdV8iih2Bi0dIuzYyrzx3zVrXaifw | ||||
471 | Войціцький Сергій Юрійович | Разом з дружиною заздалегідь була запланована поїздка на 23 лютого за кордон. Прибувши в Грецію зрозуміли, що в Київ повернутись небезпечно. Вирішили залишитись тут, але роботи за спеціальністю знайти не вдалося, тому вирішили спробувати себе в чомусь новому, завжди багато працював з комп'ютером, подобалась відділена робота, хочу освоїти нішу ІТ. | https://drive.google.com/open?id=1zOPH9zQx7hNqITUvQfKcxc1ccONiqA7h | ||||
472 | Дутко Інна Василівна | Після початку повномасштабного вторгнення РФ я з донькою змушені були покинути наш дім, рідних, домашніх улюбленців та шукати прихистку за межами України. Нас прийняли родичі у Німеччині де і зараз проживаємо. Цей вимушений крок я робила свідомо, так як знаходить в Україні було небезпечно і я, як мама, в першу чергу, зобов’язана захистити свою дитину та забезпечити її безпеку. | https://drive.google.com/open?id=1WYwB3KLV_gs3oU3ZwEco5k4XhMMyJBC0 | ||||
473 | Saramkov Vladyslav | В первых числах марта я покинул Украину и жил в Молдове месяц. Постепенно начал делать визу в Канаду. Где-то с середины апреля я в Канаде. Я хочу работать выучиться и работать QA. Я буду прилагать максимум усилий к этому. | https://drive.google.com/open?id=1kl5QrAbQerCBIAXsRy-T-lN6Fql4hBQ9 | ||||
474 | Юсим Наталія Леонідівна | В першу добу війни одразу покинули дім в Черкасах на машині. Думали їхати на Західну Україну. Але в дорозі після Вінниці було велике скупчення на перехресті. По обїзду потрапили на кордон з Молдавії. І за запрошенням друзів з Італії приїхали до них. | https://drive.google.com/open?id=1hQAR-H_17Em6IK9s8wl770fJmzJdYKRS | ||||
475 | Полякова Ірина Володимирівна | До Варшави ми з сестрою добиралися три дні. Виїхали ми з міста Южного Одеської області до кордону з Румунією. Там нас дуже добре щустрілили волонтери - нагодували та допомогли знайти автобус щоб доїхати до Угорщини. В Будапешті на жільщнодорожгоиу вокзалі зустрічі волонтерів, які допомогли купити білети до Варшави. Також нас прихисти до молода пара Дженей і Сабі у себе на одну ніч і наступного дня попадали на потяг до Варшави. Ми дуже їм вдячні ❤️ | https://drive.google.com/open?id=1KFT52WVh4qzZvNwvrX9AkkF-zbzv4V8M | ||||
476 | Ларіонов Микита Євгенович | Насправді зараз я не маю можливості переїхати за кордон але мені довелось покинути свій дім та роботу у Києві. Зараз я знаходжусь у Хмельницькому та працюю у волонтерському штабі на міську раду, але всеж таки потрібно шукати нову роботу і щоб вона була суміжною з моїм попереднім досвідом роботи. | https://drive.google.com/open?id=1v3jk2gy-1V494-FAfhHc4CGrZjt_oXZK, https://drive.google.com/open?id=1tMPfQCZX5ZCqqHLNzKDzvlZ3J8q7Dy2J | ||||
477 | ЛIнслер Алла ОлександрIвна | Прилетела в Германию 29 января, обратный билет в Киев был на 16 февраля, но из-за того что не получила во время ответ по документам, пришлось изменить дату вылета на 24 февраля. Рано утром 24 февраля меня разбудила мама своим звонком…началась война. И вот так я осталась в Германии. Готовлюсь сейчас к сдаче экзамена TELC B2. Владею разговорным немецким. Кроме того есть английский intermedia | https://drive.google.com/open?id=1TnN_DxnU7zH3NvPnccGmBys7OeQqYUCs | ||||
478 | Зеленська Анна Володимирівна | Мене звати Анна і мені 21 рік. У мирний час працювала у кав'ярні та мріяла стати веб-дизайнером. Але все змінила війна. В нас велика родина, окрім мене ще 3 неповнолітніх дитини. Мій тато служив у АТО декілька років і тепер захищає нашу Батьківщину від повномасштабної війни. Коли за 30км до міста вже йшли бої, ми вирішили спасти дітей від ймовірної небезпеки та вирішили їхати закордон. На даний момент ми знаходимося у Німеччині. Починаємо вчити мову та адаптуватися . Та найбільше я хочу стати IT спеціалістом і працювати за фахом. Так я зможу допомогти своїй сім'ї, адже зараз тут нелегко знайти роботу. Сподіваюся, що мрії ще здійснюються. Мирного вам неба над головою 🙏 | https://drive.google.com/open?id=1nCOwD7KdaN8BAZ_nAfMIsBFmMcOK0XPx | ||||
479 | Зеленина Валерия | Выехала из Мариуполя 16 марта с 7-месячной дочкой на руках, остались без квартиры, она выгорела, также сгорел родительский дом | https://drive.google.com/open?id=18Seel_mdLfKVZsdbNuEVKHvmpD2-ESXi | ||||
480 | Бурма Ольга Олександрівна | Мене звуть Оля, я з Харкова. Я перебувала у Харкові майже місяць з початку війни, бо не хотіла лишати батька, який не хотів їхати. Спочатку було дуже страшно, а потім стало наче байдуже. Пам'ятаю как стояла в черзі в аптеку 2 години, весь цей час ми чули вибухи, бачили дим від пожежі десь за будівлями, але ніхто не тікав, всім потрібні були ліки і всі вже звикли до такої ситуації. Пам'ятаю я думала тоді - якщо прилетить, то краще щоб вбило, аніж залишитись калікою. Але мені пощастило. Потім ми знайшли людину, яка погодилася відвезти батька в село до бабусі. Я вирішила їхати в Європу і шукати роботу, бо в Харкові зараз нічого не працює. Зараз перебуваю в Німеччині, у центрі для біженців. Дякую усім людям хто допомагає мені та іншим українцям ❤️ | https://drive.google.com/open?id=1CwIYklZBVNRR21vvmaTvDqkPx_waSB9T | ||||
481 | Касьян Владислав Євгенович | Я і моя сім'я ледве дісталися Львова, а звідти вже на кордон. Тяжко, звичайно, було багато цілей, планів, мрій, і все це перервалося в один момент. Також, одна з найважливіших причин переїзду, це те, що мені потрібно було обстеження після серйозної хвороби, а також протезування надалі. | https://drive.google.com/open?id=17LFYDOdTX-IajuxV17-5-_nLAl1QvTzC | ||||
482 | Кулик Андрій Олександрович | Харків, 24 лютого, 5-та ранку, прокидаємося з дружиною під гучне нявкання кота та непреривні звуки вибухів, у вікні нічого не видно, крім зарева з-за сусіднього будинку, сердце почало битися дуже швидко... Все одразу стало зрозуміло. Зайшли в інтернет щоб оцінити масштаби ситуації та зв'язатися з рідними. На всяк випадок заздалегідь підготували деякі необхідні речі, то ж ми швидко дозбирали решту, потім розбудили нашого 6-ти річного сина, поснідали і десь о 12 годині за нами заїхав знайомий і ми поїхали з міста. Тиждень перебували у наших батьків, котрі живуть у м. Лозова ( Харківська обл ), що є ближче до Дніпропетровської обл. Потім все більше почали розуміти, що війна швидко не закінчиться, тож вирішили віїхати в Польщу. Шлях до сусідньої країни був дуже довгий, нервовий та важкий, дорога зайняла 3 виснажливі доби, спочатку до Дніпра на єлектричці, потім на євакуаціонному поїзді до Львова, звідти автобусом до Польщі. На кордоні простояли більше 12 годин. 12 годин стресу, адже дуже нервували чи пропустять мене, врешті-решт пропустили, бо я є батьком дитини з інвалідністю (наш син нажаль народився без здібностей чути). То ж 6-го березня ми прибули до Польщі, де на нас вже чекали рідні, котрі тут давно живуть і працюють. | https://drive.google.com/open?id=1r4k4yGwPTg4CF-F7ARW4kTVqv0avR-ON | ||||
483 | Козачок Анастасія Олександрівна | Я із Харкова. Тиждень була вдома, пізніше вирішила поїхати до сестри, що мешкає закордоном. Я залишила там квартиру та авто. Поїхала на потязі, адже так було безпечніше. Їхала в купе ще з 9 особами більше 24 годин, потім на авто мене підвезли практично до кордону, потім йшли ще 8 км. Кордон проходили близько 5 годин пішака. Згодом мене забрала знайома, я в неї переночувала та полетіла до Нідердандів, де мене зустрів чоловік сестри. Дуже чекаю часу, коли зможу повернутися додому у безпеці. | https://drive.google.com/open?id=1Lxtv74ZQnZGoKYP5Ac2OI7nxvh5yKZ1F | ||||
484 | Дяченко Роман Ігорович | Не переїздив за кордон. Від початку повномасштабного вторгнення перебував вдома в Київській області, Броварському районі - безпосередньо в зоні бойових дій. На даний момент в моїй місцевості відновлено електропостачання та мобільний зв'язок, тому є всі можливості навчатися та працювати. | https://drive.google.com/open?id=1B99zRuiFH510mhnLNyJnTe43EyGNzBfw | ||||
485 | Шевченко Евгений Сергеевич | Меня зовут Евгений, мне 35 лет..мы с женой и ребенком переселенцы из Запорожья, были вынуждены переехать в более безопасное место, оставили практически все вещи и технику, в данный момент нет никакого финансового дохода.. Я ещё до войны начинал интересоваться IT индустрией, а именно мне интересно направление вёрстки сайтов, был бы очень рад получить дополнительные знания в этой сфере и дальнейшую поддержку, благодарю за такую возможность, мирного неба🇺🇦 | https://drive.google.com/open?id=1wJzWTeP4jje9Lr_11j4al7KFnPxA6Cuc | ||||
486 | Вєтрова Оксана Валеріївна | Доброго дня! Я проживала в Києві працювала на одній з простих посад в IT компанії, до цього в Банках по обслуговуванню VIP клієнтів, до цього підтримка обслуговування пасажирів авіакомпанії. 24 числа ми прокинулися від бомб, виїхали за місто, та застрягли у батьків між Гостомелем, Ворзелем, Бучою, Ірпінь, це було жахливо прекрасно. Ми провели в окупації 13 днів, підвали та костри, вдячність та адреналін, ми вижили та виїхали. 3 дні в машині, потім Закарпаття, потім Львів, Варшава. Зараз я готова та можу працювати, вчитись, дика мотивація жити та творити | https://drive.google.com/open?id=1goKqEGDZZn-MWhI7dKfxApAR_3VNwEfD | ||||
487 | Максим Красиков | Моя история началась, как и у многих украинцев в 5:00 утра 24 февраля. Ощущение тревоги от прочитанных новостей накануне и ужас от увиденных взрывов за окном. А дальше полнейший хаос в голове, и до последнего неприятие ситуации. К нам пришла война! Что делать, как защитить свою семью и где найти то самое - безопасное место??!! Вопрос работы, в принципе, на тот момент не стоял на первом месте, главным желанием было - быть в безопасности. А далее всё, как во сне... Я плохо помню, как собирались вещи, звонки всем близким, и эти долгие 40 часов дороги без остановки.. И всепоглощающее чувство вины - от того, что уехал...от того что не смог вывезти одновременно всю семью.... и, эти постоянно звучащие слова в голове - "Ты нужен здесь, ты нужен своей стране!". "Почему ты решил заполнить эту анкету?", - спросите Вы. Ведь в условиях значится - "для тих, хто виїхав за кордон". Я поясню... опанував себе, я перш за все згадав, що я батько, син, чоловік та патріот своєї країни. Та по при це, моє звичне життя залишилося в моєму рідному Харкові, який нещадно бомблять вороги. Кожного дня, руйнуючи домівки простих людей... У Харкові залишилась і робота. І можливість забезпечувати досить немаленьку родину теж зникла. В один день, я з досить успішного підприємця, став безробітним. Але...кордони та вік не мають бути перепоною на шляху до розвитку, професійному або будь-якому іншому. Будьмо єдиними! Можу ще багато писати про свої професійні скіли... жагу до нових знань, і насправді омріяну професію в IT. Та краще один раз почути, ніж сто разів написати. Прошу надати можливість проявити себе, за необхідності пройти додаткову співбесіду, аби переконати Вас у тому, що я достойний кандидат. | https://drive.google.com/open?id=1s8V5iTnyjw7HgJXpAIARGerIv6k3bhPO | ||||
488 | Яковенко Вячеслав | Я в Україні, вдалося виїхати з родиною із Бучі, де проживали останні 4 роки | https://drive.google.com/open?id=1sczY7a997iqPzkJNLL8404_YlUw_i7G3 | ||||
489 | Бережний Андрій Іванович | Ми з родиною (дружина, син та собака) виїхали з Києва на початку березня до західної України, бо було дуже гучно і дитина почала боятися настання темряви! І вже на початку квітня виїхали до знайомих у Чехію, аби пожити у нормальних умовах | https://drive.google.com/open?id=1MVEoh1Mma1znTpwBRGkrSpvFNWeeuhBC | ||||
490 | Бондар Ганна | Рішення про виїзд було непростим. Основна мотивація - захистити дитину, вивезти сина в безпечне місце. Ми вже місяць знаходимось у Чехії, а звук сирени повітряної тривоги до сих пір викликає у дитини панічний страх...В Чехії цей звук використовують в тренувальних тривогах. | https://drive.google.com/open?id=11ZFTMl_V7SwWNBrZ8jGgyiKLRtexVQc8 | ||||
491 | Дашук Марина Миколаївна | Моя сім'я проживала до початку війни у місті Києві (Лівобережна). Ми вирішили виїхати з Києва до Західної України 4 березня, тому що там було безпечніше для наших дітей (4 хлопчика: 13,13,12 та 2 рочки). Ми проживали в с. Волосянка Закарпатської області десь 18 днів і потім виїхали закордон до Франції, там нам дозволили знайомі знайомих безкоштовно пожити 2 місяці в їхньому будинку. | https://drive.google.com/open?id=1FQxK4Cz62fusKFOhQFlwa-j8BT_tlj1N, https://drive.google.com/open?id=1IcuK_ypmwuUQCn1jm4E_qvyNdVC0akff, https://drive.google.com/open?id=1v-LJlg6clo6t-C2cEPgBxsP9rj4jIM7d | ||||
492 | Олашина Анна Олександрівна | Ми з донькою (їй 5 рочків) дуже важко перетинали кордон, була велика черга, автобус був заповнений мамами з маленькими дітьми...Усім було тяжко...Ми плакали, піли українські пісні и гімн України всім атобусом, потім жартували...Ми витрамили цей шлях и витрамаємо все! Слава Україні! | https://drive.google.com/open?id=1AJp-AlJDJMvqUJIdFtrX2LCK66l8AHk2 | ||||
493 | Бойчук Олена Романівна | Я залишилася в Україні, але переїхала лише з Харькова до Ізмаїла у перший день війні. | https://drive.google.com/open?id=1y_T4JGJpsBXDNxj2KCSk1VaWWrfN0nn7 | ||||
494 | Сильченко Ольга Геннадьевна | Мы переехали в другой город, жили ранее в Харькове, сейчас живем во Львове. | https://drive.google.com/open?id=11MTQFuiSYmvUqPOfGrChdS45bztwhx7O | ||||
495 | Могиленець Віталій Миколайович | Ми з родиною (дружина, донька і теща) були вдома у Сумах, коли о десятій вечора російські окупанти розбомбили підстанцію електромережі. Пропало світло по всьому місту. Дівчата так злякалися, що ми вирішили тікати з міста наступного ранку. До третьої години ночі були зібрані усі речі (про які згадали). Це був початок березня. Зелених коридорів в Україні ще не було. Але сказано - зроблено. О шостій ранку ми вже перетинали перший блок-пост. На нас дивились як на самогубців. Найчастіше питання: "Шо ви робите? Вас там розстріляють!". Та назад вороття не має. Вирішили їхати у напрямку Черкас, але минаючі центральні дороги. Ночували у незнаймих людей. На шляху допомагали всі... На четверту добу ми доїхали до Коломиї. Нас зустрів мій друг. Швидко знайшли житло (дякувати Богу і людям, які допомагали). Та там і залишились. Додому поки що не їдемо. Але дуже за ним сумуємо! | https://drive.google.com/open?id=1mHfMhnbdiMctxcs8zp8fOLKUoufZpMj9 | ||||
496 | Лісівненко Анна Олександрівна | Я мешкала під Києвом у дуже мальовничому, але віддаленому від сіл, куточку між Білогородкою та Гореничами де наші солдати тримали оборону Киева. Довелося виїхати, бо в помешканні не будо світла, води, поблизу не було магазинів. Дорога була достать важна, Але зараз я в безпеці разом з моїм сином. | https://drive.google.com/open?id=1RwunoSCwcSu-IS1j26MVvxCU73TwgIm7, https://drive.google.com/open?id=18r7ugkpsRGzgaX4V4AQum8EWoO0HtJvi | ||||
497 | Дзюба Роман Олександрович | Всім привіт. Я зміг виїхати за місяць до війни, я слідкував за ситуацією , та були причини при яких це було би доречно , тому я вперше в житті вирішив покинути Україну. В дома у мене залишилась сім'я : батьки та брат , і просто близькі люди. Я ніколи не забуду ранок 24-го лютого, я прокинувся від того що почув як моя дівчина сказала "Рома, у нас війна!" Я відразу зателефонував до доми, перші 2-3 тижні були дуже нервові, не уявляю як там було. Багато хто мене зрозуміє , тому що дуже велика кількість сімей - розділені , покинуті. Це - страх за життя своїх близьких та рідних, це біль який не можна притупити. Але є віра в нашу свободу, батьківщину, наших солдатів , за нами буде перемога! Слава Україні! | https://drive.google.com/open?id=1DHFvIgOcN6FTmoUs1jt9t-gHVReDSAq7 | ||||
498 | Цвелікова Валентина Миколаївна | Я з міста Горлівка, переїзжали по Україні багато разів. | https://drive.google.com/open?id=1G7UvLhghOo-hV9uf-v0Y8xDFqEvX0EvI | ||||
499 | Ольховська Єлизавета Олександрівна | Доброго дня, мене звати Ліза, та я хотіла би розповісти свою історію переїзду. Для початку треба сказати, що я та вся моя родина родом саме з Донеччини, та мені насправді трохи важкувато розмовляти українською повноцінно, тому що с самого народження спілкувалась російською, але я хочу володіти рідною мовою зараз більш, ніж раніше. Тож я хотіла би сказати, що в цій важкий час мені вдалося виїхати закордон, тому що я маю багато знайомих та друзів, які були готові мені допомогти, дорога була важка, але я не хочу скаржитися, адже моя мати та бабуся залишилися у Донецьку, і я дуже сумую та переживаю за них, саме тому я хочу навчитися новій професії, щоб я могла забрати їх звідти та могла повністю їх забеспечувати. Я буду дуже вдячна, якщо ви зможете дати мені можливість отримати знання, які у майбутньому допоможуть мені та моїй сім‘ї жити добре, жити без поганих спогадів про поганий час війни, адже моя сім‘я бачила це все ще з 2014 року, але, нажаль, ми не могли виїхати звідти та кинути все, що в нас було. Тож я дуже прошу вас на цю прекрасну можливість, та сподіваюся що війна закінчиться вже дуже скоро! | https://drive.google.com/open?id=15I-y8SE4ikiQW7t54OtG59MWs7De5w9u | ||||
500 | Война Юлія Анатоліївна | Приїхала до батьків з Києва за 150 км від міста. Думала, на один вечір. Не взяла ні речей, ні документів. Коли сирени стали вити щогодини, довелося тимчасово покинути рідну країну… | https://drive.google.com/open?id=15DsjB_a_eaGeVzPVND5G2yQ77RKAJItH | ||||
501 | Северин Анна Олексіївна | Доброго дня. Я не покинула країну, але я переселенець всередині країни. Вимушена була тимчасово переїхати з Київської області на Західну Україну, з маленьким тримісячним синочком. Поїхала , бо було дуже страшно за життя сина. Страшно від звуків, які чули кожного дня. Дуже хочу навчитись новій онлайн професії, завдяки якій зможу працювати не дивлячись ні на які обставини, з будь-якої точки світу. | https://drive.google.com/open?id=1L87HPmB1gHpRwEhag6BS7WUMMF_G4Ew6 | ||||
502 | Тороп Уляна | Я залишилась в Україні…😢🇺🇦🇺🇦🇺🇦🙏 | https://drive.google.com/open?id=1WcM_vjpQnwrkHZyJp_Tr805CFSgD6NZd | ||||
503 | Ахунова Лора Андреевна | Здравствуйте. 24 февраля в 6 утра мы с мужем проснулись от звуков взрывов. В спальне спал наш сын, ему сейчас полтора года. Быстро собрали вещи, самые необходимые, разбудили ребёнка и выехали. Очереди на заправках были от 50-100 машин. В гугле было написано, что КПП Паланка временно закрыта и побоялись ехать дальше, так как все в панике, пол бака бензина, неизвестно, куда прилетит ракета и пришлось вернуться домой. Мы из Одессы. Ещё, 23 февраля мы переезжали в наш новый дом, половина вещей там, половина в старой квартире…в течении дня довезли все вещи..параллельно вой сирен, от взрывов где-то трусился дом, двери, посуда, что-то из этого было ПВО. Сердце сжималось. Пару раз спускались на первый этаж с тревожной сумкой…страшно было засыпать…ночью, пока ребёнок спал, собрали более тщательно все самое ценное, все вещи, еду и рано утром выехали, с надеждой, что по дороге нигде не пролетит снаряд….никогда не были так счастливы, доехав до украинской границы…потом долгий путь до Турции на машине…вот уже почти 2 месяца мы находимся в Турции. Тут спокойно…но так хочется домой, столько планов, желаний, дел, жизни было. Пока это невозможно, в Украине до сих пор опасно, больше всего страшно за ребёнка. Стараемся не замирать и не впадать в оцепенение. Двигаться, думать, как жить дальше. Поэтому очень хочу получить такую возможность учиться и работать, независимо от местонахождения, чтобы обеспечить своего ребёнка всем необходимым и помогать родителям, которые до сих пор в Украине. Спасибо. | https://drive.google.com/open?id=1TCyE50-Twc8FvILTR-vRtad7iKk4Rqnt | ||||
504 | Ключка Михайло Миколайович | Жив у Харкові, переїхав у друге місто Кременчук.Війна та обстріли міста Харкова. | https://drive.google.com/open?id=1y_Qbhcm1AQ1hYI6EXGkh33aAy_rqYAwP | ||||
505 | Хвесік Вікторія Русланівна | На протязі декількох місяців ми із сином перебували в лікарні, діагноз рідкісний. 26 лютого змушені були втікати із Охматдиту. Їхали поїздом, так як іншого маршруту аби виїхати з міста не було. Практично всі речі довелось залишити в лікарні, з малою дитиною на руках забрали із собою тільки найнеобхідніше. На щастя, вдалося приїхати до Польщі, де і зараз перебуваємо й продовжуємо лікування. | https://drive.google.com/open?id=1zfNLIdmj174rDkuOL395ZcQcKiYtHN4i | ||||
506 | Коніщук Карина Михайлівна | Доброго дня, проснувшись ранком 24 лютого від вибухів які пролунали в рідному для мене місті стало дуже страшно. Не знали що відбувається, ситуація невідома , що робити далі.... Відкривши новини та прочитавши, що вибухи лунають в багатьох містах країни , та задаєш собі запитання невже почалася війна.... Як? Навіщо? За що? Невже люди не можуть спокійно жити і ось ми бачимо наслідки ... Мені особливо дуже шкода маленьких дітей ,які вцьому ні краплі не винні. Поїхавши до іншої країни , щоб зберегти безпеку , за що ми нашим сусідам дуже вдячні за підтримку та допомогу , але ми щиро віримо, що скоро все закінчиться і все буде Україна! | https://drive.google.com/open?id=1r6qQtM8MbyTE7xNpC4JnZBflVgV7MNqr | ||||
507 | Балега Адріана | Я родом з України. Останні 19 років, проживала та працювала в Києві. З початку маштабного та жорстокого вторгнення Росіі в Україну змушено покинула домівку. Компанія в якій я првцювала останні 3 роки призупинила свою діяльність. Виїхала в Францію, та знаходжусь тут без доходу. Знайти работу без вільного володіння французьської мови прирівнюються до нуля. Для проживання в країні я потребую нових навиків | https://drive.google.com/open?id=1o8235T5d9lsHpbFWm9e77S6fEeyqeEyx | ||||
508 | Соболь Анна Геннадіївна | Выезжала с Одессы 4 марта в 18.00.Я и двое моих девочек (2.5 и 8лет). 12 чел в купе. Мы трое сидели на верхней полке 5 марта были во Львове. Утром . Покушали у волонтёров. И стали в очередь на электричку до Пшемыселя. Смогли сесть неё в 16.30. Ехали 22 часа 6 марта приехали в Польшу. Потом на поезде в Краков . От туда в Котовицу. Там нас поселили на 2 ночи в центре для беженцев. 8 марта поехали к родственникам в Чехию. Жили 4дня на кухне. В центре для беженцев смогли оформить бесплатное жилье в одном семье в Карловых Варах. Уже месяц живём у этих святых людей). Кормят нас бесплатно и жилье предоставили в их доме. Дети в садике и школе. | https://drive.google.com/open?id=1oath40iVrqW2OzX82BhkuxL1o0ENW4kp | ||||
509 | Анна Петрівна Панасюк-Гелевей | Гарного ранку прийшла погана новина - "Відбулося вторгнення загарбників". Цілий тиждень - перегляд новин, підготовка підвалу, необхідних речей та запасу їжі, постійний стан тривоги, тривожне очікування сирен, в думках одні молитви... Коли 14-річна донька замість звичайного "зависання в неті" з друзями чи іграх, почала" сидіти" на новинах - це був перший дзвоник до готовності вберегти юну свідомість від найстрашнішого. Трирічний синочок дедалі втрачав спокійний сон... Коли ворожа ракета впала на житлові будинки в 30 км. від нас - це був другий дзвіночок. Постійна думка в голові - врятувати дітей. Третій і останній дзвінок - ракета влучила в школу, не в нашому місті, але зовсім близько... Чекати більше нічого, тільки рятувати дітей!!! За 12 годин були зібрані найнеобхідніші речі, залучені до порятунку рідна сестричка з дітками... Пройшла важка доба дороги з рідного дому до найближчих, як виявилося, і таких добрих і чуйних сусідів - поляків. Тепер ми в безпеці, про нас піклуються чужі, але такі рідні люди!!! Хочеться віддячити своїми знаннями та вміннями на користь економіки країн, небайдужих до горя інших!!! | https://drive.google.com/open?id=1cLJpdvYNz3YBteaCEEn4Peak1IrVTjhT, https://drive.google.com/open?id=1mFa-aGqVjZoSxPjgCZnXQn4a5m5ERdpD | ||||
510 | Скурихіна Анастасія Вячеславівна | Привіт! Мене звати Анастасія, мені 25 років. Я студентка-магістрант НУБіП України. 26 лютого мені довелося переїхати в Краків. Моя особиста історія переїзду або втечі для мене складна та болісна. Але якщо я її розкажу вона буде схожа на мільйони (!!!) історій українок. Добовий переїзд із Києва до Кракова евакуаційним потягом лише з документами та кішкою у невідомість. Допомога волонтерів у Польщі, прихисток у молодої пари. Вже як 2 місяці вони підтримують мене. Страшне бажання допомогти іншим та страх за своїх рідних. Муки, які кожен зараз відчуває на собі. Я щаслива людина,якось по своєму. З початку своєї дороги мени потрапляються ліше світлі і добрі люди. И я ,як ніколи раніше, вірю в людей і в добро. | https://drive.google.com/open?id=1oiQN1o2JTKPIxgLmUBIeM1-08fgBHqpF | ||||
511 | Курляк Олена Володимирівна | Здравствуйте! Меня зовут Алёна и я из Украины город Николаев , была вынуждена покинуть родную страну и город из-за войны, наш город очень страдает от Авиа ударов , градов и постоянных обстрелов, мой муж до сих пор находится там, а я со своей маленькой дочкой Миланой 1,6 годика и мамой выехали в Европу. Расскажу свою историю работы, и очень надеюсь что для меня будут открыты двери, ведь мне очень нужна работа! Начала свой путь в ритейле более 12 лет назад , 6 лет в Adidas, 6 лет руковожу своей компанией, стилист и байер, привожу заказы из Америки и Европы 12 лет опыта работы в сфере продуктового ритейла, в 18 лет начала свою карьеру визажистом косметики, затем в 2011 году была принята на работу в Adidas на должность продавца-консультанта, где показала очень хорошие результаты в продажах и личную активность . Мне предложили развиваться на следующую должность и уже через год я поднялась по карьерной лестнице и в 2012 году приняла должность продавца-кассира торгового зала, затем продолжила свое развитие, прошла множество тренингов по развитию и в 2013 году была принята должность Старший специалист по продажам. И вот спустя пол года постоянного развития, тренингов, обучения, мне доверяют второй магазин в городе Николаеве и я принимаю его как исполняющего обязанности директора) В 2014 году меня успешно перевели на высшую должность управляющего розничной сети и я беру на себя самый важный магазин в городе и работаю на этой должности до сентября 2017 года, после чего решаю уволиться, проработав в компании 6 годы! Дальше я вижу свое будущее в направлении моды и стиля, личного консультанта по шоппингу и начинаю успешный путь покупателя среднего и элитного сегмента товаров) Работаю и наслаждаюсь до сих пор до войны на Украине(( За 6 лет и более 1000 наработанных и довольных клиентов я создаю образы и помогаю приобретать эксклюзивные вещи из Америки и Европы, всегда люблю то, чем занимаюсь и поэтому успешна в своем деле! Разработала успешный Инстаграм бизнес с нуля, имею базу знаний по менеджменту Инстаграм, созданию контента, сторис, видео, свою страничку вела лично и статистика всегда только росла, за 6 лет накопилось 39 тысяч подписчиков, 17 тысяч из них смотрели мои видео посты, чем я очень горжусь) До недавнего времени я не хотела покидать свою страну и город Николаев, но на 11-й день мой двор был обстрелян крылатыми ракетами, мой дом был поврежден и мы больше не могли рисковать остаться, у меня маленькая девочка 1,5 года , муж остался в Николаеве, я уехала с ребенком а мама уехала в Европу на 7 дней через молдавскую границу, на нашей машине, в данный момент находимся в Голландии) Что касается языков, которыми я владею, то я украинец, но всю жизнь говорим по-русски, английский базовый, но на данный момент я его изучаю! Английский я на данный момент открыта ко всему новому, мне очень интересна IT сфера , хотела бы пролвигаться в этом наппвдении и готова обучаться! Hello! My name is Alena and I am from Ukraine, the city of Nikolaev, I was forced to leave my native country and city because of the war, our city suffers greatly from air strikes, hail and constant shelling, my husband is still there, and I am with my little daughter Milana 1.6 years old and mother went to Europe. I will tell you my work story, and I really hope that the doors will be opened for me, because I really need a job! I started my career in retail more than 12 years ago, 6 years in Adidas, 6 years I manage my company, a stylist and a buyer, I bring orders from America and Europe 12 years of experience in grocery retail, at the age of 18 she began her career as a make-up artist of cosmetics, then in 2011 she was hired by Adidas as a sales assistant, where she showed very good results in sales and personal activity. I was offered to develop for the next position, and a year later I climbed the career ladder and in 2012 accepted the position of a sales assistant-cashier of the trading floor, then continued my development, underwent many development trainings and in 2013 the position of Senior Sales Specialist was accepted. And now, after half a year of constant development, trainings, education, I am trusted with a second store in the city of Nikolaev and I accept him as an acting director) In 2014, I was successfully promoted to the top retail manager position and I take over the most important store in town and work in this position until September 2017, after which I decide to quit after working for the company for 6 years! Then I see my future in the direction of fashion and style, a personal shopping consultant and start a successful journey as a buyer of the middle and elite segment of goods) I still work and enjoy until the war in Ukraine (( For 6 years and more than 1000 accumulated and satisfied clients, I create images and help to purchase exclusive items from America and Europe, I always love what I do and therefore I am successful in my business! I developed a successful Instagram business from scratch, I have a knowledge base on Instagram management, content creation, stories, videos, I personally led my page and statistics have always only grown, I have accumulated 39 thousand of them in 6 years, 17 thousand of them watched my video posts, which I am very proud of) Until recently, I did not want to leave my country and the city of Nikolaev, but on the 11th day my yard was fired upon by cruise missiles, my house was damaged and we could no longer risk staying, I have a little girl 1.5 years old, my husband stayed in Nikolaev, I left with the child and my mother went to Europe for 7 days through the Moldovan border, in our car, we are currently in Holland) As for the languages that I speak, I am Ukrainian, but we have been speaking Russian all our life, English is basic, but at the moment I am studying it! English I am currently open to everything new, I am very interested in the IT field, I would like to progress in this field and I am ready to learn! | https://drive.google.com/open?id=1LQu82TPhc171gRI7A6-c2PZfzVyAPr_x | ||||
512 | Конопацька Сніжана Миколаївна | Залишились в Україні без роботи | https://drive.google.com/open?id=1-4gYzaREh1Vcw5_1zvAWOY6pPxYNAyDr | ||||
513 | Бєлік Олександра Ігорівна | Я Буда змушена виїхати з Украіїни 25 лютого, якщо чесно, не дуже хочеться згадувати | https://drive.google.com/open?id=1KfjkEK5hbEiLnUwev0CnRgs9xv6C7CIT | ||||
514 | Челнокова Катерина Григорівна | Я з Донецької області. У 2014 році коли почалась війна переїхала до Одесси і проживала у цьому місті до 2021. Потім я переїхала в Київ і прожила там до 24 лютого. Коли окупанти зайшли на україну я дуже вагалася виїжджати з Київа, але коли я вже побачила на оболоні окупанта, то все таки виїхала у село в Черкаській області. Я до останнього сподівалася, що все налагодиться і я сможу не виїжджати за кордон. Але я розуміла, що ситуація не змінюється і якщо відверто, мені нема куди повертатись. У моєму місті в Донецькій області також небезпечно і зараз тип паче. Але я вагалась.. І останнім, що мене всеж-таки підштовхнуло виїхати - це коли я почула, що ґвалтують дівчат і я зрозуміла, що зараз, у цьому селі, безпечно, але у будь-яку мить, я можу опинитися на місці тих дівчат. І через цей страх, 25 березня, я вирішила виїжджати. Зараз, я отримала візу у Британію, завдяки небайдужим людям. Вони готові були нам допогти. Усі, хто був, на моєму шляху за кордоном, намагались допогти і допомагали. Я дуже сподіваюсь, що колись наші стежки перетнуться і я сможу віддячити усім цим людям. | https://drive.google.com/open?id=17xqG7V2eXnerztP__pA-j-JxG9nZLzac | ||||
515 | Бунда Олександра Юріївна | 24 лютого я прокинулася від дзвінка моєї подруги о п'ятій ранку. Вона повідомила, що почалась війна. Протягом трьох годин я відмовлялася вірити, що це відбувається насправді. О сьомій ранку я побачила, як в небо підіймається гриб з сусіднього району (я проживаю на Петропавлівській Борщагівці, вибух був на Софіївській Борщагівці). О дев'ятій ранку, дорогою додому, в автівку моєї сестри в'їхав танк. Машина згоріла. Вона дивом врятувалася. (Це трапилося біля Коптів). Увесь день тягнувся вічність. Він не закінчувався. О п'ятій вечора танки проїхали повз мій будинок. Мій чоловік прийняв рішення вступати в тероборону. Остаточно. Моя подруга прийняла рішення виїзжати з моєю похресницею на західну Україну й запросила мене. Я погодилася. Склала сумку. Найнеобхідніше. Далі трапилася Буча, Гостомель, Ірпінь. Борщагівка знаходиться неподалік. Ми вирішили поки не повертатися. Хочемо додому. Але страшно. Все буде Україна. Інакше бути не може! | https://drive.google.com/open?id=1Dcdr4Y23OyJ32FN_VZxpcWGKLCCBm4by | ||||
516 | Пунтус Екатерина Валентиновна | Я не уехала заграницу. Но мне пришлось уехать с родного города, т.к. с первого дня войны он подвергается постоянным обстрелам. В мой подъезд попал снаряд и спровоцировал сильный пожар. Квартира непригодна для жизни. Сейчас я нахожусь с 2 маленькими детьми в селе Черновицкой области. Мы добирались сюда 4 дня. Ночевали в приютах для беженцев. Уехали из дома с одной сумкой вещей (и то в основном детскими) и документами. Я не работала, т.к. ухаживала за детьми. У мужа был небольшой бизнес, но ввиду того что оборудование и материалы остались в Харькове и вывезти в другое место нет возможности, мы остались без дохода. Я помогала ему в продвижении и рекламе: сделала сайт и настаивала рекламу в Google ads. Курсов не проходила, самоучка. Есть желание дальше обучаться в it сфере, но нет денег на это обучение. | https://drive.google.com/open?id=17zoaA8LoyQGrS5MpeKO57y0d2qx-kGTa | ||||
517 | Побєдоносцева Юлія Юріївна | Моя історія, як і історія всіх українців почалася о 5 ранку 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала війну з нашою країною. Я все життя жила у Харкові та щиро любила на сучасне гарне місто. Але того ранку я прокинулася від вибухів - почали бомбити. Ніколи в житті не відчувала такого страху, серце начебто зупинилося на той момент. Звичайно, ходили чутки, що Росія нападе. Але ніхто не вірив. Ми обговорювали сім'єю та друзями за день до цього, що таке просто не може бути..жили, працювали та планували далі. Розбудила хлопця, говорю "збираємося, війна". Він не міг повірити, але потім подруга, яка живе на високому поверсі, кинула фото заграви - сумнівів не залишилося. Ми зібрали валізу, запакували кота і поїхали до батьків у центр міста (у них у будинку є бомбосховище). 4 дні жили під вибухами постійно спускалися в бомбосховищі, не могли спати, їсти та постійно пили каву. Тільки засинаєш і знову бомбардують, постійно перевіряєш стрічку новин і повідомлення від близьких. На 5-й день ми вирішили поїхати на поїзді до Карпат – нас запросили друзі. Потім з ними та нашими тваринаками переїхали до центральної України і вже місяць живемо у Черкасах. Складно назвати це "життям", тому що серце розривається від болю від жаху, що відбувається в нашій країні. Росія просто зніщує наш народ, вбиває дітей, гвалтує жінок і стирає з землі наші міста. Але ми не здамося, весь час допомагаємо один одному і живемо далі. Тому що ми – українці! І нас так просто не переможеш! Віримо у швидку перемогу і що наша країна буде лише красивішою та кращою! Слава Україні! | https://drive.google.com/open?id=1na1kb0G8KUbG3hrFfsmngi8jC1u8ZjhG | ||||
518 | Ясинська Людмила Олександрівна | Я не виїхала за кордон. 24 лютого ми з сестрою та дітьми знаходили поблизу Подільська, де влучила ракета у військову частину та загинули люди. Там був на службі чоловік сестри, подзвонив нам о шостій ранку, сказав збирати дітей і їхати в село до батьків. Та це виявилося не так і просто, але ми все ж таки уже ввечері 24 були в селі. Друга сестра( нас троє у батьків) була на той час в Одесі... Через декілька днів вона з подругою автомобілем дісталися кордону з Молдовою і через 4 доби була уже у Фінляндії. Тим часом ми готувалися теж до поїздки у цю країну ( батьки наполегливо відправляли нас з країни, бо над нами пролітали ракети, раз в декілька днів могли їх і чути і бачити, бо жили в Миколаївській області). Тож молодша сестра з дитиною так і поїхали, а я, зі своєю випускницею не змогли покинути країну і стали чекати перемоги та готуватися до вступу. ... Як буде далі не уявляю, втратила роботу (працювала у дорожно-будівельній компанії біля Павлограда Дніпропетровської області). Цю анкету заповнюю в надії опанувати нову професію та отримати шанс та роботу, допомагати рідним та забезпечити майбутнє своїй дитині. Вірю, що Україна стане могутньою та гарною країною, ми все відбудуємо, а поки, щоб не сходити з розуму хочу навчатися | https://drive.google.com/open?id=15ibF2E2K3uVayvJqZVv7Je5aYuwD_f8_ | ||||
519 | Загуменнов Дмитро Олексійович | Переїхав з дружиною до Туреччини ще до війни, влітку 2021. Всі родичі залишились в Україні, батьки, брати, друзі. Працював як модератор сайту в українській компанії "CompX". Зараз їм не легко, і можна сказати що я непотрібний їм. Батько залишився без роботи, він один хто заробляє в сім'ї. Зараз допомогає людям на своєму автомобілі, розвозить допомогу, їжу і т.д. Хочу їх підтримувати фінансово, тому дивлюсь в сторону IT. | https://drive.google.com/open?id=1BeZbdR7jfk6J3k8fsBOOf2rjy9o2DEub | ||||
520 | Савицька Валерія Валентинівна | Я не залишила свою країну, бо це моя рідна земля, страшно, дуже страшно, але не за себе, а за своїх рідних. Навіть, якщо і захотіла б поїхати, то не змогла б покинути батька інваліда, стареньку бабусю, маму. Моя дитина досі боїться сирен, ховається, коли гриміло вона плакала. На даний час я єдина працездатна людина у нашій сім'ї, але нажаль, роботи для мене немає. Я мати у декреті і повинна виживати у цей складний час, тому що потрібно годувати дитину та всю сім'ю. Дуже велика подяка волонтерам, які допомагають таким сім'ям, як моя, їх робота безцінна. | https://drive.google.com/open?id=1I5JAEaiW5Ss6fgYa2SIut-uOQjn4fQg_ | ||||
521 | Тетяна Демірська | Історія як у багатьох. Переіхала з дітьми з Харкова, зараз намагаємося пристосуватися на новому місті. Активно продовжила вчити англійську, почала грецьку. Шукаю нову роботу. Хочу навчитись Frontend розробці. Маю вищу освіту по спеціальності Системний програміст. На попередній роботі займалась створенням і наповненням сайту. | https://drive.google.com/open?id=1fq0AXXSoyQ-qXEqbnwS-sdlO4sg-xe5H | ||||
522 | Бойко Наталья Валерьевна | Здравствуйте! Наша семья из Одессы, 24.02 наша жизнь изменилась.... Около пяти утра я проснулась от первого взрыва просто в ужасе, от понимания, что это произошло, мы вскочили с мужем и стали собирать вещи , после третьего взрыва разбудили старшего сына ,ему 15 лет... и когда он услышал взрыв..его глаза были полны ужаса..малышку,которой нет 4 лет не будили. Вещи собирали просто в большие пакеты и быстро носили в машину. Потом разбудили дочь, сказали ей ,что нам нужно уезжать , потому что были взрывы и началась война и оставаться в городе не безопасно.... Мы выехали из города и проехав около 30 км заехали к кумовьям в ужасе от происходящего.У них ничего не было слышно и они стали нас успокаивать, в это время я параллельно переписывалась с подругами с нашего дома , и в одном из сообщений услышала крики ужаса, что раздались взрывы и выбило окна... Девочки бежали с детьми в бомбоубежище,на против дома упали две ракеты, они попали в склад ,но наши дома ,как раз 2 и 3 этажи пострадали ,выбило окна взрывной волной. Наш ужас от происходящего не передать словами ... И вдруг опять взрыв... Мы схватили детей ,закрыли двери в комнаты и сидели на полу в коридоре, бомбили военный объект в двух километрах от дома ,в котором мы находились. После того как все утихло , мы сели в машину,нашего кота сын нес в рюкзаке,а в машине выпустил и мы поняли , что другой дороги нет, ужас и оцепенение детей... Выехали в сторону границы Молдовы и....ехали 25 часов ,хотя дорога обычно занимает минут 40... Слава богу,что на границе были волонтеры ,которые привозили еду и чай и мы смогли накормить детей. Наши родители : мои и мужа уже в пожилом возрасте под 80 , и они приняли решение оставаться в городе ..... Наша поездка дальше была все время на колесах ,и мы благодарим Бога за встретившихся на нашем пути людей. После пересечения границы в Молдове мы чипировали кота,спали по 3-4 часа на стоянках возле заправок, в Молдове проснулись от стука в окно и открыв его нам протянули пакет с тёплыми булочками на завтрак.... В общей сложности мы провели в машине 6 дней ,с двумя детьми и котом,сначала просто бежали подальше, потом решили, что нужно думать и остановились в Германии,нас приняли в своем доме немцы, где мы и живём сейчас. Эти курсы шанс для меня продолжать учить язык на курсах, далее помогать детям интегрироваться в общество и конечно же это мой билет в будущее с востребованной профессией. | https://drive.google.com/open?id=1kiPstgbAHDbob_ZYlJGZ1D6-5EBG2eq9 | ||||
523 | Циліцинський Олександр Сергійович | Мене звати Олександр. Разом з моєю дружиною, мамою та сином Левом ми вирвались з полум'я війни за кордон. Нашому малюку 9 місяців. До 24 лютого ми жили у чудовому м. Ірпінь. Але прийшли руські шафисти... В ході обстрілу рашистами наша квартира зазнала значних пошкоджень і не вже придатна до проживання. Це вже третя домівка яку ми втратили у війні з Россією. В зоні бойових дій в Донецький області ми залишили свою першу домівку у 2014 році в окупованій Макіївці, а моя мати нещодавно була вимушена залишити оселю у охопленим війною м. Вугледар. До сьогодні ми проїхали довгий шлях через багато країн. На путі ми зустріли багато добрих людей, але ми так і не знайшли собі нову домівку. Зараз ми живемо в волентерській організації, нас годують, домомагають та забезпечили окремою маленькою кімнатою для сна (3*1,5 м). Я шукаю роботу, але це дуже складно в незнайомій країні та без знання мови. Будь-ласка допоможіть мені з освітою і роботою у цей складний час. | https://drive.google.com/open?id=1PaB4-NkgiRWvJNrmYwYj6qTyN5tQmjaj | ||||
524 | Рудик Ірина Дмитрівна | 24.02.22 я проснулась від телефонного дзвінка своєї сестри, вона повідомила, що почалась війна, потрібно було негайно збирати необхідні речі і їхати в укриття. Так як наш будинок його не мав ми з родиною поїхали до друзів. Після того, як захитався будинок від вибуху, якій відбувся за межами міста, відчувши страх дітей і свій від того, що почалось відбуватись, вимушена була вивезти дітей у безпечне місце за кордон. За кермом їздила 2 тижні, але це не зупинило проїхати 1500км для спокою своїх донечок. | https://drive.google.com/open?id=1F3EC4wQPbA3gOzCsA3IF3I4aowkuWxCV | ||||
525 | Рудько Олександра Миколаївна | О 7:03 ранку за вікном "прилетіла" перша ракета на аеродром. Я з дітьми ще спали. Від жаху, що завалиться від ударної хвилі старий будинок на першій лінії від аеродрому, ноги стали ватні... через 3 хвилини, поки я намагалась зібрати 2 маленьких дітей та намагалась дістати з шухляди документи за вікном пролунав 2й вибух. Ще за мить, вдягнувши на голі ноги старшому сину чоботи, ми вибігли до авта. 2 дні мешкали на роботі чоловіка. Зрозумівши, що війна тільки починається, прийняли рішення виїхати з дітьми за кордон. Чоловік лишився в Україні. | https://drive.google.com/open?id=13ZSJhxXUy-e_bb4puHNptCZyJto-nCHk | ||||
526 | Єфімова Альона | 24 лютого о 5:30 ми прокинулись у Києві під вибухи. Ще до вечора ми думали що зможемо пересидіти вдома, але вирішили переїхати до більш безпечного місця заради дитини. Так вже 25 лютого ми були у м. Василькові усією родиною, а через декілька днів над нашим будинком висадився русський десант .. А через день вони ж підірвали нафтобазу. Через суцільний сморід і погану екологічну ситуацію ми вирішили їхати далі на Захід України. Ніч у Хмельницькому, ще пів дня у дорозі і ми приїхали до Івано-Франківську, там нас зустріли друзі родичів. Через декілька днів було прийнято рішення відправити усіх жінок та дітей закордон. | https://drive.google.com/open?id=1MjU1nf5nZJqT2teyAdene7mmxDtdhuOY | ||||
527 | Рябоконь Ніна Василівна | Я з міста Бердянськ. 24 лютого ми прокинулися від вибухів, які не вщухали. Тож ми були вимушені покинути місто, не зважаючи на те, що це було дуже небезпечно для життя. Ми їхали, а нам на зустріч Їхали танки. Але ж нам вдалося вирватися в більш-меньш безпчне місто України. Чернівці. І почати життя спочатку, наскільки це можливо в наших обставинах. Та щоб це зробити і мати можливість купувати продукти, винаймати хочаб найдешевше житло потрібна робота. Пошуком якої я зараз і займаюсь. Завжди дуже мріяла почати працювати веб-дизайнером, бо це мені ближче, але не має грошів нажаль зараз для навчання. Дуже сподівась на вашу допомогу і зрозуміння. Буду дуже старанно навчатися і готова працювати стільки скільки треба | https://drive.google.com/open?id=1B47bpZ3ZExhkZ8kVyPXXSxkgrYi9hRbH | ||||
528 | КУНДУНО ЖІЛЬБЕРТ | Важко було покинути країну, яка мені дала усе. Я зі сльозами вимущен погодився щоб діти були в безпеці. Я вірю що ми переможемо. Слава Україні !!! | https://drive.google.com/open?id=14sfVwrCwtu8NPTR4-PcGhScLTtPNSuy_ | ||||
529 | Мараховська Ольга Євгенівна | Ранок 24 лютого став найстрашнішим ранком в моєму житті. Я намагалась найшвидше закрити вікна, аби вибухи не розбудили та не злякали мого сина. З цього дня наше життя змінилося назавжди. Роботу я втратила наступного дня. Все своє життя я була впевнена, що війна можлива лише на сторінках підручника, уроках історії в школі, а також в розповідях бабусі і точно не в нашому місті. Дуже прикро, що наші діти звикли розрізняти, далеко чи близько ті вибухи. На 5й день ракетою влучили у дім моїх батьків, а на 6й день було авіабомбардування біля нашого будинку. Ми витримали 12 днів, 12 днів ночівлі на підлозі в ванній, 12 днів повідомлень друзям та рідним "ти як?", "тримайтеся", 12 днів молитов та надії, що сьогодні це було востаннє. На те, щоб зібратись у нас було 10 хвилин. Начебто, ти не панікуєш і віриш, але збираючи речі, закрадається думка: а раптом я не повернусь. Ми планували перечекати тиждень на Західній Україні і повернутись додому, але доля розпорядилась по-іншому: нам дуже пощастило. В Німеччині ми познайомилися з неймовірними людьми, які допомогли нам, забезпечили всім необхідним. За декілька днів ми з сином продовжили вивчати мову, а також шкільні онлайн-уроки. Наразі я усвідомлюю, що маю достатньо часу, сил та бажання аби вивчати не тільки німецьку мову, а й нову спеціальність. | https://drive.google.com/open?id=1m6SzKX49Z3xyNCkgfXDE_4QivTgMSWYJ | ||||
530 | Сагайдак Маргарита Ігорівна | Я з двома дітьми, чоловіком та батьками були змушені покинути Київ після того, як біля будинку моїх батьків почали бомбордувати телевізійну вежу. Ситуація загострювалася і як тільки нам вдалося дістати пальне, ми вирушили до Вінницької області, м. Братслав . Там ми пробули чотири дні , але ситуація загострювалася. Мієму синові 1 рік і в нього на той час був тяжкий стан бронхіту з абструкцією. Ми не могли ховатися у сховищах, бо йому одразу ставало зле. Тому ми вирішили не чекати далі а їхати до Польщі. Чоловік залишився на батьківщині а ми поїхали. В Кракові ми зрозуміли, що в нас не має жодного шансу знайти житло в Польщі через великий наплив біженців. На вокзалі ми зустріли хлопців з Швейцарії, які привезли допомогу нашим військовим. Вони запропонували нам поїхати з ними ) Ми погодилися. Наразі, я з двома дітьми та старенькими батьками проживаємо в родині. Я активно шукаю роботу, але в Швейцарії з цим величезна проблема. Мені потрібно піклуватися про дітей та про моїх батьків, тому я шукаю для себе но всі у професію , сучасну та цікаву. Буду дуже вдячна за допомогу 🙏 Слава Україні | https://drive.google.com/open?id=1PFO7kw3hYUHaSYhvrGXwrFdUeIG50kUN | ||||
531 | Око Анжела Андріївна | Я з міста Сєвєродонецька Луганської області. Я одружена, маю 6 річного сина. До війни працювала методисткою в державному навчальному закладі. Вже двічі переселенка. На момент оголошення повномасштабної війни в Україні, я зі своїм сином перебувала одна вдома з дитиною (чоловік працював в Києві). У нашому місті ми жили на околиці міста, тому я прийняла рішення переїхати в центр міста до своєї мами, я думала, що там буде безпечніше. Я сіла за кермо автомобіля, погрузила деякі речі, взяли кота та більше до своєї квартири так і не повернулась. Перший мікрорайон, який зазнав удару по місту, був саме центр. Я зі своєю мамою облаштували в підвалі звичайного багатоквартирного будинку, кімнату, там утрьох ми пробули тиждень. Деколи, ми підіймалися до квартири, щоб приготувати їжу, сходити в душ, погратися. В один з таких днів, ми з дитиною перебували в квартирі, коли почули жахливе бомбування. Ми сховалися під ковдрою на полу в коридорі. Було настільки шумно, що я подумала, що попадання сталося в наш будинок. Потім я почула як розбивається скло. Я цей день не забуду ніколи. Як вже все стихло, я зрозуміла, що вікна повилітали у всьому домі, тільки не в нас. Пряме попадання було в будинок поруч, де стояло наше авто, були людські жертви... Моя дитина, не зрозумівши весь час голосно істерично сміялася, я просто перебувала в шоці. Цей день я не забуду ніколи. Згадую його та до сих пір руки тремтять. Мій синок постійно запитував, чому я не своїй кімнаті, чому я не можу гратися на вулиці, йому до сих пір важко зрозуміти, де його звичайне життя, з садочком, футболом, підготовкою до школи. У дитини почалися проблеми з нервовою системою. Я вже не мала надію, що все мине швидко, і мені потрібно попіклуватися про стан та життя своєї дитини. Після всього цього я вирішила виїжджати. Згодом, я на свій страх і ризик, пішки під обстрілами з дитиною пішла до місця, де відбувалася евакуація населення. Потім був довгий шлях евакуції, в набитому людьми поїзді, без світла, майже 48 годин, перетин кордому вночі до Польщі. Саме в цей час чоловік намагався виїхати з Києва, і через кілька днів ми зустрілися в Польщі. Там ми прийняли рішення виїзджати до Франції. Моя мама залишилась спочатку в Сєвєродонецьку, їй було тяжко залишати все. Потім все ж таки наважилася виїзджати, після ще двох тижнів підземного життя у пеклі, де кожен божий день гатило в житлові квартали, медичні заклади. Вікон в квартирі вже не було, ні у неї, ні майже в нікого місті. Мама вже цілеспрямовано їхала до нас у Францію. Зараз ми всі разом, в безпеці. Наразі перебуваємо в соцільному таборі для українських переселенців... після 50 днів війни в Україні, я ніби тільки прокинулася, у мене з'явилися сили, бажання нормально жити, працювати, робити щось цікаве щодо майбутнього своєї родини. Я починаю все з чистого аркуша. Дуже вмотивована навчатися на veb дизайнера. У минулому проходила безліч курсів щодо It навичок для освітян, закінчила курси відеозйомки та відеомонтажу, хочу спробувати себе в цьому напрямку, вважаю, що це мене надихне творити щось креативне. Моя історія переїзду на багато більше сторінок, зі своїми складнощами та непередбачуваними обставинами. Дуже переживаю за мій рідний край. Що буде далі з нашими домівками, з людьми, що залишилися не відомо. Бо схід України залишається найгарячішою точкою в Україні. І досі не віриться, що я взагалі емігрувала до іншої країни, ніби в іншому вимірі, це не зі мною... | https://drive.google.com/open?id=1yEnDp6vyCdavBvP26_o1xUvyXcL0NzUV | ||||
532 | Півторак Тетяна Анатоліївна | До Іспанії ми з сином переїхали у 2019 році за студентськими візами. Чоловік залишився в Україні працювати та фінансово підтримувати наше перебування за кордоном. На жаль, через війну його підприємницька діяльність стала неможливою, тому я вирішила шукати роботу тут, в Іспанії, аби підтримати родину в ці нелегкі часи. Вже давно думала про те, щоби здобути спеціальність в сфері ІТ, можливо, це і є мій шанс знайти цікаву та перспективну роботу. | https://drive.google.com/open?id=1MpqGw-UbvqtV_K358dl-Ahmd0AgKbv59 | ||||
533 | Козік Віталій Олексійович | Мене звати Віталій і мені 30 років. Я зі своєю родиною і дітьми був змушений залишити свій дім, свою роботу, свою країну і переїхати до Німеччини. В Україні я працював юристом, проте зараз я розумію, що мушу спробувати і навчитися чомусь новому. Я дуже хочу отримати шанс - навчання в IT сфері, щоб мати можливість забезпечувати свою родину, підтримувати коштами свою країну. Я втратив свій дім, свою роботу, але я не можу дозволити втратити своє майбутнє. Дякую Вам за підтримку українців! | https://drive.google.com/open?id=1OCvlv6LpwP6kSyhqrDmXMCcQCr8FCVHo | ||||
534 | Фіялковская Кристина Олегівна | За ради своєї безпеки та безпеки моїх батьків ми покинули Україну з однією валізою на трьох та направилися до Угорщини. Мені пощастило, що батьки були в мене в гостях в місті Ірпені, в якому я жила. Самі батьки з міста Маріуполь, якого нажаль вже не має. Війна забрала все їх матеріальне: дім, роботу, машину. Я з нареченим живемо в місті Ірпінь. Нажаль наш будинок, в який ми переїхали незадовго до початку війни, 5 лютого, так і не закінчивши ремонт, пошкоджений і наразі повернутися ми не можемо. Наразі на мені лежить велика відповідальність за мою сім'ю, за моїх батьків. Ми живемо зараз в Угорщині у маленькому місті Шиманторнія. Без знання венгерскої мови працювати можна лише тяжкою фізичною роботою, за мінімальні гроші, що батькам вже не під силу. Мені потрібно тепер на себе взяти всю відповідальність за матеріальний стан моїх батьків. Переїхати за свій рахунок, орендувати квартиру чи хоча б кімнату наразі не можливо, тому ми залишаємося поки у місті Шиманторнії, де нам добрі люди виділили маленьку кімнату і допомогають із їжею. Війна забрала в мене все матеріальне, але родину, між дух, розум та працьовитість ні. Я пишаюсь тим, що я українка. Прошу дати шанс опанувати нову професію, якою я зможу займатися з будь-якого кінця світу, з якою я зможу забезпечити свою родину фінансово, з якою я не буду боятися за своє майбутнє і майбутнє моєї сім'ї. |