З певними елементами театралізації відбувалося свято Купайла— найпоширеніше народне свято в українській обрядовості. Купайло (Купало) — давньоукраїнський бог врожайності й добробуту. Свято Купайла з масовими ігрищами, поклонінням вогню і воді відзначалося в ніч з 23 на 24 червня. Обрядовий ритуал включає запалювання “живого вогню” (від тертя дерева об дерево), стрибання через вогонь.

У середньовіччі носіями ідей народного театрального мистецтва були мандрівні актори.

Скоморохи (у перекладі з лат. — веселі люди) — перші професійні актори, музиканти, танцюристи, акробати, дресирувальники зазнали найжорстокіших переслідувань з боку духівництва. Представники християнської церкви забороняли їхні «бісівські» видовища, тому що вони походили з архаїчних язичницьких обрядів і вірувань.

Скоморохи виступали як перед народом, так і перед князівською знаттю. В їхньому мистецтві інтегрувалися особливості давнього обрядового театру і деякі риси княжого театру, що мав зародки професіоналізму.

Про виступи скоморохів згадується у "Повісті временних літ". Мистецтво скоморохів особливо поширилося у XV—XVIII ст. Вони брали участь у весільних обрядах, ярмарках, ходили з ведмедем, козою тощо. У прилюдних виступах скоморохи не тільки розважали глядачів, а також висміювали можновладців.

На козацько-гетьманську добу припадає розвиток українського шкільного театру. Його становлення відбувалося у навчальних закладах – Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах. Згідно зі шкільною програмою у межах вивчення обов’язкових предметів – поетики й риторики – учнів навчали складати декламації – віршовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя.

Застосовувалось навіть мінімальне оформлення: спеціальні костюми, завіса, атрибутика, рідше – скупі декорації. Інколи складовою такого театралізованого дійства були діалоги, що складалися із запитань і відповідей. Діалоги з елементами театралізації практикувалися і під час філософських диспутів та «орацій». У такій спосіб учні набували ораторської майстерності.

Декламації та діалоги – безпосереднє джерело виникнення шкільної драми. Відповідно до програми навчання їх писали викладачі поетики. Проте учні не тільки розігрували готові п’єси, а й брали участь у їх створенні, а під час канікул влаштовували «рекреаційні» вистави» просто неба.

До найвідоміших шкільних драм ХVІІ ст. належить перша історична п’єса в українській літературі «Володимир» Феофана Прокоповича (Український і російський церковний діяч, учений, педагог, драматург, поет, перекладач, ректор Києво-Могилянської академії. В академії він викладав поетику, риторику, філософію, фізику, арифметику й геометрію. Феофан Прокопович віршував латинською, польською, російською і книжною українською мовами), присвячена гетьманові І. Мазепі.

З репертуару українського шкільного театру збереглося 30 драм, переважно на біблійні сюжети. Популярними були драми різдвяного і великоднього циклу.

Українська шкільна драма і шкільний театр упродовж свого розвитку взаємодіяли з народним театром. У другій половині XVII ст. у зв'язку з поширенням в Україні шкільної драми виникає вертеп. Назва походить від печери поблизу Віфлеєма в Йорданії, в якій, за біблійним переказом, народився Ісус Христос.

​

Вертепна драма — це старовинний український народний ляльковий театр. Відомості про театр ляльок зустрічаються ще в античній літературі. Улюбленим героєм театру ляльок був розумний і дотепний представник народу: в Англії — Панч, Італії — Пульчинелла, Польщі — Шопка, Німеччині — Гансвурст, Франції — Полішинель, Росії — Петрушка, Білорусі — Батлейка, Україні — Запорожець тощо.

Початки драматичного театру зародилися у гетьманській столиці – Глухові.

​

​

Старий гетьманський палац виявився для цього незручним, і в мальовничому передмісті древнього Глухова, за міською брамою біля просторого ярмаркового майдану, терміново почали будувати новий палац у стилі італійської архітектури. У 1751 році він був готовий, і гетьман перебрався до нього. У палаці окреме приміщення було відведено для театральних вистав та бенкетів. Для свого театру Кирило Розумовський привіз із Петербурга цілу трупу чужоземних (переважно італійських) та російських митців. Але й обдарованих місцевих мистців гетьман широко залучав до роботи в театрі. До цієї трупи входили такі талановиті артисти, як Р. Богданович, С. Котляревський, П. Марченко, В. Іванов, К. Роговський та інші.

Постійнодіючий Український театр у Глухові остаточно утвердився у 1751 році.

У театрі йшли вистави за п’єсами Есхіла та епічними поемами Гомера, ставили п’єси західноєвропейських авторів, інтермедії та діалоги українських письменників (Івана Некрашевича та ін). Загалом репертуар цього театру був досить багатий. У бібліотеці Кирила Розумовського були драматичні твори старогрецьких письменників, а також твори таких видатних драматургів, як Гольдоні, Мольєр, Шекспір, кілька примірників одноактних п’єс Лесежа тощо.

Отож, заснований понад чверть століття тому театр у Глухові був першим в Україні постійнодіючим театром.

З відкриттям стаціонарних театрів у Харкові (1789), згодом у Києві та Одесі (1803), Полтаві (1810) та інших містах України в них виставлялися твори російських авторів (комічні опери О. Аблесімова, Я. Княжніна, М. Хераскова та ін.), а також перекладні з західноєвропейських мов. Характерною ознакою театрального життя цього часу стали любительські (аматорські) вистави; домашні, часто кріпацькі, театри, що виникали в тих місцях, де не було постійних театрів. Так тривало доти, поки не почали писати для них І. Котляревський, а трохи пізніше Г. Квітка, В. Гоголь, які самі в діяльності театрів брали безпосередню участь.

І. Котляревського вважають зачинателем нової української драматургії, бо Котляревському належить провідна роль у створенні драми нового типу. У драматичних творах письменника звучить нова мова - жива народнорозмовна, колоритна, образна. Він змальовує нових героїв з народу, що являють собою типові національні характери українського селянина, дрібного міщанина. І. Котляревський використовує народну пісню як засіб характеристики персонажів (напр., у «Наталці Полтавці» їх використано більше двадцяти).

Новаторським став і водевіль «Москаль - чарівник»(1819).

​

У другій половині XIX століття драматургія досягає свого найвищого піднесення, стає одним з провідних родів літературної творчості.

60-70 роки ХІХ століття – розквіт аматорського театрального руху.

Аматори ставили як українські п'єси ( «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка ), так і чимало драматичних творів російських драматургів («Горе от ума» Грибоедова, «Скупого рицаря» Пушкіна, «Ревизора» Гоголя, «Грозу» Островського і т.д.)

Аматорські театральній гуртки були справжньою школою сценічної майстерності для ряду видатних діячів українського театру. У київському гуртку починали свою театральну діяльність драматург і актор Михайло Петрович Старицький (1840-1904) та його друг і соратник - великий український композитор Микола Віталійович Лисенко (1842-1912). В аматорських гуртках Бобринця і Єлизаветграда вперше проявилась велика обдарованість актора і драматурга Марка Лукича Кропивницького (1840-1910). В аматорських виставах ще до виступу на професіональній сцені випробувала свої сили геніальна українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька (1860-1934). Брати Тобілевичі (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Микола Садовський) також починали свою творчу діяльність як активні учасники аматорських гуртків.

Аматорський театр розвивався у несприятливих умовах переслідування українського слова і культури. Емський указ (1876 р) заборонив вистави на „малоросійському наріччі”, не дозволялося видавати українською мовою навіть тексти до музичних творів. Але театр здобував усе більшу популярність, на його захист виступали не тільки актори, письменники, підприємці, а й значна частина чиновників

Кропивницький у 1881 році добився скасування останньої норми Емського указу, і було дозволено ставити вистави українською мовою. Тобто було розширено сферу вживання української мови.

У 1882 році перший професійний український театр (театр корифеїв) відокремився від польського й російського театру в Єлисаветграді. Засновником театру був М.Л. Кропивницький

Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Труднощі, з якими довелося зіткнутися українському професійному театру:

​

1. Емський указ 1876 року, який забороняв виставляти п'єси українською мовою.

2. Українські народні пісні виконувалися французькою мовою.

3. На сцену не допускалася перекладна драматургія.

4. Усі ролі представників вищих верств мали виконуватися російською мовою.

5. Заборонялося відтворення історичних подій, які б нагадували колишні вольності.

6. Зміст п'єс міг торкатися лише селянського побуту або кохання.

7. Разом з українською п'єсою мала виставлятися російська на стільки ж актів.

8. Тяжке матеріальне становище.

Одним із найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п’єс. Серед них -«Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» та ін.

Творчість Марії Заньковецької також пов’язана з театром. У 1882 році в театрі корифеїв відбувся її сценічний дебют у ролі Наталки Полтавки. Саме для цього виступу вона обирає собі сценічний псевдонім Заньковецька від назви рідного села Заньки.

Із театром корифеїв також пов’язане ім’я П. Саксаганського.

​

Панас Саксаганський — багатогранний видатний актор з надзвичайним темпераментом, даром перевтілення, блискучою технікою. За своє творче життя Саксаганський зіграв понад сто головних ролей і багато епізодичних. Також він поставив понад 80 п’єс та написав дві власні комедії «Лицеміри» і «Шандрапа».

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.

М. Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри.

​

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

«Театр корифеїв» користувався величезною популярністю не тільки в Москві, а й у Санкт-Петербурзі. Його вважали навіть кращим за імперський.

​

Театр проіснував сім років, до початку Першої світової, коли влада царської Росії закрила не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні.

В історії культури важко знайти сім’ю, яка б дала таке сузір’я талантів, як сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва: драматург і актор І. Карпенко-Карий, актори М. Садовський і П. Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка М. Садовська-Барілотті. До того ж у родину Тобілевичів увійшли найкращі артистки українського театру: М. Заньковецька (стала дружиною Миколи) та С. Тобілевич (дружина Івана). Родину Тобілевичів справедливо називають основою українського театру.

Театральна традиція на західноукраїнських землях мала свої специфічні особливості

Наприкінці 16 ст., як вже згадувалось, на Волині та Галичині (Острог, Львів) з’явився український шкільний і народномістеріальний театр, зокрема й ляльковий (вертеп). Щоправда, в умовах польського панування шкільний український театр на цих землях зник ще до середини 17 ст., і тільки в народному середовищі розвивалася українська народна драма.

Із переходом під австрійську владу Галичини (1772 р.) та Буковини (1775 р.) тут з’являються німецькомовні, польські професійні мандрівні театральні трупи. А в 1795 році у Львові був відкритий і стаціонарний театр у колишньому костелі єзуїтів, у якому спочатку діють німецькомовна, а згодом – польська трупи. Через цілковиту пригнобленість української культури, занепад освіти, відсутність національно свідомої еліти про створення під одним дахом поруч з німецькою та польською театральними трупами ще й української ніхто тоді не думав.

​

У 1797 р. за ініціативою студентів богословія Львівської духовної семінарії у стінах навчального закладу також почали відбуватися театральні вистави. Через брак відповідного українського репертуару, ставили п’єси польських та німецьких авторів,

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки в Коломиї, Львові, Перемишлі.

​

Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М. Лисенка.

3 березня 1864 у Львові відбулося відкриття товариства «Руська Бесіда» виставою «Маруся» (за Григорієм Квіткою-Основ'яненком), у ролі Марусі — Теофілія Бачинська.

​

Відкриття галицького професійного театру «Руської Бесіди»сталося у Львові 29 березня 1864 року, а перша вистава відбулася у приміщенні Народного дому. Засновником «Руської Бесіди» (1861 р.) і її театру (1864 р.) був Юліан Лаврівський. Створений і утримуваний товариством Української (Руської) Бесіди у Львові, театр до 1914 частково був субвенціонований Галицьким сеймом. Він обслуговував Галичину й Буковину, гостинно виступав у Кам'янці-Подільському, Жмеринці, Житомирі та в Польщі , гостив на своїй сцені, крім акторів львівського польського театру, Марка Кропивницького (1875), Миколу Садовського і Марію Заньковецьку (1905 — 1906), що, окрім обміну сценічним досвідом, обумовило піднесення мистецького рівня побутового репертуару на галицькій сцені.