��До твору�В.О. Сухомлинського � «Сонячний день узимку»��Підготувала:�вихователь �Донець О.М.

​

​

​

​

​

Зійшло сонце й освітило дивовижну картину: дерева стоять у ліловому інеї, ніби на них за ніч виросли маленькі, немов пташиний пух, листочки. Я підійшла до верби.

Доторкнулася до гілочки — й на мене посипалися легенькі пушинки. Ні, не буду більше доторкатися до тебе, вербо, красуйся в своєму чарівному вбранні.

Коли це до мене прилетіла синичка. Щось защебетала й сіла на товсту гілку верби. «Як ти сіла, синичко, що не збила жодної пушинки?»

«Синичко, — прошу я, — зроби так, щоб оця краса збереглася назавжди. Щоб не повіяв вітер, не облетів ніжний пух.»

Синичка відповідає: «Якби ця краса була завжди, то не бачила б ти більше ніякої краси.

Ні ранкової зірниці

ні пісні соловейка.

​

​

​

​

Я пішла додому, сіла біля вікна, взяла олівець і намалювала на великому аркуші всю цю красу:

біле вбрання верби, блакитне небо,

ясне сонечко і добру синичку.

Яку пору року описав автор?

До якого дерева підійшла дівчинка?

Яке зимове явище природи побачила на деревах дівчинка?

До якої пташки дівчинка звернулася з проханням ?

Синичка погодилася зберегти зимову красу дерев?

А як дівчинка вирішила зберегти красу природи, яку вона побачила?

Дякую за увагу!