Урок 28

Тема. Країни Близького і Середнього Сходу.

​

Мета: охарактеризувати розвиток країн Близького Сходу у міжвоєнний період, розкрити процес становлення на­ціональних держав, колоніальну політику Англії та Фран­ції, з'ясувати причини палестинської проблеми; закріпи­ти навички аналізу і зіставлення історичного матеріалу, уміння розглядати історичні явища в конкретно-історич­них умовах; виховати учнів у дусі патріотизму, національ­ної свідомості та гідності.

У XIX столітті на

околицях імперії

посилилися

сепаратистські настрої.

Османська імперія почала

поступово втрачати свої території, поступаючись

технологічній перевазі Заходу.

У 1908 младотурки

повалили Абдул-

Гаміда II,

після чого монархія в

Османський імперії

стала носити

декоративний

характер. Встановився

тріумвірат Енвера,

Талаата і Джемалі

(січень 1913).

​

У Першій балканській війні

1912—1913 імперія втрачає

переважну більшість своїх

європейських володінь: Албанію,

Македонію, північ Греції.

Протягом 1913 року їй вдається

відвоювати невелику частину

Земель Болгарії в ході

Другої Балканської війни.

північ Греції. Протягом 1913 року їй вдається відвоювати невелику частину земель Болгарії в

ході Другої Балканської війни. Ослабнувши, Османська імперія спробувала спертися на допомогу Німеччини, але це тільки

втягнуло її в Першу світову війну (1914), що закінчилася поразкою Центральних держав.

​

​

У 1912 Італія захоплює в імперії Тріполітанію і Киренаїку

(нині Лівія)

Участь Туреччини у Першій світовій

війні на боці Німеччини позначилася

на країні й по завершенні війни.

Територіальні й матеріальні втрати турок

За умовами Севрського мирного договору

1920 р., введення на початку 1919 р. до

Туреччини та у протоки Босфор і

Дарданелли британських військ, грецька

окупація Ізміра (Смірни) спричинили

наростання націоналістичних настроїв

серед турок. Лідером турецьких

націоналістів був генерал

Мустафа Кемаль, який закликав націю до боротьби проти антантівської окупації країни. У відповідь на проголошення Скликаним з ініціативи М. Кемаля в м. Анкарі восени 1919 р. турецьким меджлісом (парламентом) декларації незалежності на турецькій території висадилися грецькі й італійські війська, а британці увійшли до турецької столиці - Стамбула й поклали край діяльності бунтівного парламенту.

​

​

​

​

​

Залежний від Антанти турецький султан змушений був осудити діяльність М. Кемаля, чим налаштував проти себе більшість населення. Навесні 1920 р. меджліс, очолюваний М. Кемалем, відновив свою діяльність під назвою «Великі національні збори

Туреччини» і сформував уряд.

Після того як у 1921 р. Туреччина уклала договір

з Росією, турецькі та російські війська завдали поразки Вірменії, Грузії й Азербайджану, ліквідувавши їхню державну незалежність і

порушивши територіальну

цілісність. Наступного року

кемалійські війська завдали

поразки грецькій армії й

відновили турецький

суверенітет над Ізміром.

Місто було спалене, а

багато греків-християн, що мешкали в ньому, були вирізані. На жаль, ця огидна різанина не стала поодиноким випадком під час

грецько-турецької війни.

М. Кемаль перейшов до масованого наступу, він опинився віч-на-віч з британськими військами. Повномасштабна війна між Туреччиною й Великою Британією здавалася неуникною, та, на щастя для М. Кемаля, англійці вже достатньо навоювалися за роки Першої світової війни. З підписанням Лозаннського договору війна припинилася; було визнано незалежність Туреччини. Президентом було обрано М. Кемаля. М. Кемаль став улюбленцем нації (при запровадженні в Туреччині прізвищ, його назвали Ататюрком - «батьком турків)» і ніхто й ніщо не могли перешкодити йому прибрати владу до своїх рук. Відтак на початку листопада 1922 р. М. Кемаль ініціював скасування влади султана, а в жовтні 1923 р. Туреччину було проголошено республікою.

Відповідно до Конституції 1924 р. Режим Кемаля Ататюрка поєднував у собі як демократичні, так і тоталітарні риси. Останні втілювалися в політиці самозабезпечення країни, утиску прав національних і релігійних меншин,

одержавленні профспілок, придушенні

опозиції, значній увазі до переоснащення

турецької армії. Проте Ататюрку

вдалося досягти найголовнішого - стара,

корумпована й недієва Туреччина

залишилася в минулому і на політичній

карті світу з'явилася країна, що

швидкими темпами прогресувала.

​

​

​

​

Реформи Кемаля Ататюрка :

- Проголошення демократичних прав і свобод

- Надання в 1930 р. виборчих прав жінкам

- Зміна адміністративного управління на місцях (замість губерній запроваджувались округи)

- Іслам відокремлювався від школи і від держави

- Населенню дозволялося (й навіть заохочувалося) носити європейський одяг.

- Уперше турчанки змогли з'являтися на вулицях без паранджі (покривало на обличчі

жінки)

- Запровадження європейського літочислення та календаря

- Відмова від арабської абетки й повернення до латинської

- Заборона багатоженства й запровадження громадянського шлюбу

- Заміна мусульманського законодавства цивільними кодексами за європейським зразком

- Відкриття середніх і вищих навчальних закладів

​

2. Палестинська проблема .

Давня історія Палестини –

території між р. Йордан і

Середземним морем, була досить

драматичною, особливо по вигнанні

євреїв після їхнього невдалого

повстання проти римського

панування в 182-135 рр. Після

цієї події Палестина заселялася

переважно арабами, залишаючись

епіцентром розсіювання євреїв

за межі їхньої батьківщини Ерец

Ісраель (Землі Ізраїлевої). На

початку XVI ст. Палестина

потрапила під владу Османської

імперії. Рятуючись від кривавих

єврейських погромів, що прокотилися Східною Європою, в 1882 р. євреї організували першу хвилю переселення до Палестини. У 1904-1914 рр. розпочалася друга хвиля єврейської еміграції. Більшість переселенців становили прихильники ідеї створення нової єврейської держави на Близькому Сході. Не змирилося з османським пануванням і арабське населення. У 1915 р. фактичний правитель Мекки Хусейн Ібн Алі домовився з Британією про підтримку нею повстання проти Туреччини.

​

​

Арабське повстання розпочалося у червні

1916 р., коли арабська армія під орудою

майбутнього короля Іраку Фейсала атакувала

турецькі війська. Лінія арабо-турецької лінії

фронту протяглася від сирійської столиці

Дамаска до Медини. Повстанці відволікли

турецькі сили, що дало змогу британським

військам вступити до Сирії та Палестини.

Із захопленням ними в жовтні 1918 р.

Дамаска, турецькому пануванню на

Близькому Сході було покладено край.

Тим часом як складова об'єднаних сил

Союзників у 1917 р. був створений

Єврейський у складі якого воював

майбутній перший прем'єр-міністр Держави

Ізраїль Бен-Ґуріон, допомагав Британії у звільненні Палестини від Туреччини. 1917 р. підписано документ, який зміцнив віру євреїв у те, що Британія на їхньому боці у справі створення єврейської держави в Палестині - «Декларація Бальфура». У листопаді 1917 р., коли до Палестини почали приїздити євреї (третя хвиля еміграції), став відомий зміст листа міністра закордонних справ Великої Британії Артура Бальфура в якому йшлося про те, що в Палестині буде створено єврейську державу

​

«Декларація Бальфура» - з одного боку,

Англія давала обіцянку визнати правителями

Палестини лідерів Арабського повстання

1916 р., з іншого ж - заявляла про підтримку

таких же домагань євреїв. У підсумку Лондон в

1918 р. взяв на себе управління Трансйорданією

(тепер Йорданія), Іраком і Палестиною як

підмандатними територіями. Франції ж на таких

само правах дісталися Сирія й Ліван. У 1920 р.

Ліга Націй оформила статус Палестини

відповідним мандатом. Проте мир у Палестині

не настав. Кожен з двох народів мав щодо Палестини свою історію і свою правду. Неодноразово, як це, трапилося в 1929 р., коли від рук арабів у м. Хевроні загинули близько 200 євреїв, так в ході арабського повстання 1936-1939 рр., коли араби атакували єврейських поселенців. Араби розцінювали єврейську еміграцію до Палестини як частину стратегічного плану сіоністів досягти чисельної переваги над арабами, щоб надалі витіснити їх звідти, а Природно, що як серед арабів, так і серед євреїв було достатньо прихильників пошуку компромісу, хоча не бракувало й тих, хто виступав з войовничих позицій сіоністську пропаганду - як вияв антиарабської позиції євреїв.

.

Особливо єврейська

еміграція набрала

значного розмаху

внаслідок вибуху

нацистського

Антисемітизму в

Німеччині й Австрії.

Араби вважали

небезпечною

для себе діяльність

Таких добре

Організованих

єврейських установ

у Палестині, як

«Гістадрут» («Єврейська

генеральна федерація праці»), «Сахнут» («Єврейське агентство»), «Мапай» (пізніше Ізраїльська партія праці), численних кібуц (трудових комун). Палестинська проблема на десятки років стала не лише незагоєною раною Сходу, а й проблемою міжнародної нестабільності у світі в цілому

​

​

.