Її суть не у постійних протистояннях між князями, хоча і військових конфліктів було чимало. Основна характерна риса роздробленості полягає у зміцненні самостійності удільних князівств.

На думку дослідників, не йдеться про повний розпад держави, змінювалися устрій та форма правління. 

Відбувся перехід від одноосібної монархії до колективного правління: замість одного великого князя країною управляє об’єднання найважливіших князів.

великi розміри території держави

строкатий етнічний склад

князiвськi усобицi

вiдсутнiсть сталого порядку престолонаслiдування

напади степових кочовикiв

занепад торговельного шляху «з варяг у греки»

Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого князя київського. Навіть більше – вони прагнули для себе таких самих повноважень.

Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни і миру, укладали угоди із сусідами.

Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, а як зміну її устрою та форми правління. Київську Русь часів роздробленості дослідники називають федеративною монархією. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найвпливовіших князів.

Київська земля була одним із найбільш заселених та економічно розвинених князівств. Окрім Києва, помітну роль відігравали міста Вишгород, Білгород, Василів (сучасний Васильків), Юр’їв (сучасна Біла Церква).

Найгостріші міжкнязівські суперечки впродовж ХІІ – у першій половині ХІІІ ст. спалахували за київський стіл.

Лишався на ті часи одним із найбільших і найбагатших європейських міст.

Тут розташовувалися численнi двори бояр i купцiв, великi ремiсничi майстернi

Мешкало близько 50 тис. жителів.

У Києві залишалася резиденцiя митрополитiв.

За рішеннями Любецького з’їзду Київське князівство визнавалось отчиною Ізяславичів.

Утвердившись у Києві, Володимир Мономах намагався перетворити Київ на вотчину Мономаховичів.

Правителі у Києві заступали один одного через 6–8 років, а то й частіше. І жоден не мав спокійного князювання.

Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський престол 46 разів переходив від одного князя до іншого.

У 1146 р. після смерті князя Всеволода, представника чернігівської гілки князів, який правив у Києві від 1139 р., київський стіл посів Ігор Ольгович.

Бояри вчинили проти нього змову, запросивши до міста переяславського князя Ізяслава Мстиславича.

Найдовше за доби роздробленості тривало князювання у Києві співправителів Святослава (1177–1194 рр.) та Рюрика (1180–1202 рр.).

Збройна боротьба за великокнязівський престол між представниками династії Рюриковичів призводила до поступового ослаблення Києва. Деякі князі намагалися позбавити Київ статусу політичного й духовного центру Русі.

Так вчинив у 1169 р. онук Володимира Мономаха володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Збірне військо муромських, смоленських, полоцьких, чернігівських і дорогобузьких князів напало на Київ і впродовж трьох днів грабувало його.

За наступників політичний авторитет Києва невпинно згасав. Київська земля подрібнилася на значну кількість уділів, а останній київський князь, чиє володарювання відбувалося за доби роздробленості, довідавшись про наближення потужного війська монголів – кочовиків-завойовників, втік із міста.

На початку ХІІ ст. територія Чернігівського князівства охоплювала лівобережні землі в басейнах Десни і Сейму, Сожу і верхньої Оки. Від Київської землі Чернігівщину відділяв Дніпро.

До другої половини ХІІ ст. чернігівським князям належало місто Тмутаракань – великий порт у Керченській затоці.

За доби розробленості Чернігівське князівство розпалося на менші уділи. Найвпливовішим з-поміж них було Новгород-Сіверське князівство.

У Чернігівському князівстві було чимало міст. Найбільші серед  них – Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Курськ, Стародуб – згадуються в джерелах у зв’язку із багатьма подіями руської історії.

Чернігівські землі, за заповітом Ярослава Мудрого, належали Святославові.

Його сини Олег і Давид стали засновниками династій чернігівських князів – Олеговичів (літопис їх називає Ольговичами) та Давидовичів.

Чернігівські князі, прагнучи мирних стосунків з кочовиками, часто вдавалися до династичних шлюбів із половецькими князівнами.

Головним учасником події був новгород-сіверський князь Ігор.

Року 1185 він із дружинниками брата Всеволода, сина Володимира та небожа Святослава рушив походом на половців.

Автор «Слова о полку Ігоревім» так висловився про мету тієї воєнної операції: «Хочу чи списа зламати при полі Половецькому та й наложити головою чи шоломом пити воду з Дону».

Першого дня битва принесла перемогу русичам. Половці почали відходити у степи.

Ігор необачно наказав переслідувати їх. Тож ночувати руські дружини змушені були в половецьких степах.

Половці зібрали великі сили і зранку почали атаку. Похід закінчився цілковитою поразкою – такою ганебною, що подібних не пам’ятала Руська земля: військо майже все загинуло, а четверо князів потрапили в полон.

Наслідки походу: він відкрив шлях половцям на Чернігівську, Переяславську та Київську землі.

Переяславське князівство сформувалося за Ярослава Мудрого. Його територія порівняно з іншими князівствами була невеликою. На сході й півдні землі Переяславщини безпосередньо межували зі Степом.

Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства був одним із найбільших міст Русі-України та важливою фортецею.

Переміщення когось із князів з далеких земель до Переяслава означало, що з’явився новий впливовий претендент на Київ.

Ця обставина пояснює, чому Переяславське князівство загалом не мало політичної незалежності й майже цілковито залежало від Києва.

За часів роздробленості піднесення Переяславського князівства пов’язують із князем Володимиром Глібовичем - онуком Юрія Долгорукого.

У розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під 1187 р. літописець ужив назву «Україна». Це – найдавніша згадка назви «Україна» в писемних джерелах.