ВАСИЛЬ ШКЛЯР «МАРУСЯ»
«ПРОКЛЯНІМО СМИРЕННІСТЬ ТИХ, ХТО, СИДЯЧИ НА ПЕЧІ, ВИГРІВАЄ РАБСЬКУ СПОДІВАНКУ, ЩО БІДА ОБІЙДЕ СТОРОНОЮ»
(Маруся)
ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ РОМАНУ «МАРУСЯ»
Василь Шкляр, письменник:
«Перший повстанський мій роман «Чорний ворон» був про мужнього чоловіка, справжнього українця. І другий роман мав бути про жінку. Це навіть не жінка, а 16-річна дівчина Саша Соколовська, яка взяла собі прізвисько Маруся».
Народилася у селі Горбулів Радомишльського повіту Київщині. На даний час це Черняхівський район Житомирської області. Народилася у родині горбулівського дяка Тимофія Соколовського та Ядвіги (Явдохи, уродженої шляхтянки). Тимофій виховував своїх дітей у патріотичному українському дусі, тому й виросли усі вони борцями.
Край цей досі називають Соколівщина. «Дух волі літає тут скрізь і досі підіймає нас на боротьбу».
(В. Шкляр)
Над цим романом працював п’ять років, 3 2009 по 2014. Використовув різні джерела: спогади свого діда, знайомих, розповіді очевидців, сучасників легендарної українки.
СІМ’Я СОКОЛОВСЬКИХ –ВЗІРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПАТРІОТИЧНОЇ РОДИНИ � 1917-1920 РОКИ БОРОТЬБИ УКРАЇНИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
РОДИНА СОКОЛОВСЬКИХ:�«БУДЕМО ДЕРЖАТИ УКРАЇНУ»� Дмитро соколовський
Розпочав війну проти ворогів України Олекса Соколовський, наймолодший син, який загинув 24 лютого 1919 року у селі Коростишеві, придушуючи більшовицьке повстання. Було йому лише 19 років.
Дмитро Соколовський, старший брат Олекси, продовжив справу. Збільшив загін брата до кількох тисяч, поділив на сотні, організував військові виправи. Більшовики боялися і ненавиділи отамана Дмитра. Загинув від кулі зрадника 8 серпня 1919 року. Мав лише 24 роки.
Василь Соколовський, брат загиблих отаманів, продовжив боротьбу, жорстоко мстив москалям за смерть братів. Його теж зрадили свої («Олекса, Дмитро та він-дуже вірили людям, рівняючи всіх по собі»), відвезли до большевицького комісара. Наступного дня Василя було розстіляно.
Степан, старший із братів Соколовських, не міг взяти до рук зброю, бо був священиком.
Бригаду імені Дмитра Соколовського у вересні 1919 року очолила 16-річна Олександра.
У ТВОРІ ВАСИЛЬ ШКЛЯР РОЗПОВІВ РЕАЛЬНУ ГЕРОЇЧНУ ІСТОРІЮ ДІВЧИНИ-ОТАМАНКИ ОЛЕКСАНДРИ СОКОЛОВСЬКОЇ, ЯКА ОБРАЛА СОБІ ПСЕВДО МАРУСЯ І ОЧОЛИЛА У 1919 РОЦІ ПАРТИЗАНСЬКИЙ ПОВСТАНСЬКИЙ ЗАГІН ПІСЛЯ ЗАГИБЕЛІ ТРЬОХ СВОЇХ БРАТІВ-ОТАМАНІВ. СМІЛИВІЙ ЮНЦІ БУЛО ТОДІ ВСЬОГО 16 РОКІВ.
«Сонячна, ніжна непорочна юнка-гімназистка. І водночас - грізна козачка-месниця-воїн, поряд з якою блякне слава Жанни д'Арк.»
Володимир Гонський (бард, публіцист)
ОСВІЧЕНА КРАСУНЯ. ОТАМАНКА. ПАТРІОТ.
«Та не кінь їх ошелешив. Хоч було там чому дивуватися срібний жеребець-араб мав лагідні блакитні очі, а дихав зміїним вогнем, роздуваючи рожеві оксамитові ніздрі, однак приголомшив їх вершник на тому коні чи, певніше сказати, вершниця, бо то була дівчина із золотою косою, що спадала на ліве плече з-під козацької смушевої шапки. Зодягнута була як парубок полотняні штани, шевронові чобітки з острогами, туга домоткана сорочина, підперезана шкіряним паском, на якому щільно сиділа кобура з револьвером. За плечима у дівчини був короткий австрійський карабін, ремінець якого навхрест оперізував її спереду якраз поміж тими пругкими пагорками, які теж видавали її стать. З маківки сивої шапки конусом звисав червоний шлик, і коли кінь, ще гарячий від бігу, крутнувся на місці, дрібно перебираючи стрункими ногами (чи, може, то вершниця навмисне так його розвернула), Мирон прочитав на шлику гасло, написане синім чорнилом: “Смерть ворогам України!»
Отаманка МАРУСЯ :
Юна амазонка Саша Соколовська пройшла своєрідний ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори, давнього горбулівського капища. Ставши там отаманом Марусею на чолі повстанського загону із 300 шабель, 700 багнетів,10 кулеметів та 3-х гармат.
«Війну, може, й так-програли. Але не боротьбу. Боротьба не має кінця без осягнення мети.»
«Поки чоловік вірить у свою силу й перемогу, він сильніший за долю»
«Ви думаєте, мені подобається проливати кров? Я вчителька. І брати мої були вчителями… Але прийшов завойовник, і тут є уже одна правда: або він тебе, або ти його. Інакше не буває.»
«Ідуть визволяти Україну від українців…»
-АКТУАЛЬНІСТЬ ТВОРУ
«МАРУСЯ»-ІДЕАЛІЗАЦІЯ БОРЦІВ -УКРАЇНЦІВ
Твір Василя Шкляра постає своєрідним епічним тлом, на фоні якого виділяються ідеальні борці-герої перемог, а на поразках увага не акцентується. Такими постають усі отамани-Соколовські. Можна помітити, що автор захоплюється Галицькою армією і називає її «найдисциплінованішою армією в світі». Наскільки це правильно, залишаємо судити історикам. Та можна зробити сміливе припущення, що автор піддається спокусі міфологізувати військо, що воювало проти росіян.
По-іншому й бути не може, адже на українську землю прийшов жорстокий, безжалісний ворог, який ставив перед собою одну мету-впокорити усіх українців, а тих, хто з ними бореться-знищити не лише фізично, а очорнити морально, залишити про них згадку як про злочинців.
Саме це робили комуністи впродовж ХХ століття. Робить це й зараз, у ХХІ столітті росія-наш споконвічний ворог.
КОХАННЯ МАРУСІ ТА ПОРУЧИКА ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ МИРОНА ГІРНИКА
Історія їхнього кохання велична та трагічна водночас.
ПЕРСОНАЖІ
У роман, окрім Соколовських, письменник увів велику кількість реальних історичних персонажів: Симона Петлюру, Антона Кравса, отаманів Ангела, Зеленого та інших. Вони значно програють на фоні Соколовських та воїнів Галицької армії, але, мабуть, такими вони і були. Загалом, як головні так і другорядні герої твору доволі прямолінійні, їм не властиві глибокі рефлексії. Вперед їх рухають виключно бажання перемоги, помсти, кохання. Вони не переймаються глибокими сумнівами і страху не відчувають.
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!�ЗАГАДКА СМЕРТІ СЛАВНОЇ ОТАМАНКИ
( Клим Поліщук. «Отаманша Соколовська».Львів. Видавнича спілка «Нові шляхи», 1921 рік).
«Може так статися, що я перейду кордон і житиму на чужині до кращих часів. Може, подам звістку, а може, й ні.Нехай ніхто не знає, дея поділася. Так буде краще для всіх.»
( Із розмови Марусі з матір’ю)
«…А я хочу спитати Вас: якщо бачили три могили однієї людини, то чи не означає це, що та людина може бути живою?
(Із розмови Явдохи Соколовської із отцем Терентієм)