Повсякденне життя сільського і міського населення. Сільська і міська забудова (приватний і громадський простори). Житло і побут дворянина (шляхтича), купця, міщанина, селянина. Одяг. Публічна і приватна гігієна. Емансипація селянства. Становище жінки.
План
1. Людина і довкілля
Українські землі розташовані в південно-східній частині Європи. Майже дві третини українських земель становили родючі чорноземи, які були головним багатством народу й водночас причиною зазіхання на них сусідів.
Господарювання впливало також на суспільне життя населення. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства, на відміну від їхніх північно-східних сусідів-росіян, де бідні ґрунти й суворий клімат змушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці.
Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. становили селяни, які здавна працювали на землі, жили в невеликих мальовничих селах і не квапилися змінити їх на міські оселі. Розгортання промислової революції спричинило певні зміни у складі населення українських земель, однак і наприкінці XIX ст. селяни становили тут більшість.
2. Менталітет українського народу
Упродовж тривалого часу під впливом різноманітних природних та історичних чинників формувався менталітет українського народу.
Українці здавна займалися землеробством, з особливою шаною ставилися до матері-землі, яка була їхньою годувальницею. Притаманні українському менталітетові пошана до матері й турбота про рідну землю об’єднувалися в одне ціле й ототожнювалися з любов’ю до Батьківщини.
Розташування українських земель на межі впливу християнського й мусульманського світів спричинило формування в населення двох основних типів реакції на навколишні реалії. Загроза поневолення і втрата рідної землі штовхала найріщучіших присвячувати життя захисту рідної землі. Саме з них сформувалося українське козацтво. Іншим типом українців були ті, хто намагався пристосуватися до складних умов життя. Вони навчилися жити під владою загарбників, приховуючи свої думки й почуття. Саме звідси бере початок бажання українців пристосуватися до будь-якої влади.
Після включення Наддніпрянщини до складу Російської імперії серед колишньої козацької старшини набула поширення т. зв. «малоросійська ментальність».
Після зрівняння їх у правах із російським дворянством, прагнучи зробити кар’єру, вони за всяку ціну намагалися забути своє козацьке походження.
До будь-яких спроб обстоювати права українців під владою імперії охоплені «малоросійством» дворяни ставилися вороже, не бажаючи втратити свої привілеї. Однак варто зазначити, що біля витоків українського національного відродження на Лівобережжі були також вихідці з малоросійського дворянства.
На західноукраїнських землях під владою австрійських Габсбургів набуло поширення т. зв. «рутенство».
Західні українці, яких раніше поляки презирливо називали народом «хлопів і попів», були вдячні австрійській владі за ті зміни, які вона здійснила на їхніх землях. Вони всіляко підтримували віденський уряд, із подякою сприймали все, що надавала влада й упродовж тривалого часу не висували власних вимог. «Рутенство», з одного боку, гальмувало розвиток національної свідомості західних українців і допомагало австрійцям зміцнювати свою владу в краї, з другого — було історично обумовленим наявною ситуацією, оскільки, задовольняючи деякі потреби українців, австрійці намагалися послабити вплив поляків у Галичині, угорців —у Закарпатті й румунів — у Північній Буковині.
СЛОВНИК
3. Традиційні види господарської діяльності українців
Українці здавна займалися землеробством, скотарством, городництвом, садівництвом, бджільництвом, мисливством і рибальством.
У землеробстві зберігалася трипільна система. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Збирали врожай вручну за допомогою коси й серпа.
У більшості господарств залежно від достатку тримали волів, коней, корів, овець, свиней, кіз, різну птицю. На Півдні випасали отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Овець розводили також у галицькому Прикарпатті, Закарпатті та Північній Буковині.
Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняхів і кукурудзи, що були завезені до України з Америки. У першій половині XIX ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширилися й на інші регіони. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність українців і стала для них «другим хлібом».
Невід’ємним складником українського пейзажу був «садок вишневий коло хати». Великі й малі сади оточували селянські хати, закладали їх при монастирях і поміщицьких маєтках. Скрізь вирощували яблука, груші, вишні, сливи, на Півдні — черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті — виноград.
Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців.
Справжню революцію у бджільництві здійснив український учений П. Прокопович, який у 1814 р. винайшов рамковий вулик.
Петро Прокопович
Рамковий вулик
Упродовж XIX ст. риба, як і раніше, посідала чільне місце у харчовому раціоні українців. Після приєднання Російською імперією Причорномор’я тут стали виникати приватні риболовецькі артілі, що ловили осетрів, судаків, лящів, тараню тощо. Звідти чумацькі валки везли солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. Для незаможних верств населення риболовля ставала засобом збагачення харчового раціону, а для інших — однією із форм проведення дозвілля.
4. Поселення й житло
Оскільки більшість українського населення становили селяни, то міста й містечка були переважно невеликими адміністративними й торговельними центрами для найближчих околиць.
Під імперською владою вигляд багатьох міст зазнав змін.
У кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр із площею, навколо якої розміщувалися адміністративні установи. Їх вигляд відрізнявся від будівель, зведених в українському стилі.
Кожне місто складалося з центру, яким найчастіше був замок або фортеця, прилеглих кварталів та околиць. Утім, у XIX ст. на місці давніх напівзруйнованих фортець, потреби в яких уже не було, поставали нові вулиці й місця для прогулянок. Наприклад, у Львові під давнім Високим замком створили парк, що дістав від нього свою назву. Передмістя поступово об’єднувалися з містами, а давні шляхи ставали міськими вулицями. Центрами міського життя були церкви і, звісно, базари.
Петрівська площа в Полтаві. Гравюра середини XIX ст.
Львів, вигляд на Високий Замок
Літографія Карла Ауера “Губернаторські вали” (1837-1838)
Деякому зростанню лівобережних міст, таких як Полтава, Ромни, Суми, Харків,
сприяло проведення численних ярмарків.
Такі правобережні міста, як Біла Церква, Бердичів, Житомир, почали розвиватися й
перетворюватися на осередки торгівлі й ремесла за рахунок припливу євреїв.
Більшість міського населення проживала в містах, які за чисельністю не перевищували
20 тис. жителів. Лише в Одесі мешкало понад 100 тис. міщан.
Зовнішній вигляд будинку свідчив про заможність і вподобання господаря. Зовні стіни фарбували, прикрашали різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло, робили ґанки.
Усередині будинки заможних господарів були багатокімнатними, мали за європейською модою парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кабінет господаря, спальню, кухні тощо.
Оселі ж міської бідноти своїм виглядом залишалися майже незмінними від попередніх часів і нагадували сільські хати, оточені городами й садами.
С. Світославський. Київ. Середина XIX ст.
Українські села, що були переважною більшістю поселень, органічно «вписувалися» в місцевий ландшафт. Народне житло — сільська хата — у кожному регіоні мало свої особливості. Хата була уособленням спадковості традицій, уявлень про красу й потребу життя в гармонії з природою українського народу.
На початку XIX ст. у Полтаві налічувалося близько 1 тис. будинків, між ними лише два-три кам’яні.
Підпорядкування імперській владі вплинуло й на вигляд українського села. Особливо це було помітно у Наддніпрянщині. За розпорядженнями російської влади села впорядковували за єдиним шаблоном. У центрі мав розташовуватися майдан, від якого розходилися вулиці до околиць. На ньому селянам оголошували розпорядження влади. На західноукраїнських землях австрійська влада, як правило, не змінювала зовнішнього вигляду сіл.
В. С. Васильківський. Сільська вулиця. 1854 р.
5. Одяг, їжа, напої
У першій половині XIX ст. для одягу населення українських земель характерним було поєднання народних традицій, яких дотримувалася більшість селянства, і впливів європейської моди, що їх охоче наслідували міщани й заможні верстви суспільства. Однак значна частина української еліти Наддніпрянщини не забувала народних традицій. Вплив європейського романтизму і початки українського національного відродження спричинили звернення її представників до народних традицій в одязі. Народне вбрання користувалося серед них популярністю й було своєрідним відображенням пробудження національної свідомості українських патріотів.
�
Одяг міщан та шляхти став порівняно з XVIII ст. багатшим. Основу його стали складати вироби мануфактурного (у подальшому фабричного) виробництва.
Яким був одяг українців у �ХVІІІ- на початку ХІХ ст.
Повсякденний селянський жіночий костюм складався із сорочки та поясного одягу (у цей час швидко поширювалися спідниці). Рукави святкової сорочки оздоблювалися вишивкою. Прикрасами були намисто, дукати, кольорові стрічки.
Повсякденний літній чоловічий костюм складався з полотняних сорочок і штанів. За головний убір у теплу погоду служили солом’яні брилі або суконні шапки, у міщан - картузи.
В осінньо-зимовий період чоловіки і жінки носили свиту. Взимку одягали кожухи, виготовлені з овечих шкур, та шапки (жінки - теплі хустки). У теплу пору року ходили босоніж. У прохолодну погоду взували шкіряні постоли, заможні - черевики або чоботи.
Повсякденними стравами українців у XIX ст. були, як і колись, борщ, пшоняний куліш, різні каші, галушки, вареники, картопля, вівсяний кисіль. Страви з птиці готували переважно в неділю, а з м’яса — лише на свята. Варені та смажені яйця теж були прикметою святкового столу. В піст до столу часто подавали рибну юшку, а на свята пекли пироги з рибою.
Із напоїв домашнього виробництва найпоширенішими були узвари зі свіжих та сушених фруктів і квас. Хмільний мед і пиво в цей період залишалися на святковому столі, проте наприкінці століття їх готували вже рідше. Українці полюбляли виготовляти різноманітні наливки й настоянки. Утім, пияцтва фактично не існувало, оскільки його суворо засуджували. На свята випивали лише два-три келишки для настрою. Серед заможних верств був поширений чай. Селяни заварювали й пили настої цілющих рослин, а то й просто вишневі та малинові гілки. На західноукраїнських землях у XIX ст. з’явилася кава, проте цей дорогий напій пили переважно заможні люди.
Повсякденне життя
В. Тропінін. Мережниця. 1823 р.
Повсякденне життя
• Повсякденне життя селян найбільше відповідало традиціям.
6. Шлюб і сім’я. Становище жінки
У цей період сім’я зберігала важливе значення для українців. Вона разом із сільськими й міськими громадами, православною й греко-католицькою вірами належала до тих основних бастіонів, де плекалася й захищалася етнічна свідомість, мова та інші складники традиційної народної культури.
Основним регулятором сімейних відносин залишалося давнє звичаєве право — неписані народні традиційні норми, якими у багатьох випадках змушені були рахуватися церква й державні установи. Зокрема, традиціями звичаєвого права освячувалася підлеглість жінки чоловікові, але заперечувалися нерівноправність, зловживання, передбачалося право на майно сім’ї тощо.�Чимало історичних матеріалів свідчать, що навіть в умовах традиційної української патріархальної сім’ї, тобто верховенства в ній батька, чоловіка, жінка була в ній першорядною особою. Сім’я виховувала дітей, прищеплювала їм трудові навички, здатність боронити себе й рідну землю. Звичаєво-правовими настановами утверджувалися чистота й цілісність сім’ї, любов І шанобливе ставлення до батьків, піклування про дітей, засуджувалася подружня невірність і будь-які інші порушення традиційних моральних засад сімейного співжиття.
Микола Пимоненко. Весілля у Київській губернії. 1891 р.
Тадеуш Рибковський. Гуцульське весілля
Т. Шевченко. Сім’я. 1843 р.
У цей період в українців існували два типи сімей: малі та великі.
Мала сім’я — сім’я, що складалася з однієї шлюбної пари (або одного з батьків) із неодруженими дітьми (або без дітей). Велика сім’я — сім’я, що складалася з кількох шлюбних пар різних поколінь, які жили разом і вели спільне господарство.
Існування великих сімей зумовлювалося не лише традицією, а й економічними причинами: спільними зусиллями було легше вести господарство, сплачувати податки тощо. Внутрішні конфлікти призводили до розпаду сім’ї, виокремлення з неї окремих малих сімей. Основними причинами таких процесів були розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму на село, поглиблення соціальної диференціації, послаблення колективістських тенденцій і наростання індивідуалістичних. Найдовше великі сім’ї зберігалися у Карпатах, на Закарпатті та Поліссі.
Найпоширенішою в Україні у XIX ст. була повна мала сім’я (подружжя й неодружені діти). Бездітне подружжя найчастіше всиновлювало дитину із сім’ї родичів, де було багато дітей.
Однією з найголовніших подій у житті українців вважалося одруження. У XIX ст. майже на всій території України шлюбним віком вважалося (юридично) досягнення 16-ти років для дівчини й 18-ти — для хлопця. Шлюб як акт створення нової сім’ї юридично санкціонувався в зазначений час церковним вінчанням і відповідними записами в актах світської влади. Завершальним актом укладання шлюбу вважалося весілля, обряд якого сягав дохристиянської давнини. Вважалося, що одружені могли починати спільне життя й ставали законним подружжям лише після весілля.
Домашнє завдання