Українські землі у складі Другої Речі Посполитої

Підготувала учениця 10 класу Сологуб Вікторія

Передумови

Перша світова війна 1914—1918 років знову порушила польське питання на міжнародній арені. Як центральні держави, так і Росія обіцяли полякам у майбутньому ті чи інші форми автономії. Юзеф Пілсудський утворив у складі австро-угорської армії польські легіони. Ситуація докорінно змінилася після Лютневої революції 1917 року у Росії, коли в документах Петроградської ради й Тимчасового уряду з'явилися заяви про право поляків на державну незалежність. Почалося створення польських військових частин у Росії. У Женеві в серпні 1917 року ендеки заснували польський національний комітет, який очолив Р. Дмовський; цю організацію визнали країни Антанти.

У Франції був сформований польський військовий корпус під командуванням генерала Ю. Галлера. Прагнення поляків до незалежності було відбите в посланні американського президента В. Вільсона до конгресу в січні 1918 року, а також у декреті Раднаркому Росії в серпні 1918 року. З наближенням поразки країн Четвертного союзу у війні восени 1918 року могутній національний рух поляків виявився в заснуванні декількох урядових осередків — у Кракові(Польська ліквідаційна комісія), Любліні (Тимчасовий народний уряд), Варшаві (Регентська рада й уряд).

11 листопада 1918 року до Варшави прибув Ю. Пілсудський, який, спираючись на Польську військову організацію та ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений її тимчасовим керівником, а за його дорученням Є. Морачевський сформував уряд. Офіційною назвою новоствореної держави стала Річ Посполита Польська.

Юзеф Пілсудський(1867—1935) — польський політичний і державний діяч, маршал Польщі

Мирні договори

У результаті війни з українцями поляки захопили територію Західноукраїнської Народної Республіки й у 1923 році домоглися від Антанти визнання цього загарбання. Після підписання 22 квітня 1920 року Варшавського договору з Директорією УНР Ю. Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією, яка завершилася укладенням у березні 1921 року Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські й західнобілоруські землі за Польщею.

За Версальським мирним договором 1919 року до Польщі була приєднана Познанщина й частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря, порт Гданськ (Данциг) отримав статус вільного міста. У жовтні 1920 року польські війська захопили в Литві Віленський край.

Українські землі, що ввійшли до складу Польщі

Після завершення Першої світової війни й національно-визвольної боротьби 1917—1921 рр. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі:Галичина,Холмщина,Підляшшя,Західна Волинь,Західне Полісся,Посяння,Лемківщина.

Відповідно до Варшавського та Ризького договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Згідно зі статистичними даними 1921 року в Польщі жило 27 млн осіб, серед яких майже третину (31 %) становили національні меншини (українці, євреї, білоруси, німці та інші). Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) — їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього населення).

Національні утиски українців зі сторони Польщі

Українські священики у в'язниці Бригідках у Львові після польської окупації Галичини. 1919 рік.

Новостворена Польська держава обіцяла країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, але цієї обіцянки не дотримала. Натомість вона вживала заходів, унаслідок яких:

були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР;

категорично заборонялося вживати назви «Західна Україна», «Східна Галичина»;

забороненими стали слова «українець», «український», замість них реанімувався давній термін «русин», «русинський»;

зусиллями міністра освіти С. Грабського українські школи були перетворені на польсько-українські з перевагою польської мови;

українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі українські кафедри;

українців та представників тих національних меншин, які підтримували Західноукраїнську Народну Республіку (здебільшого євреїв та німців), звільнено з керівних посад і державних закладів

Політичний та національно-визвольний рух у Західній Україні

Українське населення не вважало польську владу постійною, а розглядало її як тимчасову й окупаційну. Переважна його більшість бойкотувала заходи поляків(перепис населення, парламентські вибори).

1920 року була заснована Українська військова організація (УВО), яку очолив Є.Коновалець. Ця організація вдалася до серії терористичних актів, серед яких були замах на прем'єр-міністра Юзефа Пілсудського 25 листопада 1921 року, підпали господарств польських поміщиків, напади на поліцію тощо.

Євген Коновалець (1891—1938) — український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, голова Проводу українських націоналістів (з 1927 року)

З вояків УГА створювалися партизанські загони. Кілька років їм удавалося активно діяти, і тільки 1922 року вони були розбиті польськими військами, їх керівників розстріляли.

До 1923 року у Відні діяв уряд ЗУНР, очолюваний Є.Петрушевичем, який протягом певного періоду координував політичний рух у Галичині. Уряд Є.Петрушевича робив усе можливе, щоб його почули великі держави: надсилав їм ноти протесту проти польської окупації, звертався до них по допомогу.

Проте Антанта хотіла мати потужний кордон з Радянською Росією, тому була зацікавлена в сильній Польщі.

Країни Антанти визнали Східну Галичину частиною Польської держави, зобов'язавши її уряд забезпечити автономію Галичини й демократичні права її громадян. Варшава ніколи не дотримувала цих обіцянок.

Під впливом суспільно-політичних обставин український політичний рух Західної України розділився на кілька течій і напрямків:

прибічників нормалізації відносин з поляками й використання демократичних інституцій Польської держави відстоювання прав і свобод українців;

прихильників Радянського Союзу, які вбачали майбутнє України в складі СРСР;

прихильників радикальних течій боротьби проти польської окупації, що виступали за незалежну Українську державу, яку були готові виборювати її всіма можливими засобами.

З часом в організації виник конфлікт між Центральним проводом та галицьким крайовим керівництвом ОУН, на чолі якого стояв Степан Бандера. Молоді галичани засуджували старших товаришів у далекому зарубіжжі за пасивність і закликали до насильницьких дій проти Польщі.

Степан Бандера(1909—1959) — відомий український політичний діяч, один із лідерів українського національно-визвольного руху 1930-1950-х рр.

1938 року Є.Коновалець був убитий радянським диверсантом П.Судоплатовим, і його місце зайняв Андрій Мельник, який уважав за необхідне орієнтуватися на нацистську Німеччину й планував за допомогою Гітлера визволити Україну від влади Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР.

Після трагічної загибелі Є.Коновальця Організація українських націоналістів розкололася на два противоборчих табори: ОУН(Б) — С.Бандери та ОУН(М) — А.Мельника. Щоб досягти своєї мети в боротьбі за визволення України, обидва проводи вступили в активний контакт з керівництвом нацистської Німеччини.

Дякую за увагу