Ще якусь сотню років тому це був шмат голого степу.
Тільки кілька верб на березі р. Комишуватої Сугоклеї прикрашали невеличкий хуторець біля с. Карлюженого Єлисаветградського повіту.
Шмат землі славної дворянської родини Тарковських.
652 десятини, закладених за борги разом із маєтком.
Івану Тобілевичу довелося рятувати цю землю.
Криниця, що давала воду, очерети та верболози, прибережна трава – оце було й усе багатство родини Тобілевичів, коли заходилися вони будувати звичайну хату.
Тоді вона ще стояла в голім степу, без огорожі і жодного дерева. Серед справжньої пустки.
“ Не вірили, сміялися, глумилися:
Ото придумав: серед степу – гай! -
А він мовчав.
Саджав собі і край.
І виросли дерева, вкоренилися…”
М. Луків
Так після 3 років заслання у Новочеркаську почалася нова сторінка життя І. Тобілевича та його родини – хутірського життя.
“Цілими днями, а в жнива – то й
ночами працював на полі… Як це
було трудно, знають лише ті, хто
без усяких грошових запасів
приступає до справжнього,
серйозного діла, маючи
лише руки…
Праця біля землі, хоч і яка вона тяжка, дає радість людині, яка, йдучи за плугом, любить усім серцем кожну скибу її. Така праця… лише загартовує людину…” Софія Тобілевич.
Доля нагородила його дивним талантом - коли брався за діло, то вже ніщо не могло його відволікти.
Поле давало відчуття простору й свободи, так потрібних його душі. Це ознака степняків.
І квіти він любив польові – сокирки та волошки.
Так з’явився хутір “Надія”, названий в честь дружини – Надії Тарковської.
І. Тобілевичу хотілося, щоб ця земля стала столицею його роду: для дітей, внуків, рідні.
За два роки хутір змінився.
Була закладена дубова алея, висаджені калинові кущі біля хати.
“ І садок, і калина, і вся інша краса – діло рук людини”
“ Дуби ростуть поволі, неквапливо:
Хто садить дуба, - той його, можливо,
І не побачить вищим, аніж сам.
Це дар майбутнім, скажемо, літам,
Привіт іще незнаним поколінням,
Весна в тумані схована осіннім…”
( М. Рильський )
Хутір мав гарний звичай: кожен із гостей садив дерево.
Так дуби стали живими пам’ятники людям, що творили український мистецький світ.
Напевне, це диво, бо посаджені Корифеями дерева з часом перебрали собі не лише імена, а й частково успадкували їх долі, характери.
Могутньою кроною шумить дуб Миколи Садовського, а через доріжку дерево Марії Заньковецької. Та доріжка стала символом шляху, що розвів двох закоханих людей.
Могутньою кроною шумить дуб Миколи Садовського, а через доріжку дерево Марії Заньковецької. Та доріжка стала символом шляху, що розвів двох закоханих людей.
А поряд життєдайного струмка стоять “ Вартові” -три дуби-богатирі. Це дерева трьох Тобілевичів – Івана, Панаса та Миколи.
Іванів та Панасів дуби виросли близенько, десь там у верховіттях обіймаючись гіллям, а Миколин – стоїть трохи осторонь.
Так було і в житті. Садовський завжди прагнув самостійності й дистанціювався від братів.
Іван мав хист переконувати людей, тому до його порад брати завжди прислухалися , а важливі рішення приймали разом.
Дуб Марії Садовської-Барілотті називали Соловейком. Його вразила блискавка, він тихо помирав молодим, як і його господиня – молода і талановита.
Біля ставу гайнули високо в небо “Маркові дуби” М. Кропивницького. Від них – пряма алея, щедро обсаджена порічками.
“ Тут кожний крок – розгадка чи надія,
Що в незабутнє стишено ведуть.
Гудуть дуби на “Хуторі Надія”,
Про невмирущість творчості гудуть…”
Л. Народовий
Іван Тобілевич любив хутір.
Тут він продовжував творити своє степове диво.
І відпочивав душею.
Дивне почуття огортає, коли ходиш алеями цього парку, насадженого людиною одержимою, коли зблисне широкий став, викопаний між садком та лугом І. Тобілевичем та селянами с. Карлюжиного у вигляді підкови звичайними лопатами.
Ніколи не зупинявся на досягнутому.
Коли щось задумав, не мав спокою, поки не зробить.
“Втрата енергії – послідній ступінь до вмирання всіх духовних сил чоловіка…
Енергія – все!...
Як радісно, коли чоловік воскресає духом і хоч що-небудь зробить.”
І. Тобілевич
Він побудував власний будинок.
Тут кожен відчував дух свободи, дух теплоти і затишку.
Бо Іван не сприймав легковажних стосунків, вважав, що якщо людина увійшла в його життя, то він бере на себе відповідальність за її тихе і безтурботне життя.
За 20 років створив 18 п’єс різних жанрів,
11 – на хуторі.
“ Я 5 років працював власними руками від ранньої до вечірньої зорі поруч і нарівні з народом, що дало мені найбільше спроможності познайомитися з життям, про котре пишу”
“ Писать же я повинен, бо маю про що…
Я почав нову комедію…
Певен, що її не дозволять. Байдуже! Треба викладати на стіл те, що поспіло!”
Так з’явилися “Хазяїн”,
“Сто тисяч”,
“Житейське море”,
“Суєта”,
“Сава Чалий” ,
“ Батькова казка”,
“ Понад Дніпром”,
“Гандзя”,
“Чумаки”….
Для того, щоб чогось досягти, треба любити діло, працювати і терпляче набиратися досвіду.
“ Одним із найкращих лікарів є праця! Не дурна, без мети, аби утомить себе, а розумна праця, у котрої є мета. Вона забезпечить… свободу і незалежність.”
Сьогодні таким садом нікого не здивуєш, але в минулому столітті біля сільських хат були лише вишневі садки, кілька сливок та груша-дичка. Яблуні були рідкістю.
Вважалося, що яблуня у степу не приживеться.
А Іван Карпович заходився творити свій яблуневий сад. Ніхто не вірив у затію, аж поки сад не прижився і не став родити.
Може, вперше на Єлисаветградщині він посадив яблуневий сад.
Є тут “Татова яблуня”.
Її не садив Тобілевич, вона виросла з кореня яблуні, посадженої Іваном Карповичем. Крона тримається на двох шматках кори з двохсантиметровою смужкою деревини, а замість стовбура – пустота. Їй понад чотири десятиліття, та вона щороку родить яблука.
Так і живе, як символ спадкоємності роду.
“ Не вірили, сміялися, глумилися:
Театри? Малоросам? Ну й дивак! –
І смачно позіхали у кулак,
А потім дивувалися, дивилися…”
М. Луків
Іван, підтримуючи брата Панаса, перетворив хутір на штаб організації нової трупи.
Проводилися слухання молодих співаків, їх навчання, шився одяг відповідно до репертуару, проводилися репетиції.
Це була театральна школа І. Карпенка-Карого та
П. Саксаганського.
Іван Карпович вважав, що сценічне мистецтво полягає у тому, щоб правдиво зображувати дійсне життя.
Він виробив свій стиль сценічної гри: 1) показ домінантної риси героя; 2) показ риси характеру героя протилежної моральним нормам.
Прагнув збагнути психологію зорового сприйняття кожної деталі, психологію особи і цілого гурту.
Він не любив крові й вогню, воєн і переворотів.
Він творив, а не руйнував.
“Період, який ми переживаємо дуже сумний… всі ми – Обломови, над якими панують
руїнники-фанатики: все готові знищити, а на місце знищеного нічого поставити не уміють.”
І “коли доля примусить їсти самий чорний хліб - буду їсти самий чорний хліб. Ніякі блага не спокусять мене, ні!
Я хочу зберегти за собою дороге право дивитися кожному в очі просто, без сорому, без прихованої муки совісті.”
“ Не вірили, сміялися, глумилися:
Тепер про них забуто назавжди.
А він вершив святі свої труди,
І ті труди в народі залишилися.
Лишилися, розквітнули, розвилися,
Як зелен гай звелися в небеса.
Подивишся – і простір, і краса!
А он же, бач, не вірили, глумилися.”
М. Луків