В.О. Сухомлинський�«Дівчинка і ромашка»
Підготувала Пінчук Т.М.
Ясної сонячної днини маленька дівчинка вийшла погратися на зелену галявину. Раптом вона почула плач.
Прислухалася дівчинка і зрозуміла, що плач доноситься десь з-під каменю. Камінь був невеликий, як голова кролика, але дуже твердий. Запитує дівчинка у каменя: — Хто там плаче під каменем?
— Це я, Ромашка, — ледь почувся голосок. — Звільни мене, дівчинко, тисне на мене камінь.
Відкинула дівчинка камінь і побачила ніжну стеблинку Ромашки.�
— Спасибі тобі, дівчинко, — подякувала Ромашка, виструнчившись і зітхнувши на повні груди. — Ти звільнила мене з-під Кам'яного Гноблення. — Як же ти потрапила під камінь? — запитала дівчинка.
— Обдурило мене Кам'яне Гноблення, коли я була маленьким насіннячком. Восени я шукала теплий куточок. Дало мені притулок Кам'яне Гноблення, обіцяло оберігати від холоду і спеки, дощу і вітру. А коли мені захотілося побачити Сонечко, воно ледве не розчавило мене. Я хочу бути твоєю, дівчинко.�
Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали схід Сонця.
— Як добре бути твоєю, дівчинко! — часто говорила Ромашка. — А якби ти виросла в лісі або обабіч дороги? Якби ти була нічия? — запитала дівчинка. — Я б умерла від горя,— тихо мовила Ромашка.�
— Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он та Вогняна Маківка дружить
із Сонечком. Сонечко шепоче їй: «Ти моя, Вогняна Маківко». Я чую цей шепіт, коли
сходить Сонце, а Маківка назустріч йому розкриває свої прекрасні пелюстки.
А он та Волошка — товаришка Весняного Вітру. Він першим щоранку прилітає до Волошки,
будить її і шепоче: «Прокинься!» Квітка не могла б жити, якби вона була нічиєю.
Чи згодні ви з думкою Ромашки, що «нічиїх квітів не буває»? Чи є у вас друг квітка? Як ви думаєте, що сталося б із Ромашкою, якби дівчинка її не звільнила? Чи важко бути справжнім другом?