Історико-етнографічні регіони України. �Коли вони сформувалися та звідки пішли їхні назви�Побут та одяг 19-20 ст.�

Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам'яті людей. Це — основна одиниця в системі районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, ґрунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.

В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.�

Приклади різних карт історико-етнографічних регіонів України

Історія України (Вступ до історії): підручник для п’ятого класу; київське видання («Генеза»)

2013 рік

Середня Наддніпрянщина

Середня Наддніпрянщина охоплює нинішні Черкаську та Київську області, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Полтавської, північні райони Кіровоградської та північно-західні райони Дніпропетровської областей. На стадії формування земель Середня Наддніпрянщина включала три землі – Київську, Переяславську і Чернігівську. В кінці 50-х рр. ХІV ст. Київську землю було включено до Великого князівства Литовського. Це суттєво не порушило її політичного ладу. В 1471 р. на територіальній основі Київської землі було створено Київське воєводство. Чернігівщина відійшла до Литви в 60-70-х рр. ХІV ст.

І тільки з другої половини ХV ст. тут посилюються московські впливи: за договорами 1503 і 1508 рр. до Росії відійшла значна територія з містом Чернігів. Згідно з Андрусівським перемир’ям 1667 р. лівобережжя Середньої Наддніпрянщини увійшло до складу Росії, одержало назву Гетьманщини, яка спочатку користувалася певною автономією. У 1764 р. гетьманське управління було скасоване.

Хати цього регіону будувалися з дерева, каменю, очерету, лози, вкривалися соломою, обмазувалися глиною. Широко застосовували фарби для створення чудових розписів на причілках хат, а також усередині: фризи, сволоки, печі. На Уманщині такі розписи були поширені ще на початку XX ст. Як і на Поділлі, в Середній Наддніпрянщині любили керамічний посуд, який виставляли у відкриті шафи. На Полтавщині будувалися хати з рундуками — своєрідними ґанками. Часто вікна обмальовувалися різними візерунками, що створювало надзвичайно барвисту картину поселення. Подекуди залишалися хати-мазанки, глинобитні хати (в Хорольському та Миргородському районах Полтавщини). На Київщині ще до XIX ст. зберігалися хати з плетеними стінами, обмазаними з обох боків глиною — залишок трипільської традиції. Лише з кінця цього століття почали ширше застосовувати новий будівельний матеріал — цеглу. Міські будинки не відрізнялися від сільських, проте з XIX ст. було запроваджено кілька указів уряду про дотримання єдиного стилю у приватному будівництві.

Жіночий одяг тут класичний: свита, юпка (верхній одяг типу довгої керсетки з рукавами), кирея, кожух, кохта, плахта, запаска. Чоловічий одяг жупан, безрукавка, різного роду куртки. Ще до XIX ст. носили широкі козацькі штани — шаровари. Дівчата заплітали волосся переважно в дві коси; на Правобережжі носили вінки зі штучних квітів як святковий або весільний головний убір, щедро прикрашаючи його стрічками. Вишивкам цього регіону притаманні властиві пишні вишукані рослинно-геометризовані орнаментальні моттиви з квітками, листям, бутонами. Вироби, в основному, оздоблюють гладдю, занизуванням, набируванням та хрестиком. Основні кольори вишивок- білий, коралово-червоний, відтянений чорним.

Полісся

Полісся— історико-етнографічний край у межах Поліськї низовини, у басейні річок Прип‘яті й середнього Західного Бугу^. Смисл самої назви Полісся споріднений зі словом ліс (лісиста місцевість, лісок, біля лісу).

Полісся – північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Українське Полісся охоплює Чернігівську область, північні райони Київської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей. Полісся як географічне визначення певного регіону в Східній Європі має давнє походження. Вона зустрічається вже у працях Геродота. Як самостійна земля Полісся відоме з ХІV ст. Її самовизначення прискорювали подальші політичні події – входження українських земель до Великого князівства Литовського, Речі Посполитої. В результаті розділів Польщі все Полісся відійшло до Росії. Після І світової війни західна частина Українського Полісся була передана Польщі, східна відійшла до СРСР. У 1939 р. Західне Полісся було приєднано до СРСР.

Для поліських поселень характерна одновулична забудова з орієнтацією садибного комплексу до вулиці. Поширеними були і хутірні поселення. У традиційних спорудах збереглися зрубна техніка будівництва, архаїчні риси планування житла, його інтер'єру з неповторною поліською глинобитною піччю.

Комплекси жіночого і чоловічого вбрання до XX ст. донесли чимало архаїчних особливостей — у матеріалі домашнього виготовлення, формах, крою різних компонентів (наприклад, туніковидні сорочки, плетене з деревної кори і шкіри взуття), колориті, прикрасах тощо.

Волинь

Волинь охоплює басейн верхів'я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу — південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північно-західну смугу Хмельницької, північні райони Тернопільської і Львівської областей

Вважають, що назва походить від найменування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 р. у зв'язку з міжусобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі.

В давнину Волинь заселяли східнослов'янські племена дулібів, бужан, волинян. У Х—ХІ ст. на Волині виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир, Кременець, Житомир та ін. Вона була одним з головних регіонів процесу творення державності Київської Русі, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського князівств, згодом — тереном козацько-селянських воєн, активної боротьби українського народу проти чужоземного поневолення, за національне і соціальне визволення. У новітній історії на Волині виникли перші формування Української Повстанської Армії (УПА).

З давнини провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство з характерними для лісостепової зони рисами, розвивалися, зокрема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза, гончарство, ткацтво та ін.). 

​

Для народного будівництва у північній смузі Волині властиві риси, близькі до поліського типу: однокамерні хати, споруджені з дерева в зруб, але переважно зі солом'яним дахом, у південній смузі — каркасні будівлі з дерев'яними стінами, а в суміжній з Поділлям зоні стіни робили з глиняно-солом'яних вальків

Як і на Поліссі, в традиційному народному одязі жителів Волині збереглося чимало архаїчних рис. Примітними компонентами одягу були довгі та рясні опанчі, сіряки і кожухи. У вишивці переважали рослинні візерунки червоного або лише білого кольору.

Поділля

Поділля — історико-етнографічний район, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівобережного середнього Придністров'я. Він охоплює більшу частину Вінницької, Хмельницької, Тернопільської та суміжну з ними на півдні — частину Чернівецької, на заході — частини Івано-Франківської та Львівської областей. В етнографічній літературі Поділля розділяють на Східне, Західне, Буковинське.

Походження назви Поділля нескладно вивести від слів «по» і «дол» (нижня частина; поселення, розташовані в річковій долині). Тут виникають асоціації з Поліссям, і невипадково. Тільки якщо в північному регіоні люди селилися «по лісі», то у випадку з Поділлям – «по долу», тобто в долині між річками Південний Буг і Дністер.

 Вперше згадується в джерелах у середині ХІV ст. З 1434 р. Поділля втрачає незалежність і цілісність: одна його частина під назвою «Подільське воєводство» увійшла до складу Польщі, друга – Брацлавщина – до складу Великого князівства Литовського. Після поділів Польщі Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, згодом – намісництва, а з 1796 р. – Волинську та Подільську губернії. Такий адміністративний поділ зберігся до 1917 р. Після громадянської війни Подільську губернію було скасовано. На її території утворилися у 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. – Кам’янець-Подільська (з 1954 р. – Хмельницька) області. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і лише у 1939 р. були приєднані до СРСР, утворивши Тернопільську область.

За етнографічними параметрами Поділля — один з найколоритніших і найсвоєрідніших районів України. "Красо України, Подолля", писала Леся Українка про цей край, маючи на увазі не лише неповторну красу його природи, а й багатство і розмаїття традиційної культури його жителів — все те, чим вони доповнили і примножили навколишні природні блага: вписані в рівнинно-хвилястий рельєф мальовничі білохаті села у зелені садків, сповнені вікової мудрості й поезії своєрідні звичаї та обряди з багатьма елементами архаїки, чарівну пісню, самобутнє народне мистецтво тощо. Поділля є головним ареалом поширення такого яскравого явища української весняної обрядової пісенності, як гаївки (гаїлки).

​

Родючі чорноземи, теплий помірний клімат сприяли розвиткові хліборобства, яке здавен було основним заняттям жителів Поділля і надало своєрідного характеру їхній традиційно-побутовій культурі. Притаманні для цього краю будівництво з використанням глино-солом'яних вальків, яке корінням сягає археологічної давнини, а також глино-солом'яні будівлі з кам'яними підмурівками, зокрема, у південних наддністрянських місцевостях. Своєрідності подільській хаті-мазанці надавали білизна стін з обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча призьба, підведена червоною глиною, внутрішня обстановка, оздоблення інтер'єру декоративними елементами, рушниками та ін.

Традиційне вбрання подолян вирізняється різноманітністю локальних варіантів, багатим оздобленням вишивкою і мережкою. Особливо знамениті подільські жіночі сорочки з суцільно вишитими рукавами і неповторною кольоровою гамою. Характерним поясним жіночим вбранням є обгортка з незшитого шматка вовняної тканини. З верхнього жіночого і чоловічого вбрання побутували у різних місцевостях Поділля опанчі, кожухи, бекеші, свити, куртки тощо.

​

Галичина

Галичина – включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Тернопільської області. Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів, а частково землі уличів і тиверців у Нижній Наддністрянщині та у Нижньому Подунав’ї. У ХІІ ст. Галицько-Волинське князівство, до складу якого входила Галичина, досягло найбільшої могутності. Однак уже на початку ХІІІ ст. Галичина через смути втрачає колишню могутність, потрапляючи в залежність від Угорщини, а з 1387 р. – Польщі. Після першого поділу Польщі у 1772 р. Галичина відійшла Австрії. Внаслідок Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина ввійшла до складу Польщі. Була приєднана до СРСР у 1939 р. Назва «Галичина» походить від міста Галич — столиці Галицького князівства. З другої половини XIII століття політичним та культурним центром краю стало місто Львів. Світогляд галичан формувався і рівнявся на західноєвропейську – австро-німецьку та польську культури, звичаї та традиції. Серед характерних рис населення Галичини – індивідуалізм, партикуляризм, працьовитість і слухняність, уміння господарювати, економити і розподіляти результати своєї праці, цілеспрямованість, поміркованість, національний патріотизм.

Типове парафіяльне житло кінця XIX – 30-х рр. XX ст. мало чотири-п’ять кімнат (дві-три спальні, бібліотека, кухня). Будинок найчастіше поділявся сіньми на дві частини: в одній знаходилися ―салон‖ (вітальня), канцелярія з бібліотекою і приймальнею для відвідувачів, а в іншій – кухня, спальня, комора. У середній частині сіней розміщувалася ―вуджарня‖. Під самою хатою розташовувалися винні погреби чи пивниці. Просторішими кімнатами, великими вікнами, високими стінами та іншими перевагами відзначалися порівняно з селянськими й будинки багатьох представників світської інтелігенції. Однак тут не можна робити однозначних висновків, особливо щодо умов проживання вчителів. Адже одна частина освітян мешкали при школах чи в селянських домівках, інша – мали власні оселі. У залежності від цих обставин перебували і їхні житлові умови.

Крім хати, на території садиби знаходилися різні господарські забудови. Їх традиційно поділяють на декілька груп: для утримання свійських тварин і птиці; зберігання продуктів сільського господарства; розміщення реманенту й транспортних засобів. Кількість і величина цих будівель залежали від рівня заможності власника, типу господарських занять, яким він надавав перевагу.

​

Галицький одяг давних часів можна поділити на три типи: шляхотський, міщанський та селянський. Форма його та матеріал, з якого був вироблюваний, були тісно звязані з кліматичними умовинами та родом щоденної праці. Під цим оглядом галицький народній одяг дає три типи, це є: верховинський (скрізь у високих горах), підгірський та подільській. Одяг верховинців виготовлений здебільшого з вовни – у горах випасають стада овець – та є значно коротший ніж у подолян, що дає свободу руху підчас ходження по горах. На Поділлі, де овець мало, та клімат лагідніший переважає одяг з полотна, що скрізь виробляють з льону та конопель. У східних областях є впливи Сходу і прагнення до виставности в одязі. Західні села у загальному стилі перейняли дещо від сусідніх областей.

Підкарпатська Україна включає Закарпатську область. Її історія пов’язана з історією племен карпів, хорватів, частково уличів і тиверців. Починаючи з ХІІ ст. Підкарпатська Україна була підкорена Угорщиною. Після захоплення Угорщини турками на початку ХVІ ст. східна частина Підкарпатської України відійшла до васала Туреччини – Трансільванського князівства, західна – до Австрійської держави. З 1699 р. все Закарпаття опинилося у складі Австрійської імперії. Після розпаду Австро-Угорщини Угорщина анексувала більшу частину Закарпаття. У 1919 р. Підкарпаття переходить до складу Чехословацької держави, у 1939 р. – Угорщини. У 1945 р. був підписаний радянсько-чехословацький договір, який юридично закріпив приєднання Закарпаття до СРСР.

Підкарпатська Україна

Жінки у неділю біля хати. Підкарпатська Русь, 1919–1922 роки

Основу жіночого костюма становила довга вишиванка - «Довгань». Характерною особливістю Довгань є «пазуха» - прикраса у вигляді зітканого квадрата з червоних ниток, пришита у горловини. Рукава вишивалися геометричним візерунком. Коротку безрукавку - «Плічко» прикрашали тасьмою і вишивкою. «Плат» - довгий фартух, який теж прикрашали вишивкою, стрічками, тасьмою і мережкою. Дівчата носили головний убір, схожий на віночок, обшитий бісером та квітами. В якості прикраси одягали на шию «силянки» - плетені з бісеру кольорові стрічки.

​

Чоловіки цього регіону носили короткі вишиванки, у яких вишивка наносилася не тільки на груди, але й по плечах. Сорочки заправлялися в широкі штани, особливістю яких є китиці по нижньому краю штанин - «Ройт». Широкий пояс зі шкіри - «черес» прикрашався тисненням і металевими вставками. Так само прикрашалися і шкіряні постоли - взуття для чоловіків, і жінок.

Буковина

Буковина – історико-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, зараз він включає Чернівецьку область. Щодо назви «Буковина», то вперше вона з’являється в грамотах молдавських господарів у ХІV ст. і пов’язана з природною особливістю краю – буковими лісами. З ХІІ ст. Буковина входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у ХІV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства. В ХVІ ст. ця територія ввійшла до Туреччини, в 1775 р. – до Австрії. У листопаді 1918 р. Буковина стала провінцією Румунії. Приєднання Буковини до СРСР відбулося у 1940 р.

На Буковині віддавна споруджували будинки з дерева. На зруб, складений з менш цінних порід дерева, густо набивали клини, накидали суміш глини з соломою і вирівнювали поверхню. Багато уваги приділяли обробці торців кутів, зберігаючи при цьому їхню ступінчастість

Дівочий наряд складався з білої вишиванки з довгими широкими рукавами, прикрашеної багатобарвною вишивкою, на яку надягалася хутряна безрукавка з яскравими кольоровими візерунками, вишитими вовняними нитками. На стегна пов'язувалася опинка з вовняної тканини, теж прикрашена вишивкою. На голову дівчини надягали «коду» - оригінальний головний убір, основа якого робилася з картону, потім обшивалася тканиною і прикрашалася штучними квітами, тасьмою, бісером. Прикрасами для дівчат служили намисто з кольорового скла. Взувалися дівчата в шкіряні черевики. Черевики були жовтого, червоного або коричневого кольору з декоративним орнаментом.

Юнаки та молоді чоловіки Буковини носили довгі тунікоподібні сорочки-вишиванки поверх нешироких штанів - холош, зшитих з нефарбованого полотна і прикрашених вишивкою по низу штанин. Пояси у них були шкіряні, широкі. В якості верхнього одягу - безрукавка з овчини і суконний сердак, які прикрашалися шкіряними аплікаціями, вишивкою, шнурками. На капелюхи нашивались квіти, пір'я, різнобарвна тасьма. На ноги одягали «зморщування» - вид личаків, зшитих із шкіри. 

​

Покуття

Невелика територія Прикарпатського регіону. Це частина Косівського району Івано-Франківщини, рівнинна місцевість між річками Прут і Дністер. З походженням назви Покуття все просто і однозначно. Пов’язана вона із селищем Кути. Після захоплення українських земель поляки почали позначати межі своїх володінь на сході саме цим населеним пунктом. Вони говорили щось на зразок: «Наші землі по Кути». Сьогодні це умовно південно-східний кут Галичини.

На Покутті будували житло в зруб і в стовпи без фундаменту. Стовпи закопували в землю, а балку зрубу клали на вирівняну землю. Характерна особливість Покуття – на цій території було менше дерева, ніж деінде в Карпатах. У Снятинському районі хати зводили дерев’яні. Стіни обмащували глиною. Дахи покривали соломою. Найпоширеніше тут тридільне житло: хатчина + сіни + хата. На початку ХХ ст. поширюється і стає модним покриття дахів червоною черепицею. У Городенківському районі хати мають переважно каркасну конструкцію. Трапляються хати з самої глини – вальковані. Стеля й стіни в хаті обмащувалися глиною й білилися.

Жінки носили в будень сорочки з грубого лляного полотна. Святкова сорочка була вишита широкими смугами на «поликах». Традиційними кольорами були світлий та темний зелений, жовтий, чорний, червоний. В заможних жінок та в дівчат були вишиті цілі рукави спереду («вишивані рукави»).�Жінки та дівчата в будні носили обвиту навколо стану фоту (1,5 м), чорного кольору в червоні поздовжні паси або гранатову в чорні паси, фота була переткана золотими нитками. В свята заможніші або в околицях навколо міст носили спідниці або рантухи з купленого сукна небесної барви, оздоблені низом золотими або срібними галунами. Зверху на фоту пов'язували крайку і на крайку ще один тканий з узорами ширший пояс, кінці якого були оздоблені і звисали попереду на запаску. Зимою жінки носили такі самі кожухи як і чоловіки.�На голові жінки носили чепець-сітку, поверху якого вдягали вив'язаний з шерсті «обруч». По верху обруча пов'язували тонку лляну перемітку, кінці якої були вишиті шовком або шерстю (червоними, зеленими, жовтими кольорами). В будні дні жінки носили хустки.�На шиї носили різноманітне намисто, а також до того, нитку з старими монетами, часто срібними і золотими або з цинку чи месінгу.�На ногах носили чоботи, в свята жовті або зелені сап'янці. Вдома ходили босі.��

Чоловіки носили довгу лляну сорочку поверх штанів з вузьким комірцем — стійкою, який був вишитий шовком або шерстю. До сорочки носили ремінь або черес. Молоді хлопці носили сорочки, також ще й вишиті спереду. На голові носили солом'яні капелюхи, які на свята прикрашали плетеними герданами, качачим або павлиним пір'ям, також стрічками чи шерстяним шнуром з кутасами.

Плечовим одягом був чорний сіряк, який сягав нижче коліна. Такі сіряки були без каптурів і без зборів, а мали ззаду два клини. Зимою носили довгі білі кожухи прикрашені по швах волічкою. Зимою на голові носили баранячі шапки з верхом з червоного або гранатового сукна.

​

Південь України�Південня Бессарабія. Крим. Таврія.

Бессарабія - історико-етнографічний регіон, розміщений в основному в міжріччі Дністра і Пруту. У Х–ХІV ст. Бессарабія була у складі Київської та Галицько-Волинської Русі, з другої половини ХІV ст. – Молдавського князівства, з 1812 р. – Росії, з 1856 р. – Румунії, з 1878 р. – знову Росії. З початку 1918 р. Бессарабія була включена до Румунії. Після утворення Молдавської РСР (1940 р.) Бессарабія увійшла до її складу, населені переважно українцями території відійшли до України (у складі Акерманської (пізніше Ізмаїльської) області, тепер західної частини Одещини), Хотинський повіт – переважно до Чернівецької області.

​

Таврія — історична назва Кримського півострова, поширена у середніх віках. Походить від назви племен таврів, які в давнину заселяли південну частину Криму. В XIX — на початку XX ст. Тавридою називали не тільки Кримський півострів, а й усю Таврійську губернію, створену в 1802 р. з центром у м. Сімферополі.

Етнічна структура населення Криму була розмаїтою. На півострові мешкали кіммерійці, скіфи, греки, пізніше – готи, гуни, хозари, євреї, печеніги, половці. У Х–ХІ ст. у Криму виникають вірменські поселення, викликані як масовою міграцією вірмен після загарбання їхньої території (у VІІ–ХІ ст.) арабами та турками-сельджуками, так і антивірменською політикою Візантії. Приблизно в ці часи в Криму осідають караїми та кримчаки. В ХІІІ ст. Крим підпав під вплив татар: розквітає Кримське ханство. У ХV–ХVІІ ст. відбулася нова хвиля грецької еміграції в Крим унаслідок виселення частини греків з Туреччини, як і «волохів», циган, а у ХVІІІ ст. – грузинів. У 1783 р. Крим було приєднано до Російської імперії, після чого чисельність одного з корінних етносів – татар неухильно зменшувалася. 1944 р. кримські татари були примусово переселені до Середньої Азії, і тільки з 1980-х рр. розпочалося їхнє масове повернення, яким нині опікуються українські влади. З 1954 р. Крим перебуває в складі УРСР на правах області, а з 1990 р. – адміністративної автономії.

​

​

Природні умови Півдня України (спека, вітри), наявність таких матеріалів, як глина та камінь, зумовили спорудження будівель із товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах для вікон і дверей, тривале існування напівземлянок із масивним земляним дахом. Переважна більшість жител у XIX ст. мала великі вікна, дахи під соломою або очеретом. Останні були двосхилими із фронтонами, які часто оздоблювалися декоративним ліпленням.

Національні строї простого народу Бессарабії були подібні на український: напівкаптани з поясом, черкеска з прорізними рукавами (інколи і без прорізів), широкі та вузькі штани, чоботи, ходаки, шапка з сивого каракуля.

У Криму українки, як правило, носять кофти у фігуру (в талію). Комір звичайно вузенький; іноді, як у традиційній сорочці, у місці вшивання станка в комір роблять дрібні збори. Подекуди кофти шиють зі зборами від лінії талії. За кроєм вони нагадують корсетку, тільки з рукавами.

Спідниці звичайно побутують широкі (раніше шилися у сім пілок, тепер переважно у три), на шворочках (шнурках). Тканина — як для кофт, так і для спідниць — використовується здебільшого яскрава, квітчаста. Спідниця спереду обов'язково прикривається фартухом зі шляркою (оборкою), інколи з нагрудником. У деяких випадках сорочки й кофти вишивають на рукавах поліхромною вишивкою (копійками). Комір і пазушка, як правило, не вишиваються.

Головний убір жінок — здебільшого хустка, темних тонів. Святкові хустини переважно барвисті. Способи пов'язування хусток різноманітні, але чоло обов'язково закрите.

За взуття правлять чуреки, схожі на капці або постоли. їх шиють із тканини, зі шкіряною чи гумовою підошвою. Носять також різноманітні туфлі.

Щодо чоловічого одягу, старше покоління надає перевагу широким штаням типу галіфе, які носять, заправляючи у чоботи. Колір сорочки звичайно білий, іноді з вишитими грудьми та коміром. Хутряна шапка зі смушку також характерна більше для українців, так само як звичка виставляти з-під шапки чуба. Восени й взимку серед чоловіцтва побутують короткі напівпальта з косими кишенями.

Запоріжжя – територія південної і південно-східної України, куди входили сучасні Запорізька, Дніпропетровська, частково Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Миколаївська і Донецька області. Назва «Запорожжя» походить від порогів в нижній течії Дніпра. Землі, які знаходились південніше дніпровського острова Хортиця, «за порогами», отримали назву «запорозьких», а край — «Запорожжя». Етимологія назви регіону вказує на північноукраїнське походження. Ще у Х ст. у районі Дніпровських порогів, поблизу острова Хортиця, для охорони купецьких караванів від нападів степовиків виникають укріплені поселення, що в ХІІ–ХІІІ ст. перетворилися на справжні городища. У ХV ст. колонізаційний рух, що йшов у напрямку моря, спалахнув знов. У ХVІІ–ХVІІІ ст. Запорізькі землі були відносно добре економічно освоєні. З середини ХVІІ ст. на Запоріжжі посилюється вплив Московської держави, яка прагнула посилити своє становище на Причорномор’ї і прилеглих теренах. Петро І започаткував криваві акції знищення Запоріжжя (1709 р.), а Катерина ІІ завершила їх повною ліквідацією запорозького козацтва (1775 р.). Відтоді почалася цілеспрямована русифікація Запоріжжя, яка проводилася одночасно із загарбанням його земель і поселенням туди вихідців з інших районів. У 1730 р. вздовж р. Орель було споруджено так звану Українську лінію проти нападу татар з переселенням туди жителів України, Росії, Сербії. В 1746 р. східна частина Запоріжжя по р. Кальміус «перейшла» у володіння донських козаків. У 1750–1752 рр. на запорізьких землях споруджено фортецю св. Єлизавети (тепер Кропивницький) – центр організованої тоді Нової Сербії. На північному сході запорізьких земель (Донбас) було створено Слов’яносербію. Запорізькі землі роздавалися поселенцям, які прибували сюди з інших районів, представникам адміністрації та дворянства. Царський уряд створив на запорізьких землях Новоросію і намагався перетворити ці землі в придаток Росії.

Запоріжжя

На козацьких зимівниках хати будувалися або з рубленого дерева, або ж плетені з хмизу чи лози, обмазані глиною. Найпростішим житлом самотніх козаків за межами Січі та зимівників були т.зв. бурдюги – напівземлянки, які мали плетені з лози стіни, обмазані глиною, земляну підсипку навколо наземної частини стіни, невеликі віконці на чотири шибки-кружальця. Опалювалась ці споруди по-чорному, але не від печі, а від відкритого вогнища (кабанця, або мечета), на якому й готували їжу. За козацької доби стіни хатні ставили зрубні або каркасної конструкції. Побутував традиційний трикамерний тип житла: хата + сіни + комора.

У мирний час запорожці одягали сорочку з шовковими застіжками, шаровари, червоні чоботи. Поверх сорочки одягали шовковий, парчевий або суконий кафтан, який підперезували шовковим пасом. Поверх кафтана накидали свиту, завжди суконну з розрізаними рукавами.

На каптан, через праве плече вішався на перев'язі самопал. А за поясом — два пістолети і ніж замість кинджала. Шаблю в мирний час носили рідко, хіба тільки на раду. Тоді ж надівали поверх кафтана - сталеву сітку-кольчугу.

Дружини запорозьких козаків носили шерстяні плахти з передниками та запаски. Кафтани з бавовняної тканини різних кольорів, заможніші носили також оксамитові кафтани. Верхнім одягом були свитки з китайки, а зимою — суконні, чоботи переважно червоні сап'янові або жовті з підківками. Заміжні жінки носили на голові хустки, а старі жінки наколювали на голову намітки.

Донщина

Донеччина (Подоння, Донбас) – сучасні Донецька та Луганська області. Перша хвиля розселення слов’ян у придонські степи припала на VII–VIII ст., а відплив із степів під тиском печенігів – на Х ст.; вдруге рух у степи спостерігався в середині ХІ ст., коли ослабла печенізька орда; новий відтік – наприкінці ХІ ст. під тиском половців; третій наступ на степи відбувся в ХІІ ст. і був пов’язаний з занепадом половецької сили; татарська навала ХІІІ ст., що принесла жахливу руйнацію всього українського Придніпров’я, – і колонізаційні успіхи ХІV–ХV ст., коли татарська орда в усобицях втратила будь-яку активність і силу; кримські спустошення кінця ХV – першої половини ХVІ ст. української передстепової території – і нова колонізаційна хвиля, яка з розвитком військових сил українців (козаків) просунулася на зламі ХVІ–ХVІІ ст. у спустошені простори. З другої половини ХVІ ст. посилюється рух українського населення, спричинений соціальними, політичними та національними утисками. Масовий рух розпочався у ХVІ ст. і тривав у ХVII, ХVIII і ХІХ ст., коли українські збіглі селяни залюднювали ці простори.

Традиційні жіночі сорочки Донеччини — з прямими вставками, пришитими по основі (з лиштовочками), з підтичкою або додільні. Низи рукавів збиралися на нитку, іноді пришивали оборки — чохли. Вишивка сорочок — біла або червоно-чорна; вишивалися рукави, вставки, іноді поділ та комір. Наприкінці XIX ст. поширюються сорочки до гестки, до талійки (на кокетці) — переважно з фабричного полотна.

Поясним одягом слугували обгортка та дерга чорного кольору з вузькою кольоровою смужкою. Плахти носили лише в деяких селах. Пізніше на зміну цим видам убрання приходять вовняні (кашемірові) або з кубового ситцю рясні спідниці (кількість пілок сягала дев'яти), а також спідниці з оборкою, пришитою до подолу. Фартухи, які називалися тут попередницями чи запонами, були двох видів: із грудинкою та на паскý; перший здебільшого правив за робочий одяг, другий був святковим. Фартухи з грудинкою шили з темної дешевої фабричної тканини, іноді зі скромною обшивкою тасьмою. Фартухи на паску робили з білого полотна й обов'язково прикрашали вишивкою, мережкою або мереживом.

​

Чоловічий одяг — тунікоподібні сорочки або на кокетці, зі стоячим або виложистим коміром, рукави  викінчувалися манжетами чи вільно. Розріз пазухи був по центру або збоку. Вишивалися груди,  манжети, комір, іноді поділ. Подекуди вдягали косоворотки. У більшості районів сорочку носили навипуск і підперізували плетеним чи звитим паском червоного або синього кольору з китицями. Штани у XIX ст.  були широкі, з вибійчастого полотна, з ромбовидною вставкою між холошами. Пізніше їх починають  шити з фабричних тканин (сукна, пестряді) і значно вужчими.

Слобожанщина

Слобожанщина охоплює східну частину України – теперішні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південну частину Воронезької, Курської та більшість Білгородської областей Російської Федерації. В ХІ–ХІІІ ст. Слобожанщина була об’єктом східнослов’янського освоєння, яке в основному велося русичами Чернігово-Переяславської землі. Татарські напади на багато століть перетворили ці землі в безлюдний край, в так зване Дике поле. Упродовж ХV – першої половини ХVІ ст. ця територія знову почала заселятися, що вимагало належної її охорони від набігів кочовиків з півдня. Московський уряд ще в середині ХVІ ст. створював т.зв. оборонні лінії від Путивля до р. Сейм. Наприкінці ХVІ ст. укріплені прикордонні лінії просунулися на південь уздовж лінії Бєлгород – Курськ – Воронеж – Валуйки. Розташовані поблизу укріплень землі були неосвоєними. Вільні, переважно степові та лісостепові регіони одночасно освоювалися з заходу українцями, з півночі – великоросами. Вже на початку ХVІІ ст. великі загони українських селян і козаків оселялися біля перших укріплених ліній, де вступали на військову службу. В названих районах осідали й російські поселенці. На початку 50-х рр. ХVІІ ст. на Слобожанщині виникає цілий ряд поселень – фортець, заснованих українськими селянами і козаками – вихідцями з Правобережної України. На Слобожанщині існувала українська автономія. На чолі полкових урядів стояли полковники і полкова старшина. У ХVІІІ ст. як військові опорні пункти виникають міста Харків, Ахтирка, Суми, Чугуїв, створюються з місцевого населення і українських переселенців козацькі слобідські полки. У 1765 р. козацьке самоврядування було повністю ліквідовано, а Слобідська Україна увійшла до складу Слобідсько-Української губернії, 1832 р. перетвореної на Харківську. При врегулюванні українсько-російських кордонів у 1924–1925 рр. враховувалися результати перепису населення 1897 р. Вороніжчина, Курщина, Бєлгородщина відійшли до Росії.

Традиційною для жител Слобідської України, прикордонних з Росією, була вільна забудова двору з наближеним до вулиці розташуванням будинку, повернутого видним фасадом на південний схід. Перед будинком захищали невисоким парканом місце, де висаджували квіти, кущі та дерева. Чистий двір перед будинком плетеним тином відділяли від частини, де розміщували господарські будівлі. Слобожанська хата виділялася пропорційною рівнозначністю у співвідношенні висоти обтічної форми солом’яного даху і стін. Стіни будинку (рубані або вертикальні з колотого вербового або дубового дерева) ставили на палі (“підвалини”), високо підняті над землею, зовні обмазували товстим шаром глини по риштуванні та білили крейдою. Стіни сіней часто виходили за межі стін будинку на рівень навісу і залишалися у відкритому зрубі небілені. Широкий напуск даху, який виступав над стінами, підтримувався винесеними на поперечних балках і прогонових брусами, які підпирали колонки. Прогонові бруси майстерно креслили різьбленою облямівкою, випуски балок і верхні вінці зрубу (“ощепи”) прикрашали профільним різьбленням. Віконниці, різьблене обрамлення вікон (налічники) і двері малювали кольоровими глинами або олійними фарбами переважно вохристих тонів, прикрашали квітковим мальованим орнаментом або кольоровими візерунками (“квітами”, “ружами”, “півоніями”).�

Стрій Слобожанщини має багато спільних рис із одягом Наддніпрянщини, особливо Полтавщини, і зберігав свій традиційних характер до кінця 19 століття навіть на північно-східній, воронізькій, Слобожанщині.

Жіночі сорочки-вишиванки Слобожанщини — переважно полтавського типу, носили їх носили до початку 20 ст. Наприкінці 19 ст. поширюються сорочки-вишиванки з високим стоячим вишитим коміром, накладною нашивкою на пазусі та вишитими манжетами. А на початку 20 ст. під впливом міської культури у побут входять сорочки на кокетці з великим викотом горловини та рукавами, пришитими до кокетки. Своєрідність вишивки слобожанських вишиваних сорочок полягає в багатоколірній візерунчастості, виконаній півхрестиком і дрібним хрестиком,іноді грубою ниткою, що надаває їм рельєфності.

Характерним є шиття білими нитками, настилування (лиштва), вирізування. Переважають геометричні та рослинно-геометризовані взори.

Чоловічі сорочки (як тунікоподібного крою, так і з уставками) шиються з грубого лляного домотканого полотна. Сорочки переважно полтавського типу, а з кінця 19 століття зокрема і стрілкові вишиванки, від «стрілки» — плечової вставки у вигляді трикутного клина, розширеного до коміра.

​

Сіверщина

Сіверщина – північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини. Її населення формувалося на стику племінних об’єднань сіверян, радимичів та в’ятичів, розселених у долах Десни, Сейму, Сули, Оки тощо. Крім автохтонного «сіверського» населення, на Сіверщині розселялися етнічні групи сусідніх земель, переважно росіяни та частково білоруси. У ХIV ст. ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Внаслідок перебування Чернігово-Сіверщини у складі Росії (1503–1618 рр.), російське населення цього регіону поповнювалося за рахунок «служило-ратних людей» – стрільців, які розміщувалися в прикордонних повітах. Цим ратним людям надавалися приміські слободи, а потім і землі, що ними інтенсивно освоювалися. Серед російських мігрантів були й старообрядці. Річ Посполита відібрала у Росії Сіверщину (1618 р., Деулінське перемир’я) і утворила на її основі після Полянівського миру (1632 р.) у 1635 р. Чернігівське воєводство. За Бахчисарайським договором 1681 р. з Туреччиною і «Вічним миром» 1686 р. з Польщею був визнаний перехід до Росії Лівобережної України, у т.ч. і Сіверщини.

У поліській частині Чернігівщини переважали дерев'яні хати білоруського типу. На півночі Сіверщини хати значно відрізнялися. Вони були квадратні, двокамерні за плануванням. Стіни обмазували глиною, але не білили. Такі хати — справжній феномен. Їх не можливо було зайти у Європі та в Україні, такі житла були подібні до осель народів передньої Азії та Африки. На півдні та в центрі Сіверщини ж переважали звичайні білені хати, які побутували на всій рівнинній частині України.

Шили одяг із натурального полотна з льону та конопель, яке виготовлялося ручним способом. Із розвитком мануфактурного та фабричного виробництва на споживчому ринку з’являється так звана «крамна матерія». Через легкість та різноманітність принтів швидко завоювали популярність сатин і ситець. Усе «модне» на селі демонструвала молодь. Дівчата та молодички мали у своєму гардеробі картаті спідниці, коленкорові сорочки, набивні хустки та юпки, декоровані чорним «плюшем». Щодо вишивки, то на Сіверщини переважали техніки лічильної гладі, змережування, вирізування, штапівки, тамбуру та хрестика.

Кроссворд