КАЗКИ

ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО

У гості до Мишка прийшов однокласник Федько. Прийшов і розповідає радо:

– Тато мій учора їздив до міста. Привіз мені подарунки: нові ковзани і ліхтарик.

Слухав його розповідь мовчки Мишко й дивився у вікно. Федько запитав:

– Може, принести ковзани, подивишся?

– Ні, не треба, – відповів Мишко й заплакав.

Здивувався Федько. Прийшов додому й питає маму:

– Чого Мишко заплакав, коли я йому про татів подарунок розповів?

– Бо Мишків батько покинув сім'ю. Твоя радість ще раз йому про горе нагадала. Не можна з нещасною людиною своїм щастям хвалитися.�

Федько й задумався.

Миколка прийшов сьогодні до школи дуже рано. На лавці під високою тополею сиділо двоє дівчаток. Вони дивилися на дерево. Щось зацікавило їх там. В очах дівчаток хлопчик помітив тривогу.

Коли це знялася пташка, забилася, запищала тривожно. І тої ж миті перед лавкою щось упало.

Миколка зрозумів: пташеня випало з гнізда, а мати його тепер у розпачі.

Одна дівчинка взяла пташеня й каже:

— Якби ж це хто сміливий був зараз у школі... він би поліз на дерево й поклав пташеня в гніздо.

Миколка був дуже боязкий, але слова дівчинки вразили його. Невже вона вважає його боягузом?

— Я полізу,— сказав Миколка.

— Ти? — запитали дівчатка й з подивом глянули на хлопчика.

Миколка поклав пташеня за пазуху й поліз на тополю. Від страху в нього тремтіли руки й ноги, але він ліз усе вище й вище. Поклав Миколка пташеня в гніздо, а сам спустився додолу.

Дівчатка дивилися на нього захоплено.

Як бджола стала золота (Василь Сухомлинський)

�

Летіла Бджола й побачила гарбузову квітку. А гарбузова квітка велика-велика. Залізла Бджола всередину та набирає солодкого соку. Набрала, вже пора й летіти. Та захотілося Бджолі роздивитися квітку. Довго мандрувала вона між пелюстками. Насипалось жовтого пилку на її крильця – й стала Бджола золота-золота. Летить Бджола до вулика, а сторож її не пускає.

– Ти чужа, – каже сторож, – он яка ти жовта.

– А глянь, скільки меду я несу, – каже Бджола.

– Тепер я впізнав тебе, – зрадів сторож, – ти наша. Ти золота.

Є на світі дивовижний птах – Стрепет. Він співає... чим, як ви думаєте, діти? Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір'їнку. Летить Стрепет, і коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір'їнка висувається і настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.

Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір'їнку. Випала вона й упала на землю. Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір'їнки немає.

Маленький Сергійко знайшов на землі співучу пір'їнку Стрепета, підняв її, побіг – і пір'їнка заспівала.

Почув Стрепет спів своєї пір'їнки, прилетів до хлопчика й просить: – Хлопчику, віддай мою співучу пір'їнку. Я не можу жити без пісні. Повернув Сергійко Стрепетові співучу пір'їнку. Багато років прожив на світі чоловік, що виріс з маленького Сергійка. Часто він згадував Стрепета, думав: «У кожної людини є своя співуча пір'їнка. Нещасливий той, у кого такої пір'їнки немає».

Побачило Сонечко хвору Дівчинку в ліжку. Дівчинка лежала, очі її були закриті, вона тихо стогнала.

Жаль стало Сонечкові Дівчинку. Нахилилось воно над її голівкою й тихо прошепотіло:

– Візьми, Дівчинко, чарівне намисто з чотирма променями. Чотирьох нещасних ти можеш зробити щасливими. На кого спрямуєш промінь – той і стане щасливим.

Відкрила очі Дівчинка, бачить – лежить на постелі чарівне намисто, чотири промені грають на стіні.

«На кого ж направити щасливі промені? – думає Дівчинка.– Хто у нас нещасливий?»

Подумала і важко зітхнула: нещасними були бабуся, дідусь, тато й мама. У бабусі зуб болить, у дідуся ліжко скрипить, татко горілку п'є, мама сльози ллє.

Спрямувала Дівчинка чарівний промінь на бабусю – і зуб у неї зразу ж перестав боліти.

Спрямувала промінь на дідуся – ліжко перестало скрипіти.

Спрямувала промінь на тата – перестав тато горілку пити.

Спрямувала промінь на маму – перестала мама сльози лити, радісно посміхається.

Про себе, про свою хворобу Дівчинка забула. А коли всі стали щасливими, вона стала найщасливіша, і хвороба залишила її.

В Оленчиної матусі народився хлопчик. Радіє Оленка: тепер у мене є братик.

Прокинулася вночі Оленка, бачить – схилилась мама над колискою та й співає колискові.

Заворушилась заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше. Бо треба ж і Петрика любити.

– Мамо, – каже Оленка вранці, – ой, як люблю я вас...

– А чого ти мені це говориш? – непокоїться мати.

– Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика...

Мама полегшено зітхнула й каже:

– Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми?

Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:

– Для кожної людини – все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.

Коли синові виповнилось дванадцять років, батько дав йому новий заступ і сказав:

– Йди, синку, в поле, відміряй ділянку в сто кроків уздовж і сто впоперек і скопай.

Пішов син у поле, відміряв ділянку й почав копати. А копати він ще не вмів. Важко було спочатку, доки приловчився копати й до заступа приладився. Наприкінці робота йшла все краще й краще. Та коли син загнав заступ в землю, щоб перекинути останній шматок ґрунту, він зламавсь.

Повернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за поламаний заступ.

– Простіть мене, батьку, – сказав син. – Я зламав заступ.

– А копати ти навчився? Копати тобі в кінці було важче чи легше?

– Навчився, і копати в кінці мені було легше, ніж спочатку.

– Отже, ти не загубив, а знайшов.

– Що ж я знайшов, батьку?

– Бажання трудитися. А це – найдорожча знахідка.

Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить – мучить його совість: адже він образив Матір.

Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:

– Простіть мені, Мамо, за образливе слово.

– Прощаю, – сказала Мати й зітхнула.

– Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.

Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові:

– Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.

​

У нашій шкільній теплиці зустрілися осіння й весняна квітки. Ось як це сталося.

Перенесли ми в теплицю осінні квіти – хризантеми. Зацвіли вони – білі, фіолетові, рожеві. А біля них зеленів паросток бузку. Наближався Новий рік. Надворі йшов сніг, шумів зимовий вітер, а в теплиці було затишно й тепло. Одного сонячного ранку зацвів бузок. Відкрила Бузкова квітка блакитні оченята, побачила білу Хризантему й питає здивовано:

– Ти ж осіння квітка. Чом ти цвітеш? Надворі ж лютий мороз. Глянула Бузкова квітка – справді надворі зима.

– Це все Оля зробила, – каже Хризантема. – Це вона посадила нас тут. Якби не Оля, ми б і не зустрілися. Не зустрілася б весна з осінню.

​

​

Жив Кулик у болоті, а Перепел у житі. Сумно стало Куликові в болоті. От він і каже своїм друзям-куликам:

– Хіба це життя? Кругом болото й болото. Ну, що тут гарного? Піду я в жито жити. От там краса!

А Перепелові сумно стало в житі. От він і каже своїм друзям-перепелам:

– Хіба це життя? Кругом жито й жито. Ну, що тут гарного? Піду я в болото жити. От там краса!

Пішов Кулик у жито, а Перепел у болото.

Жили вони, поживали та й засумували. Кулик – за болотом, Перепел – за житом.

От і повернулися вони хто куди: Кулик – у болото, Перепел – у жито. Сміються над ними кулики й перепели та питають:

– Ну, знайшли красу? Де ж найкраще?

– У болоті, відповів Кулик. – Бо рідне воно.

– У житі, – відповів Перепел. – Бо воно рідне.

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко довго не повертався. Уже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у банці солі. Мама й питає:

– Чого це ти так довго ходив?

– А я снідав, – каже Сергійко.

– Як снідав? – дивується мати.

– А вони запросили мене снідати...

– І що ти їм відповів?

– Нічого... Сів і поснідав.

– Який же ти нечемний, Сергійку! – розгнівалася мити. – Требо було сказати: дякую, я не голодний.

– Але ж мені дуже їсти хотілося... Сказати – не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?

– Правда іноді буває гірша за неправду, – каже мати.

А Сергійко тепер думає: як же це так?

Маленькій Оленці дуже хотілося впіймати горобчика. Але той не давався в руки. Тоді вона надумала склеїти горобчика з сірого пір'я.

Розрізала в подушці маленьку дірочку. Набрала сіренького пір'я. З тіста зліпила голого горобчика, обмазала вишневим клеєм. Натулила пір'ячка.

Ось і горобчик готовий – сіренький, з тоненьким дзьобиком, з чорними оченятами, як макові зернятка. Посадила Оленка горобчика на підвіконні. Насипала йому пшонця, поставила водички.

Мовчить горобчик. Накришила хліба – мовчить горобчик.

Але ось надворі над вікном зацвірінчала горобчиха до своїх діток.

Підняв голівку Оленчин горобчик, повернувся до відчиненого вікна, розправив крильця...

Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг...

Бігають діти, сміються, а Марійку ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» – думає вона. Все-таки боляче Марійці: «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.

Посеред ночі розтулився пуп'янок троянди. Розправив ніжні пурпурові пелюстки. Народилася нова Квітка. Вона була ще не дуже красива, пелюстки ще не зовсім випрямились, а одна була й зім'ята.

Квітка подивилася на зорі, що мерехтіли в небі, тихо здригнулась і прошепотіла:

– Уже світає. Треба явитися сонцю в усій красі. На нас, на пурпурові наші пелюстки, задивиться весь світ.

Пелюстки скинулися. Зім'ята пелюстка випрямилася. На пурпурову тканину впала крапля роси, затремтіла і теж стала пурпуровою.

Квітка випросталася, пелюстки затремтіли, крапля здригнулась і заграла переливами пурпурового світла.

– Дивіться, – сказала Квітка пелюсткам, – навіть небо на сході стає пурпуровим. Це від нашої краси. Увесь світ буде пурпуровий.

Сказала це Квітка й завмерла в чеканні.

Але пурпурове небо блідло, ставало рожевим, а потім рожево-блакитним.

І Квітка троянди здивовано подивилася навколо. Аж тут бачить зелене дерево і на ньому – білу свічку.

– Хто ти? – спитала Квітка.

– Я каштан. Каштанова Квітка.

– А чого ж ти не пурпурова? Чого ти біла, небо – блакитне, а дерево – зелене?

– Якби все в світі було однакове, то не було б і краси, – відповіла Каштанова Квітка.

У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.

В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяжко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.

А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.

Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:

– Наш татко видужав...

Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.

– Наш татко видужав, – сказала вона, і радість засяяла в її очах.

Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:

– Видужав – ну й що з того?

Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір'я і заплакала.

– Чому ти плачеш, Катрусю? – почула вона тихий, ласкавий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.

Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:

– Наш татко видужав...

– Ой, як же це добре! – зрадів Костя. – Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму таткові.

Радість засяяла в Катрусиних очах.

Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.

– Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, – сказав Михайлик. Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.

– Мамо, – сказав Михайлик здивовано, – у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три...Чого це посивіла ще одна волосинка?

– Від болю, – відповіла мати. – Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...

– А від чого ж у вас боліло серце?

– Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.

Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:

– Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучали за матір’ю.

– Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, – сказала перша дочка.

– Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, – промовила друга дочка.

– Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, – сказала третя.

– Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, – щебетала четверта.

– Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, – промовила п'ята.

– Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, – сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці помити ноги.