Василь Стефаник
(1871 – 1936)
Життєвий шлях письменника
Я свою душу пустив у душу народу, і там почорнів з розпуки…»
(Василь Стефаник)
с. Русів
на Івано-Франківщині — сімейне обійстя Стефаників
Заснував цей рід ще у ХVІІІ ст. козак із Запорізької Січі Теодор Стефаник
Батько письменника — Семен Стефаник
(1846—1920)
Василь Семенович Стефаник народився у сім’ї заможного господаря
14 травня 1871 р.
Навчався Стефаник �у Русівській і Снятинській школах
У 1883 році поступив до польської класичної гімназії у м.Коломиї.
Там подружив із Лесем Мартовичем
класичній гімназії в м. Дрогобичі восени 1892 року.
Восени 1892 р. Стефаник, за бажанням батька, вступає на медичний факультет Краківського університету. Але медицина не вабила його. Він багато часу приділяє літературі, проводить агітаційну й культурно-освітню роботу в селах. За це його не раз заарештовували
Спершу В.Стефаник писав невеличкі поезії в прозі.
З осені 1897 р. в газетах почали з’являтися його реалістичні новели. Виходять збірки творів “Синя книжечка” (1899), “Камінний хрест” (1900) і “Дорога” (1901).
1903 р. у складі делегації він відвідав Київ. Зустрівся з відомими письменниками – Лесею Українкою, М.Коцюбинським, М.Старицьким та ін. Відвідав могилу Т.Шевченка в Каневі.
У 1904 р. одружившись на Ользі Гаморак, Стефаник деякий час відійшов від літератури, займався сільським господарством.
З 1908 р. по 1918 р. він був депутатом парламенту і використовував можливості “мужицького посла” для захисту бідноти в старостві й на суді.
Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі.
Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня.
З 1908 по 1918 рік Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні.
У Відні, після майже 15 р. перерви, у нього “знову народилося слово”.
Одна за одною з'являються новели “Дівоча пригода”, “Марія”, “Сини”, “Вона-земля”, “Пістунка”, що мають антивоєнний характер.
Стефаник привітав утворення Української Народної Республіки .
17 листопада 1917 року, виступаючи на все людному вічі в Снятині, він з радістю говорив, що в Україні “в найбільшій величі встає новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою”.
У січні 1919 р. В.Стефаник очолив велику делегацію на знаменне свято – проголошення злуки всіх українських земель.
У 1928 р. уряд Радянської України призначив Стефаникові пенсію за його заслуги в розвитку літератури. Це була велика матеріальна й моральна підтримка.
Але коли 1932-го в радянському посольстві у Львові йому запропонували спростувати Голодомор в Україні, він від неї відмовився...
В.Стефаник відійшов у вічність 1936 року, на 65-му році життя
На місці, де колись була клуня, стоїть пам’ятник Стефаникові й ростуть високі ялини, посаджені його внуком Юрком
У Русові, у своїй садибі, письменник прожив 26 літ. Тут минуло дитинство трьох його синів — Семена, Кирила і Юрія.
У хаті створений літературно-меморіальний музей.
Давно немає господаря. Але речі, що пережили його, дбайливо доглянуті. В меморіальних кімнатах письменника збережено все, як було за його життя