ДУМА ПРО ФОЛЬКЛОР

У давнину мажор був і мінор, 

Про це розповідає нам фольклор – 

Народне слово, мудрість та свята, 

Що з уст передавалася в уста, 

Аби в віках до наших днів дожити, 

Деталей побуту й життя не розгубити, 

Щоб ми сьогодні спадщину плекали, 

Мов ту калину в лузі, розвивали.

Байки, казки, легенди, небилиці, 

Пісні, бувальщини, прикмети, як годиться, 

Повір’я, загадки, балади, хороводи 

Творились мовою звичайного народу: 

Стрільці і рекрути, солдати й чумаки, 

Заробітчани, кріпаки і козаки 

Світогляд у фольклор переливали, 

У горі й радості вони усе співали.

Душа народу, стріляна грозою, 

Умита кришталевою росою, 

Надіями квітчасто оповита, 

У тих піснях летіла понад світом. 

Про дві тополі в полі, про калину, 

Про цвіт терновий, вірність лебедину, 

Про вербу на городі й чорні брови, 

Про човен в морі, зорі вечорові,

Про коней і гусей, про місяць ясний… 

Народнопоетично і прекрасно, 

Лірично й щиро про кохання нещасливе, 

Про люблячі серця і ніч зрадливу, 

Про зустрічі, розлуки, шлюб нерівний, 

Про вічне, тимчасове і нестримне.

Що пісня – то живий пейзаж, картина, 

Аж серце в’яне, аж душа від щему гине. 

Дівчина – рибонька, серденько, люба, мила, 

Юнак – то місяць, голуб сизокрилий, 

Орел чи сокіл, доля, козаченько, 

А рученьки коханої – біленькі.

І пестять слух довірливі мілізми, 

Чарує атмосфера символізму, 

Де місяць – час, а човен – то розлука, 

Зоря – кохання, терен – горе й мука, 

А сонце – серце космосу, та сила, 

Що світ осяє полум’ям щасливим.

Любімо пісню – бо то щось магічне, 

Наш код глибинно-давній генетичний, 

То наша ниточка між давнім і майбутнім, 

Що у крові пульсує так могутньо 

І на весь світ потужно заявляє: 

«Ми – неповторні, бо таких, як ми, немає!»

Автор: Наталія Мельниченко

З любов'ю до народу України