�Повсякдення найдавніших

Спікер-упорядник Струкевич О.К.,

д.і.н., професор

​

Комунальний заклад вищої освіти «Вінницька академія безперервної освіти»

​

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Чим визначалася дієта давніх людей?

Чому виникла потреба у парній родині?

Як полювали на мамонта?

Чому не використовували шкуру мамонта для накриття помешкань?

Чому у північнихнародів божества вогню та дому жіногого роду?

Як часто народжувала дітей жінка мисливського суспільства?

Які особливості шлюбної поведінки дозволили гомо сапієнсу перемогти у конкурентній боротьбі з неандертальцем?

Індивідуальна траєкторія безперервного особистісного та професійного розвитку

Недавні уявлення �щодо походження людини�

Пророче прізвище

Наприкінці ХУІІ ст. у Дюссельдорфі мешкав самовідданий священик на ймення Йоахім Неандр (у перекладі з грецької «нова людина»).

Для своїх проповідей він обрав мальовничу долину за містом. Його там і поховали, а долину назвали «Неандерталь».

У 1856 р. добуваючи вапняковий камінь, робітники підірвали скелю на схилах долини. Відкрився грот Фольтгофер з дивними кістками.

Вчені Дюсельдорфського ун-ту визнали ці кістки людськими, але такими, що суттєво відрізнялися від кісток сучасної людини.

Висловили навіть припущення, що кістки належали кривоногому і постійно насупленому (звідси розвинені надбрівні дуги) «монгольському козаку», який у 1813 р. у складі московської армії переслідував Наполеона.

Лише через півстоліття зрозуміли, що це рештки неандертальця.

​

Неандертальці європейської прильодовикової тундри

Неандертальці прильодовикової тундри Європи 150 – 28 тис років тому.

Нащадки пітекантропів. Мали світлу шкіру, навіть руде волосся.

Короткі кінцівки, бочкоподібний тулуб.

Мозок 1500-1700 см куб. Навіть більший ніж у гомо сапієнсів.

Фізично у кілька разів сильніші за кроманйонця.

Не могли б пристосуватися до життя у прильодовиковій тундрі без одягу. Але він не зберігся.

Опосередкований доказ використання одягу – одягова воша, яка може жити лише в одязі.

Як встановили дослідники, вона з’явилася на світ 200-70 тис. років тому, саме у часи неандертальців.

Люди сучасного типу мешкали в східній Африці уже 200 – 150 тис р. т. Близько 40 тис. р. т. вони прийшли в Європу.

​

​

Домисли та міфи про епоху печерних мисливців прильодовиків’я - троглодитів, які потрапили до підручників з історії �

Міфи про мамонтів і полювання на них

Коли у ХІХ ст. археологи Західної Європи (французи) виявили перші печери мисливців на мамонтів, розписані сценами полювання, це емоційно вразило громадськість. Емоційною реакцією на епохальні відкриття палеолітичних зображень мамонтів, носорогів, ведмедів, бізонів у печерах Франції та Іспанії стала поява серії художніх полотен з фантастичними сценами полювання троглодитів (мешканців печер) на доісторичних гігантів.

Усі ці художні вимисли були дуже далекі від історичних реалій, але дожили до наших днів і використовуються для ілюстрування підручників з історії, формуючи хибні уявлення про життя тієї доби.

Особливо полюбилися полотна Міхаеля Зденека Буріана.

Однак, бивні мамонтів не були загнуті вертикально вгору. Насправді бивні мамонтів були спрямовані вперед з вигином всередину. Щось на зразок двобічної лопати на автомобілях для розчищення доріг від снігу. Бивні були потрібні мамонту для розгрібання снігу, щоб добратися до трави. Про таку функцію бивнів свідчать потертості у відповідних місцях.

​

Покриття жител. Ловчі ями на мамонтів

Шкури мамонтів не використовували для покриття жител. Цьому перешкоджала надто велика товщина шкури – до 2-3 см. Тому надто важка. Її не можна було зняти й утилітизувати.

По-перше, як її розрізати.

По-друге, як її підняти, перенести.

По-третє, як їй важкій і товстій, невичиненій надати відповідної форми,

По-четверте, дерев’яний каркас житла не витримав би ваги шкури. Тим більше, шкура мамонта була непридатна для виготовлення одягу.

Для покриття чумів і виготовлення одягу використовували шкури оленів, коней та бізонів.

Чистою фантазією є полювання на мамонтів за допомогою замаскованих ловчих ям. По-перше, первісні племена ніколи не використовували їх для полювання навіть на слонів.

По-друге, вирити яму у вічній мерзлоті прильодовикової тундри – справа фізично неможлива для тодішніх мисливців.

​

Справжнє полювання на мамонта

Це усвідомили у ХХ ст. і висловили припущення, що на мамонтів не полювали, а вдовольнялися лише тушами померлих природною смертю тварин.

Висловили припущення, що тварин заганяли до якогось урвища, на тонку кригу чи примерзле болото, а потім добивали загрузлу тварину.

Все набагато прозаїчніше. Дорослі самці пасуться окремо. До одного з них підкрадався мисливець з важким списом (2,4 м з виправленого бивня мамонта. Стоянка Сунгир на Верхній Волзі) і ранив тварину, стараючись поранити у органи виділення чи геніталії. (Припущення зроблене з огляду на полювання африканських племен на слонів).

Його прикривали кілька мисливців з легкими списами, списометалками, дротиками тощо.

Поранена тварина, відчуваючи дискомфорт, відходила в сторону, лягала і за кілька днів втрачала сили через інфекцію в рані.

​

Неандертальці мали перші релігійні уявлення.

Неандертальці вже почали ховати померлих. На стоянці в печері Кіїк-Коба (Крим) виявлено поховання дорослої людини і дитини. Померлих ховали в певній позі. Обох було покладено на бік зі злегка зігнутими колінами, Поховання орієнтували і в просторі. Як правило, обличчям на схід – назустріч сходу Сонця).

Тіла фарбували вохрою. Місце поховання теж посипали вохрою.

В печері Тешик-Таш було похо­вано дитину. Навколо її черепа парами лежали роги козла, які, можливо, були об'єктом полювання людей цього ро­ду.

В обох випадках наявне певне ставлення до факту смерті, до покійника, піклування про нього. Можливо, тоді з'явилися уявлення про ймовірність існування за ме­жами реального буття.

Зустрічається чимало і загадкових поховань. Наприклад, в одній могилі були знайдені скелет і череп, розташовані на відстані метра один від одного, при цьому череп виявився прикритий трикутною плитою.

Все залежить від витлумачення

Для всіх первісних народів, характерною була різка двоїстість у відношенні до небіжчиків: за ними тужили, піклувалися про відповідне поховання, але і боялися, що так звані «живі» мерці можуть нашкодити людям. Вважали, що від них виходить якийсь таємничий, шкідливий для живих вплив, результатом якого може бути хвороба або смерть. Щоб нейтралізувати цей вплив, мертвих зв'язували; закладали каменями повністю або частково, придавлюючи голову і плечі; палили вогнища над тілами мертвих; насипали своєрідні кургани з ґрунту чи каміння для надійності ізоляції мерця; розсипали пісок навколо могил, щоб переконатися в тому, що небіжчик не виходив назовні. 

Для багатьох поховань характерними є різноманітні знаряддя, котрі знаходяться поряд із мерцем. Вони, швидше, мали слугувати померлим у їх потойбічному житті. У великій Шандарській печері в Курдистані, на межі Ірану, Іраку і Туреччини в неандертальських похованнях було знайдено яскраві квіти з лікарськими властивостями. За цією ознакою всю групу назвали «квітковими людьми». 

Тотемізм

Сформувалася традиція зберігати кістки, голови і черепи забитих тварин.

З мисливською магією пов'язані спроби керувати прихованими силами, котрі заважають полюванню. Наприклад, у печері відьом, розташованій на захід від Генуї, виявлений сталагміт, що нагадує тварину, у який неандертальці кидали грудки глини. З цією ж метою вони спеціально ліпили постаті тварин.

Є дуже серйозні підстави для припущення про те, що в Середнїй Азії існував культ оленя, а у Швейцарії – культ ведмедя. Наприклад, у печері, розташованій у Швейцарських Альпах на висоті 2,5 км, знайшли кубічну споруду із каменів, у якій знаходилося 7 ведмежих черепів, а в нішах печери ще 6.

У Франції знайшли печеру, що вміщувала понад 20 ведмежих черепів, а в одній з австрійських печер знаходилися кістки приблизно тридцяти тисяч ведмедів. При цьому варто мати на увазі, що печерні ведмеді – це дуже небезпечні хижаки зростом понад три метри і впоратися з ними було досить важко.

Вражають факти турботи про хворих і поранених родичів у неандертальців.

​

Житло й раціон �мисливців на мамонтів

Житло мисливців на мамонтів. Споруджували на мисах річкових терас з південною сонячною проекцією, а з боків, за можливості, обмежених ярами чи балками. Це насамперед зумовлювалося потребою дренажу долівки житла в умовах вічної мерзлоти. Цоколь з черепів та інших великих кісток. Сніг взимку відігравав роль утеплювача. Більшість жител оточували круглі ями діаметром і глибиною до 1 м. У них зберігали м’ясо, бивні і кістки. Останні у безлісій тундрі використовували як паливо.

Раціон. Основа – м’ясо мамонта. Дорослий мамонт давав до 2 тон м’яса, чого вистачало для харчування громади у 30-50 людей протягом місяця. З’їдали 6 – 9 кг м’яса і жиру щодня. Це неандертальці. Кроманьйонці – 4 – 6 кг. Отже, великі легені, нирки, печінка. Зріст невисокий, кінцівки короткі, широка талія. Тому в нашому краєзнавчому музеї є помилка.

Водночас, за фауністичними рештками на стоянках встановлено, що полювали й на бізонів, оленів, полярних лисиць. Їх шкіри були потрібні для покриття помешкань, одягу та взуття.

​

Одяг, літні помешкання

Одяг. Незалежно від статі і віку з пізнього палеоліту і донедавна носили виготовлений зі шкіри північного оленя хутряний одяг. Довга глуха парка з капюшоном, хутряні штани, заправлені в унти.

Навесні мешканці полишали теплі зимові житла, переселяючись подалі від річки на плато. Саме сюди переходили пастися мамонти та інші травоїдні. Жили в легких портативних житлах.

Восени частина тварин йшла на південь, а частина, наприклад мамонти, поверталися в долини річок, ховаючись від пронизливих вітрів з льодовика. За ними і з тих же причин поверталися й мисливці.

У тепліших надчорноморських степах полювали на бізонів, заганяючи їх до урвищ.

Близько 13,5 р. т. у Європі мамонти вимерли внаслідок потепління і зволоження повітряних мас, збільшення кількості опадів, несподівані відлиги.

Поряд з мамонтами вимирають і шерстисті носороги, бізони, вівцебики, гігантські олені.

​

Доба північного оленя і собаки

Отже, з 13,5 тис. р. тому почався фінальний палеоліт – доба північного оленя у смузі від Франції до Дону (Сходу України).

Саме тоді приручили вовка й вивели собаку.

Підкреслимо окремо, пес був приручений першим, і це сталося до аграрної революції. Вчені сперечаються стосовно точної дати, але ми маємо неспростовні докази присутності собаки поряд з людиною уже 15 тис. р. т. Цілком можливо, що собаки приєдналися до людської спільноти навіть кількома тисячоліттями раніше. Собаки брали участь у полюваннях і сутичках, вони попереджали про наближення хижаків або чужих. Між людиною і собакою виник міцний зв’язок.

Перший домашній улюбленець? Поховання, що нараховує 12 тис. р. (Північний Ізраїль, музей кібуца Маайян Барух). У ньому скелет жінки віком біля 50 років, а поряд — цуценя. Його поклали біля голови жінки. Її ліва рука покоїться на трупі собаки, ніби підкреслюючи емоційний зв’язок між ними. Можливе й інше пояснення: наприклад, цуценя могло призначатися в дар охоронцю загробного світу.

​

Життя за часів оленя

Просуваючись за відступом льодовика на північ, олень вів за собою мисливців.

Масово оленів полювали восени та навесні під час переправ оленів через річки. Місце поколки влаштовували вище за течією річки від прибережного поселення, щоб вода сама принесла вбитих і поранених тварин до табору мисливців. Там жінки білували й розчленовували туші. Досхочу наїдалися нутрощів і моняла (вміст шлунку оленя. Видавався смачним через велику кількість мікроелементів).

Сушили шкіри, в’ялили м’ясо, тундра ставала червоною від розкладеного м’яса. Потім його складали біля чумів у кам’яні піраміди, щоб вберегти від хижаків.

М’ясо не варили, бо втрачало вітаміни й мікроелементи. Водночас відбувалося інфікування гельмінтами. Тому рання смертність.

Пили багато крові, заради солі. Кров заморожували і на зиму. Потім з неї варили кров’яний суп.

Досі в народів півночі справжня їжа – м’ясо оленів. М’ясо куріпок, зайців – їжа злидарів. Риба – неповноцінний продукт. Але навесні, до весняної поколки, з голоду їли навіть лемінгів та їхні запаси.

​

Ще один спосіб зберігання м’яса

Щоб зберегти м’ясо весняної поколки, з туш виймали нутрощі. В середину туші клали каміння, зашивали. Туші кидали в річку попередньо прив’язавши їх ремінцями за ногу. У холодній проточній воді м’ясо зберігало свіжість протягом кількох місяців.

Влітку стійбища переносилися на пагорби, де вітер розганяв гнус. Харчувалися не лише створеними запасами оленятини, але й полювали з луком на оленів у тундрі.

Жінки та діти збирали пташині яйця, ловили качок і гусей, що линяли.

Жили в чумах діаметром у 4-5 м. У такому мешкала родина в 10 осіб. Одяг – два комбінезони. Один хутром до тіла, другий – хутром назовні. Одяг легкий, вичинений мозком і печінкою оленів. При вазі у 3 кг, захищає від 45-градусних морозів.

10300 р. т. починається різке потепління. Завершився пізній палеоліт. Почався мезоліт.

​

Про шлюбні стосунки.�

Архантропи-пітекантропи. Первісне стадо було водночас і колективом для спільного добування їжі, і шлюбною спільнотою. Панував проміскуїтет з домінуванням альфа-самців. Боротьба за самок перешкоджала соціальності і насамперед успішному полюванню.

Палеантропи-неандертальці. Табу на канібалізм. Тимчасові табу, під час полювання, на шлюбні стосунки. Традиція розподілу їжі, незалежно від статусу та фізичної сили. Прояви турботи стосовно своїх і прояви канібалізму стосовно особин з інших громад.

Дослідження наприкінці ХХ – початку ХХІ ст., загалом чверть століття, довели, що неандерталець не був пращуром гомо сапієнса.

Неоантропи – гомо сапієнси. Наш вид є екзогамним (зовнішньошлюбним), а не стає екзогамним в ході еволюції з неандертальця. Екзогамність – видова ознака гомо сапієнса, притаманна з часів африканського дитинства.

​

Чинник антропогенезу гомо сапієнса

У гомо сапієнса не припиняються, а є нехарактерними конфлікти на базі суперництва за особину жіночої статі. Антропогенез стимулюється не завдяки вирішенню, а відсутності проблеми інцесту.

Роди існують у взаємозв’язку з сусідньою родовою громадою, з якими одружуються нові покоління. Одружувалися лише на жінках із сусідніх громад. Що утверджувало соціальність. Дружина переселялася до чоловіка. Родини жили в окремих житлах і вели окреме господарство.

Соціальна нестабільність ендогамних колективів неандертальців та соціальна обмеженість своєю родовою громадою (представники іншої – не люди) була однією з причин вимирання у конкурентній боротьбі з кроманьйонцями. Так що перша світова війна між неандертальцями і кроманьйонцями була не такою вже й кривавою, як нам уявлялося раніше. Неандертальці і самі себе нищили на рівні фізичному та генному. Ну звичайно, вони собі якось там жили б, але коли прийшли неоантропи, неандертальці стали приреченими.

Іноді траплялося схрещування. Так, за дослідженнями, опублікованими 2010 р. виявилося, що у сучасних мешканців Близького Сходу і Європи все-таки 4 % генів спільних з неандертальцем.

​

Виникнення парної родини

Парна родина на думку етнографів, остаточно сформувалася у пізньому палеоліті у ході освоєння гомо сапієнсом прильодовикових просторів.

Тут поглибилася господарська спеціалізація чоловіка і жінки. Роль жінки у забезпеченні роду продуктами харчування – збирання їстивних рослин, дрібних тварин, комах – у прильодовиковій зоні звелася до мінімуму.

Турбота забезпечення харчами майже повністю лягла на плечі чоловіків. Адже полювання на великих травоїдних від мамонта до коня висувало підвищені вимоги до фізичної сили.

Водночас і чоловік не міг прожити без жінки. Опанування холодних просторів було неможливе без теплого одягу та досконалого житла. Жінка спеціалізувалася на пошитті одягу, взуття, спорудженні житла, включаючи його покриття.

Справа стала сакральною. Після смерті жінки у її могилу клали весь запасний одяг чоловіка, покриття чуму. Звичайно, жінка турбувалася про дітей, підтримувала вогонь.

​

Не підкорення, а взаємозалежність

У нганасанів вважалося, що жінка власниця житла і вогню. Чоловік навіть не торкався вогнища. Якщо йому треба було розкурити люльку, то це могла зробити тільки жінка. У всіх народів півночі божества вогню та житла жіночого роду.

Поділ праці був доведений до абсолюту. Дослідник Сибіру ХУІІІ ст В.Йохельсон розповідає, що завдання чоловіка полягало у тому, щоб вистежити, і вбити тварину. Далі він ішов додому, жінки на упряжках по його сліду знаходили тушу, привозили у стійбище, ділили. Завдання мисливця – лише вбити.

Глибокий поділ праці виключав можливість вижити поза родиною. Тому у шлюб вступали дуже рано. З моменту, коли юнак ставав чоловіком, тобто зумів убити першого оленя. А парубок вважався відхиленням від норми, явищем екстраординарним. Чоловік і жінка повністю залежали один від одного.

​

Чисельність родини у давньому мисливському суспільстві

Чисельність родини 5 – 7 осіб.

Мисливці-збирачі вели рухливий спосіб життя, але не користувалися транспортом. При частих переміщеннях до обов’язків жінки належало транспортування не лише малолітніх дітей, а й усього домашнього скарбу.

Тому жінка могла ростити, годувати, а головне – транспортувати лише одну дитину. Тому перерва між народженням дітей складала шонайменше 3 роки.

Практикувався інфантицид – єдиний тоді ефективний засіб регулювання чисельності дітей. Оскільки зацікавлені були у мисливцях, то при рівних умовах вбивали дівчинку.

Середня тривалість життя жінки – 35 років. Тому за життя жінка могла виховати не більше 7 дітей.

​

Матріархат?

Сучасна археологія та етнографія не дають підстав говорити про період матріархату у первісній історії людства.

Лідерство чоловіка ведеться ще від мавп’ячих пращурів. Засвоєння хлопчиком мисливських навичок вимагало більших зусиль і часу, ніж опанування дівчатками соціальних функцій матері та постачальниці продуктів збиральництва.

На думку шведського вченого Я.Ліндблада саме цим пояснюється відомий факт, що організм і мозок чоловіка формується до 25-27 років, а жінок – до 18 -19.

Тому лідерами були чоловіки. Причому не наймудріші і найстарші, а найбільш сильні і вправні.

Про відсутність матріархату свідчить і статева спрямованість інфантициду.

​

Тестові завдання

1. Як давні люди найімовірніше полювали на мамонтів?

А) викопуючи яму-пастку;

Б) заганяючи мамонта в урвище;

В) вдовольнялися лише тушами померлих мамонтів;

Г) підкрадалися до одинокого самця, завдавали поранення і чекали, поки тварина не ослабне.

​

2. На думку етнографів, парна родина сформувалася

А) у пітекантропів;

Б) у гомо сапієнсів – мешканців прильодовикової зони;

В) у гомо сапієнсів – мешканців саван;

Г) у неандертальців у період боротьби з гомо сапієнсами.

Рекомендована література

Археологія України. – К., 2005.

Верещагін Н.К. Почему вимерли мамонти? – Л., 1979.

Залізняк Л. Стародавня історія України. – К., 2012.

Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. – К., 1996.

Степанчук В.Н. Нижній і Середній палеоліт України. – Чернівці, 2006.