Тема "Зміни у соціальній структурі українського суспільства. Динаміка зайнятості населення. Повсякденне життя. Зрушення в суспільній свідомості. Релігійне життя. Здобутки українців у сфері культури (наука,

освіта, мистецтва, спорт). Українці в світі."

​

 Які тенденції у розвитку культури окреслилися у другій половині 1960-х - середині 1980-х років?

​

​

 Назвіть кінострічки українського поетичного кіно.

​

​

 Визначте зміни у релігійному житті України у період перебудови.

Глибока економічна криза 1990—1999 рр. спричинила серйозні зрушення у складі населення України й загострення соціальних проблем. У першу чергу слід відзначити стрімке падіння життєвого рівня людей.

Економічний спад суттєво обмежив можливості державного бюджету щодо виконання соціальних зобов’язань (виникали затримки з виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій тощо), різко впали реальні доходи працівників. Розміри зарплат, пенсійних виплат суттєво відставали від темпів зростання цін на товари та продукти споживання. Якщо до 1992 р. середня пенсія за віком дещо перевищувала розмір мінімальної заробітної плати, то в грудні 1997 р. вона становила не більше 40—50 % від цього показника. Із покращенням економічної ситуації розмір пенсій було збільшено, але вони ледь покривали прожитковий мінімум пенсіонерів.

Особисті заощадження громадян, що були зроблені за часів СРСР, були знецінені й фактично втрачені. До того ж усі ці фінансові ресурси в останні місяці існування СРСР були переведені до Росії. У 1992 р. поточне споживання населення (продукти харчування, послуги, транспорт, житло) скоротилося до рівня кінця 1950-х рр.

Гострі проблеми назріли в галузі охорони здоров’я. На початок 1990-х рр. Україна була забезпечена медикаментами лише на 30—40 %, медичним обладнанням — на 30 %. Зріс рівень серцево-судинних, онкологічних та інших захворювань. Знову набули загрозливого масштабу хвороби, які, здавалося, були викорінені, зокрема туберкульоз. Відбулося стрімке поширення ВІЛ-СНІДу. Невпинно зростала категорія населення, яка потребувала соціального захисту з боку держави.

Падіння життєвого рівня громадян, фактичне припинення державного житлового будівництва загострили житлову проблему. Досить сказати, що 13 % населення жило в гуртожитках, майже 3 млн сімей потребували поліпшення житлових умов. Розвал житлово-комунального господарства призвів до зростання кількості аварійного житла та мереж.

Щоб хоч трохи зняти гостроту житлової проблеми, в Україні з 1998 р. було запроваджено програму довгострокового фінансування будівництва житла для молодих громадян. Населення отримало можливість брати кредити на будівництво житла. Проте економічна криза 2008—2009 рр. фактично зупинила житлове будівництво. А обсяг боргів населення за кредитами перевищив державний бюджет України в декілька разів.

Падіння життєвого рівня населення, соціальні негаразди безпосередньо вплинули на зниження природного приросту населення України. У 1990-ті рр. смертність почала перевищувати народжуваність. Із 1990 р. до 2001 року кількість населення України скоротилася з 52 до 48 млн осіб.

Різке зниження народжуваності означало гостру кризу сім’ї як соціального інституту. Кількість розлучень стала більшою за кількість шлюбів. Помітне зменшення народжуваності підвищило показник старіння нації, що свідчило про збільшення питомої ваги людей старшого віку. У державі співвідношення працюючої молоді (віком до 30 років) і літніх людей становило 20 до 80 (для нормальної передачі професійного досвіду і водночас збереження необхідного динамізму інноваційних змін у виробничій діяльності співвідношення має бути 40 до 60).

В Україні частка людей пенсійного віку в цей період становила 23 % (у сільській місцевості — 29 %), а молоді — 22,9 % від загальної кількості населення країни. У той же час стрімко скоротилася середня тривалість життя. Для чоловіків вона становила навіть менше пенсійного віку.

На ситуацію у складі населення в цей період вплинули міграційні процеси. Україна стала відкритою в межах існуючого права для в’їзду, перебування і пересування через її територію іноземних громадян.

У перші роки незалежності в Україну почали повертатися колишні її жителі, які з різних причин опинилися за межами своєї батьківщини. Серед них — колишні військовослужбовці Збройних Сил СРСР, репресовані українці, що перебували на засланні, депортовані народи. У 1991—1996 рр. в Україну з колишніх республік Союзу прибуло 1,2 млн осіб. Надалі цей потік значно скоротився.

У цей же час з України почали більше виїжджати. Це були найбільш дієздатні й освічені люди. Усі вони є переважно трудовими мігрантами. Основна їх кількість зосереджена в Росії, Польщі, Італії, Іспанії, Чехії, Греції, Португалії тощо.

Помітна частина міграційних потоків прийшла в Україну з інших країн. Україна вперше постала перед проблемою масового в’їзду іноземних громадян, зокрема біженців. Першими почали подавати заяви на отримання статусу біженців представники афганської діаспори. Згодом основну масу біженців становили люди, які тікали з районів збройних конфліктів на території країн СНД. Найбільший приплив біженців був пов’язаний із воєнними діями у Придністров’ї (Молдова). У серпні 1992 р. Україна прийняла понад 60 тис. осіб, половину з яких становили діти. Протягом 1995—1996 рр. дозвіл на тимчасовий притулок в Україні отримали 1883 біженці, що прибули із зони російсько-чеченського конфлікту. Крім того, близько 2,5 тис. біженців з Абхазії звернулися до української влади з проханням вирішити питання про їхнє перебування в Україні.

Крім вихідців із близького зарубіжжя, до України прибували біженці з країн Африки, Південно-Східної Азії та Близького Сходу. Частина з них на законних підставах жила в Україні та через різні причини не бажала або не могла повернутися додому, але багато іноземців прибувало до України нелегально й залишалося в різних містах.

На початку 2010-х рр. більшість мігрантів використовувало територію України як транзитну для того щоб потрапити до країн Європейського Союзу (ЄС). Потік мігрантів став серйозною проблемою у відносинах України з ЄС.

Економічна криза призвела до зміни структури зайнятості населення. У 1990 р. основна частина населення України, на відміну від інших європейських країн, була зайнята у виробничій сфері — 53,8 % населення (у Великій Британії — 29,6 %, у Франції — 30,3 %). У сфері обслуговування в Україні було зайнято 26,4 % населення (у Великій Британії — 68,1 %, у Франції — 62,9 %).

Упродовж 1992—2010 рр. в Україні кількість населення, зайнятого у сфері матеріального виробництва, значно скоротилася. Проте це скорочення відбулося не завдяки розширенню сфери послуг, а через спад виробництва.

Перехід до ринкової економічної системи, докорінна зміна принципів соціальної політики призвели до значних змін у соціальній структурі українського суспільства.

Найпомітнішим у цей період стало значне майнове розшарування. Якщо в 1990 р. середній дохід найзаможніших громадян України у 4 рази перевищував відповідний показник найбідніших, то в 1999 р. цей показник підвищився у 3 рази і продовжував стрімко зростати.

У цей період непомірно зросли масштаби бідності, яка охопила всі верстви населення незалежно від професій, освітніх та демографічних ознак. Якщо раніше бідними були переважно багатодітні родини та малоосвічені люди, люди з вадами здоров’я або такі, що з різних причин не працювали тощо, то зараз у розряд бідних потрапили ті верстви, які за своїми соціально-демографічними ознаками були найбільше захищені від такого ризику: молодь із високою професійно-освітньою підготовкою, люди 30—50 років, що мали високу кваліфікацію і роботу, пенсіонери, які отримували максимальну пенсію, діти.

Повсякденним стало таке явище, як безробіття. Хоча офіційно зареєстрований показник безробіття був невисоким — лише декілька відсотків працездатного населення, насправді він був значно вищим. Досить поширеним стало приховане безробіття: люди офіційно були працівниками на якомусь підприємстві, але реальної заробітної плати не отримували через простої на виробництві.

Зростання бідності відбувалося за рахунок «розмивання» прошарку людей із середніми доходами. Покращення економічного становища сприяло становленню середнього класу.

В економічній сфері нагальними завданнями стали: перехід до ринкової економіки, зорієнтованої на соціальні потреби людей; формування фінансової системи, запровадження власної грошової одиниці. Вимагав також чіткого визначення зовнішньополітичний курс. Представники «партії влади» намагалися до 2004 року та й у 2010-2013 роках всидіти на двох стільцях: з одного боку — маніфестували свою орієнтацію на Європу; з іншого — прагнули зберегти свій євразійський статус часів СРСР.

Згідно з даними про розшарування населення за рівнем доходів, витрат і реальне споживання в означений період, переважна частина населення споживала набагато більше, ніж мала офіційних доходів. Це свідчило про поширення серед усіх верств населення такого явища, як незареєстрована зайнятість. Різниця полягала лише в тому, що одні групи вдавалися до такої діяльності тому, що це було єдиним джерелом реальних доходів (некримінального походження), яке давало можливість хоч якось прожити, а інші за рахунок порушення законодавства отримували високі та надвисокі прибутки.

Значні зрушення в соціальній системі призвели до формування досить помітного прошарку людей, яких називають маргіналами. До цієї групи належали особи, які через різні обставини втратили зв’язок з основними інституціями суспільства, зазнавши глибоких деструктивних змін свого соціального та психологічного стану.

Таким чином, можна виділити такі головні риси соціальних процесів:

— Поглиблення розриву між багатими і бідними.

— Зростання бідності.

— Поява безробітних та незареєстрованої зайнятості.

​

Ще в квітні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації». Він визначив нове ставлення держави до церкви і дав можливість задовольняти релігійні потреби кожній віруючій людині. Релігійні організації вперше одержали право на просвітницьку, доброчинну, виробничу та іншу суспільно корисну діяльність. Держава зрівняла їх у правах з громадськими організаціями і надала їм права юридичної особи. Громадяни, релігійні переконання яких перешкоджали їм у проходженні дійсної строкової служби в армії, одержували можливість проходити альтернативну трудову службу. Закон передбачав також поступове повернення конфіскованої державою церковної власності.

В Україні домінують християнські організації. Станом на початок 2011 р. вони складали 33,7 тис. (93,9 % від загальної кількості релігійних організацій).

Серед православних конфесій найбільш чисельною станом на початок 2010-х була Українська православна церква (УПЦ МП) - 12 343 общин. Другою за чисельністю є УПЦ КП - 4 538 общин. На третьому місці - Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка має 1227 общин.

Католицькі конфесії представляла Українська греко-католицька церква (УГКЦ) - 3826 общин і Римо-католицькою церквою - 1086 общин.

Протестантська гілка християнства надзвичайно різноманітна, але порівняно нечисельна - 8772 общини.

Іслам був представлений 1208 мусульманськими об’єднаннями, серед яких найбільш чисельними є Духовне управління мусульман Криму. Іудаїзм мав станом на 2010 рік 303 об’єднання, серед яких найбільш численним виступало Об’єднання хасидів.