Василь Симоненко. «Лебеді материнства». Усвідомлення важливості любові до матері й Батьківщини, виховання почуття власної гідності
«Я українець. Оце і вся моя біографія» – так про себе казав Василь Андрійович 22 травня 1962 року в Києві на вечорі молодих поетів.�
Скільки б не судилося страждати, �Все одно благословлю завжди �День, коли мене родила мати �Для життя, для щастя, для біди � В. Симоненко
Народився Василь 8 січня 1935 року на Полтавщині в селі Біївцях. Виховувався лише мамою-колгоспницею та дідусем. Симоненко ріс без батька, той зник невдовзі після народження сина.
В мене була лиш мати, �Та був іще сивий дід, —�Нікому не мовив «тату»�І вірив, що так і слід.��Був певен, що батько лишній,�Крикливий, немов сусід,�Коли заставав на вишні,�На мене кричав, аж блід.��Та боляче б’ється, думав,�Не пустить гулять на став,�І тому не знав я суму,�Щасливим собі зростав.
До школи малому приходилося ходити пішки більше 9 км, але закінчив її з золотою медаллю.
Дитячі роки хлопчика були непростими, він бачив сльози матері, яка залишилась одна з дитиною в роки Другої світової війни, голод та людські страждання. �
«Василь Симоненко вчився в школі, коли я прийшла працювати учителем математики 5—7 класів. Мені довелося вести уроки креслення в старших класах... Я добре готувалася до уроків, але у своїх силах була не впевнена. І коли я заходила до класу, то найбільшу увагу звертала на парту, за якою сидів Василь. Він же якось спідлоба поглядав на мене й поволі, але красиво, креслив. Як пізніше я дізналася, він одночасно креслив і читав з-під парти художню книжку. А поглядав на мене, аби я не спіймала його на гарячому».
Учителька Василя
Уляна Миколаївна Демченко
Мати згадує:
«Повоєнні роки були люті й сніжні. А пальто у Васі – пошарпане, чоботи – діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було, питаю його: «Важко тобі, Васю?..» А він весело відказує: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю». А якось зарядила хуртовина. У такі дні школа затихала, бо не приходили учні з навколишніх сіл. І раптом на шкільному порозі з’явилася снігова баба: це з віддалених сіл прийшов лише Василь Симоненко». Школу закінчив із
золотою медаллю.
У 1952 році вирішує пов’язати своє життя з журналістикою. Вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка, де навчався разом з Б. Олійником. Саме в студентські роки в нього загоряється іскра до творчості та поезії зокрема.
Пам’ятаю його — із сором’язливою, майже дівочою посмішкою, завжди спокійного, урівноваженого і добродушного. Це на лекціях і в читальні. А в студентському гуртожитку на старій Солом’янці бачу зовсім іншого веселого, товариського і навіть насмішкуватого.
Працював у редакціях трьох газет: «Черкаська правда», «Молодь Черкащини» та «Робітнича газета» кореспондентом.
Товаришував з Л. Костенко, І. Драчем та А. Горською, разом з якими відвідував Клуб творчої молоді у Києві.
Василь Симоненко горів бажанням �запалити національне відродження.
Разом зі своїми товаришами-шістдесятниками він займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу.
Симоненко був постійно під
наглядом КДБ.
У 1952 році його жорстоко побили міліціонери.
З того часу його стали мучити гострі болі в боці, після чого йому діагностували рак нирок. Згорів за кілька місяців, наче свічка. У ніч проти 14 грудня 1963 році поет помер у черкаськiй лiкарнi.
Письменник прожив лише 28 років.
За день до смерті він
написав заповіт.
Двадцять вісім – це дуже мало.�Двадцять вісім – це наче й не жив…� А. Кравченко�Доля відвела Василю Симоненкові мало часу,�він прожив всього 28 років. Він помер, ледве почавши літературну працю, зате мав дар, який дається одиницям: йому судилося на одному з поворотів історії бути обранцем , устами якого промовляє доля нації. Цим визначається довговічність його творчості.�
Пам’ятник поету в Черкасах
У 1995 році посмертно�присуджено Державну�премію ім.Т.Шевченка.
За все коротке життя Василя Симоненка встигли побачити світ лише дві книги – «Тиша і грім» (збірка поезій) та «Цар Плаксій і Лоскотрон». Його вірші вийшли друком у Мюнхені. Решта праць вийшла вже після смерті поета за допомогою його друзів.
З чим у вас асоціюються �лебеді?
Лебідь
Лебідь – символ чистоти, милосердя, Діви Марії;
у вірші – птах матері.
Передбачення
Як думаєте, про що може йти мова у вірші «Лебеді материнства» Василя Симоненка?
Словникова робота
Лиман - затока з морською водою в гирлі річки або озеро поблизу моря, іноді багате на грязі з лікувальними властивостями.
Сургучевий - від «сургуч» - забарвлена тверда смола, віск, що легко плавиться й застигає; уживається для опечатування пакетів, посилок, приміщень.
Шиба – віконне скло.
Досада – прикрість.
Марево – зорове явище в атмосфері, за якого на горизонті з'являються уявні зображення наземних предметів або ділянок неба; міраж.
Він умовно ділиться на дві частини. У першій ми відчули материнську ласку й турботу про малого сина (він ще в колисці); у другій — йдеться мова про клопоти, які буде мати вже дитина дорослою людиною.
Образи
Людей: мати, син, друг, мавки чорноброві (диво-наречені).
Міфологічних істот: досада.
Природи: туман, лебеді, ніч, зорі, верби, тополі.
Предметів і явищ: колиска, хата, казка, тривоги…
Символічні образи
казка (символ добра);
лебеді (символ материнської любові, відданості, мрії);
верби та тополі (символ Батьківщини);
мати й Батьківщина (символ найдорожчого в людському житті).
Художні засоби
Епітети: лебеді рожеві, зорі сургучеві, сивими очима, материнська добра ласка, колиску синову, тихі зорі, рожевим пір’ям, золотим сузір’ям, приспані тривоги, хмельні смеркання, мавки чорноброві, сади зелені, хлопців-чорночубих, диво-наречені, рідну матір, очі материнські, білява хата, на чужому полі.
Порівняння: лебеді, як мрії.
Метафори: лебеді мріють крилами з туману, зорі сиплють ночі у лимани, казка заглядає в шибу сивими очима, півні тривожили темряву, лебеді танцювали в хаті на стіні, тривоги виростуть, очі материнські і білява хата за тобою будуть мандрувати, верби і тополі прийдуть з України.
Звертанння: Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати; припливайте до колиски, лебеді, як мрії; опустіться, тихі зорі, синові під вії; виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу; можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину
«Лебеді рожеві». Рожевий колір символізує ставлення до життя як до казки, небажання або невміння помічати негаразди. У дитинстві все бачиться красивим, ніжним, добрим.
«Зорі сургучеві». Епітет „сургучеві" допомагає уявити не лише темний брунатний колір. Оскільки це в'язка речовина, то можна передбачити, що автор використовує його, щоб описати картину дитячого сну.
«Приспані тривоги». Тривоги, проблеми для дитини поки що не існують. Тому вони приспані.
«Тихі зорі». Зорі не можуть бути іншими. Вони не вміють видавати ніяких звуків. Епітет „ тихі" підкреслює, що коли дитина засинає, усе навкруги затихає, щоб у неї був спокійний сон.
Лимани (вода) — символ народження; символ мінливого людського життя.
Півень у праукраїнців вважався передвісником зорі, а отже, пробудження життя.
Зорі — присутність божества, ангела-посланця Бога, надія. Оскільки у християнстві зорі означають божественне благе ставлення, то в даній поезії мова йде про благе ставлення Бога до дитини.
Тема: відтворення материнського співу над колискою дитини, у якому висловлюється тривога жінки за долю сина, чистоту його душі.
Ідея: уславлення материнської любові, любові до Батьківщини.
Жанр: колискова пісня
Художні засоби:
Епітети: білява хата; лебеді рожеві; тихі зорі; золоте сузір’я; хмільні смеркання; сиві очі.
Метафори: мріють криками… лебеді; темряву тривожили… півні; танцювали лебеді; заглядає в шибку казка; лебеді… лоскотали марево; будуть мандрувати очі материнська і білява хата; прийдуть верби і тополі; стануть… листям затріпочуть… душу залоскочуть.
Порівняння: лебеді, як мрії.
Рефрен: Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину.
Літературний аналіз твору
Чи можна обирати Батьківщину? Чому багато українців залишають рідну землю, шукаючи щастя за кордоном?
Цей твір звучить як заповіт українцю, набуває водночас і національного характеру, і загальнолюдського значення. Адже шанобливе ставлення до Батьківщини притаманне будь-якій національно свідомій людині, яка поважає сама себе і своїх попередників.