За романом В. Шевчука “Предтеча”

Господи, яке то щастя після блукань вернутися знов на свою дорогу.

Все на світі має сенс і логіку… Але пізнати натуру важко…

Як і себе… Проте можливо! Усе підвладне людському розуму…

Його душа була наповнена передчуттям чогось нового, радісного.

Переяславський колегіум.

Латинь… Та це ж та сама “Поетика”, за якою читав Кониський їм в академії. Господи усе те саме!...

Життя тече, як річка. Усе міняється, живе, оновлюється – і світ, і люди, і навіть мудрість. Те, що колись здавалося єдиноістинним і непорушним, сьогодні – тлін і порох.

Він ще не відав твердо, де, в чому істина, але був певен, що за старим, змертвілим способом навчати сам не буде.

Ще в академії вони шукали нових шляхів… дискутували, чому прості пісні беруть за душу, живуть віками, а панегірики – всує гинуть.

Є тридцять способів складання віршів, а тридцять перший – ваш.

Панове, други! Латина – хороша мова. Але навіщо нам позичати воду, коли у нас своя криниця, глибока, чиста і невичерпна. Поезія – не хитромудра іграшка, а меч духовний.

Не ждіть готових істин, а мізкуйте самі, шукайте, порівнюйте і прокладайте нові шляхи.

Він поважав Кониського, але лише нікчемні учні усе життя плетуться слідом за вчителями й не намагаються їх обігнати.

Рівно за тиждень поклав на стіл свою “Поетику”. На українській писемній мові. Не схожу ні на чию.

Тебе не гонять. Зречися тільки своєї правди, віри й себе самого. Не розумуй, не мисли. Виконуй волю інших і їж свій хліб…

Ну от і все! Без права мислити, шукати істину і говорити правду не варто жити на світі!

Кінець-початок.