Тема. Права дитини. Конвенція ООН про права дитини. Механізми захисту прав людини і прав дитини. Міжнародне гуманітарне право

План

1)Поняття прав дитини. Конвенція ООН про права дитини. �Захист прав дитини.

2) Механізми захисту прав людини і прав дитини.

Поняття прав дитини

Конвенція про права дитини визначає дитину як кожну людську істоту до досягнення вісімнадцятирічного віку. У Сімейному кодексі України (ст. 6) закріплено, що «правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття», відповідно «неповнолітньою вважається дитина у віці від 14 до 18 років», «малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років».

Права дитини — це сукупність спеціальних благ, умов життя і можливостей, необхідних для нормального розвитку, яких дитина (або в її інтересах батьки) може домагатися від держави і суспільства і які складають її правовий статус до досягнення повноліття. Відповідно до міжнародного й українського законодавства кожна дитина від народження має невід’ємні та невідчужувані права, що їх гарантує їй держава, а саме: право на життя; право на ім’я; право на набуття громадянства; право, наскільки це можливо, знати своїх батьків і право на їх піклування; право на збереження індивідуальності; право на захист від усіх форм насильства; право мати і висловлювати власну думку; право на повагу до своїх поглядів і право вільно висловлювати ці погляди; право отримувати і передавати інформацію в різних формах; право на захист від дискримінації; право на освіту; право на відпочинок і дозвілля; право на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може становити небезпеку для здоров’я; право на одержання в спадщину майна і грошових коштів; право на користування найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я та засобами лікування хвороб і відновлення здоров’я; право користуватися благами соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування; право на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвиткові; право на рівень життя, потрібний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.

Конвенція ООН про права дитини

Діти мають такі самі права людини, що й дорослі (на них розповсюджуються Загальна декларація прав людини та інші міжнародні й національні нормативно-правові акти). Проте міжнародне співтовариство визнало, що діти потребують особливого піклування і допомоги, особливого захисту для гарантування їх повноцінного розвитку. Через це вони також мають «свій» міжнародний документ про права — Конвенцію про права дитини. Конвенція не надає дітям більше прав, ніж дорослим, але в ній визнано потребу в додаткових гарантіях, для того щоб переконатися, що діти здатні користуватися правами людини, які має кожний дорослий. Конвенція про права дитини затверджена Організацією Об’єднаних Націй у 1989 році, набула чинності 2 вересня 1990 року. Її дія поширюється на всіх дітей у тих державах, які визнали та належно ратифікували Конвенцію (майже всі країни світу утвердили її). В Україні Конвенцію про права дитини ратифіковано Постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27.02.91 р. Конвенція дала змогу зробити великий поступ у сфері захисту дітей і встановила певні основи, щоб дитина була повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності та солідарності.

Правозахисні статті з Конвенції про права дитини згруповані за трьома категоріями.

Перша категорія — «участь» — відображає сприймання дітей як суб’єктів права, а не об’єктів захисту, згідно з Конвенцією. Багато дорослих вважають дітей неспроможними самостійно мислити, а їх уподобання і висновки – неважливими. Однак Конвенція висуває ідею сприймати дітей як людей, чиї бажання справді повинні бути почуті. Гідне ставлення до дітей дозволяє їм бути незалежними та висловлювати свої побажання і думки, як тільки вони здатні це робити. Друга категорія — «захист» — наприклад, від жорстокого поводження, насильства, експлуатації, дискримінації та зневаги. Третя категорія — «забезпечення» — охоплює права, реалізація яких потрібна для елементарного виживання й повноцінного розвитку дитини, наприклад право на достатнє харчування, житло, освіту й охорону здоров’я.

Захист прав дитини

Україна не тільки ратифікує міжнародні акти в галузі прав людини, не лише закріплює права в Конституції та інших законодавчих актах, а також гарантує їх реалізацію і створює різні механізми їх захисту — це основне завдання будь-якої демократичної цивілізованої держави. Охорона дитинства в Україні є загальнонаціональним пріоритетом, і для забезпечення реалізації прав дитини Україна встановила основні засади державної політики в цій галузі, що ґрунтуються на забезпеченні інтересів дитини. Кожна дитина — це особистість, захист і турбота про яку — найперший обов’язок держави. Стаття 154-та Сімейного кодексу України передбачає, що батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки також мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.

Система законодавства про охорону дитинства охоплює такі ухвалені чи ратифіковані акти: Конституція України, Конвенція ООН про права дитини, Закони України «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю», а також низка інших актів. Захист прав дитини можливий через: 1)самозахист — кожна людина має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань; 2)захист батьками чи іншими законними представниками; 3) звернення дитини за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій; 4)звернення до суду — дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла 14 років. В Україні є низка державних органів, звернення до яких допоможе захистити або відновити порушене право, а також таких, що здійснюють контроль за додержанням прав і свобод дітей. До таких, зокрема, належать: суд; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Уповноважений Президента України з прав дитини; Департамент захисту прав дітей та усиновлення Міністерства соціальної політики України; Міжвідомча комісія з питань охорони дитинства; органи опіки та піклування; служби у справах неповнолітніх та дітей; центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; територіальні органи Національної поліції України та ін.

На жаль, інколи виникає потреба захистити дітей від власних батьків, якщо вони порушують права дитини (жорстоко поводяться, експлуатують примушують до жебракування, бродяжництва, принижують, погрожують тощо) або коли діти позбавлені батьківського піклування.

У таких випадках правовими засобами захисту є:

1) позбавлення батьківських прав; 2) відібрання дитини від одного з батьків чи іншої особи; 3) встановлення аліментів, стягнення аліментів за минулий час, сплата заборгованості за аліментами; 4) влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; 5) встановлення опіки (до 14 років) або піклування (від 14 до 18 років), патронату; 6) передача до прийомної сім’ї; 7) усиновлення; 8) збереження прав дитини, які вона мала до усиновлення, опіки, піклування, влаштування до спеціального закладу та ін.

Механізм захисту прав людини — це забезпечені державою можливості виконання громадянами певних дій, завдяки яким можна захистити свої права, свободи та законні інтереси. Для захисту свого порушеного права особа може застосовувати будь-які способи захисту, як передбачені, так і не передбачені законодавством, з одним лише застереженням — захищаючи своє право, вона не повинна порушувати права інших.

Класифікація

1)Внутрішньодержавний механізм

Внутрішньодержавний захист прав і свобод особи здійснюється у двох формах: судовій та адміністративній

Судовий захист — найефективніший і найважливіший механізм забезпечення прав та свобод людини. Судову владу в Україні здійснюють суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції та забезпечує верховенство права і пряму дію Конституції на всій території України. Суди загальної юрисдикції, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечують кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності і визначається Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Суди України утворюють єдину систему, до якої входять: 1) місцеві (окружні) суди — загальні, господарські та адміністративні суди першої інстанції; 2) апеляційні суди — суди, які створюють в апеляційних округах, де можна оскаржити рішення місцевого суду, якщо сторона незадоволена); 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд — найвищий суд у системі судів загальної юрисдикції, до складу якого можуть входити судді в кількості не більше двохсот. У структурі Верховного Суду діють: Велика Палата Верховного Суду; Касаційний цивільний суд; Касаційний адміністративний суд; Касаційний господарський суд; Касаційний кримінальний суд.

Створення будь-яких надзвичайних та особливих судів не допускається. Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ. Кримінальні справи про вчинення злочинів передають до розгляду в суд після їх належного розслідування, і саме суд установлює вину особи та виносить вирок (обвинувальний або виправдувальний). Інші справи суд розглядає після відповідного письмового звернення, яке називається позовом. Позов має встановлену процесуальними кодексами форму, тобто має містити потрібну для вирішення спору інформацію.

Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року. Громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи приватного права можуть звернутися до Конституційного Суду України, скерувавши конституційну скаргу – це письмове клопотання особи, яка вважає, що застосований у кінцевому судовому рішенні в її справі Закон України суперечить Конституції України щодо вирішення питання про конституційність цього закону. Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано.

Адміністративний захист прав людини

Складниками позасудового механізму захисту прав людини, у широкому розумінні, є майже всі органи державної влади, адже весь апарат демократичної держави спрямовує свою діяльність і на захист прав та свобод людини і громадянина. Зокрема, це Президент України — гарант прав та свобод людини і громадянина; Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган, адже виключно законами України визначаються права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; Кабінет Міністрів України, що уповноважений уживати заходів щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина; місцеві державні адміністрації та інші органи виконавчої влади, які на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян; прокуратура України, що здійснює визначені Конституцією України функції для захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави; інші державні органи, а також недержавний самоврядний інститут — адвокатура — забезпечує захист, представництво та надання інших видів правової допомоги на професійній основі. Адміністративна форма захисту прав людини може бути первинним (але не обов’язковим) кроком до відновлення порушених прав і передбачає розгляд звернень громадян до органів державної влади та місцевого самоврядування, які кожна людина має право скеровувати як індивідуально, так і колективно, як письмово, так і усно.

Звернення громадян за формою можна подати як: пропозиції (зауваження)—висловлюють пораду, рекомендацію щодо діяльності відповідного органу, а також думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави; заяви — містять прохання про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, депутатів, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності; клопотання — прохання про визнання за особою певних прав чи свобод; скарги — формулюють вимоги про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб. Письмове звернення має відповідати встановленим вимогам. Зокрема, у ньому має бути зазначено прізвище, ім’я по батькові, місце проживання громадянина(-ки), викладено суть питання. Письмове звернення має бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. Анонімні письмові звернення, у яких не зазначене місце проживання, нема підпису автора(-ів), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, не розглядають.

Позасудовий захист прав людини забезпечується також через інститути Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та Уповноваженого Президента України з прав дитини. Організація і діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначена Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Уповноважений Верховної Ради України з прав людини приймає та розглядає звернення народних депутатів України, громадян України, незалежно від місця їх перебування, іноземців, осіб без громадянства, які перебувають на території України, або осіб, які діють у їхніх інтересах.

Звернення громадян за формою можна подати як: пропозиції (зауваження)—висловлюють пораду, рекомендацію щодо діяльності відповідного органу, а також думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави; заяви — містять прохання про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, депутатів, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності; клопотання — прохання про визнання за особою певних прав чи свобод; скарги — формулюють вимоги про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб. Письмове звернення має відповідати встановленим вимогам. Зокрема, у ньому має бути зазначено прізвище, ім’я по батькові, місце проживання громадянина(-ки), викладено суть питання. Письмове звернення має бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. Анонімні письмові звернення, у яких не зазначене місце проживання, нема підпису автора(-ів), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, не розглядають.

Позасудовий захист прав людини забезпечується також через інститути Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та Уповноваженого Президента України з прав дитини. Організація і діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначена Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Уповноважений Верховної Ради України з прав людини приймає та розглядає звернення народних депутатів України, громадян України, незалежно від місця їх перебування, іноземців, осіб без громадянства, які перебувають на території України, або осіб, які діють у їхніх інтересах.

Європейські стандарти захисту прав людини

Процес визнання і забезпечення основних прав людини, з-поміж інших континентів, найінтенсивніше відбувся в Європі, народи якої зазнали найбільших втрат від порушень прав людини і прав нації. Так, у 1949 році створена Рада Європи, основним пріоритетом якої є «захист і подальший розвиток прав людини і основоположних свобод». Україна стала членом Ради Європи у 1995 році, взявши на себе низку зобов’язань у сфері реформування чинного законодавства на основі норм і стандартів Ради Європи. У 1950 році в Римі держави-члени Ради Європи утвердили Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, до якої у 1997 році приєдналася і Україна. Цей міжнародний документ має зобов’язальний характер, і держава, яка приєднується до Конвенції, бере на себе зобов’язання поважати права людини, гарантувати кожному, хто перебуває на її території, права та свободи, визначені Конвенцією (ст.1). Отож кожна держава має дотримувати цього мінімального європейського стандарту. Європейська правозахисна система є найрозвиненішою і, крім Ради Європи, охоплює Європейський Союз, Організацію з безпеки і співробітництва в Європі та ін., але особливе місце в ній посідає Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), розташований у Страсбурзі, рішення якого є обов’язковими для виконання Україною. Відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, українські суди під час розгляду справ мають застосовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Саме в рішеннях ЄСПЛ положення Конвенції тлумачиться, набувають реального життя. Таким чином, міжнародні та європейські стандарти прав людини відіграють важливу роль, адже обов’язок держави, яка прийняла ці стандарти, полягає не тільки у визнанні прав людини, зокрема через їх закріплення в Конституції та законах, а й у створенні ефективних механізмів забезпечення і захисту цих прав усіма державними структурами. Тож людина, її права та свободи мають бути орієнтиром для держави та її інституцій.

Національні механізми захисту прав людини — це сукупність передбачених національним законодавством інструментів і можливостей, що їх кожна людина може використати для захисту своїх прав. Такі інструменти й можливості в Україні загалом передбачені в Конституції.

1)Конституція України

2)Цивільний кодекс