Поезія - один із
способів дихання
ВІЙНА, ЛЮБОВ, НАДІЯ
СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ
Презентацію створила бібліотекар
ДНЗ «Уманський професійний ліцей»
Вікторія СЄДОВА
СЮЖЕТИ ВІРШІВ, СТВОРЕНИХ ЗА ЦЕЙ НАДЗВИЧАЙНО
СКЛАДНИЙ, БОЛЮЧИЙ ПЕРІОД
сповнені кадрів війни, в якій ми живемо щодня, і болю, який вона несе за собою. Однак водночас в них багато й інших мотивів, які дають сили рухатись вперед — любові, надії та віри.
Так сумно у темряві
Так багато війни
Дмитро ЛАЗУТКІН
УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ І ЖУРНАЛІСТ
«Поезія — це один зі способів дихання в умовах, коли повітря стає замало. Я б точно не писав, якби міг. Але так вже сталося, що вірші приходять до мене, сідають поруч…»
З перших днів повномасштабної війни Дмитро почав працювати військовим кореспондентом на «Суспільному». Робив для українського телебачення репортажі з Бучі, Бородянки, Бахмута, Харківщини і Чернігівщини. Вірші, написані в цей період, перекладено англійською, німецькою, литовською, грузинською, польською, білоруською, іспанською та іншими мовами світу.
Міжсезоння і різнотрав’я…
ріже очі сльоза Господня. �Рятівна висхідна безодня,�мов доріжка всипана гравієм.� �Ринок, битий скляними дощами,�всіх потроху збирає разом,�з не помитими овочами,�з непомітними — страхом і сказом.� �В місті вицвілих бензоколонок�подивися на дитячий майданчик:�на коліна присівши слоник�зустрічає трофейний танчик,� �дурнувато хитаються віти�ніби все насправді минеться…�а у слоника жінка і діти�а у танчика спалене серце.� �Затікає печаль за комір,�ніби доза протиотрути…�Ти стоїш набираєш номер,�ти нічого не хочеш чути.
ДМИТРО ЛАЗУТКІН
У березні морозному чи в квітні,
коли зірки, мов рани ножові,�знайди слова, які комусь потрібні,�знайди слова — допоки всі живі.
Нeхай вони гарчать як дикі звірі,�нeхай розкажуть, як насправді є.�Господь рятує кожного по вірі�і кожному по справах роздає.
І нeбо розкривається на вeсну,�й лeтять над супeрмаркeтом дими,�і, раптом, я ніколи нe воскрeсну,�можливо, нe побачимося ми.
Алe блищить важка роса на вітах,�так сонячно і вранішньо блищить.�У цьому світі важко нe любити —�практично нeможливо нe любить.
Лови сніжинки тeплими губами,�коли eпоха мов німe кіно,�і в шибку б’ються ангeли лобами,�а дeмони всeрeдині давно.
ДМИТРО ЛАЗУТКІН
Тоня КОРНУТА
УКРАЇНСЬКА ПОЕТКА ТА ГРОМАДСЬКА ДІЯЧКА
«Вірші — це мій звичний діалог зі світом, і на початку повномасштабного вторгнення цей діалог замовк. А потім я побачила, як важливо фіксувати всі ці події на фото, відео, і дала собі наказ фіксувати те, що я переживаю разом з моїм народом, у віршах».
Її березень досі лютий,
Вона списала до крові історії цю сторінку,�Світ, захоплений нею, питає: «Як ти?»�А як їй бути,�Як не українкою.
Він змінився за місяць, змужнів до самих інтонацій,�Він дізнався про себе — сильного, впертого,�Він дізнався, як любить її, рано-вранці�У четвер двадцять четвертого.
Вони двоє страшенно, страшенно красиві у гніві,�Світ захоплений ними, стурбований ними по вінця.�І лиш світло у темряві вказує їм Україну,�І любов серед страху вказує на українців.
ТОНЯ КОРНУТА
Дим укриває місто, в диму розбіжимося,
В диму, ніби під куполом,�Звучатиме сильно і сумно�Наше нове безголосся —�В Маріуполі, в Сумах.
Між і тілом і серцем кинемо�Мости довжелезні, аркові.�На день опинимось в Києві,�На ніч залишимось у Харкові.
Бігти і в цьому бігові�Здобути свою безтілесність.�Прокинемося в Чернігові,�Співатимемо в Одесі.
Ганяти дороги п’ятами�І гори корити норовом.�Боже, наскільки дорого�Мати себе на карті!�Ворог, покритий мороком,�мороку навіть не вартий.
ТОНЯ КОРНУТА
Ольга СКРИПНИК.
«Чого нам варте те кохання�Без мрій, романтики, чекання,�Без марних слів, розлук, прощання,�І без надій на покаяння…»�
Все більше плачеться
…Як мало сміється, а все більше плачеться…�Все менше для для радості приводу є.�Це старість по листі осінньому крАдеться,�З душі по краплині енергію п’є.
�Хоча, люди кажуть ” Душа не старіє”!�Можливо тому, що в ній пам’ять жива,�Що річка життя її рідко міліє.�Чи, справді, це так? Чи, це, лиш, слова ?!
�Бо, саме вона проживає з тобою�І радість, і горе, тривоги і сум .�В жару замерзає і квітне зимою,�Ховаючись в спогади від тяжких дум.
�Вона за дітей вболіває щомиті –�Їх без молитви – не залиша !�Недарма говорять – найбільший у світі�Один лише біль – як боліє ДУША….
Ольга СКРИПНИК
До хати рідної
БІЖИТЬ СТЕЖИНА, стоптана роками�До хати рідної…у шпоришевий двір,�Де Доля найріднішими руками�Тримає писаний роками твір.�А в ньому все : і вечори, і ранки,�Міцні морози і весни розмай,�Любов і сум приходили до ганку.�І тричі був весільний коровай.�А потім онучат бадьорі ніжки�Несли до хати щастя повен міх…�Все пам’ятає стоптана доріжка,�Двір береже розмови, жарти, сміх.�…Старенька Доля в Господа питає:�– Ще є про що писати, чи вже край ?�І крадькома сльозинку витирає – Їй до душі земний, родинний рай.�Візьми, мій Боже, твір у свої руки�І допиши сторінку, хоч одну !�Аби звучали в хаті рідні звуки�І двір зустрів ще не одну весну.�Бажання це не можна замінити�Ні на один життєвий подарунок!�Воно – в мені ! І завжди буде жити,�Як неповторний Мамин поцілунок..�
ОЛЬГА СКРИПНИК
Таміла ЛІТВІШКО
Протягом десяти років писала лише для себе та публікувала соціальних мережах, але в 2024 році, за підтримки друзів, наважилася оприлюднити свою творчість для ширшої аудиторії. Її поезія знайшла відгук у серцях читачів, а окремі твори були опубліковані в газетах та альманахах. Деякі вірші навіть були перекладені іноземними мовами.
«Війна триває, а люди перестають сприймати страшну реальність. Чому так відбувається? – не знаю. Мабуть, всі втомилися від біди.»
Книга пам’яті загиблих
Встає світанок в тиші, мовчки,�Вітри шепочуть тихо, біль.�Земля в сльозах, і серце стогне,�За тих, хто впав за вільний рід.
Під небом синім, в полі бою,�Вони стояли, мов стіна.�Вогонь і дим, і сталь шипіла,�Та не зламалась їхня сила.
Життя своє віддали вічне,�Щоб ми могли у мирі жить.�Їх пам’ятає рідна нива,�Їх пам’ятає рідний дім.
Квітки весняні розквітають,�Душа співає вічний спів.�Хай пам’ять в серці не згасає,�Про тих, хто впав за наші дні.
І їхній подвиг — вічний спомин,�Як знак, що вільні ми завжди.�Нехай в молитвах наші душі�Шанують їх в своїй серцях. ТАМІЛА ЛІТВІШКО
Маки життя
Маки життя розквітають у полі,�Кров'ю пролитою в полі зросли,�Мовчки стоять, мов солдати на волі,�Пам'ять про дні, що в боях полягли.
Вітер зринає, тихенько шепоче,�Прошу, не згасніть, червоні квітки,�Маки життя, ви вічні, ви очі,�Що дивляться в душу крізь сиві роки.
Земля ця свята, що героїв тримає,�Маки червоні , мов знак на чолі,�Пам'ять у серцях, вона не зникає,�Життя розквітає у рідній землі.
Кожен пелюсток – це доля і мрії,�Кожен з героїв живе між людьми,�Маки життя – то не просто надії,�То пам'ять про тих, хто поліг на війні.
ТАМІЛА ЛІТВІШКО
Війна не знає меж, не знає волі
Вогонь у небі, дим над полем,�Земля риданням сповнена навколо.�І чути крик, і плач, і біль,�Війна не знає меж, не знає волі.��Зруйновані домівки, зламані мости,�Лишають шрами на серцях і душах.�Сліди війни, як темінь гіркоти,�Проходять крізь роки і світлом тушать.��Та в серці кожного, хто став на шлях,�Є віра в мир, є сила непохитна.�І крізь руїни, попіл й страх,�Зросте життя, коли весна розквітне.��Ми будем пам’ятати тих,�Хто віддав душу за свободу рідну.�І серед ночі, серед снів своїх,�Молити будемо про долю мирну.
ТАМІЛА ЛІТВІШКО
І все на світі треба пережити�І все на світі треба пережити,�Смиренно й гордо крізь пітьму пройти.�Навчитися любити й відпустити,�Прийняти втрати й далі йти.��Із болем в серці знову посміхатись,�Коли у грудях стиснутий клубок.�Навчитися в житті не відступати�І в кожних труднощах шукати свій урок.��І все на світі треба зрозуміти .�Чому печаль приходить в наші дні ?�Чому крізь сльози інколи важливо�Шукати промені в нічній імлі?��Усе мине і радість, і тривога,�Залишиться лиш спокій у душі.�І будеш знати – кожна твоя ноша�Вела до світла, хоч були дощі.
ТАМІЛА ЛІТВІШКО
Вогонь війни розкидав біль і сльози
Вогонь війни розкидав біль і сльози,
У полі втрат лишив він попіл з мрій.
Розбиті долі й зламані дороги,
В серцях людей лишили слід сумний.
Дітей сміх замінили звуки грому,
Дощем із крові вмився світлий день.
І біль, і страх, і тихий крик додому
Не принесуть повернення на жаль.
Розлука з рідними, безкрає горе,
Обличчя суму серед темних стін.
Таємний плач, мовчання серед зорів,
Все це війна залишила як тінь.
Але у тьмі заграє промінь світла,
Надія в серці вірність зберіга.
Серед руїн, серед плачу і вітру,
Зросте весна, надія проросте жива.
ТАМІЛА ЛІТВІШКО�
Вогонь у небі
�Вогонь у небі, дим над полем,
Земля риданням сповнена навколо.
І чути крик, і плач, і біль,
Війна не знає меж, не знає волі.
Зруйновані домівки, зламані мости,
Лишають шрами на серцях і душах.
Сліди війни, як темінь гіркоти,
Проходять крізь роки і світлом тушать.
Та в серці кожного, хто став на шлях,
Є віра в мир, є сила непохитна.
І крізь руїни, попіл й страх,
Зросте життя, коли весна розквітне.
Ми будем пам’ятати тих,
Хто віддав душу за свободу рідну.
І серед ночі, серед снів своїх,
Молити будемо про долю мирну.
ТАМІЛА ЛІТВІШКО
Цінуй життя
Цінуй життя, як сонце раннє,
Як дощ весняний на вікні.
Цінуй моменти, що незнані,
Бо кожна мить — це ми, живі.
Цінуй любов, що серце гріє,
Турботу близьких, друзів сміх.
У цьому світі все важливе,
Все неповторне і для всіх.
Цінуй життя, як дар єдиний,
Як подарунок від небес.
У кожній хвилі ти будь вірний,
Живи з натхненням, без образ.
Цінуй життя, як пісню вітру,
Як ранок, що народжується знов.
У кожній миті — золоті секрети,
Відчуй їх глибину і їх любов.
Цінуй життя, бо мить ця неповторна,
Як вранішній туман, як спів весни.
Воно летить, мов пісня, безупинно,
І залишає світлі сни.
Цінуй життя, бо кожна мить — це диво,
Малюнок, що дарує доля нам.
І радість кожна, сльози та надія,
Це все частини нашого буття.
Цінуй життя, як сонце в небі синім,
Як сміх дитячий, щирий і ясний.
Бо у серцях, у помислах віднині,
Ціна життя - це щастя на землі. ТАМІЛА ЛІТВІШКО
Лідія МИЩЕНКО
У Франції видавництво VOLIA видає книгу-антологію української поезії "У кожного своя війна''. До збірки увійдуть поезії трьох українських авторок. Одна з них – жителька Студеників Лідія Мищенко. Вірші українок перекладуть французькою, бо книгу презентуватимуть саме французькому читачеві. Такою приємною новиною директорка Студениківської публічної бібліотеки Лідія Мищенко поділилася на своїй фейсбук-сторінці.
"У збірці твори трьох українських поетес, які публікували свої вірші в соцмережах з перших днів повномаштабної вторгнення. Маю гордість і втіху, що в їх число потрапила і я", – написала поетеса.
Мені наснилась Перемога
Мені наснилась Перемога.�І хоч красива й молода�Прийшла уранці до порогу,�але важка її хода.�В її волоссі золотому�Вплелися пасма сивини.�В очах блакитних – стільки втоми.�І біль, і гнів, і жах війни.�Чоло – глибокі зморшки горя,�А серце – рана, що кровить.�Пульсує в ній безмежне море�Скорботи, суму, що болить.�Та усміхнулась, заясніла,�Мов тінь зігнала із чола.�Зайшла в мою хатину, сіла.�Сказала тихо:�,,Я прийшла!”
ЛІДІЯ МИЩЕНКО
Повертайся додому, повертайся живим,
Повертайся до рідної хати.
Де б не був, в якім краї лихім і чужім -
Я тебе буду завжди чекати.
Повертайся додому.
Не в мрії чи сни.
А на рідний поріг, я благаю.
Із цієї страшної, лихої війни.
Повертайся мій рідний, чекаю.
Повертайся додому.
Крізь бурі і дим,
Крізь пожежі, дощі, заметілі.
Де б не був.
Повертайся додому живим.
Я чекатиму завжди, мій милий.
ЛІДІЯ МИЩЕНКО
Весна 2022�Яке п'янке повітря навесні.�Сади цвітуть духмяно і невинно.�Дівчата-вишні в сукнях білопінних,�Сполохані і трішечки сумні.
Не та весна, не всі радіють цвіту.�Не тільки бджоли над садком гудуть.�Тут чорні шершні знову жах несуть�В цей рай, колись щасливий і привітний.
А сад цвіте. Буяє цвіт, клубочить.�Йому війна ця чорна не указ.�Хоч плаче гілка, зламана не раз,�А як цвіте!�Красиво і пророче.
ЛІДІЯ МИЩЕНКО
Тетяна ВЛАСОВА
«Зараз творчість, поезія — це не лише можливість говорити віршами те, що ми часом не можемо сказати, сформулювати, обдумати, осмислити. Це ще й можливість допомагати людям віднаходити в собі емоції та показувати їх. Не тримати їх в собі. Зараз нам всім це дуже потрібно.»
Так багато війни, розкажи мені правду або промовчи.
В кожне слово впиватися спрагло — це не зрівняєш ні з чим.�Наші часи колись перепишуть із твоїх повідомлень і записів.�Знаєш, тут так багато захищеності�і так багато беззахисності.
Ти кажеш, що вчишся впізнавати своїх за порохом і алфавітом.�Я кажу — знаєш, тут стало багато мороку, але й стільки світла.�Ти кажеш — це прикро, але я зовсім не пам’ятаю тебе таку.�Я не знаю, про що ще говорити, тому ти просто будь на зв’язку.
Ця зима як тривала хвороба, і ми нею вражені всі.�Але ти просто роби що робиш, мій друже з долютневих часів.�І аж до першого дня весни пиши слова мені випадкові.�Так багато війни. Багато війни.�Так багато любові.
ТЕТЯНА ВЛАСОВА
�
Танцюй, моя пташко, просто посеред села.
Саме для цього його спалили дотла.�Красива у своїй силі, сильна у своїй красі —�танцюй, моя люба, покажи їм усім.
Посеред цього згарища, залишеного ворогами,�танцюй так, як завжди уміла — гордо і гарно.�Танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг.�Танцюй за тих, у кого більше немає ніг.
Танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок.�Танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок.�Ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті —�це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті.
Тож хай під твоїми ногами виростає нова трава.�Хай тут будуть нові посіви і нові жнива.�Хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати.�Хай тут буде чим дихати.�Буде чим дихати.
Хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги.�Хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги.�Танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття.�Бо це танець їхньої смерті,�бо це танець твого життя.
ТЕТЯНА ВЛАСОВА
Поезія подібна властивостями до алмазу, але не має його твердості. Поезія – це голос істини, голос правди, який єднає серця. Той, хто чує його, здатний піднятися на вершини духу, згуртувати не лише націю, а й об’єднати людство.
«Поезія» – це не «найкращі слова в найкращому порядку», це вища форма існування мови»,- сказав Йосип Бродський.
Завдання поезії – розтривожити душу, примусити людину відгукнутися. Це нематеріальний, але цілком відчутний дотик.
Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.