Любов до рідного краю
в творах Шевченка
Україна - це не лише країна смутку і жалю, а й країна великої краси.
Краса її – це тихі води і ясні зорі, зелені сади і білі хати, лани золотої
пшениці і багатоводні ріки, співучі роботящі люди.
І ось у такому краю в Україні, 9 березня 1814 року в с. Маринцях Київської губернії, в хаті кріпака Григорія Шевченка народилася дитина. Для пана – нова кріпацька душа, а для України - великий поет, буремний Тарас і незламний Кобзар.
Дитячі роки поета були тяжкими, сирітськими, безрадісними. І лише мальовничі краєвиди природи рідного краю розвіювали смуток, і в душі зароджувалася любов до природи, рідного краю, землі, мови.
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!
Все своє життя, де б не був поет, душею линув до рідного краю, рідної домівки.
Не називаю її раєм, тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала
Свою нудьгу переливала
В свою дитину … В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло … Там неволя…
Хоч як тяжко було Тарасові в рідній хатині, але з якою любов’ю він думами лине до неї, як ніжно називає «хатиночка», як милується зеленим гаєм, чистим ставом.
Згадка про рідну домівку навіює на поета інші думи, і він лине у квітучий вишневий садок на Україну.
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Т. Г. Шевченко любив український світанок: він був небайдужий до його краси, яку описує у вірші «Сон».
…Світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
А особливо поет любив часи надвечір’я – коли заходило сонце, м’які сутінки огортали степ, долину, наступала тиша.
Зоря моя вечерняя,
Зійди над горою
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою …
Особливе місце у житті і творчості Шевченка займала природа, особливо природа неньки-України.
Зацвіла в долині червона калина,
Ніби засміялась дівчина –дитина,
Любо, любо стало, пташечка зраділа
І защебетала. Почула дитина
І в білій свитині з біленької хати
Вийшла погуляти у гай на долину
Змальовано зворушливу картину краси рідного краю і людського щастя
Тарас Шевченко - величезний майстер поетичного жанру. Картини природи трепетні, живі. Нас чітачів відразу охоплює відчуття співприсутності.
Защебетав жайворонок,
угору летючи;
закувала зозуленька,
на дубі сидячи;
защебетав соловейко —
пішла луна гаєм;
червоніє за горою;
плугатар співає.
У вірші «Заповіт» поет просить поховати його після смерті на рідній землі.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій…
Народ виконав заповіт Шевченка. Поховали його в Каневі на Чернечій горі, що тепер зветься Тарасовою, над Дніпром-Славутечем.
І щоденно пливе людський потік, щоб вшанувати пам'ять Кобзаря, вклонитися його могилі, покласти квіти.
В творах Т.Г. Шевченка змальована краса і велич української природи, показана любов поета до рідного слова. Скільки ніжності і любові до рідного краю у його віршах.
Т.Г. Шевченко любив дітей, а тому писав для них вірші, зображував їх на картинах. Його твори приваблюють як дорослих, так і дітей.