ЛЕКЦІЯ 2

Класифікація задач прийняття рішень

Структура задачі та види моделей прийняття рішень

2.1. Формальна постановка задачі прийняття рішень Кожна окрема задача прийняття рішень являє собою елемент логічної схеми розроблення плану вирішення складної проблемної ситуації, а від процесу її розв’язання залежить технологія, інформація та значною мірою – організація функціонування цього елемента. Між такими задачами існує багато прямих і обернених зв’язків, тому їх зазвичай розв’язують із застосуванням ітеративних циклів, що інколи можуть зумовлювати переформулювання умов або нову постановку певної задачі. Зрозуміло, що характер, ступінь невизначеності, кількість узятих до уваги факторів, конкретний вигляд критеріїв обрання альтернатив, процедура розв’язання істотно залежать від змісту, масштабу та припустимого часу розв’язання задачі. Однак формальна постановка задачі прийняття рішень має і самостійну цінність, тому що забезпечує початкові умови для розроблення нових класів методів і моделей прийняття рішень.

Одна з найзагальніших моделей задачі прийняття рішень ZR має вигляд сімки = 〈, , , , , , 〉, де S– множина можливих ситуацій; SP – множина проблемних ситуацій(SP ⊂S); I– ідентифікатор проблемної ситуації (якщо I = 1, то конкретна ситуація Si∈SP , якщо ж I = 0, то немає потреби приймати рішення, оскільки ситуація не проблемна; для проміжних значень задається порогове значення, від якого і залежить належність чи неналежність ситуації до множини проблемних); ТР – множина постановок (типів) задач прийняття рішень; FР : SР →ТР – відображення множини проблемних ситуацій у множину постановок задач прийняття рішень; А– множина можливих варіантів рішень; Р– система переваг децидента. Задача полягає в тому, щоб за наявності цих структурних елементів обрати таке рішення з множини А можливих (припустимих) варіантів, що максимально відповідає системі переваг децидента Р. Систему переваг децидента Р можна формально подати наступним чином: = 〈, , , , 〉, де Q– множина критеріїв оцінювання якості рішень; К– множина шкал критеріїв; FQ: А→Q– відображення множини альтернатив А в множину критеріїв; R – вирішуюче правило, що дає змогу на основі образів множини альтернатив А в області критеріїв Q розв’язати задачу прийняття рішень відповідно до її типу TP , тобто обрати одну найкращу альтернативу, або знайти всі альтернативи, які відповідають поставленим умовам, або впорядкувати альтернативи за якістю.

Ця модель відповідає застосуванню математичних методів на багатьох етапах прийняття рішень. Множина А = {хi} можливих (припустимих) варіантів рішень – це сукупність наявних альтернатив, що відповідають можливим способам досягнення мети і не порушують певних обмежень, властивих конкретній задачі прийняття рішень. Множина критеріїв Q = {Qj} відображає різні суттєві для децидента аспекти мети функціонування системи; вона є одним із результатів системного аналізу ситуації. Множина шкал критеріїв К ставить у відповідність кожному критерію множини Q шкалу (найменувань, порядкову, інтервалів або відношень), у якій вимірюються значення критеріїв. Відображення FQ: А→Q ставить у відповідність кожній альтернативі множини А (що описується зазвичай кортежем різнорідних змінних і параметрів) точку в просторі критеріїв; це відображення гомоморфне, тому що різні альтернативи можуть мати однакову якість.

Система переваг Р– це один із неформальних елементів, який значною мірою зумовлює слабку структурованість задач прийняття рішень. Апроксимація системи переваг децидента в більшості випадків дає змогу за певних припущень спростити умови, щоб побудувати вирішуюче правило R або описати механізм обрання альтернативи з множини А. В залежності від охоплення окремих етапів ППР застосовують різні формальні моделі задачі прийняття рішень. Якщо структурні складові задачі переважно визначено, задачу прийняття рішень ZS можна описати як трійку = 〈, , 〉. У цій постановці неявно передбачено, що вирішуюче правило визначає поняття кращої альтернативи, тобто формально скорочена модель відповідає задачі вибору.

2.2. Класифікація моделей і задач прийняття рішень

​

У процесах прийняття рішень застосовують моделі таких типів:

1) дескриптивні та нормативні;

2. індуктивні та дедуктивні;
3. 3) проблемно-орієнтовані та формальні;
4. 4) статичні та динамічні.

1.Дескриптивні та нормативні моделі. Вивчаючи ППР, розрізняють два основні підходи — дескриптивний і нормативний. Основа дескриптивного підходу — емпіричне дослідження рішень, спрямоване насамперед на описання проблемної ситуації, поведінки окремих децидентів у ППР. Отже, мета цього підходу полягає у виявленні та вивченні закономірностей формування рішень у процесі взаємодії децидента з проб лемою. Нормативний підхід виходить з потреби в теоретичному обґрунтуванні принципів раціонального вибору та раціональної послідовності етапів – «норми» — у перебігу формування рішень. Він ставить дуже високі вимоги до децидента. Основою нормативних моделей (на кшталт «як має поводити себе ідеальний децидент») служать як певні аксіоматичні положення, так і результати аналізу і узагальнення дескриптивної інформації.

Нормативні моделі застосовують для керування ППР, формування його елементів і зміни його перебігу. Цими двома напрямами зумовлені різні вимоги до розроблення та застосування моделей. Вимоги до дескриптивних моделей аналогічні тим, що висувають до моделей пізнання (дослідження) природних процесів, характер і закономірності яких не залежать від моделей, що застосовуються для їх вивчення. Успіх у використанні природних ресурсів і сил залежить від точності опису законів і закономірностей їх функціонування. Нормативні моделі активно застосовують для формування змісту ППР. Вони зумовлюють активні зворотні дії осіб, інтереси яких вони зачіпають. Нормативні моделі дають очікуваний позитивний ефект у формі поліпшення рішень лише тоді, коли контрдії певних осіб не зможуть нейтралізувати вплив моделей, або коли ці контрдії взято до уваги та створено відповідні стратегії керівних рішень.

У практичних системах прийняття рішень застосовують як результати дескриптивних досліджень, так і теорії нормативного підходу. Такий проміжний варіант називають прескриптивним підходом. Він рекомендує, як повинен діяти децидент із середніми можливостями й інтелектом, якщо він здатний систематизовано працювати над проблемою. У цьому разі не гарантується знаходження найкращих у певному розумінні рішень; натомість обирається «непогане», доволі послідовне та несуперечливе рішення.

2. Індуктивні та дедуктивні моделі. В індуктивному підході модель отримують, спостерігаючи за одиничними фактами, важливими для прийняття рішень. Індуктивним методом розробляють моделі для розв’язання конкретних проблем. Такі моделі містять специфічні, історично сформовані властивості процесу, що моделюється. Основна проблема побудови індуктивних моделей – це вибір із сукупності одиничних спостережень тих, що дають змогу побудувати адекватну модель задачі прийняття рішень, і формалізоване подання їх структури та зв’язків. Значення індуктивних моделей полягає в тому, що за допомогою простішого опису взаємозв’язків наочно та стисло подається інформація, що міститься у великій сукупності спостережень. Якість індуктивних моделей залежить від того, як удасться, з одного боку, так спростити модель, щоб розв’язати проблему з прийнятними витратами, а, з іншого –, відобразити основні властивості реальності.

Дедуктивний підхід до побудови моделей виходить не з конкретних фактів, а зі спрощеної системи гіпотетичних ситуацій. Основою моделювання при цьому є замкнена та спрощена абстрактна проблема. У реальності виникають переважно конкретні проблеми, тимчасом як теорія прийняття рішень виходить з абстрактних ситуацій керування. За допомогою якісного аналізу об’єктивну реальність редукують і агрегують у спрощену гіпотетичну абстрактну проблему, що описується у вигляді дедуктивної моделі. Якість рішення та його практична користь залежить насамперед від того, наскільки якісним є результат абстрагування проблеми, що має охоплювати основні характеристики реальної проблемної ситуації.

3. Проблемно-орієнтовані та формальні моделі. Цей поділ відображає на застосування певних методів побудови моделей або методів експериментування з орієнтацією децидента. На ґрунті нових (уперше розроблених або запозичених з інших галузей науки та практики) методів моделювання будують нові (проблемно-орієнтовані) моделі проблеми. На наступних етапах вивчають можливості застосування таких моделей і їх специфічних властивостей для розв’язання задач прийняття рішень. У прийнятті рішень для формальних моделей прийняття рішень використовують наявні методи розв’язання проблем. Аналіз алгоритмів цих методів дає змогу сформулювати конкретні вимоги до структури та властивостей моделей. При цьому можливі труднощі з пристосуванням подібних моделей (зокрема, забезпеченням їх інформацією). Окрім того, формальна модель може не відповідати структурі та властивостям реальних параметрів проблемної ситуації. У практиці наукових досліджень достатньо часто шукають проблемні ситуації, для розв’язування яких застосовні розроблені моделі та методи експериментування з ними, а не навпаки.

4. Одноперіодні (статичні) та багатоперіодні (динамічні) моделі. В одноперіодних моделях виходять із припущення, що сума оптимальних окремих розв’язків у окремих періодах їх реалізації є оптимальним розв’язком для всієї послідовності періодів. Адекватність цього припущення зазвичай не підтверджується, тому що короткочасний ефект часто приводить до великих втрат у перспективі. Приймаючи рішення, слід збалансовувати короткотермінові та довготермінові аспекти оцінювання оптимальності. Урахування довготермінових ефектів реалізації рішень – це не лише проблема формування системи цілей одноперіодної моделі прийняття рішень. Процес управління об’єктивно піддається декомпозиції на певні періоди, на кожному з яких потрібно формувати нові рішення для подальших дій. Періодичність прийняття рішень залежить від періодичності надходження нової суттєвої інформації про внутрішні та зовнішні параметри процесу керування, що сигналізують виникнення потреби в корегуванні управлінських впливів. Приймаючи рішення, завжди слід зважати на можливий подальший перебіг подій і передбачити способи глибокого реагування на зміни умов. Отже, одноперіодні моделі загалом можна розглядати як елементи багатоперіодної моделі. Якщо можна узгодити ці моделі, то формалізована процедура узгодження одноперіодних моделей є багатоперіодною моделлю ППР.

Задачі прийняття рішень класифікують за багатьма ознаками, основні з яких наступні: 1) рівень структурованості проблеми, що розв’язується; 2) властивості зовнішнього середовища та децидента; 3) кількість децидентів; 4) спосіб подання мети; 5) можливості отримання потрібної інформації (обсяг, складність і тип експертної інформації, потрібної для прийняття рішень).

1.За рівнем структурованості розрізняють структуровані, слабкоструктуровані та неструктуровані проблеми прийняття рішень. Структуровані проблеми зазвичай дають змогу побудувати формальну постановку задачі прийняття рішень, що належить до відомого класу задач, для яких існують алгоритми їх розв’язання. Слабкоструктуровані проблеми є найцікавішими. Для їх розв’язання застосовують як теорію прийняття рішень, так і інші дисципліни (системний аналіз, психологію тощо). Вони мають міждисциплінарний характер. Неструктуровані проблеми вивчаються у суспільних дисциплінах. В багатьох випадках існує спокуса використати відомі формальні задачі та методи для розв’язання слабкоструктурованих проблем. Якщо такі дії серйозно не обґрунтовані, то ми можемо розв’язати не реальну проблему, а ту, яку вигадали для того, щоб мати змогу застосувати відому нам модель і розв’язати відому задачу, хоча вони зовсім не відображають суті реальної проблеми.

2.За властивостями зовнішнього середовища та децидента розрізняють детерміновані задачі, стохастичні задачі прийняття рішень та задачі з невизначеністю й активною протидією. Ці задачі поділяються за ступенем врахування невизначеності в процесі прийняття рішень. У детермінованих задачах усі фактори, що суттєво впливають на керовані процеси, визначені; їх точні числові значення відомі суб’єктові управління. Подібні ситуації на практиці зустрічаються рідко. Ї

Детерміновані задачі використовують як спрощення реальних задач керування, коли, наприклад, найімовірніше значення чинника розглядають як визначене постійне. Детермінована модель, узагалі кажучи є, спрощеною щодо реальної ситуації.

У стохастичних задачах описано розподіл ймовірностей за різними числовими значеннями факторів, тобто взято до уваги стохастичну невизначеність. Такі моделі ближчі до реальних умов рішень, але для їх побудови та експериментування з ними потрібні суттєво більші витрати на інформаційне, математичне, технічне та кваліфікаційне забезпечення.

У задачах з невизначеністю статистичних даних немає, або вони невідомі децидентові. Потрібну інформацію (значення суб’єктивних ймовірностей, параметрів лінгвістичних змінних та ін.) доводиться отримувати, опитуючи експертів, а якщо це неможливо, то застосовувати методи прийняття рішень в умовах невизначеності.

У задачах з активною протидією невизначеність розглядають не як байдужу до наших прагнень «природу», а активного суперника чи множину суперників, що можуть і протидіяти, і в певних ситуаціях сприяти децидентові. Такі задачі належать до ігрового типу.

3. За кількістю децидентів розрізняються задачі з одним, кількома рівноправними та кількома децидентами з власними інтересами та важливістю. Якщо децидент один, то з певними спрощеннями після формалізації ми отримаємо одно- чи багатокритерійну задачу оптимізації з обмеженнями (коли кількість децидентів – нуль, одержимо описову, тобто дескриптивну модель ситуації). Коли є кілька рівноправних децидентів, то маємо клас задач голосування, у яких альтернативи обираються за допомогою різноманітних процедур голосування. У разі нерівноважливих децидентів отримуємо задачі експертного оцінювання чи ігрового типу.

4. За способом подання мети розрізнятимемо однокритерійні, багатокритерійн із кількісними та якісними критеріями задачі та багатокритерійні з ієрархією критеріїв. До однокритерійних належать як задачі з одним критерієм, так і модифіковані багатокритерійні, у яких один критерій одержано згортанням усіх наявних критеріїв у один або обґрунтуванням існування та побудови відповідної функції корисності. У багатокритерійних задачах оптимальний розв’язок за одним із критеріїв буде не оптимальним за іншим. На практиці найчастіше можна реалізувати лише один розв’язок, оптимальність якого пов’язана з можливістю однозначно впорядкувати розв’язки за рівнем досягнення генеральної мети.

Цю задачу загалом розв’язують із використанням одного узагальненого критерію оцінки. Отже, багато практичних моделей прийняття рішень переважно однокритерійні, тому вони лише в найпростіших випадках адекватні дійсності. При цьому суть об’єктивних суперечностей і характер їх проявів у конкретному керованому процесі приховують, і виникає лише видимість розв’язання проблеми. Розв’язок багатокритерійних задач із кількісними критеріями, узагалі кажучи, є множиною Парето-оптимальних альтернатив. Тому для розв’язування таких задач широко застосовують діалогові методи, які у відкритій або прихованій формі спрямовані на те, щоб виявити додаткову інформацію про систему переваг децидента і знайти в кращому випадку один розв’язок або принаймні обмежитися підмножиною множини Парето. Якщо існує кілька критеріїв, то це означає, що в межах певної системи знань і понять вони є невзаємозамінними, непоєднуваними та неузгоджуваними. Тому кількісні зміни окремих критеріїв, що відображають мету системи, непорівнянні між собою.

Багатокритерійні задачі з ієрархією критеріїв виникають унаслідок якісного аналізу структури мети з використанням дерева цілей та інформації про домінування на множині критеріїв у конкретній проблемній ситуації. Лише якісний аналіз структури мети може бути основою розроблення способів розв’язання достатньо складної проблеми. Слід виявити, якщо це можливо, формальні зв’язки між критеріями оцінювання якості розв’язання проблеми. Узагальненим критерієм оцінювання може бути один (найважливіший) критерій або синтетичний показник (згорнутий критерій), що виник унаслідок переведення задачі в клас однокритерійних або побудови ядра перспективних альтернатив із поступовим його звуженням.

5. Можливості отримання потрібної інформації. Слід проаналізувати також можливість переведення частини критеріїв у обмеження, завдяки чому іноді вдається суттєво спростити проблему. Якщо вдається побудувати відношення домінування на множині критеріїв, то множина Парето-оптимальних розв’язків суттєво звужується. У разі ж використання дерева цілей або його піддерева, коли множина альтернатив відома, для розв’язання задач такого типу з успіхом застосовують метод аналізу ієрархій, який дає змогу за результатами опитування експертів у вигляді системи бінарних відношень не лише отримати остаточне впорядкування можливих варіантів рішень, але й оцінити ступінь несуперечливості тверджень експертів.

Класифікація задач прийняття рішень № Класифікаційна ознака Класи задач прийняття рішень 1 Рівень структурованості розв’язуваної проблеми Структуровані Слабкоструктуровані Неструктуровані 2 Властивості зовнішнього середовища та децидента Детерміновані Стохастичні 3 невизначеністю 3 активністю (протидія чи сприяння) 3 Кількість децидентів Один Кілька рівноправних (задачі голосування) 54 Кілька з власними інтересами (експертне оцінювання чи ігрові ситуації) 4 Спосіб подання мети Однокритерійні (включно зі згортками критеріїв) Багатокритерійні з кількісними та якісними критеріями Багатокритерійні з ієрархією критеріїв (без чітких або нечітких відношень переваг у просторі критеріїв та з ними) 5 Можливості отримання потрібної інформації

Без експертної інформації Інформація про переваги на множині критеріїв Інформація про важливість альтернатив Інформація про переваги на множині критеріїв і наслідки альтернатив Будуючи моделі, необхідно, без сумніву, окрім об’єктивного аспекту, зважати на можливість використання моделі із суб’єктивного погляду. Цей аспект можна розглядати як суб’єктивну адекватність моделі, тобто її відповідність поставленим вимогам, знанням, навичкам, характеристикам децидента. Суб’єктивний аспект відображається в постановці задачі, підході до інформаційного відображення об’єкта управління, доборі методів синтезу моделей і експериментування з ними. Отримані внаслідок застосування різних підходів, на основі різної інформації моделі різняться між собою. Вони мають свої сильні та слабкі сторони і доповнюють одна одну в ППР.

У теорії прийняття рішень розробляються алгоритми та вивчаються формальні проблеми, які можна розв’язати за допомогою алгоритмів, але не досліджується, чи існують у практиці керування ситуації, яким вони б відповідали (тобто проблема адекватності формальних моделей і методів не досліджується чи досліджується недостатньо). Завдяки поєднанню відповідного апарату теорії прийняття рішень і досвіду прийняття практичних рішень виникає можливість удосконалювати рішення на основі збалансованих підходів до формалізації проблем управління. 55 Тема 2. Бінарні відношення та механізм прийняття рішень 2.1 Типи, властивості та основні дії

Теорія прийняття рішень − область дослідження, в якій використовуються поняття і методи математики, статистики, економіки, менеджменту і психології, яка вивчає закономірності вибору людьми шляхів вирішення різного роду завдань, а також досліджує способи пошуку найбільш вигідних з можливих рішень.

Загальні аспекти прийняття рішень

1. Концепція прийняття рішення У наш час теорію прийняття рішень (ТПР) застосовують переважно для аналізу тих проблем, які можна відносно легко й однозначно формалізувати, а результати досліджень – адекватно інтерпретувати. Методи ТПР використовують у різних галузях управління: проектуванні складних технічних і організаційних систем, плануванні розвитку міст, доборі програм розвитку економіки й енергетики регіонів, організації нових економічних зон тощо. Потреба в застосуванні засобів і методів ТПР в управлінні очевидна: швидкий розвиток і ускладнення економічних зв’язків, виявлення залежностей між окремими складними процесами та явищами, які раніше здавалися не пов’язаними один з одним, призводять до різкого зростання труднощів під час прийняття обґрунтованих рішень. Витрати на прийняття рішень зростають, наслідки помилок стають усе серйознішими, а звернення до фахового досвіду та інтуїції не завжди зумовлює вибір найкращої стратегії. Застосування методів ТПР дає змогу розв’язати цю проблему, до того ж швидко й достатньо точно і ефективно.

1.1. Класифікація рішень Рішення – результат інтелектуальної діяльності людини, що призводить до певного висновку або до необхідних дій. Рішення – той пункт, у якому робиться вибір між альтернативними та, як правило, конкуруючими можливостями. Децидент – особа чи група осіб, що приймають рішення. Завданням прийняття рішення називають таке завдання, яке можна сформулювати в термінах мети, засобів і результату.

Види рішень Організаційне рішення – вибір, який має зробити децидент, щоб виконати обов’язки згідно з посадою, яку він займає. Програмоване рішення – результат реалізації певної послідовності кроків або дій, подібних до тих, які приймають у ході розв’язання математичного рівняння (застосовують для проблем, що повторюються з певною регулярністю та виникають здебільшого в технічних галузях). Непрограмовані рішення – визначення цілей організацій, поліпшення якості продукції, удосконалення структури управлінських підрозділів, посилення мотивації підлеглих (потрібні в ситуаціях, які певною мірою нові, внутрішньо неструктуровані чи пов’язані з новими чинниками).

Інтуїтивне рішення – вибір, зроблений на основі відчуття того, що він правильний («осяяння», «шосте відчуття»). Рішення, що ґрунтується на міркуваннях – вибір, який зумовлений знаннями чи нагромадженим досвідом. Міркування за аналогією, як основа організаційного рішення, корисні, тому що багато ситуацій в організаціях повторюються. Раціональне рішення – не залежить від минулого досвіду, його обґрунтовують у ході об’єктивного аналітичного процесу.

Ситуації, у яких відбувається вибір рішень, мають такі структурні елементи: проблемна ситуація, децидент, мета, керування, варіанти рішень, обмеження, зовнішнє середовище. Мета – одна з найскладніших і водночас найдавніших категорій. Вона відображає призначення системи, яке не є детерміністично фіксованим. Мета конкретизується за допомогою аспектів і цілей. Цілі в часовому аспекті поділяють на тактичні, макроцілі й ідеали. Нагромаджений практичний досвід у галузі проблем прийняття рішень показує, що часто найважчими і найважливішими виявляються такі аспекти цих проблем, які безпосередньо не стосуються процесу прийняття рішення, а саме:

1)введення експертів і децидента в проблематику задач, які потрібно розв’язати; 2) формування спільної мови спілкування для різних груп експертів і децидента; 3) узгодження думок і поглядів різних груп експертів і децидента; 4) виявлення справжніх цілей розв’язання та постановки задачі.

Класифікація рішень 1. За масштабом об’єкта: 1.1) глобальні; 1.2) локальні. 2. За характером мети: 2.1) стратегічні; 2.2) тактичні. 3. За джерелом виникнення: 3.1) по розпорядженню; 3.2) ініціативні; 3.3) за замовленням. 4. За способом доведення: 4.1) усні; 4.2) письмові. 5. За суб’єктом прийняття: 5.1) колегіальні; 5.2) індивідуальні; 5.3) колективні. 6. За ступенем новизни: 6.1) традиційні; 6.2) новаційні. 7. За методами розробки: 7.1) кількісні; 7.2) евристичні. 8. За наявністю інформації: 8.1) визначені; 8.2) ймовірнісні; 8.3) невизначені. 9. За цільовою направленістю: 9.1) одноцільові; 9.2) багатоцільові. 10. За змістом рішень: 10) економічні; 10.2) технічні; 10.3) соціальні; 10.4) організаційні. 11. За періодом дії: 11.1) довготривалі; 11.2) оперативні. 12. За станом свідомості : 12.1) усвідомлені; 12.2) мало усвідомлені; 12.3) неусвідомлені.

1.2. Послідовність і зміст основних етапів процесу прийняття рішень Під процесом прийняття рішення (ППР) розуміють послідовність процедур, що приводять до знаходження рішення. ППР складається з декількох основних етапів. Різні автори з різним ступенем деталізації розглядають послідовність етапів, але в загальному зберігається наступна послідовність дій. 1. Виявлення проблемної ситуації та постановка задачі прийняття рішення. 2. Формулювання поняття якості рішення та його структуризація до рівня критеріїв. 8 3. Описання характеристик зовнішнього середовища, прогнозування можливих результатів дій ППР із подальшим виявленням або конструюванням альтернативних варіантів рішень. 4. Оцінювання якості варіантів рішень, порівняння їх між собою та вибір одного чи декількох найвідповідніших меті. 5. Аналіз рішень, опрацювання плану реалізації та впровадження рішення.

Потреба у виділенні окремих етапів у ППР і їх зміст залежить здебільшого від характеру проблеми, що розв’язується. Нижче подано послідовність етапів деталізованого ППР, а також відповідність між застосуванням методів системного аналізу, теорії прийняття рішень, дослідження операцій і окремими підмножинами етапів ППР. Виявлення і описання проблемної ситуації Постановка задачі Формулювання та структуризація мети вирішення проблемної ситуації

Виявлення та (або) генерація альтернатив досягнення цілі Описання можливих станів та дій зовнішнього середовища Оцінювання можливості виникнення конкретних станів зовнішнього середовища Виявлення можливих результатів дій Описання і оцінювання результатів реалізації альтернатив в конкретних умовах зовнішнього середовища 9 Вибір критеріїв оцінювання відповідності результатів дій поставленій меті Оцінювання очікуваного ефекту дій Порівняння окремих альтернатив за очікуваними ефектами дій (реалізаціями) і вибір найкращої Прийняття рішень, тобто затвердження плану вирішення проблемної ситуації і його впровадження

1.3. Графічне зображення проблемної ситуації Важливо правильно обґрунтувати проблему. Наприклад, ідея японського професора Ісікави. Діаграма Ісікави — графічний спосіб дослідження та визначення найбільш суттєвих причинно-наслідкових взаємозв'язків між чинниками (факторами) та наслідками у досліджуваній ситуації чи проблемі. Діаграма названа на честь одного з найбільших японських теоретиків менеджменту професора Ісікави Каору (Ishikawa Kaoru — яп. 石川馨が), який запропонував її 1952 року (за іншими даними — 1943 року), як доповнення до існуючих методик логічного аналізу та покращення якості процесів в промисловості Японії. Ісікава є одним з розробників нової концепції організації виробництва, втіленої на фірмі «TOYOTA».

Запропонована професором Каору Ісікава схема унаочнює роботу над покращенням якості виробничих процесів. Вона, як і більшість інструментів якості, є засобом візуалізації та організації знань, який систематичним чином полегшує розуміння і кінцеву діагностику певної проблеми. Така діаграма надає можливість виявити ключові взаємозв'язки між різними факторами та більш достеменно зрозуміти досліджуваний процес. 10 Діаграма сприяє визначенню головних чинників, які спричиняють найзначніший внесок до проблеми, що розглядається, та попередженню або усуненню їх дії. Схема знаходить широке застосування при розробленні нової продукції, з метою виявлення потенційних факторів, дія яких викликає спільний ефект. Нижче, на рис. 1.1, наведено один із прикладів діаграми Ісікави.