13 ТРАВНЯ 2022 РОКУ.�ВИХОВНА ГОДИНА �У 8-В КЛАСІ.

ДО ДНЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ.

17 ТРАВНЯ – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

Кількість жертв червоного терору в Україні не піддається підрахунку – це неймовірні цифри. Деякі фахівці вважають, що за період від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ століття, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, в Україні було заарештовано майже півтора мільйона осіб.

Терор і репресії вразили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священиків, представників культури, селянство. Особливо тяжкою і болісною спадщиною минулого стали  масові  репресії, які чинились сталінським режимом та його прибічниками в Україні у 30-х роках. Приміром, в Україні в 1937–1938 роках було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів.

Сандармох, Биківня, та багато інших місць кривавих злочинів розсіяні по всій території колишнього СРСР, ось історії деяких з них.

Биківня

 у Биківнянському лісі знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій. Тут був об’єкт спеціального призначення НКВС, де у кінці 30-х – в 40-х роках відбувалися масові захоронення розстріляних та закатованих. Однією з найкривавіших стала ніч у Києві 19 травня 1938 року,  коли у в’язницях НКВС було розстріляно 563 людини. Трагедія Биківні стоїть в одному ряді із такими злочинами як Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Бабин Яр та Катинський розстріл. На сьогодні вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян з Биківнянського поховання жертв сталінських репресій.

Сандармох

Розстріляне відродження

Урочище Сандармох стало одним із сумних символів Великого терору. Найбільшу групу в’язнів – 1111 осіб – розстріляли з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Серед приречених на смерть громадян СРСР були й 290 українців. Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у «розстрільних списках» – «українські буржуазні націоналісти». Таким чином, лише за один день поліг увесь цвіт української нації.

Серед них – фундатор нового українського театру Лесь Курбас; один із найталановитіших українських прозаїків – Валер’ян Підмогильний; Микола Куліш – драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор; Микола Зеров – лідер «неокласиків», надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури; Матвій Яворський – історик, політичний діяч, академік ВУАН; Володимир Чехівський – український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ та багато інших. Усі були молоді, в розквіті сил, переважно 36-50-ти років.

Чортківський

Квадрат смерті

Невдовзі після «визвольних походів» Червоної армії в 1939—1940 роках у Галичину, Волинь, Південну Бессарабію та Північну Буковину радянські каральні органи заарештували десятки тисяч патріотично налаштованих українців — священиків, письменників, композиторів, учителів, інженерів, адвокатів, а також гімназистів, студентів університетів, членів товариств «Просвіта», «Сокіл», діячів кооперації, УНДО та ОУН.

Свідками нелюдських тортур і розстрілів стали в’язниці Львова, Тернополя, Станіславова (сучасний Івано-Франківськ), Вінниці, Рівного, Бердичева, Бережан, Дрогобича, Дубна, Жовкви, Золочева, Коломиї, Кременця, Самбора, Чорткова…

Чимало горя в’язням, їхнім сім’ям та всій українській спільноті принесла Чортківська тюрма, що на Тернопільщині. Висловлюючись мовою математики, в її основу було покладено страшний квадрат смерті.

Із кінця 1939-го до червня 1941 року тюрма Чорткова була просто-таки забита політв’язнями з Галичини та Буковини. За її високим муром жорна репресій перемололи декілька тисяч українських патріотів. 

Одразу після початку війни НКВС заарештував авторитетних професорів української гімназії в Чорткові Василя Барана, Михайла Кужіля, Михайла Марковського, Володимира Ільницького, кооператора Івана Телепка. Ніхто з них не повернувся додому.

В останні дні червня — перші дні липня 1941-го Червона армія поспішно, практично без опору, відступала. 6 липня війська верхмахту окупували Чортків. А кількома днями раніше населення міста розбило тюремну браму, розкопало подвір’я, розбило стіни із замурованими в’язнями.

«Всіх трупів у Чортківській тюрмі нараховано близько 800. Багато вбитих знайдено з повідрізуваними вухами, носами та повиколюваними очима», — такі страшні сцени більшовицького терору проти українського населення подавала 30 липня 1941 року львівська газета «Українські щоденні вісті».

​

Відступаючи з Чорткова, каральні органи сумлінно виконали згаданий наказ НКВС УРСР: 470 осіб вивезли ешелоном у місто Горький, де на них чекав розстріл.

А ще тисячу в’язнів Чортківської тюрми енкаведисти 2 липня погнали пішим етапом до Умані. То був справді пекельний шлях, який проліг через Скалу, Кам’янець-Подільський, Вінницю… У немилосердну спеку карателі гнали людей під дулами автоматів як худобу — без хліба й води. Проходячи повз річку чи став, люди пили брудну воду, від якої хворіли й непритомніли. Тих, хто не міг іти, розстрілювали на місці. По дорозі до Умані більшовицькі посіпаки позбавили життя 187 в’язнів, частину з них — за спробу втекти. Не пожаліли ані літніх людей, ані юних. Наймолодша з убитих — Ганна Саган, якій не виповнилось і 19 років!

Колона невільників дійшла до Умані 19 липня. Німецькі війська були вже за 25 кілометрів від міста. На дві радянські армії — 6-ту і 12-ту — чекало уманське кільце смерті… Одну ніч в’язні «перепочили» в Уманській тюрмі, а 20 липня, як писала газета «Краківські вісті» (№242 за 1941 рік), «душогубці стали охриплими голосами викрикувати: «Виходь по п’ять осіб».

Так п’ятками стали стягати нещасних у підвал тюрми, де під несамовите довгогодинне гудіння моторів по-звірячому вбивали одну п’ятку по одній…» Криваву роботу кати довершили наступного дня...

Четверта сторона чортківського квадрата смерті — в місті Заліщики, на тому місці, де колись залізничний міст через Дністер з’єднував Буковину з Галичиною. Перед наступом німецьких військ солдати 2-ї роти  34-го полку «Железнодорожных войск СССР» міст підірвали. До підірваного моста 5 липня 1941 року о 16 год. 45 хв. підігнали 14 вагонів із в’язнями Чернівецької, Коломийської та Чортківської тюрем. Їх облили пальним, підпалили і штовхнули в Дністер. Загинуло майже чотириста людей. А четверо виконавців цієї страшної справи були нагороджені орденами і медалями СРСР…

Чортківська «фабрика смерті», яка лише 1941 року вкоротила життя більш як двом тисячам патріотів, тільки підтверджує криваву ціну української державності.

Ми не можемо, не маємо права забути про це. Бо народ, що не знає минулого, не може мати майбутнього.