14 грудня - День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС
Презентацію створила бібліотекар ДНЗ “Уманський професійний ліцей”
Вікторія СЄДОВА
14 грудня в Україні відзначають День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС — людей, які ціною свого життя і здоров’я змогли здолати страшну трагедію XX століття, що сталася 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС.
Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.
Вале́рій Іллі́ч Ходемчу́к (нар. 24 березня 1951,с. Кропивня, Київська область — пом. 26 квітня 1986, ЧАЕС) — старший оператор головного циркуляційного насоса 4-го енергоблока реакторного цеху Чорнобильської АЕС, перша жертва аварії.
Приблизно о 01:23:47 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС сталися два теплових вибухи, які повністю зруйнували реактор. Будівля енергоблоку частково обвалилася, при цьому загинула одна людина — Валерій Ходемчук. На даху почалася пожежа. Згодом залишки активної зони 4-го реактора розплавилися. Суміш розплавленого металу, піску, бетону і частинок палива розтікалася під реакторними приміщеннями. В результаті аварії стався викид радіоактивних речовин.
Майже одразу до місця аварії, прибули пожежники. Першими до ЧАЕС приїхала бригада під командуванням лейтенанта Володимира Правика, який помер 11 травня від гострої променевої хвороби, отриманої перш за все внаслідок попадання радіоактивних речовин в дихальні шляхи, бо пожежники тоді працювали без ізолювальних протигазів. Їх не попередили про небезпеку радіоактивного диму і уламків, вони не знали, що ця аварія є чимось більшим, ніж звичайна пожежа.
Володимир Павлович Правик (13 червня 1962, Чорнобиль, Київська область, Українська РСР,—11 травня 1986, Москва, СРСР)— радянський офіцер, Герой СРСР, начальник караулу 2-ї воєнізованої пожежної частини Управління внутрішніх справ Київського облвиконкому по охороні Чорнобильської АЕС, лейтенант внутрішньої служби.
Першочерговим завданням було гасіння вогню на даху станції і території довкола будівлі, що містила енергоблок № 4 для того, щоби захистити енергоблок № 3 і тримати його основні охолоджувальні системи в робочому стані.
Вогонь гасили до 5 години ранку. У середині четвертого блоку його вдалося загасити лише до 10 травня 1986 року, коли більша частина графіту згоріла.
Солдати строкової служби в ненадійних захисних костюмах зачищають дах третього енергоблока.
Захисне обладнання ліквідаторів аварії часто було саморобним.
Більшість ліквідаторів були резервістами збройних сил, мобілізованими для сприяння ліквідації аварії на ЧАЕС, чи службовцями військ РХБЗ. Відповідного обмундирування у них не було.
Рятувальники пригадують, як Чорнобильська катастрофа нищила життя.
«У перші дні ніхто не вимірював радіацію, навіть дозиметрів не було…»
Якову Миронову невдовзі виповниться 83. Сам дивується, як після чорнобильського минулого дожив до таких років. Більшість його колег, з якими він був на місці аварії, не переступили й п’ятий десяток… Декого радіація ж вбила у перші дні після вибуху.�У 1986-ому Яків Анісімович очолював 5-ту воєнізовану пожежну частину з охорони Фастова, що на Київщині. Саме рятувальники з Київської області одними з перших виїхали на місце вибуху.
Він пригадує, що спочатку замовчували реальні масштаби трагедії…Не знали рятувальники і про дози радіації, яку отримували в зоні лиха.Прийнявши шалену дозу радіації, він провів у лікарняних стінах майже пів року. Каже, що практично щодня давала про себе чути нова болячка. Разом із ним за життя боролись і сотні інших ліквідаторів, частина яких, на жаль, програли цей бій… Якову Анісімовичу дивом вдалось стабілізувати своє здоров’я.
«Мабуть, мене врятувало те, що раніше займався важкою атлетикою. Можливо, здоров’я було міцнішим і готовим до навантажень. Бо це була надзвичайна доза опромінення. Молоді хлопці не витримували, помирали», — пригадує Яків Миронов.
«Хлопці підіймались на дах з лопатами, рахували до 60-ти і повертались назад»
Миколі Силенкові — 62. У 1986 році він обіймав посаду командира відділення в пожежній охороні Фастова. На місце аварії він потрапив не одразу — а вже через три місяці після трагедії. У цей час, каже, ліквідація наслідків вибуху була більш налагоджена. Зрештою, і самі ліквідатори тоді вже знали, з чим мають справу і ретельніше захищались.
«Приїхав в Чорнобиль у липні 86-го. Масштаби ми вже знали, звісно. Але їхати мусили, бо ми були військовозобов’язані. Дружина просила мене залишитись, каже, двоє дітей — одній дитині тоді було тільки два місяці. Вона хвилювалась за мене, бо хлопці постійно вмирали. Але пояснив, що відмовитись не можу і не маю права — треба їхати», — пригадує Микола Силенко.
«Часто собі згадую, як треба було графіт з даху енергоблоку прибирати. Танк, який мав це робити, заглух. То змусили солдати вичищати лопатами — хлопці підіймались на дах, рахували до 60-ти і повертались назад, сподіваючись уникнути агресивної радіації. Бігали, бідолахи, туди-сюди, — розповідає Микола Силенко. — Сьогодні важко аналізувати, які рішення були правильними, а які — ні. Обставини були інші, режим був інший. Але жодне покоління на таке не заслуговує — страшне лихо. Страшне».
Попри це, ні 26, ні 27 квітня населення не попередили про небезпеку і не надали жодних порад про те, як слід поводитися, щоби зменшити вплив радіоактивного опромінення. Перше офіційне повідомлення було зроблено на телебаченні лише 28 квітня під тиском обставин та міжнародної спільноти (в зв'язку з
повідомленнями зі Швеції), але і воно містило дуже мало інформації про те, що сталося, і створювалося враження, що будь-яку загрозу локалізовано, хоча це було не так.
На Чорнобильській атомній станції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Здійснюються заходи з ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створена урядова комісія.
Для усунення наслідків аварії створено урядову комісію, Для координації робіт також створені республіканські комісії, різні відомчі комісії і штаби. У 30-кілометрову зону навколо ЧАЕС почали прибувати фахівці, які відправлялися для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього, а також військові частини, як регулярні, так і складені з терміново зібраних резервістів. Їх всіх пізніше стали називати «ліквідаторами» (слід зазначити, що певна частина, досить велика, військових-призовників не змогла отримати цей статус через «втрату» документів про місце служби). Ліквідатори працювали в небезпечній зоні позмінно: ті, хто набрав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їх місце приїжджали інші. Основна частина робіт виконана в 1986—1987 роках, в них взяли участь приблизно 240 000 осіб..
Значок ліквідатора
Загальна кількість ліквідаторів аварії були близько 600 000 осіб — від атомників, пожежників та тодішньої міліції до так званих «партизанів» із запасу та медиків. Частина з них — потрапивши під «агресивне» опромінення — у муках загинула у перші дні чи місяці після аварії. Іншим — про героїчні будні біля реактора все життя не дозволяє забути зруйноване здоров’я та моторошні спогади…
Після оцінки масштабів радіоактивного забруднення стало зрозуміло, що необхідна евакуація міста Прип'ять. Її запланували на 26 квітня, але затримали за рішенням уряду і почали лише 27 квітня 1986 року о 14:00. Це стало явною помилкою, позаяк цього дня вітер дув у напрямку міста, яке розкинулося за 4 кілометри від ЧАЕС. Місто розділили на 5 секторів. У кожному були призначені старші за евакуацію населення. У ніч з 26 на 27 квітня в район аварії направлено багато автобусів і вантажних автомобілів з Києва та області.
При́п'ять —покинуте місто обласного значення, у Вишгородському районі Київської області. Засноване 4 лютого 1970 року на березі річки Прип'ять. Населення евакуйоване через катастрофу на ЧАЕС у 1986 році, унаслідок якої місто опинилося в зоні відчуження ЧАЕС.
Зі спогадів Галини Помінчук:
«Суворо перевірялися списки пасажирів. Мені доручили евакуювати учнів СПТу №8. Ми їх вивозили до станції Янів, але там довго не було потяга, а діти не хотіли чекати в приміщенні вокзалу - стояла нестерпна спека. І ті дві години, негативно вплинули на їх здоров’я.»
Для зменшення обсягу багажу жителям сказали, що евакуація тимчасова (близько трьох днів). В результаті цього в 30 кілометровій зоні і досі є особисті речі місцевих мешканців. Станом на 28 квітня евакуацію Прип'яті було майже повністю завершено. Евакуйовано більше 44,5 тисяч осіб в Іванківський та Поліський райони, близько 1000 виїхало до родичів та знайомих в інші області. У місті залишилося близько 5000 осіб для проведення невідкладних робіт. Рівень радіації коливався від 30 до 2600 мкР/сек.
В той час, коли всі іноземні засоби масової інформації повідомляли про загрозу для життя людей, а на екранах телевізорів демонструвалася карта повітряних потоків в Центральній і Східній Європі, в Києві і інших містах України та Білорусі проводилися демонстрації і гуляння, присвячені Дню міжнародної солідарності трудящих. Особи, відповідальні за приховування інформації, пояснювали згодом своє рішення потребою запобігти паніці серед населення. Хоча рівень радіації, наприклад в Києві, перевищував фоновий у десятки чи сотні разів.
Ґрінпіс і міжнародна організація «Лікарі проти ядерної війни» стверджують, що через аварію лише серед ліквідаторів, померли десятки тисяч осіб, в Європі зафіксовано 10 000 випадків вроджених патологій у новонароджених, 10 000 випадків раку щитоподібної залози й очікується ще 50 тисяч. За даними організації Союз «Чорнобиль», з 600 000 ліквідаторів 10 % померло, а 165 000 отримали інвалідність.
Лікарі світу за запобігання ядерної війни — міжнародний рух працівників охорони здоров'я, діяльність якого спрямована на запобігання ядерного конфлікту і заохочення ядерного роззброєння. Організація була заснована в грудні 1980 року американським професором кардіології Гарвардського інституту громадського здоров'я Бернардом Лаун і радянським доктором медичних наук, директором Всесоюзного кардіологічного наукового центру АМН СРСР Євгеном Чазовим.
Було зареєстровано 134 випадки гострої променевої хвороби серед людей, що виконували аварійні роботи на четвертому енергоблоці. У багатьох випадках променева хвороба ускладнювалася променевими опіками шкіри, викликаними β-випромінюванням. Протягом 1986 року від променевої хвороби померло 28 осіб. Ще дві людини загинули під час аварії з причин, не пов'язаних з радіацією, і один помер, ймовірно, від коронарного тромбозу. Протягом 1987–2004 року померло ще 19 осіб, проте їх смерть не обов'язково викликана перенесеною променевою хворобою.
Пацієнтів з гострою променевою хворобою лікували у 6-й клінічній лікарні (Москва) при координації Роберта Пітера Ґейла[en] та в Київському інституті радіології та онкології при координації Леоніда Кіндзельського.
Гостра променева хвороба – це повільна болісна смерть, коли протягом короткого періоду часу вмирають клітини крові, потім внутрішні органи і т.д.
Заходи з нейтралізації пилу на даху третього і четвертого енергоблоків.
Пункт першої медичної допомоги недалеко від ЧАЕС.
На фото резервіст виконує знезараження автомобіля на ЧАЕС.
Екіпаж вертольота МІ-8 перед польотом в район Чорнобильської АЕС: командир Сурков, штурман Єльников і бортінженер Борщевський. Пілоти постачали зоні харчі, ліки й усе необхідне.
Військова техніка, яку було використано для ліквідації наслідків аварії.
Багато студентів-медиків з Києва було відправлено до зони катастрофи.
Зварювання. В операції з очищення брали участь люди різних професій.
Машиніст Істомін займається очищенням території ЧАЕС за допомогою бульдозера на радіоуправлінні.
Сосновий бір між містом і ЧАЕС під дією радіації перетворився на Рудий ліс. Сосна гине при дозі 10 Гр, 50 % летальність в людини наступає при дозі 4 Гр.
Сосновий ліс, сосняк — ліс, в деревостані якого головною лісоутворювальною породою є сосна. Це вічнозелений світло-хвойний ліс, який росте переважно в помірній лісовій та лісостеповій зоні Північної півкулі,
Руди́й ліс, іноді Іржавий ліс, — близько 10 км² вкритої лісом території, прилеглої до Чорнобильської АЕС, яка взяла на себе найбільшу частку викиду радіоактивного пилу під час вибуху реактора 26 квітня 1986 року. Висока доза поглинутої радіації призвела до загибелі дерев (переважно сосен) і забарвлення їх у буро-червоний колір. Крім того, ночами спостерігали світіння загиблих дерев, спричинене взаємодією ферментів дерева з радіоактивними частками та радіоактивним розпадом.
Ліквідатори - люди, які боролися зі страшним лихом ризикуючи життям та здоров’ям, в ті пекельні дні з честю виконали свій обов’язок перед Батьківщиною. Їхній подвиг неможливо переоцінити – як не можна переоцінити значення того, що вони зробили. Їхній героїзм, патріотизм і професійна майстерність перевірені часом. Ми не маємо права забувати про самопожертву ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які пройшли через усі кола ядерного пекла. Багато з цих людей не дожили до теперішніх днів, віддавши своє життя задля збереження життя і здоров’я майбутніх поколінь.