Президентські вибори 2014 року

Президентські вибори 2014 року були проведені відповідно до постанови Верховної Ради України № 757-УІІ від 22 лютого 2014 р., яка встановлювала, що «Президент України В. Янукович у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов’язки» і призначала, у зв’язку з цим фактом, позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року, у 90-денний термін з дня прийняття Постанови, як це й передбачено Конституцією України.

Це були другі, після виборів 1994 року, позачергові президентські вибори в Україні. Їх проведення на той раз було викликане не просто політичною кризою, а форс-мажорними обставинами: революцією й війною, яку розпочав проти України режим Путіна, захопивши Крим, погрожуючи вторгненням військ на материкову частину країни і готуючись до реалізації операції «Новоросія» за допомогою проросійських екстремістів та колишніх діячів ПР у Південно-Східному регіоні.

Вибори необхідно було провести в якомога стисліші терміни. Адже путінська пропаганда виправдовувала втручання РФ в українські справи тим, що в Україні стався «державний переворот» і що влада нібито була насильницьким способом захоплена «хунтою» (лайливе в розумінні російського обивателя слово).

І труднощі, і переваги виборів 2014 року полягали в тому, що це були післяреволюційні, післямайданні вибори, коли очікування народу були дуже високі і достатньо радикальні. Більшість виборців виявляли ентузіазм і патріотизм, були переповнені сподівань, що вибори стануть кроком до нової якості української політики. «Вперше перед президентськими виборами 2014 року більшість населення – 58% – вірила в те, що вибори дадуть змогу поліпшити ситуацію в Україні»

Змінилася мотивація виборців, зросла роль таких мотивів надання переваги тому чи іншому кандидатові, як його здатність забезпечити незалежність та безпеку України, об’єднати людей у різних регіонах, а також роль зовнішньополітичних орієнтацій. Так, «забезпечення незалежності України, її безпеки та обороноздатності» віднесли до першочергових завдань Президента 13% опитаних у 2010 р. і 33% – у 2014. Зросла також значимість питань демократії та свободи. У травні 2014 року демократію вважали найбільш бажаним типом державного устрою 61% громадян, а в грудні 2009 р. – 37%; готові були терпіти певні матеріальні труднощі заради особистої свободи та дотримання громадянських прав у травні 2014 р. 46,5% проти 35% у грудні 2009.

Єдиного кандидата від усіх демократичних сил висунути не вдалося, але дві політичні сили знайшли порозуміння. Вперше в історії українських виборів другий за рейтингом кандидат Віталій Кличко уступив дорогу іншому кандидатові з близькими політичними переконаннями. 29 березня 2014 р. він заявив про відмову балотуватися на пост Президента заради висунення єдиного, найбільш рейтингового кандидата від демократичних сил Петра Порошенка.

Вищий рівень відповідальності за наявності фаворита громадської думки, яким був П. Порошенко взимку та навесні 2014 р., забезпечив можливість проведення виборів в один тур. Незважаючи на високий рівень радикальних настроїв, виборці виявляли розуміння, що війна вимагає деяких компромісів, зокрема, якомога швидшого утвердження легітимної влади. Через захоплення Криму, агресивні наміри Росії щодо інших українських територій у політикумі й серед громадян ширилося переконання, що демократичні сили мають домовитися й висунути одного кандидата, який би отримав мандат народної довіри та міг упевнено, а коли треба, то може й жорстко здійснювати владу в умовах війни та кризи.

За результатами першого туру виборів Петро Порошенко отримав близько 55% голосів виборців. Вибори не проводились на тимчасово окупованій території Криму, хоч частина громадян (приблизно 30 тис.) змогли приїхати і проголосувати в м. Херсон. Значні труднощі у проведенні виборчої кампанії та голосуванні мали місце у деяких містах і районах східних областей, у частині яких виборчі дільниці не змогли працювати. Неучасть у голосуванні більшості виборців Криму, а також частини виборців Луганської та Донецької областей покращувало відносний сукупний результат демократично налаштованих кандидатів, а з іншого боку, послаблювало позиції П.Порошенка як Президента усіх українських громадян.

Позитивним моментом було те, що голосування за Порошенка було відносно рівномірним по всій території України. У жодній з Південних та Східних областей, які упродовж тривалого часу були «вотчиною» Партії регіонів, за П. Порошенка не проголосувало менше третини виборців, усюди він був фаворитом перегонів, зайнявши перше місце за кількістю отриманих голосів.

Основні суперники переможця виборів значно від нього відставали. Друге місце, як і очікувалось, зайняла лідер ВО «Батьківщина» Юлія Тимошенко з результатом близько 13 % голосів, на третьому місці опинився лідер Радикальної партії Олег Ляшко (понад 8%). Цей політик показав себе вправним популістом-радикалом, який зумів перетягнути на свій бік чималу кількість виборців, які хотіли бачити Президентом нову й радикально налаштовану на злам старої системи людину (наскільки О.Ляшко реально був саме такою людиною – інше питання). По 5% з лишнім голосів набрали Анатолій Гриценко та Сергій Тігіпко.

Жоден з названих кандидатів не володів достатнім впливом, щоб у разі другого туру виборів зібрати більше голосів, ніж Петро Порошенко. Тому ставка на перемогу в першому турі була цілком виправданою. Вона дала змогу скоротити виборчу кампанію на три тижні, зекономити кошти, уникнути ризику зриву виборів зовнішнім ворогом, а також забезпечити високий рівень легітимності обраному Президентові.

Петро Порошенко був компромісною фігурою, що має свої позитивні та негативні риси (як і кожен інший кандидат), однак йому не можна відмовити у зваженості та професійності. Окрім того, П.Порошенко був учасником і Помаранчевої революції, і Революції гідності, відвідував під час виборчої кампанії найбільш небезпечні території і тому сприймався виборцями як мужня людина, здатна вести країну в правильному напрямі. Без цього агітація на користь виборів в один тур не спрацювала б.

Одним із передвиборчих зобов’язань П.Порошенка був розпуск Верховної Ради і проведення парламентських виборів за новим виборчим законом, який мав запровадити пропорційну виборчу систему з відкритими списками. Складнощі полягали в тому, що це треба було робити у співпраці з депутатами, більшість яких не хотіла ні саморозпускатися, ні тим більше запроваджувати нову виборчу систему. Усе ж таки Президенту разом з партнерами з демократичних фракцій вдалося створити передумови для розпуску парламенту шляхом розвалу старої і утримання від створення нової коаліції упродовж більше місяця, що згідно зі статтею 90 Конституції України давало право Президенту припинити повноваження Верховної Ради. Це й було зроблено 27 серпня 2014 р.

Однак закон про нову виборчу систему так і не був підтриманий, а Президент порівняно легко погодився на те, що вибори до Верховної ради проводитимуться за змішаною виборчою системою. Вона була очевидно вигідною для новоутвореної партії Президента «Блок Петра Порошенка», але водночас створювала найкращі можливості для «колишніх» знову зайти у владу й стати «недоторканними». Попередній досвід використання змішаної системи в Україні у 1998, 2002, 2012 роках свідчив, що одномандатні округи мажоритарної складової виборів були під найбільшою загрозою підкупу, зловживань і навіть насильства. Не вдалося цього повністю уникнути й на цей раз, хоча загалом, при проведенні виборчих кампаній (і президентської, і парламентської) стався розрив з практикою останніх виборів у 2010 і 2012 рр. і країна загалом повернулася до демократичних засад виборчого процесу.

Серед прикметних рис виборів у 2014 році слід відмітити різке зменшення випадків застосування адмінресурсу, вищий рівень прозорості та чесності виборчого процесу, невикористання – у масовому масштабі – насильства й обману під час виборчої кампанії (хоч були «округи-заповідники», де усе це, на жаль, практикувалося). Характерною рисою було також несхвальне ставлення громадян до чорного піару та ведення кампанії на негативі (хоча деяким кандидатам, зокрема й Юлії Тимошенко під час президентських перегонів, цього не вдалося уникнути, що негативно вплинуло на їхній результат). Завдяки тому, що вибори відбулися достатньо демократично, чесно і відкрито, їх результати ніхто не заперечив і не знівелював у той чи інший спосіб.

Як на парламентських, так і на президентських виборах 2014 р. основна боротьба відбувалася між політичними однодумцями, представниками колишньої опозиції, які підтримували Майдан, європейський вибір і, принаймні на словах (говорю про популістів), сповідували європейські цінності та прагнули до побудови в Україні правової демократичної держави.

До негативних рис минулих виборчих кампаній слід віднести несподівано низьку явку виборців, особливо на виборах до Верховної Ради (52,4%). На президентських виборах явка була на звичному рівні: 60,3%, але не перевищувала його. Для післяреволюційного періоду з його очікуваннями масового включення молоді в політичний процес це виглядає трохи алогічно. Адже виходить, що очікуючи появи на політичній арені нової еліти, суспільство й надалі доручає її селекцію більш дисциплінованому старшому поколінню. Виглядає також, що переважна частина молоді, яка була захопилась революційним процесом під час Майдану, дуже швидко потім демобілізувалась, проявивши соціальну лінь і неготовність до рутинної політичної участі.

Збереглася в суспільстві й низка старих форм взаємодії кандидатів з виборцями, таких як спроби підкупу (індивідуального й колективного), а також «вкладання» ресурсів в округ, за яке виборці були готові «віддячуватись», залишаючи поза увагою питання про те, звідки бралися ці ресурси. Винуваті в цьому і виборці, і політики, які упродовж усіх років незалежності привчали людей ставити знак рівності між матеріальною і політичною спроможністю кандидатів у депутати. Переучувати було б найлегше переходом на іншу виборчу систему, яку, треба сподіватись, Верховна Рада таки запровадить до наступних виборів.

Достатньо високим був також рівень популізму, який є ще однією традиційною рисою української політики. Під кінець виборчої кампанії виборці здається менш-більш розібралися з партіями, дещо понизивши свій інтерес до Радикальної партії, «Батьківщини» тощо. Однак того ж не можна сказати про окремих кандидатів у депутати в мажоритарних округах. Ореол героїзму (справжній чи награний), обіцянки «з усіма ними» розправитись і «усім вам» допомогти таки працювали на користь обіцяльника.

Результати в закордонному виборчому окрузі:

Електоральна підтримка Порошенка Петра Олексійовича на виборах Президента України 2014.

Електоральна підтримка Тимошенко Юлії Володимирівни на виборах Президента України 2014.

Електоральна підтримка Ляшка Олега Валерійовича на виборах Президента України 2014.

Парламентські вибори 2014 року

На виборах у ВР України було обрано 422 депутати, Верховна Рада оновилась на 56% і дещо омолодилась: близько 35% народних депутатів – це люди віком до 40 років; ще 37 % – від 31 до 40. Також в українському парламенті незначно, але збільшилась кількість жінок; їх тепер 48 (11%). Вперше за всі роки незалежності жінка – Оксана Сироїд – стала віце-спікером ВР.

Сформувалась (також уперше!) коаліція з п’яти про-європейських демократичних політичних партій, яка становить конституційну більшість парламенту. Основою її формування було укладення змістовної коаліційної угоди, яка є складовою частиною Програми діяльності уряду. Отже, новому уряду, який спирається на коаліцію, ніщо не заважатиме домагатися прийняття необхідних реформаторських законів, якщо тільки він сам цього бажатиме та вмітиме переконати фракції коаліції і громадськість у своїх добрих намірах.

Відмова від партійних квот при формуванні уряду (хоча в ньому представлені усі партії коаліції), «укомплектування» Кабінету міністерств та керівного персоналу міністерств справжніми професіоналами (у тому числі й за рахунок закордонних професіоналів), підвищить як ініціативність, так і відповідальність високих урядовців за проведення реформ.

Хоча це все поки що у перспективі, треба сподіватись, що усвідомлення економічної прірви, над якою опинилося суспільство, зовнішньої загрози, яка вже привела до розколу (відколу частини) країни, а також тиск громадянського суспільства, західних кредиторів та інвесторів, а також допомога західних експертів сприятимуть зростанню реформаторських настроїв в уряді.

Спочатку президентські, а потім і парламентські вибори спростували твердження російської пропаганди, на які на жаль піддалася частина західних ЗМІ, особливо лівого спрямування, про нібито засилля ультраправих настроїв в Україні. Націоналіст Олег Тягнибок, єдиний із трьох лідерів політичної опозиції періоду революції Гідності, що балотувався в Президенти, набрав по Україні трохи більше 1% голосів виборців, а лідер міфологізованого російською пропагандою «Третього сектора» Дмитро Ярош – лише 0,7%.

Під час парламентських виборів ні «Свобода», ні тим більше «Правий сектор» не подолали 5% бар’єр, хоча окремі представники цих політичних сил отримали перемогу в мажоритарних округах (усього їх представляє 8 осіб). Однією з причин швидкого занепаду популярності «Свободи» та її лідера, якому, як не дивно, не допомогла активна участь у революційних подіях, була надмірна нетерпимість і неетична поведінка деяких відомих діячів цієї партії. Основну ж роль, очевидно, зіграло домінування слова над ділом та неспроможність членів партії показати себе добрими управлінцями (зокрема й у складі створеного відразу після Майдану тимчасового уряду).

Але найголовніше, що вибори забезпечили сходження з політичної арени КПУ, «Сильної України», разом з її претензійним псевдо-реформатором Сергієм Тігіпком, а також розвал Партії регіонів. Попри те, що в східних регіонах було обрано чимало колишніх представників ПР, які ще до виборів перейменувалися в «Опозиційний блок», їхній вплив у парламенті України незрівнянно впав. Натомість двох правлячих партій, які мають найчисельніші парламентські фракції – «Блоку Петра Порошенка» та «Народного фронту» взагалі до виборів не існувало, а третя за впливовістю партія «Самопоміч» була мало відомою. Нині вони складають ядро коаліції і мають стати локомотивом суспільних змін, хоч поки що ця роль їм дається нелегко.

Явка на виборах станом на 12:00