Олесь Гончар�“Модри Камень”

Коротко про життя

​

• Народився 3 квітня 1918 р., с. Ломівка (нині Дніпропетровщина)Олександр Біличенко, письменник літературний критик, громадський діяч, Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України, академік НАН України. Герой України (2005, посмертно).
• Після смерті матері, 3-х річного Олеся беруть на виховання бабуся і дідусь (батьки матері)
• У 1927 році пішов до Бреусівської семирічної школи.
• Навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник
• 1936 р. почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Олесь гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій
• 1938 р. - вступив у Харківський університет, проте залишив навчання і разом з іншими студентами пішов добровольцем на фронт Другої світової війни у 1941 р. (був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї), але і за таких умов не розлучався з творчістю, Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів»

Коротко про життя

• Попав у полон, звідки втік у 1943 році і повернувся захищати свою Батьківщину у складі Червоної Армії.Отримав два поранення, був нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва»
• У грудні 1945-го демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в
• тодішньому Дніпропетровську (нині - Дніпро), почав літературну роботу.
• Відновив навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.
• У 1959-1971 pоках Олесь Гончар керував Спілкою письменників України.
• За роман «Людина і зброя» в 1960-му році був нагороджений Державною премією імені Т. Шевченка.
• Отримав звання Героя Соціалістичної праці. Член ЦК КПУ в 1960—1966 і в 1971—1990 роках. Був депутатом Верховної Ради СРСР 6—11-го скликань.
• На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року Олесь Гончар проголосив результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні.
• У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О.Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».
• Помер О.Гончар 14 липня 1995 р. у Києві, похований на Байковому цвинтарі.

Характеристика творчості

Спогади про війну не дають йому спокою та просяться на папір. Так з’являються «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Завжди солдати» та ін. Новела «Модри Камень» (1946) зазнала критики за антирадянщину, а от роман «Альпи» (1946) приніс О. Гончару у двадцять вісім років славу. «Ідеологічно правильні» романи «Голубий Дунай» (1947), «Злата Прага» (1948) та «Альпи» утворили трилогію «Прапороносці», присвячену завершальному етапу боротьби народів проти нацизму. За неї автор був двічі нагороджений Сталінською премією.

​

Упродовж 1950-х рр. виходять збірки новел О. Гончара «Новели» (1949), «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-Комиші» (1958), «Маша з верховини» (1959). Працює він і у великих епічних жанрах: публікуються повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоби світився вогник» (1955), романи «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957).

​

Характеристика творчості

​

На хвилі «шістдесятництва» О. Гончар пише свій найменш «радянський» роман «Людина і зброя» (1960), підтримує І. Дзюбу в питанні оборони прав українського народу користуватися рідною мовою, відмовляється брати участь у роботі так званої комісії, яка мала розправитися над критиком.

У 1968 р. Олесь Гончар пише роман «Собор», який на двадцять років був заборонений за антирадянський зміст. Волюнтаристська критика, навіть анонімні листи з порадами повторити шлях Миколи Хвильового (натяки на самогубство), мали на меті зламати письменника.

​

Підсумовуючи життєвий шлях,

О. Гончар незадовго до смерті написав: «Ось якийсь знавець пише про мене: "весь час перебував на вершині системи". Так це декому уявляється. А хто ж був для тієї "системи" протягом багатьох десятиріч "білою вороною"? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів?.. Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний — нічого собі "на вершині системи"… Ворогові не побажаєш такого комфорту…».

​

Світосприйняття. Війна

На фронті Олесь Гончар воював до Великої Перемоги. Хоча з 1942 р. по 1943 р. перебував у полоні. Був тричі поранений.

У своєму щоденнику письменник поділився спогадами:

“ ….Мене на фронті наче хтось постійно оберігав. Атака. Біжимо. Хлопці падають, як снопи. А мене і куля не бере. Мабуть, молився, хтось за мене: або бабуся, або сестра.

Якась нечувана сила мене постійно відводила від біди, від того місця, де мало щось статися….”

Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. За бойові заслуги був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».

Тут, на війні, у 1945 році прийшло до Олеся перше кохання. Перебуваючи у Словаччині, деякий час солдати були на постої у містечку Грінава.

У перший же день познайомився чоловік з місцевою дівчиною – Юлічкою. Вона була заміжня, але вже довго не отримувала від чоловіка ніякої звістки.

Олесь відчував, що щось тепле оселяється в його серці. Що ж це? Мабуть, кохання. Дівчина пообіцяла коханому дочекатися його. А він – повернутися після війни.

Але до Юлічки Олесь не повернувся. Коли йому вдалося приїхати до Словаччини, він був уже одружений, та й не хотів згадувати минуле.

Після війни чоловік приїхав до своєї сестри, і одразу полюбив Ломівку, вулицю, на якій народився, чисте озеро неподалік дому.

Олесь жив у сестри, навчався в Дніпропетровському університеті на історико-філологічному факультеті, багато читав і постійно щось писав. Тут з'явилася на світ перша книга трилогії “Прапороносці” – “Альпи”.

На цій же вулиці, де жив Гончар, він познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

Своє кохання Олесь та Валентина пронесли через усе життя

Новела (від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вираженою ідеєю.

Ознаки новели:

• лаконізм, яскравість і влучність художніх образів;
• наявність строгої композиції з чітко вираженим композиційним осердям (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст, паралелізм сюжетних мотивів тощо);
• сюжет простий, надзвичайно динамічний, містить момент ситуаційної чи психологічної несподіванки;
• мінімальна кількість персонажів;
• персонажі — цілком сформовані особистості, які потрапили в незвичайні життєві обставини;
• концентрація уваги на змалюванні внутрішнього світу героїв, їхніх переживаь і настроїв.

Олесь Гончар “Модри камень”

“Модри камень”

Історія написання

Автобіографічна основа

Рік написання

1946

Олесь Гончар і Юлічка

Солдат і Тереза

“Модри камень”

Лейтенант Сагайда та Юлічка

“Прапороносці”

Сашко Діденко та мадярка Лорі “За мить щастя”

Модри камень – блакитний камінь

Персонажі новели

Оповідач

Ілля

Тереза

Брат

Мати

Батько

Поліцаї

Читаємо новелу і обговорюємо. Уривок 1

Як ви думаєте, хто така Тереза? Де вона живе? Кого вона може виглядати?

Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз.

— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.

— Терезо!

А ти посміхаєшся комусь.

Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях, і облизане каміння сміється до сонця.

— Терезо! Кого ти виглядаєш?

А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.

— Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін.

У яку пору року ми бачимо Терезу? Де вона живе?

Які кольори переважають в цій картині?

Кого дівчина може виглядати, чекати? На кого покладає сподівання?

Читаємо новелу і обговорюємо. Уривок 2

Куди ти задивилась? У що заслухалась?

Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипано мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.

Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.

— Просім, хто ви?

Що мені казати? Хто ми?

— Свої,— кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість води ми їли сніг. — Свої,— хриплю я щосили.

Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку.

— Мамо, то руські!

Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.

Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна.

Мати світила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна.

Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час.

З якою метою ці люди могли прийти до хати Терези? Яке спілкування між ними може бути?

Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка.

— Так оце такі... руські?

— А якими ви уявляли?

— ...Такими...

Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.

— Хто у вас буває?

— Днесь нікого, пане вояку, — озвалася мати.

Вона стояла біля кахельного каміна і давилась на мене сумно.

— А по кому ви носите траур?

— По нашому Францішеку,— каже мати.

— По Чесько-Словенській республіці, — кажеш ти.

Хто прийшов до хати Терези?

Як змінюються почуття словацьких жінок до українських воїнів? Чому?

Як зреагував воїн на Терезу? Чому?

Чому на питання про траур були такі різні відповіді?

Виходжу надвір, минаю кошару, в якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відділяється Ілля, білий, мов привид. Замерз, лається і питає:

— Що там?

— Можна.

— Брати й баян?

— Давай.

Знову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля всміхається, ставить біля дверей свій «баян», обтрушується, здивовано вслухаючись у співучу словацьку мову.

— Так ми ж дома! — вигукує він вражений.— Я все розумію!

— Ми також вас розуміємо. Ми словаки.

— Нарешті кінчилось оте «нем тудом», — каже Ілля. — Ми наче знову на батьківщині.

Мати вказує на нашу скриню біля порога:

— Що то маєте з собою? …..Ти догадуєшся:

— Радіо.

— Радіо! — сплескує мати руками. — Просім пана — не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францішека.

​

Доведіть близькість словаків і українців.

Чому наявність рації налякала матір?

Читаємо новелу і обговорюємо. Уривок 3

​

Її син Францішек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та умкнули й Францішека. В минулий четвірок розстріляли його на кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник собі, та й годі! А також взяли з дому та погнали германам рити шанці. Просім пана, не треба нової біди.

— Мамаша, — втішає Ілля,— воно німе.

— Не треба, панове вояки!

Ілля бере рацію й волочить її з хати.

Тепла хвиля дихає на мене від каміна, варить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звідки видно було ще далі — в тилу — всі батареї противника. Викликаючи час від часу «Симфонію», передавали їй, що треба. З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах між горами, особливо вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в'язи. А так лише пороздирали руки, позбивали коліна, подерли халати і, — що найприкріше, — пошкодили рацію.

Хто такий Францішек? Чого може боятися мати Терези?

— Ось до чого доводять ці сальто-мортале, — сумно констатував Ілля, остаточно переконавшись, що рація не заговорить.

Але головне завдання все ж було виконане, і цієї ночі ми вирішили перебратись до своїх.

Ти налила в таз теплої води. Я розмотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухались.

— Давайте я!..

Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти віддирала закривавлений бинт. Віддерши його, кинула десь у куток, а мої руки, попарені і якісь легші, зав'язала своєю марлею, сухою та м'якою.

— Просім, панове з Руська, до нашого словенського столу, — каже мати. — Гаряча кава.

Ти подавала.

— Просім ще- єдну кварту, — казала ти, коли я випив. — Ми ж вас так довго чекали... товаришу!

І пильно дивилася в вічі, і я виразно чув, як ти входиш до мого серця.

III

Куримо — спимо — хилимось. Шістдесят годин ми не змикали очей.

— Спіть, я ставу на варті, — кажеш ти.

​

• Що ж трапилося із сином та чоловіком матері Терези?
• Тисовці – це теж словаки, але які підтримували президента Йозефа Тиса й окупаційну владу. Чим таке протистояння небезпечне?
• Як зрозуміти слова Терези: «Ми ж вас так довго чекали…». Чому чекали? Чого чекала Тереза?
• Назвіть деталі, які свідчать про зародження кохання між героями.

Читаємо новелу і обговорюємо. Уривок 4

Ми сміємось і встаємо з канапи.

— Кам? — дивишся ти благально.

— Не маємо часу, Терезо.

Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця. «Молиться», — думаю я.

— Мамаша, — каже Ілля, — ми ще прийдемо!.. З «катюшами» та гарматами. Я поставлю вам новий приймач, і ви будете слухати весь світ!

— Дай-то бог! — шепоче вона. — Террі, проведи панів вояків.

Ми виходимо в сліпу вітряницю, залишаючи за собою в кімнаті і світло, і тепло, і людську ласку.

Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не вгаває фронт. Туманні каламутні заграви жовтіють за Модри Каменем. Модри Камень — Це по карті. «Мудрий Камінь» називають містечко бійці, бо Довго не можемо його взяти. Праворуч і ліворуч нього стоять висоти, як бастіони.

Ти розповідаєш, як краще добратись до млинів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання.

— Як ви ся іменуєте?

— Ми ще зустрінемось, Терезо. Ми не можемо не зустрітися!

Ти стояла задумавшись.

— Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко.

— Ти будеш чекати?

— Хай пан бог видать, що буду.

Як, на вашу думку, можуть розвиватися події далі? Чи залишаться бійці на відпочинок?

Чому солдат впевнений, що повернеться?

А в чому впевнена Тереза?

Читаємо новелу і обговорюємо. Уривок 5

Я вернувся.

Уже Модри Камень був наш, і шосе наше, і наші гори. Ще здалека я побачив, що на вашому подвір'ї нема нічого. Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя.

Підійшовши ближче, я побачив матір. Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох.

— Добридень вам, — сказав я.

— Добридень, — відповіла вона і знову зігнулась над своєю роботою. Вона мене не впізнала.

А коли я їй нагадав, хто я, мати видивилась на мене, і її зібгані безкровні губи засіпались. Вона похитнулась, схопившись рукою за кахельний камін, який тільки й зберігся від цілої хати. Виплакавшись, розповіла:

«Вони прийшли наступного дня вранці шукати мого мужа.

— Він утік від робіт, — кричали поліціянти, — і був уночі тут!

— Не був він тут, — відповіла Тереза.

— То зла неправда, — кричали ті. — Ми виділи ноги на снігу. Ти сама проводжала його з кимось до гостинця, бо лишила там і свої дрібні сліди! Та й почали все перекидати і на горищі, і в хижі, і в кімнатах…

Чи дочекається Тереза воїна-розвідника?

Кого шукали тисовці в хаті Терези? Що її видало?

Читаємо новелу і обговорюємо. Уривок 6

​

— Чия це кров? — прискіпались вони, знайшовши закривавлений бинт.

— То моя, пане поліцаю, — сказала Тереза. — Я була втяла собі руку.

— Кажи дурням! — залементували вони. — Свіжа кров! Тут були партизани!

Як почув це слово старший шваб, що був з ними, то одразу сказав:

— Ходи з нами! — І повели Терезу на Мікулов.

Я ледве встигала за ними на гору. А вона йде перед них і не плаче, та тільки раз по раз оглядається.

— Вертайтесь, мамуньо, — каже, — бо вам тяжко іти горі. А як зіходили на кряж, вона все частіше озиралася назад.

— Чого ти туди пнеш очі? — кричали ті.

— Я хочу надивитись на Модри Камень.

— Маш там каваліра?

— Мам.

І зійшли на самий хребет до шосе, де воно повертає на Мікулов. Стала моя Террі біла-біла і пильно дивиться сюди, в наш край. А вони гонять:

— Іди!

— Панове, хай подивлюся ще єдину хвилю. Хай візьму Модри Камень на пам'ятку з собою.

— Ти не на вєсніцу дивишся, — зауважили вони. — Ти в інше глядиш. Де ще маш каваліра?

Я теж бачу, що вона дивиться в інше.

— Ей! — раптом вжахнувся один, наче вжалений. — Вона глядить на Руське!!!

— Гей, січи її! — крикнули ті і погнали бігцем.

А я спіткнулась, бігши за ними, та впала на камінь, та й ниділа там уже до ночі...»

Що могли знайти тисовці такого, що видало б Терезу? Що з нею може були далі?

Чому весь час озиралася Тереза?

Читаємо новелу і обговорюємо. Уривок 7

​

​

Вже через колишню нейтральну зону їдуть по асфальту словаки спокійними волами. Ідуть і дивляться, як підводиться з землі, пнеться до сонця, росте виноград, потоптаний, розстріляний тоді.

В такі години ми часто зустрічаємося з тобою і, сівши на теплому камені, розмовляємо.

Т е р е з а. Де ви так довго були?

Я. Уже все закінчилось. Тепер я вже не піду від тебе.

Т е р е з а. Ніколи?

Я. Ніколи.

Т е р е з а. Як це гарно, що ми будемо завжди разом! Я так довго чекала вас після тої зимової ночі: мені здається, що не менше, як тисячу літ!

Я. А мені здається, що я стільки ж ішов до тебе після тої ночі.

Т е р е з а. Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як та тисяча літ перемістилась перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства!

Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.

Т е р е з а. Зараз ми маємо час! Зараз я докажу вам усе недоказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!

Якби український боєць і Тереза зустрілися, про що вони могли б говорити?

• Який символічний зміст письменник вкладає в образи трави, винограду, які пнуться до сонця, неба, як блакитного дзвону?
• Чому можна стверджувати, що Тереза давно знала про кохання, яке до неї прийде? Як розкривається тут містичний зміст твору?
• Яке це вічне кохання?
• Чому новела має таку назву? Розкрийте символізм образу Модри Каменя.
• Яка ж ідея новели?

Символіка кольорів

• Білий — як символ невинності, чистоти й радості, сила денного сонячного світла, що виражає спорідненість із Божественною силою («Білі стрункі ноги...», «...білі руки, біла легка сукня...»).
• Зелений — символ природи й молодості, колір надії на злагоду, мир і спокій.
• Голубий — символізує благородство, ніжність і вірність, легкий сум, недосяжність вічного, як недосяжною є небесна блакить («Модри Камень», «небо весняне високе голубе», «блакитний дзвін»).
• Чорний — символ темряви, зла і смерті («чорне згарище», «голий чорний димар», «чорна пов’язка на рукаві»).

Критика твору

Опубліковано

1946 рік

Журнал “Україна”

Новела була сприйнята неоднозначно:

читачам сподобалась, а критики сприйняли її

“в штики”

КОСМОПОЛІТИЗМ –

пропаганда взаємодії, зближення народів, відкидання національної культури та патріотизму

За що критикували:

​

• кохання до іноземки (одруження та стосунки з іноземцями засуджувались);
• незвичайна стилістика твору, незрозуміла композиція;
• відсутність канонів соцреалізму у творі;
• Містицизм (оповідач спілкується з уявною дівчиною, яка вже мертва).

​

Олесь Гончар “Модри камень”

Солдат уявляє, як Тереза виходить з оселі та задивляється на небо, на гори, про щось мріє…

Сюжетна лінія. Композиція

​

І розділ

Експозиція

​

ІІ розділ

Зав'язка

ІІІ розділ

Розвиток подій

ІV розділ

Кульмінація

V розділ

Розв'язка

Оповідач з товаришем заходять до хати, де було дві жінки

Зародження кохання між Терезою та оповідачем, прощання

Повернення солдата, розповідь матері Терези про її загибель

Уявний діалог оповідача з Терезою. Закохані обіцяють бути разом

новела

Модри камень

ЖАНР

РІД

ТЕМА

ІДЕЯ

епос

Спогади солдата-партизана про зустріч з дівчиною Терезою у горах Словакії під час Другої світової війни; трагічно обірване кохання солдата та дівчини

Сила кохання може здолати будь-які бар'єри, навіть смерть

ПРОБЛЕМАТИКА

+ війна як руйнівник життя;

+подвиг солдатів-

партизанів;

+прості людські почуття у

воєнний час;

+закоханість як ознака життя в людських серцях;

+любов до рідного дому, рідної землі;

+кохання як вічне почуття.

Олесь Гончар “Модри камень”

Характеристика персонажів

Оповідач

Молодий солдат-розвідник

Мужній, вольовий, витривалий, дисциплінований

Здатен на довготривалі почуття.

Тонка, романтична, поетична натура

Закоханий, сором’язливий

​

• соромився дивитися на Терезині ноги, відводив погляд, але все одно бачив їх весь час;

​

• соромився через свій подертий халат;

​

• соромився своїх незграбних червоних рук.

Відданий

​

​

Продовжував ще довго кохати та згадувати Терезу, уявно спілкуватися з нею, фантазувати про зустріч.

​

Не забував ніжність та чуйність коханої дівчини

​

​

Олесь Гончар “Модри камень”

Характеристика персонажів

Тереза

Вродлива словацька дівчина. Смілива, рішуча, здатна на самопожертву

Чуйна, добра, співчутлива. Здатна покохати глибоко,

по-справжньому

Опис дівчини

​

• Білі стрункі ноги, білі тонкі руки, розпущені коси;

​

• одягнена у довгу білу сукню;

​

• боса;

​

• на руці чорна траурна пов'язка;

​

• пальці вправні, повні ніжного тепла

Характер дівчини

​

​

Йшла перед поліцаями та не плакала

​

Хвилювалася за матір, що їй тяжко йти

​

Не побоялася зізнатися поліцаям, що має кавалера, тому постійно оглядається

​

​

Олесь Гончар “Модри камень”

Характеристика персонажів

Мати

Привітна, співчутлива, гостинна, працьовита

Дуже любить свою родину. Страждає після смерті сина та дочки

Опис матері

​

• Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця;
• видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною
• її зібгані безкровні губи засіпались
• спіткнулась, бігши за ними, та впала на камінь, та й ниділа там уже до ночі.

Домашнє завдання

Тест за змістом

https://forms.gle/x1Y9PqD5RyN83iRV9

​

Опрацюйте статтю про В.Симоненка с. 190