�Василь Симоненко виглядав, як справжній хіпстер. Стиляга, денді, модник – можна по-різному називати молодого поета, особливо сьогодні, коли стиль та мода мають важливе значення для сприйняття людини.
Дитинство та юність поета
Народився Василь Андрійович на другий день Різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників.. Батька йому замінив дід. Хлопчина дуже любив і поважав матір – просту сільську жінку, яка мала добре серце і ніколи не сварила сина, що той замість того, аби вчити уроки, читав книжки.
Навчався в кількох школах у сусідніх селах. Дорога до них була для нього мукою, тому через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко так згадуватиме ці дороги: «Я ходив тоді у восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги».
Маючи відмінні знання, Симоненко вступив у 1952 році до Київського університету імені Тараса Шевченка. На факультеті журналістики разом із ним навчалися хлопці, імена яких незабаром знатиме вся Україна: Юрій Мушкетик, Борис Олійник, Микола Сом, Валерій Шевчук. Уже в студентські роки захопився написанням віршів, відвідував літературну студію. Непомітно пролетіли роки навчання, кар’єру професійного журналіста Василь розпочав у обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», а пізніше працював власним кореспондентом «Робітничої газети» в Черкаській області.
Становлення поета
Про становлення поетів, як правило, пишуть: вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить для Василя Симоненка. По-юначому щиро повіривши після XX з'їзду КПРС в торжество правди, свободи й демократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської "відлиги" і не ввійшов, а вітром-вітровінням увірвався в затхлу царину тодішнього красного письменства. Вже перші його поезії, що бурхонули на шпальти періодики, засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер.
Проте за життя поета вийшла друком лише одна збірка – «Тиша і грім». Друга побачила світ тільки після його смерті. Олесь Гончар вважав Василя «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко – «поетом із Шевченкових долин». А Василь Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».
Один із найвідоміших віршів «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За змістом, духовним наповненням, це заповіт поета усьому українському народові: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Клуб творчої молоді
Напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською "відлигою" юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом із Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав Україною, як визнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.
Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом із Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його ініціативою тоді ж написано і відправлено до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали. Звісно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нахабно убієнними.
Під наглядом КДБ
Бурхлива громадська діяльність Симоненка не могла лишитись непоміченою «компетентними органами» – кДБ. Ось запис, який молодий поет зробив у щоденнику 3 вересня 1963 року:
«Друзі мої принишкли, про них не чути і слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими… знущаються з віршів. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що у квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…
Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного смутку! Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три чисниці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це — усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорні справи.
Спланована акція проти Симоненка
…Літо 1962 року: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звісно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися – вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції й жорстоко побили. Його били так, щоби не залишалося слідів на тілі, а натомість завдавалися внутрішні ушкодження.
І це була спланована акція проти Василя Симоненка. Радянська влада вирішила його прибрати саме в такий спосіб: без концтаборів, розстрілу, розголошення. Сталіна то вже ж не було. Тривала відлига. Хрущов запроваджував свій кукурудзяний соціалізм, і каральна машина репресій зменшила гучність та оберти, проте не припинила працювати.
З весни 1963-го хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню. Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз – рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року.
Визнання
Упродовж п’ятнадцяти років забороняли видання творів Василя Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». Із неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку.
І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964 р.), збірку новел «Вино з троянд» (1965 р.), «Поезії» (1966 р.), «Лебеді материнства» (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.).
У 1995-му Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка.
Паспорт поезії «Задивляюсь у твої зіниці…»
Рід літератури: патріотична лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Ідея: роздуми над долею рідної землі, її історії; розкриття щирих синівських почуттів поета до своєї Батьківщини. возвеличення любові до рідної землі, заклик до земляків любити вітчизну, дбати про її майбутнє.
Віршовий розмір: шестистопний ямб.
Художньо-стильові особливості: вірш написано у формі монологу ліричного героя. Логіка зображення, естетична цілісність, світоглядна позиція поета, чітка орієнтація на читача зумовлюють побудову твору. Монолог ліричного героя відтворює патріотизм цілого покоління. Твір сповнений почуттів, експресії, які передають різноманітні тропи та фігури.
Головний образ твору — ліричний герой, у монолозі якого передається любов до України, ненависть до ворогів, яких він називає «недругами», «чортами». У творі зримо наявний образ України, яку ліричний герой називає «матір’ю», «молитвою», «віковою розпукою».
Художні засоби
Паспорт поезії «Я»
Рід літератури: лірика
Жанр: вірш
Вид лірики: громадянська
Рік написання: 1962
Тема : сповідь ліричного героя про своє власне «я», протест проти диктатури
Провідний мотив: самоствердження людини у складному сучасному світі, її самодостатність, самоцінність і неповторність Ідея: уславлення неповторності кожної людської особистості та засудження авторитарності
Головна думка: «Ми — це не безліч стандартних “я”, а безліч всесвітів різних»�
Тема: Василь Симоненко “Я”. Виразне читання. Узагальнення, висновки
Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя.
Ліниво тяглася отара хвилин...
На світі безліч таких, як я,
Та я, їй-Богу, один.
У кожного "Я" є своє ім'я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — не безліч стандартних "я",
А безліч всесвітів різних.
Ми — це народу одвічне лоно,
Ми — океанна вселюдська сім'я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони "я".
Художні засоби
Епітети: «очицями, повними блекоти», «дивився тупо», «гримів одержимо і люто», «лице рябе», «одвічне лоно», «ліниво тяглася», «гримаєш грізно», «океанна вселюдська сім’я»
Метафори: «уявляєш пупом», «кривилося гнівом лице», «не стала навколішки… гордість», «тяглася отара хвилин», «ми — безліч всесвітів»
Гіпербола: «він гримів …»
Порівняння: «безліч таких, як ти», «безліч таких, як я» Інверсія: «І кривилося гнівом лице рябе», «Не стала навколішки гордість моя»
Повтори: «тих поважають …, хто поважає» Повтори (анафора): «На світі безліч таких…», «Ми …»
Метонімія: «бо в кожного “Я” (людини) є своє ім’я». Антитеза (протиставлення): «На світі безліч таких, як я, та я, їй-Богу, один», «ми — не безліч стандартних “я”, а безліч всесвітів різних»
Частина фразеологізмів: «уявляєш пупом», «ладен був розіпнути», «не стала навколішки»
Поетичні афоризми: «Не стала навколішки гордість моя», «Бо в кожного “Я” є своє ім’я», «Ми — це не безліч стандартних “я”, а безліч всесвітів різних», «І тільки тих поважають мільйони, хто поважає мільйони “я”».
Образи-символи
очі – дзеркало душі;
очиці – душевна темрява;
повної блекоти — отруйна ненависть;
пуп (землі) – самовпевненість, зарозумілість та егоїзм;
бути розіпнутим – піти на страждання за переконання, віру;
отара хвилин – плинність часу;
«я» – особистість;
безліч всесвітів – людська особистість як центр Всесвіту, багатий внутрішній світ;
в лоні народу – національна самосвідомість.
Ікс плюс ігрек�чорнявій математичці
Я не заздрю уже нікому
—Де ще мудрих таких знайти?
Це ж мені стало вперше відомо:
Ікс плюс ігрек — це будеш ти.
І здається, що я володію
Віковічним секретом краси
Лиш тому, що я розумію
Загадкові твої ікси.
Розумію? Який там розум!
Просто здорово, що ти є!
Що вслухається в ніжні погрози
Збаламучене серце моє.
Я не заздрю уже нікому
—Де ще мудрих таких знайти?
Одному лиш мені відомо:
Ікс плюс ігрек — це будеш ти.
Паспорт поезії «Ікс плюс ігрек»
Рік написання: 1962.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: інтимна.
Тема: зображення першого юнацького захоплення своєю вчителькою.І
дея: оспівування жіночої краси в образі чорнявої математички.
Віршовий розмір: тристопний анапест.
Автор дозволяє своєму читачу самому зрозуміти, про що сказано, пофантазувати: чи це юнацьке кохання, чи, може, складна наука, від якої відволікає вродлива вчителька.
Художні засоби
Епітети – віковічний секрет краси; ніжні погрози.
Метафори – що вслухається в ніжні погрози збаламучене серце моє.
Риторичне питання – де ще мудрих таких знайти?
Риторичний оклик – просто здорово, що ти є!Кільце – я не заздрю уже нікому — Де ще мудрих таких знайти?Одному лиш мені відомо: Ікс плюс ігрек — це будеш ти.