Тема "Міста і їхні спільноти, практики самоврядування. Міське господарство другої

половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст."

Згадайте, які території охоплювало Дике Поле.

​

Як ви розумієте значення понять «магдебурзьке право», «Великий згін»?

​

Чи пам'ятаєте ви, чим прославився в історії України канівський і черкаський староста Дмитро Вишневецький? Як закінчилося його життя?

Однією з головних функцій домодерного українського міста була адміністративна. Місто, як центр сотенної адміністрації, виконувало адміністративні функції на території полкових сотень, а як полкової — на території полку.

Основною військовою й адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини на початку ХVІІІ ст. вважався полк. Полковник був військовим командиром полку, головним адміністратором, суддею. Відповідно й полкове місто було локальним осередком військової, адміністративної влади на території полку. Реалізацію влади полковника забезпечувала полкова старшина: полковий

обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий хорунжий.

Локалізація органів влади в полковому місті вирізняла його з-поміж решти поселень зі статусом міста або містечка. Полковники і старшина мали значну кількість козаків для різних послуг, а також «штатних» підлеглих, які проживали в місті. Наприклад, у штаті полкового обозного згадуються осавул полковий артилерійський, хорунжий полкової артилерії, отамани полкової артилерії, гармаші, пушкарі. У Стародубі вони займали окремий двір полкової артилерії з різними господарчими службами, мурованим льохом і соляним сараєм

Завданням канцелярій було ведення полкового діловодства: до відповідних книг вносилися записи про дарчі, «полюбовні», боргові розписки, угоди купівлі-продажу, заповіти та інші акти нотаріального характеру, за їх складання бралася платня. За характером діловодства полкові канцелярії могли поділятися на відділи — судовий, скарбунковий, рахунковий. Отож, місто було центром діловодства на території полку; документи, що стосувалися судочинства, економіки, управління, проходили через його бюрократію і частково осідали в архіві

Полкове місто було осередком здійснення судочинства на території полку, причому, функції адміністрування й судочинства не були до кінця розрізнені. Правосуддя знаходилося в руках старшини, з якої рекрутувалися члени суду і його головуючий.

Засідання полкового суду частіше відбувалося в ратуші. Це пояснюється тим, що в складних справах треба було звертатися до законів та наводити довідки з різних документів, а юридичні кодекси і збірники знаходилися в приміщенні ратуші. Там розташовувався службовий апарат, ратушна тюрма (могла називатися колода, острог або секвестр).

Для охорони в’язнів (що прибували з усього полку) та підтримання порядку в містах потрібно було до тридцяти вартових. Місто заготовляло сіно для коней полкової артилерії, поштових і коней для «всяких персон». Тих же персон та міські установи треба було забезпечити дровами, приміщеннями тощо. Полкове діловодство потребувало паперу, смолки, воску, чорнил. Частково такі видатки компенсувалися зборами з цехів, прибутками з магістратських сіл і міських млинів (зокрема, продажем запасів борошна). Коли полкова артилерія йшла «у військо», то потребувала харчового запасу, возів, коліс, заліза, дьогтю. Усе це купувалося за кошти, виручені з продажу борошна.

Обтяжливою для міського люду була повинність утримання російського війська. Укази імператриці Анни Іоанівни дозволяли підселяти солдатів навіть у покої до господарів. Визначалися норми розподілу житлової площі — приблизно по квадратному сажню на чоловіка, а на солдатських дітей, молодших за 13 років, — по ¼ сажня.

Навіть вищі міські урядники (війти, бурмистри, ратмани) від постою були звільнені лише в 1785 р., а доти мали терпіти вояків у своїх дворах. Постої завдавали населенню страшенних збитків, проблем і принижень. Поширювалися епідемічні та венеричні захворювання, мали місце насилля і в іляких принижень місцевих. Особливо не щастило містам, у яких розміщувалися штаби полків, командування та обслуга.

Функціонування поштової служби вимагало важливого атрибуту полкового міста — шляху, що проходив через нього. Через ці тракти відбувалися міграції населення, а отже, у значних містах було більше тимчасових мешканців, котрі перебували поза контролем власної громади, а відповідно відзначалися більш вільною поведінкою. Цими шляхами рухалися купці, подорожні, чиновники та російські офіцери. Також пересувалися військові, котрі, крім звичних для міста проблем, могли принести з собою хвороби та епідемії.

Боротьба з хворобами та їх профілактика теж належали до компетенції полкової влади. Відповідно казенним коштом утримувався полковий лікар, який виконував це завдання, причому, не лише на території полку. Не забуваймо й про «цилюрників», які, наприклад, за уставом київського цеху, займалися, серед іншого, й лікуванням ран, заразних хворіб, фурункулів тощо. У полковому місті могла знаходитися й аптека. Наприклад, у Полтаві її власником був колишній полтавський полковий лікар у відставці.

​

Виконання містом адміністративної функції впливало на його еволюцію, господарський і демографічний потенціал. Чим вищий був уряд, тим більшим і заможнішим було місто, в якому він знаходився. Відтак, полкове місто як осередок локальної адміністрації мало ряд переваг перед іншими міськими поселеннями. Виконання адміністративної функції потребувало значного числа урядників і службовців, котрі були доволі забезпеченими людьми. Вони розбудовували власні двори і господарства, мали численну прислугу, робітників, наймитів. Адміністративному центру потрібні були канцеляристи, осавульчики, писарі, «цилюрники», малярі, охоронці, слідчі, судді, кур’єри, поштарі. Полковому місту треба було збудувати та утримувати приміщення канцелярії, острогу, суду, «магазину», поштової станції, артилерійського двору, кузні, аптеки. Такі міста притягували з підлеглої території гроші, матеріальні й людські ресурси.

Особливістю організації міського самоврядування в Україні є порівняно пізній прихід магдебургії на терени Лівобережжя. Якщо не брати до уваги «декоративне» магдебурзьке право Лубен (1591 р.), то міське самоврядування з’являється в регіоні аж у 1620-х роках з наданням його Ніжину, Стародубу, Чернігову. Подальший розвиток магдебургії визначався гетьманськими універсалами і в другій половині ХVІІ ст. магдебурзьке право на території Гетьманщини отримали понад 30 міст. Станом на середину ХVІІІ ст. привілеї на магдебурзьке право були підтверджені для Києва, Переяслава, Ніжина, Канева, Чернігова, Почепа, Гадяча, Стародуба, Козельця й Остра.

Магдебурзьке право вже не задовольняло потреб

часу, оскільки втратило свою головну функцію — захист міста від свавілля феодалів. І зрештою, в умовах централізаторської політики російського уряду воно було приречене на відмирання.

Структурно магістрат формували дві колегії — адміністративна і колегія лавників, також при магістратському уряді мали бути так звані «міські слуги». У Полтаві було 12 урядників, хоча на засіданнях обов’язково бували присутніми лише війт, бургомістр, двоє райців, двоє лавників і писар або ж війт, бургомістр, двоє райців, один лавник і писар. Крім того, при уряді було троє «слуг меских: сторож арматний, воротний замковий, асаулець». Вочевидь, утримання названих службовців було основною статтею видатків магістрату. У Генеральному описі Стародуба вказано, що прибутки, які магістрат отримує з двох млинів, дворів і важниці, витрачаються на різні потреби.

Правління ратушних міст складалися з війта і трьох бурмистрів. До компетенції війта належали адміністративна і судова влада. Він разом з іншими урядниками мав вирішувати найважливіші міські проблеми: розбирати сварки, бійки, регулювати ціни, наглядати за точністю мір і ваги, припиняти азартні ігри, арештовувати волоцюг, утримувати міські стіни, дороги, мости, запобігати пожежам. Для забезпечення протипожежних заходів в містах формувалися спеціальні обози, цехи повинні були заготувати бочки, відра, гаки, драбини тощо.

Специфіка функціонування самоврядування в полкових містах визначала характер відносин магістратів та ратуш з козацькою адміністрацією, якою міське самоуправління сприймалося без належного респекту. У численних

конфліктах зі старшиною міщани шукали захисту в гетьманів та царської адміністрації. Об’єкти протистояння були різні, наприклад, магістратські села та землі, які намагалася захопити старшина. Зокрема, наприкінці ХVІІ ст. у підпорядкуванні Стародубського магістрату було 36 сіл, у 1730 р. — 18, а в 1750-х роках — лише 7.

Боротьба велася й за контроль над цехами, міською торгівлею та винокурінням. Обидві сторони намагалися упорядкувати переходи з міщанського стану в козацький і навпаки. Кожне місто мало свої традиції відносин міщан з іншими (передусім козацьким) станами та сотенною чи полковою адміністрацією.

Жителі Чернігова мали привілеї на звільнення від всяких примусових робіт і натуральних повинностей, але в наказі скаржилися на постійні порушення прав. Їх набирали в погонщики, змушували возити лід, поставляти військам різні матеріали й інструменти, забирали волів, вози, провіант і фураж.

Економічний потенціал міст Лівобережжя теж був різний. Так, Полтава була відома «знатным торгом быками», Погар — пенькою і конопляною олією, Ромни, Кролевець, Городище — своїми ярмарками, а от Мглин — навпаки — невигідним положенням і «скудностью» жителів. Ярмарки відігравали важливу роль у господарстві міст магдебурзького права. У Полтаві XVII–XVIIІ ст. вони відбувалися на центральному Соборному майдані міста чотири рази на рік: перший — у лютому, з 9 травня починався Миколаївський, з 20 липня — Іллінський, з 14 вересня — Воздвиженський.

Такі ярмарки були осередками періодичної торгівлі й орієнтувалися передусім на обмін із зовнішніми ринками. Дещо пізніше в міських лавках зустрічалися європейські, турецькі, кримські, російські товари.

Місто існувало, лише накинувши довколишній окрузі послуги свого ринку, користування крамницями, мірами довжини і ваги, своїх лихварів тощо. У такій взаємодії утворюється «край» — територія, зосереджена навколо міста, що являла собою певну економічну цілісність, а також культурну реальність.

Полкові міста були й осередками промислового виробництва, однак воно переважно обмежувалося діяльністю цехів та позацехових ремісників і ґуральництвом, зосереджуючись у цехових будинках, майстернях ремісників, горнах, цегельнях, кузнях, котлярнях, дзвонарнях, воскобійнях, скотобійнях, млинах, винокурнях, солодовнях і броварнях. Мануфактурне виробництво в містах було мало представлене. В Гетьманщині селітроварні, суконні, єдина парусна мануфактура знаходилися в селах. Аналогічна ситуація простежується з папірними мануфактурами Чернігівщини.

Позацехове ремесло і несанкціонована торгівля, утім, збільшували коло осіб, котрі заробляли собі на життя несільським господарством.

Заняття землеробством було притаманне українським містам, однак і при цьому вони залишалися осередками ремесла й торгівлі по відношенню до сіл.

Ремесло, торгівля, будівництво, ринок ранньо-модерних міст притягували до себе мешканців сільсь-кої округи. Навіть бідне місто було заможнішим, ніж навколишні села, а тому давало можливість заробітку.

Перевірте себе

Заповніть таблицю “Особливості функціонування українського міста другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст.: переваги і недоліки”

1. Опрацювати текст підручника;

​

2. Складіть діалог між жителями українського міста і села другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст.

​

3. Об’єднайтеся в групи. Створіть історичну довідку на тему: «Керівна верхівка українських міст другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Їхні функції».

​

​

Домашнє завдання