Василь Стус
Василь Стус народився в 1938 році на Вінниччині в селі Рахнівка. Але ми знаємо письменника як представника Донеччини, адже коли йому було 3 роки, його батьки переїхали в Сталіно (тепер Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Там батько знайшов роботу на хімічному заводі, а малий Василь пішов до школи.
Школу Стус закінчив зі срібною медаллю й, маючи велике бажання стати журналістом, поїхав вступати до Київського університету. Але не склалося — в університеті йому сказали, що він ще замолодий. Тож Василь повертається додому й стає студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту.��
Після закінчення навчання Стус працював у сільській школі в Кіровоградській області, викладав українську мову та літературу. Паралельно був літредактором газети "Соціалістичний Донбас", аж доки не вступив на курс "Теорія літератури" до аспірантури Інституту Шевченка в Києві. Тоді ж зайнявся виданням першої збірки віршів — але вона була вилучена з плану видавництва й згодом вийшла самвидавом. Згодом відслужив два роки в армії на Уралі.
Для Стуса настає час низки швидкоплинних робіт: кочегар, різноробочий, інженер технічної інформації в проектно-конструкторському бюро... Але також це був час інтенсивної творчої праці, він писав поезію й критику, робив переклади, були спроби писати прозу.��Не дивлячись на постійні пошуки заробітку, це, певно, був найщасливіший період життя Василя Стуса — адже в 1965 році він одружується зі своїм єдиним коханням, Валентиною Попелюх.��
У 1966 у них народився син Дмитро, нині письменник, літературознавець, голова Всеукраїнської творчої спілки "Конгрес літераторів України" і генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка.�Син письменника наголошує, що проти його батька борються і сьогодні: в окупованому Донецьку угрупування "ДНР" демонтувало пам’ятну дошку на університеті, де вчився поет.��
Валентина стала вдовою у 1985, коли Василь загинув в ув'язненні. Вона пережила чоловіка майже на 37 років і померла в березні 2022 на 84-му році життя. Під час повномасштабного вторгнення Росії, яка забрала життя її чоловіка.
Другий арешт — який став останнім�Вдруге Стуса засуджують вже на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Термін він відбував у селі Кучино, Пермської області.�Умови утримання були жахливими: постійні утиски адміністрації, заборона побачень, хвороби. Стус тримав голодівки, як протест, його на рік закривали в одиночну камеру.�Але при цьому багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним "Птах душі". Але все написане негайно конфіскувалося й доля цих текстів досі невідома.
До кінця свого терміну письменник не дожив: 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у карцері, куди його кинули за те, що він читав книгу, спершись ліктями на верхні нари — це кваліфікували як "порушення режиму".�Чимало свідчень про те, що Стус помер від удару по голові карцерними нарами, але офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність.
Перепоховання Стуса в Києві�Довгий час про смерть Василя Стуса не знали ні сім'я, ні друзі.�Привезти тіло в Україну вдавалося тільки через чотири роки, адже письменник помер раніше за час, коли мав сплинути його термін ув'язнення — принаймні, такою була аргументація радянської влади. Згодом ціною великих зусиль Стуса вдалося перепоховали разом з дисидентами Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві. Тоді на процесію, яка проводжала політичних в'язнів у останню путь, вийшли, за оцінкою Дмитра Стуса, "десятки тисяч людей, які чекали на морозі кілька годин", аби побачити дисидентів і віддати їм останню шану. Демонстрація набувала політичного характеру, була спонтанним, але масовим актом непокори радянській системі — над протестувальниками майоріли жовто-блакитні й навіть червоно-чорні стяги.��