Стародавні засоби пересування. Види традиційного транспорту
Виконала керівник гуртків
“Юні етнографи”
Ліщук З. С.
Майже до XIX ст. сухопутні дороги на Україні проходили по вододілах великих річок: Дніпра, Дністра, Бугу, Дону. У XVI-XVIII ст. серед густої мережі таких доріг - шляхів - найбільш значними були - Муравський, Ромодан, Черній, Шпатв та ін. У переважній більшості українські шляхи були ґрунтовими, навесні і восени перетворювались у непрохідне болото. Чимало сіл Полісся більшу частину року через бездоріжжя не мали зв'язку з центрами, а в деяких районах Карпат зовсім відсутні дороги, за винятком місцевих стежок.
До XX ст. усі дороги були ґрунтовими. Будівництво і догляд за ними здійснювали селяни, які щороку (звичайно після весняно-польових робіт) відбували спеціальну дорожну повинність — шарварок: вирівнювали полотно, засипали ями, впорядковували броди, споруджували кладки і мости тощо.
Давній сухопутний транспорт поділяється на три основні групи:
В’ючно-верховий транспорт був широко розповсюджений до 30-х років XX ст. в українців Карпат. Нав’юченими тваринами (кіньми) доставляли молочні продукти з високогірних полонин, одяг, тканини, дерев’яний посуд та інші вироби на ярмарки, різні товари до своїх садиб.
Особливо важливе значення цей вид народного транспорту мав для гуцулів. Свідченням
цього є хоча б загально
відома традиція, згідно
з якою весілля на
Гуцульщині не
обходилося без
поїздки наречених до
шлюбу на конях.
Давнім за походженням є полозний транспорт. Сани
На думку відомих знавців, у давнину слов’яни користувалися лише саньми. Ще у середньовіччі почеснішою вважалась їзда на санях, ніж на колісних засобах пересування. Це підтверджують українські народні прислів’я і приказки: «Не в свої сани не сідай», «Які самі, такі й сани»
Прототипом санного транспорту були волокуші, які відзначалися примітивністю конструкції і вузьким функціональним призначенням. Ними найчастіше переправляли з важкодоступних місць сіно, каміння, дрова, доставляли в поле знаряддя обробітку ґрунту: плуги, сохи, борони.
Санний транспорт українців за функціональним призначенням поділявся на:
Найбільш поширеним і універсальним типом зимового транспорту були робочі сани, які мав практично кожний господар. Ними перевозили сіно, снопи, гній, дрова та інші вантажі. Бідніші селяни часто використовували їх як виїзні.
Вони не набули широкого поширення серед сільського населення України і побутували передовсім серед заможних верств.
Серед колісних засобів пересування найпростішим був чотириколісний двоосьовий віз.
Типовий український віз побутував на території більшості етнографічних районів України ще наприкінці XIX — на початку XX ст.
За функціональним призначенням вози можна поділити на три групи:
Для транспортування збіжжя, соломи, сіна тощо використовувалися різноманітної форми і розмірів дві бокові «драбини».
До третьої групи належали, насамперед, чумацькі «мажі», а також аналогічних форм селянські вози, якими перевозили зерно, сіль, рибу тощо. Порівняно зі звичайним господарським возом вони мали значно більші розміри і масивніший хід.
Водний транспорт
Водний транспорт давніший за походженням, аніж сухопутний. Він використовувався майже всіма народами ще з часів мезоліту (близько VIII тис до н. е.). У кожній кліматичній зоні застосувалися на водоймах найрізноманітніші типи пристосування людей для перевезення вантажів, а також для рибальства.
Примітивні транспортні засоби
Пліт - формували з кількох колод з’єднуючи їх канатами, гужовою (запареними в гарячій воді або запеченими на вогні довгими гілками чи молодими стовбурцями дерев), мотузками з лика або поперечними дерев’яними брусками-планками. Розмір такого плоту залежали від призначення.
Пором
Пліт як засіб транспорту був практичним, насамперед, на маловодних ріках. Людей, підводи і різні вантажі через широкі ріки перевозили поромами. Основу його становили два-три плоскодонні човни або вже згаданий пліт ,на які ставили балки і робили поміст з дощок.
Човни і судна
На ріках України побутувало багато видів човнів. Залежно від основних народних технологічних способів виготовлення їх можна поділити на два типи: видовбані з суцільних колод човни і човни з окремим каркасом, який обшивали дошками.
Довбаний човен
Відомий в Україні з часів неоліту (близькоV тис. до н. е.). У більшості регіонів він був поширений ще в XIX ст. і мав різні народні назви: «дуб», «довбанка», «душогубка», «кодлуб». Робили такий човен з липи, осики, верби, дуба, сосни та інших деревних порід. Стовбур колоди-заготовки обтесували ззовні, а середину видовбували або випалювали.
Козацька «чайка»
Козацькою «чайкою» запорожці долали не тільки неприступні пороги Дніпра,а й природну стихію Чорного та Азовського морів. Основою «чайки» служив звичайний безкілевий довбаний вербовий або липовий човен.
Такий човен перевозив одночасно 50—70 запорожців, 4—6 гарматок, бочки з припасами їжі, питної води, пороху тощо.
Галери
Найбільшими за розмірами і тоннажем були «галери», які будували з кругляків і обшивали дошками.