Державотворчі процеси. Особливості багатопартійної системи. Прийняття Конституції України �1996 р.�
ПЛАН:
Державотворчий процес
Ситуація, що склалася в Україні після розпаду СРСР та проголошення незалежності України, поставила перед її народом нові завдання, і перш за все:
Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової, а також розбудова української армії та інших силових структур. Поряд із цим, необхідно було створювати управлінські структури на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади.
СЛОВНИЧОК!
Державотворчий процес - це створення:
Особливості державного будівництва в Україні:
Особливості державного будівництва в Україні.Утвердження ринкової економіки.
Формування законодавчої гілки влади
Єдиним законодавчим органом влади в Україні була визнана Верховна Рада УРСР, яка стала Верховною Радою України. Її чинний склад у кількості 450 осіб обрали в 1990 р. Депутатську більшість становили члени розпущеної 1991 р. КПУ, що гальмувало державотворчі процеси.
Після обрання Л. Кравчука Президентом України Верховну Раду очолив Іван Плющ (грудень 1991 — травень 1994 рр.).
З перших днів незалежності Верховна Рада розгорнула активну законотворчу роботу.
За час своєї практичної діяльності Верховна Рада України дванадцятого скликання ухвалила майже 400 законів та понад 1100 різних постанов і рішень.
Однак велика частина рішень Верховної Ради України не виконувалась і мала популістський характер, бо не могла реалізуватися через відсутність коштів.
Ефективній діяльності Верховної Ради заважало гостре політичне протистояння, відсутність злагодженості в роботі законодавчої і виконавчої влади
Президент України і виконавча влада
Відповідно до чинної тоді Конституції 1978 р. зі змінами і доповненнями Президент України був главою держави, тобто вищою посадовою особою, і главою виконавчої влади. Коло його функціональних обов’язків, зокрема, включало гарантування забезпечення прав і свобод громадян, проведення в життя Конституції і Законів України через органи державної виконавчої влади, представництво України у міжнародних відносинах.
Першим Президентом України став Леонід Кравчук (1991 -1994 рр)
Запровадивши посаду президента, ВРУ не врегулювала питання взаємодії та розподілу повноважень між гілками влади. Це ускладнювало процеси державотворення, а збої у взаємодії різних гілок влади створювали постійні конфлікти.
Виконавча влада в Україні була � представлена Кабінет Міністрів � України (прем’єр-міністр)- Віталій Масол, потім Вітольд Фокін. Після відставки у квітні � 1991 р. з посади голови Ради � Міністрів В. Масола, Прем’єр-� міністром України став В. Фокін. �Проте уряд під його керівництвом виявився неспроможним �розробити ефективну модель реформ. Економіка України �все більше втягувалась у кризу. Це викликало невдоволен-�ня у суспільстві.
Віталій Масол
Вітольд Фокін
У середині 1992 р. в Україні відбувся грандіозний страйк шахтарів. Приводом стало чергове підвищення Кабінетом Міністрів цін на сільськогосподарську продукцію, ковбаси, молоко, масло.
Восени 1992 р. в обстановці загального невдоволення населення та парламенту уряд �В. Фокіна був змуше-�ний піти у відставку
27 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила новий уряд на чолі з Л. Кучмою, який до цього був директором Дніпропетровського об’єднання «Південмаш». Однак при всіх намаганнях змінити ситуацію і цей кабінет нічого вдіяти не зміг.
Дедалі помітнішим стає втручання у розв’язання конкретних економічних проблем Президента України Л. Кравчука. У цей період він прагне перебрати на себе всю повноту виконавчої влади, зокрема безпосереднє керівництво діями Кабінету Міністрів. Це викликало перший конфлікт між президентом і прем’єр-міністром. У вересні 1993 р. уряд Л. Кучми пішов у відставку. Усю повноту виконавчої влади за рішенням Верховної Ради взяв на себе Президент України Л. Кравчук, а виконувачем обов’язків прем’єр-міністра призначили народного депутата Ю. Звягільського.
Створення української армії та військово-морських сил
Одним із ключових складових процесу становлення держави є створення і розбудова збройних сил.
Вже 24 серпня 1991 р. парламент схвалив постанову «Про військові формування в Україні», за якою усі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувались Верховній Раді.
Також було створено Міністерство оборони України (першим міністром оборони став генерал-полковник К.П. Морозов) та затверджено (жовтень 1991 р.) Концепцію оборони і розбудови Збройних сил України. В її основу поклали принцип розумної достатності щодо структури, чисельності та озброєння війська
Концепція проголошувала прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою і забезпечення виконання цих завдань, створивши власні збройні сили. Загальна чисельність армії визначалась у межах 400–420 тис. осіб.
6 грудня 1991 р. ухвалили Закон «Про Збройні сили України». У військових частинах розпочалось добровільне складання присяги на вірність народу України.
19 жовтня 1993 р. Верховна Рада �республіки схвалила Воєнну доктрину �України. Вона базувалася на тому, що �Україна не вважає своїм потенційним �противником жодну державу.
Творення української армії відбувалося в складних умовах. Росія через військові структури СНД прагнула зберегти контроль над українською армією. Відчувався дисбаланс у розміщенні військових підрозділів та їх оснащенні. Особливо ускладнювали ситуацію становище з ядерним потенціалом України, доля Чорноморського флоту, який став об’єктом суперечки між Україною та Росією.
Найскладнішою пробле-�мою було створення Військо-�во-Морських сил України �на базі радянського Чорно-�морського флоту.
Після розпаду СРСР та �проголошення незалежності �України радянський Чорно-�морський флот перейшов під �контроль України. Проте, ви-�користавши сепаратистські �рухи в Криму, частина офіце-�рів флоту, підтримана Російсь-�кою Федерацією, збунтувалася �проти української влади
23 липня 1992 р. в Дагомисі відбулася зустріч делегацій України і Росії, що закінчилася підписанням угоди, в якій сторони підтвердили важливість переговорів щодо створення на Чорному морі Чорноморського флоту ВМС Росії і ВМС України. Згідно із досягнутою домовленістю упродовж перехідного періоду передбачалося спільне користування наявною системою базування і матеріально-технічного забезпечення.
Однак продовження відвертих антиукраїнських акцій найвищого законодавчого органу Росії і Верховної Ради Криму не сприймалося народом України, у тому числі й українськими моряками Чорноморського флоту, які у відповідь на антиукраїнські закиди, зокрема, вирішили демонстративно перевести сторожовий корабель СКР-112 із Севастополя до Одеси. Це судно під командуванням капітан-лейтенанта Настенка підняло український прапор і стало першим бойовим кораблем нового українського флоту. На його перехоплення кинули кораблі й літаки, команди яких дотримувалися проросійської позиції. Переслідувачі не наважилися на морський бій і СКР-112 прибув до Одеси. Більшість команд кораблів Чорноморського флоту були згодні стати під український прапор.
Ця подія прискорила розв’язання ситуації з розподілом флоту.
ЦІКАВИНКА!
3 вересня 1993 р. між Україною та Росією було укладені чотири угоди, які увійшли в історію як Масандрівські. Згідно із цими угодами були врегульовані питання вивезення та утилізації ядерної зброї з України. В обмін Україна отримувала ядерне паливо для електростанцій. Щодо Чорноморського флоту була досягнута така угода: «Доручити державним делегаціям Російської Федерації та України в місячний термін опрацювати всі питання, пов'язані з розробкою Угоди, відповідно до якого весь Чорноморський флот з усією його інфраструктурою в Криму використовується Росією і отримує російську символіку при тім розумінні, що російська сторона буде здійснювати відповідні розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, включаючи й інфраструктуру, що у чинність попередніх домовленостей мала б відійти Україні».
За результатом зустрічі 3 серпня 1992 р. президентів України Л. Кравчука і Російської Федерації Б. Єльцина в Ялті підписали «Угоду між РФ та Україною про принципи формування ВМФ Росії і ВМС України на базі ЧФ колишнього СРСР». За нею — Чорноморський флот мав бути поділений навпіл. Однак, використав-�ши період міждержавних �переговорів, Росія поставила �флот під свій цілковитий �контроль. Росіяни також від-�мовлялися залишати Севас-�тополь, мріючи про його �передачу Росії
Після довгих переговорів 9 червня 1995 р. новий Президент України Л. Кучма та російський президент Б. Єльцин вирішили поділити флот таким чином: 18,3 % кораблів мали перейти до України, а 81,7 % — до Росії. Військово-морські бази в Ізмаїлі, Одесі, Очакові, Керчі, Донузлаві й Балаклаві та ще 10 баз морської авіації перейшли під контроль Військово-Морських сил України. За домовленістю між Україною та Росією Чорноморський флот на території України міг мати 338 кораблів і суден. Чисельність особового складу не повинна була перевищувати 25 тис. осіб. Крім того, до складу флоту могло входити 22 військових літаки.
Хоча у прийнятій 1996 р. Конституції України заборонено базування на території держави будь-яких іноземних військових формувань (ст. 17), у 1997 р. погодили термін перебування флоту РФ у Севастополі до 2017 року. 28 травня 1997 року було підписано договір «Про параметри поділу Чорноморського флоту» строком дії на 20 років. Однак з плином часу стало зрозуміло, що базування іноземного військового флоту на території України є однією з головних загроз безпеці держав
Розбудова судової системи і правоохоронних органів
Важливе значення для розбудови демократичної держави, втілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади.
Формування судової влади відбувалося доволі повільно. Впродовж 1992–1996 рр. парламент так і не схвалив концепції судово-правової реформи, не був сформований і Конституційний Суд, хоча закон про його доцільність ухвалили ще в червні 1992 р.
Виникла потреба в перегляді та підготовці нових кодексів України: Цивільного, Трудового, Адміністративного та інших. Однак парламент через розбіжність у концептуальних підходах у цьому питанні, внаслідок своєї надмірної політизації виявився неспроможним їх ухвалити.
Важливим заходом на захист інтересів незалежної держави стало створення 20 вересня 1991 р. правоохоронного органу — Служби безпеки України (СБУ). Спочатку вона називалася Служба національної безпеки України.
Також було ухвалено ряд законів, що поклали початок формуванню правоохоронних органів — прокуратури, міліції, служби безпеки, нотаріату, адвокатури, митної служби, податкової служби тощо.
Важливим заходом на захист інтересів незалежної держави стало створення 20 вересня 1991 р. правоохоронного органу — Служби безпеки України (СБУ). Спочатку вона називалася Служба національної безпеки України.
Також було ухвалено ряд законів, що поклали початок формуванню правоохоронних органів — прокуратури, міліції, служби безпеки, нотаріату, адвокатури, митної служби, податкової служби тощо.
Визначення громадянства і кордонів України
Важливим елементом незалежної держави є формування інституту громадянства. 8 жовтня 1991 р. ВРУ схвалила Закон «Про громадянство України», що визначав громадянство як невід’ємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений, як і права змінити громадянство. Громадянство надали всім, хто проживав на території України, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти нього. З 1997 р. почався обмін радянських паспортів на українські.
Поряд з цим декларувалися всі права національних меншин, що зазначено в Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р.
� 7 листопада 1991 р. ВРУ схвалила Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їх охорони та правила переходу. Були створенні Прикордонні війська України. Державні кордони України проходили у відповідності з адміністративними межами УРСР у складі СРСР. Ділянки колишнього західного кордону СРСР з Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною (згодом Словаччиною), Польщею стали кордоном України.
Проте розв’язання проблеми кордонів розтягнулося на тривалий час. З Росією це питання так і залишилося неврегульоване. З усіма іншими сусідами України суперечливі питання були розв’язані.
Розбудова місцевих органів влади
Важливим елементом державного будівництва стало створення вертикалі виконавчої влади на місцях. 5 березня 1992 р. Верховна Рада схвалила Закон «Про представників Президента України». � Відповідно до нього в областях, районах та містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі — на базі виконкомів обласних рад формувались нові органи влади — місцеві адміністрації. Їх очолювали представники президента, яких він призначав особисто.
Це посилило виконавчу владу, дозволило центру активніше контролювати процеси в регіонах. Водночас в окремих місцях виникли серйозні суперечності між призначеними представниками президента і головами обласних рад. Це було пов’язане з невизначеністю їхнього статусу. У березні 1993 р. ВРУ визнала, що вищою посадовою особою в регіоні є голова обласної чи районної ради. Однак реально більше влади мав представник президента. Врешті-решт, під тиском місцевих рад та більшості ВРУ інститут представників президента у 1994 р. ліквідували. Натомість, відповідно до нового законодавства, функції виконавчої влади в областях, містах, районах переходили до виконкомів рад. Виконкомами та радами відповідних рівнів керували їхні голови, котрих обирали всенародним прямим голосуванням.
Автономістські та сепаратистські рухи в Україні на початку 1990-х рр. Кримська автономія
На початку 1990-х рр. окремі регіони України охопили сепаратистські рухи, які підживлювалися зовнішніми силами.
На Закарпатті угорці вимагали додаткових гарантій культурно-національних прав і навіть у 1992 р. надіслали до ВРУ проект автономії Закарпаття. Втім, після ухвалення законів про права національних меншин й особливо після підписання україно-угорського державного договору 1993 року, такі настрої вдалося вгамувати. Одночасно сформувалася «русинська проблема». Частина інтелігенції області у лютому 1990 р. заснувала культурно-освітнє Товариство підкарпатських русинів. Воно виступало за культурне відродження русинів (яких в Україні офіційно визнають субетносом українського народу, але заперечують, що це окрема нація). Товариство домоглося, що під час референдуму 1 грудня 1991 р. в Закарпатті винесли додаткове питання — про надання краю «особливого статусу» самоврядної території. «За» висловилося 78% учасників голосування. Кульмінацією русинського руху стало створення у 1993 р. Тимчасового уряду Підкарпатської Русі на чолі з професором І. Туряницею. Він виступав за визнання русинів окремою нацією і перетворення Закарпаття на самостійну нейтральну державу. «Уряд» мав підтримку русинських організацій США і Канади. Але коли ця підтримка згасла, згас і сам рух. «Уряд» саморозпустився у 2001 р.
У 1990 р. в Галичині була створена «Галицька асамблея», яка до моменту розпаду СРСР пропагувала ідею федеративної України. У 1992 р. «Асамблея» припинила існування, а її лідер В. Чорновіл визнав за необхідне побудову унітарної держави.
У 1990 р. після проголошення Декларації про державний суверенітет УРСР на Донбасі виник рух за самостійне входження області до складу СРСР. Також комуністами пропагувалась ідея відновлення Донецько-Криворізької республіки, що існувала в 1918 р. Із серпня 1991 р. у краї набули популярності гасла про економічну автономію регіону і надання особливого статусу російській мові. У березні 1994 р. навіть провели референдум щодо визнання російської мови державною і перетворення України на федерацію. «За» висловилося понад 80% учасників референдуму. Але на цьому справа і закінчилась. Однак такими настроями вміло скористався Л. Кучма для приходу до влади, а також регіональні фінансово-промислові (олігархічні) групи, що формувалися.
Також проросійські сили виступали за створення з областей Півдня і Сходу України «Новоросії». Але ця ідея не знайшла підтримки населення.
Найбільш небезпечні для територіальної цілісності України події розгорнулися в Криму в 1991–1994 рр. Крим був тісно пов’язаний з підприємствами Росії. Міцні позиції у політичному житті зберігали комуністи. Російськомовне і російське населення становило на той час 67%. На півострові 30% населення — це пенсіонери. З кінця 1980-х рр. у Крим стали масово прибувати крим-�ські татари. У період безладу почат-�ку 1990-х років над півостровом �встановили контроль декілька кри-�мінальних угруповань. До цього �всього додалося втручання Росії і �суперечка за розподіл Чорноморсь-�кого флоту.
На початку 1992 р. у Криму розгорілась боротьба за владу між колишньою партійною номенклатурою на чолі з М. Багровим (був головою ВР Криму) і блоком російських націоналістів, місцевої інтелігенції, військових пенсіонерів, бізнесменів, що були � тісно пов’язані з Росією. Обидві � конкуруючі групи вкрай загостри-� ли відносини з Києвом і лякали �кримчан «українським націоналізмом» та татарською �загрозою. Своєю чергою татари створили кримсько-�татарський національний рух на чолі з Рефатом Чубаро-�вим та представницький орган — Меджліс кримськота-�тарського народу, який очолив Мустафа Джемілєв
Навесні 1992 р. між ВР Криму і ВР України розгорілась «війна законів», кульмінацією якої стало ухвалення ВР Криму конституції, у якій йшлося про право Республіки Крим на самостійну зовнішню політику, на власні правоохоронні органи та на володіння всіма ресурсами на її території. При цьому республіка нібито залишалась у складі України, але відносини з якою мали регулювати спеціальні угоди. Остаточно нову конституцію мав схвалити референдум. У цей же час Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову, в якій Акт передачі Кримської області із складу РРФСР до складу України визнавався неконституційним,а Севастополь проголошувався російським містом.
У відповідь ВРУ заявила про антиконституційність дій. У результаті переговорів вдалося накласти мораторій на референдум і дещо підправити конституцію Криму. У вересні 1993 р. було запроваджено посаду президента Криму. Ним став лідер блоку «Росія» — Ю. Мєшков. У квітні 1994 р. відбулися вибори і до парламенту Криму, де теж перемогу здобули прихильники «Росії». Мєшков підпорядкував собі силові відомства Криму, створив президентську гвардію, намагався запровадити російський рубль як кримську валюту, призначив прем’єр-міністром росіянина Є. Сабурова, запровадив московський час.
У відповідь Київ надіслав на півострів підрозділи Національної гвардії, а також були створені паралельні, підпорядковані Києву, силові відомства. ВРУ зажадала приведення законодавства півострова у відповідність з українським. Ситуація вкрай загострилася. Російське керівництво на чолі з Б. Єльциним, яке мало власні внутрішні проблеми (війна в Чечні), чітко заявило, що не має територіальних претензій до України. Крім того, Мєшков повністю ігнорував інтереси кримськотатарського й українського населення півострова. За цих обставин поміркована частина кримських політиків пішла на переговори з Києвом. Вона підтримала Л. Кучму під час виборів Президента України. У вересні ВР Криму скасувала посаду президента, а виконавча влада на півострові була передана голові уряду А. Франчуку.
Зі схваленням Конституції України у 1996 р. Крим було визнано територіальною автономією, а сепаратистський рух приборкано. Проте не вдалося остаточно розв’язати відносини щодо Криму з Росією
Автономістські та сепаратистські рухи в Україні на початку 1990-х рр. Кримська автономія
Після проголошення в 1991 р. Незалеж-�ності, фактичного та юридичного оформлення �української державності постала нагальна пот-�реба у власних державних атрибутах і симво-�ліці.
28 січня 1992 р. Верховна Рада України �затвердила Державний Прапор України — �стяг із двох рівновеликих горизонтальних �смуг синього і жовтого кольорів.
19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала �тризуб малим Державним Гербом України. Ескіз �великого Державного Герба розроблено, однак ще не �затверджено.
�15 січня 1992 р. Верховна Рада затвердила Державним Гімном України музику на вірш «Ще не вмерла Україна», а 6 березня 2003 р. Верховна Рада схвалила Закон «Про Державний Гімн України». Згідно зі статтею 1 цього закону Державним гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського з незначними змінами
Проголошення незалежності України поставило перед українським народом нові завдання і, перш за все, — будівництво власної суверенної держави. Вже перші кроки на цьому шляху виявилися нелегкими. Однак незаперечним є те, що він поступово все ж таки набирав демократичних рис, створював підґрунтя для майбутніх реформ.
Упродовж 1990–1993 рр. в Україні було закладено лише основу для формування й діяльності державно-правових інститутів, реалізації прав і свобод громадян, забезпечення оборони і безпеки держави, існування окремих інститутів громадянського суспільства.
Одним із найскладніших моментів у становленні незалежної України стала протидія з боку Росії. Єдине, що рятувало Україну, — ситуація в Росії теж була складною.
МИСЛИМО!
Дострокові вибори до Верховної Ради України і Президента України 1994 р. Леонід Кучма
Перехід до ринкових відносин зумовив загострення соціально-економічної ситуації в країні, що, своєю чергою, потягло за собою загострення політичної ситуації. Населення висловлювало невдоволення діяльністю Верховної Ради і Президента України. Зрештою, вирішили провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради України.
27 березня 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. Тоді обрали 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримала КПУ — 96 (до них слід додати ще 5 членів Компартії Криму), СПУ — 14, СелПУ — 18, Народний рух — 20. Головою парламенту обрали О. Морза (травень 1994 — березень 1998 рр.). Новий уряд очолив В. Масол
Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні–липні 1994 р. У другому турі виборів перемогу здобув Леонід Кучма. Його кандидатуру підтримали східні й південні регіони України та Крим.
Вибори �1994 р. стали �свідченням того, �що Україна стоїть �на демократично-�му шляху розвит-�ку.
ІСТОРИЧНА ОСОБА!
Леонід Данилович Кучма народився 9 серпня 1938 р. на Чернігівщині. Вищу освіту здобув у Дніпропетровському університеті, після закінчення якого працював у конструкторському бюро «Південне», де пройшов шлях від звичайного інженера до першого заступника генерального директора. Упродовж 1986–1991 рр. — генераль-�ний директор ВО «Південмаш». Кан-�дидат технічних наук, професор. У �1990 р. обраний депутатом до ВР �УРСР. Жовтень 1992 — вересень �1993 р. — Прем’єр-міністр України. �Очолював Українську спілку промис-�ловців і підприємців. У 1994–2005 рр. �— Президент України.
Конституційний процес. Конституція 1996 р.
Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався зі схвалення Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалась розробка нової Конституції.
СЛОВНИЧОК!
Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави, який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації та діяльності державних органів, права та обов’язки громадян.
Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР 1978 р. у тій частині, яка не суперечила законам України, схваленим після 24 серпня 1991 р. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року винесли на всенародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції в травні 1992 р. подали до Верховної Ради, а вдруге — у жовтні �1993 р.
Позачергові вибори на-�родних депутатів і Президента �України (1994 р.) дещо сповіль-�нили конституційний процес. �10 листопада 1994 р. Конститу-�ційну комісію переформували. �Очолили її Л. Кучма та О. Мо-�роз.
Життя вимагало невідкладного розв’язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея «Малої Конституції України», яка знайшла своє втілення у проекті закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», та Верховна Рада України відхилила його. У зв’язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.
З метою розв’язання конфлікту 8 червня 1995 р. укладено Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».
11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект прийняли за основу.
Розпочалася копітка робота з обговорення доопрацьованого проекту конституції. Але політичні суперечки затягували схвалення Основного закону держави. Під тиском президента �27 червня Верховна Рада активі-�зувала роботу. Надвечір було �відновлено пленарне засідання, �яке тривало всю ніч. 28 червня �1996 р. нову Конституцію �України схвалили.
Україна одержала Основний закон, без якого державність є невизначеною. Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян. Але, будучи продуктом компромісу між різними політичними силами і гілками влади, вона не стала основою стабільності політичного життя. Упродовж наступних років відбуваються неодноразові спроби внести до неї зміни і доповнення.
Вибори до Верховної Ради України 1998 р.
Особливістю виборів до ВРУ 1998 р. стало те, що одна половина депутатів обиралася за пропорційною системою, інша — за мажоритарною. Запровадження змішаної систе-�ми виборів передбачало зміц-�нення партійної системи і �більш чіткої структуризації �парламенту.
За підсумками голосування, в загальнодержавному багатомандатному окрузі чотиривідсотковий бар’єр подолали Комуністична партія України (24,65 % — 84 депутатські мандати), Народний рух України (9,4 % — 32), виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!» (майже 8,6 % — 29), Партія зелених України (5,4 % — 19), Народно-демократична партія (5 % — 17), Всеукраїнське об’єднання «Громада» (майже 4,7 % — �16), Прогресивна соціаліс-�тична партія України (4 % �— 14), Соціал-демократич-�на партія України (об’єдна-�на) (4 % — 14) — загалом �вісім партій (блоків).
� Половину народних депутатів обрали в одномандатних округах. Перевагу мали безпартійні, комуністи, народні демократи і рухівці. Таким чином ліві сили знову стали домінувати у ВРУ.
12 травня 1998 р. Верховна Рада ІІІ скликання розпочала свою роботу. Головою парламенту став представник блоку Соціалістичної і Селянської партій О. Ткаченко (липень 1998 — січень 2000 р.). Як і попередня ВР, новообрана фактично стала в опозицію до чинного президента, що не сприяло стабілізації політичного життя в країні. Крім того, ці події наклалися на світову фінансову кризу, що вразила і Україну.
Дострокові вибори 1994 р. засвідчили перегрупування політичних сил в країні. Новим президентом обрали Л. Кучму.
У 1994–1999 рр. продовжилися державотворчі процеси, головним змістом яких стало ухвалення Конституції України. Також відбулося зміцнення партійної системи із запровадженням змішаної системи виборів до ВРУ
МИСЛИМО!