Літературні таланти� рідного краю
ПОЕТИ І ПИСЬМЕННИКИ ДОБРОВЕЛИЧКІВЩИНИ
ПРЕЗЕНТАЦІЯ СТВОРЕНА ПРОВІДНИМ БІБЛІОТЕКАРЕМ
ДОБРОВЕЛИЧКІВСЬКОГО ЛІЦЕЮ “ЛІДЕР” МОЛЄВОЮ Т.А.
Літературна Добровеличківщина
Анатолій Якович Ірха
Народився 13 лютого 1949 року в селі Тишківка Добровеличківського району Кіровоградської області. Батько – Ірха Яков Петрович – вчитель географії і астрономії, мати – Ірха Катерина Іванівна – домогосподарка. Із дев’яти дітей в сім’ї він був четвертою дитиною. Перші п’ять років навчався в Тишківській ЗШ № 1. Після смерті матері з 1961 року навчався в Добровеличківській школі-інтернаті, яку закінчив у 1966 р.
Після закінчення школи працював кочегаром, електриком-монтером в школі-інтернаті. Служив в Радянській Армії у військах ППО радіотелеграфістом в Таджикистані. Потім працював електриком в школі-інтернаті, керівником технічного гуртка (радіо, теле, кіно, “Умілі ручки”) в Добровеличківському Будинку піонерів, лаборантом в навчально-виробничому комбінаті.
З 2001 року і до 2009 року працював електриком по обслуговуванню радіо-телевізійної апаратури Добровеличківської радіо-телевізійної станції Кіровоградського обласного радіо-телевізійного транслюючого центру. Основне хоббі – електро-радіотехніка та любительський радіозв’язок. А ще – фото, кіно та поезія.
Ирха Анатолий. Я отпускаю: Жемчужины степного края: Собрание стихов / Анатолий Ирха. – Добровеличков-
ка, 2009. – 80 с.
Расцвела черемуха под окном
Расцвела черемуха под окном,
Где встречались с милой мы вдвоем.
Расцвела черемуха, белый цвет,
А моей любимой все нет и нет.
Под густой черемухой я стою,
Ожидая милую свою.
Расцвела душистая – нежный цвет.
Где же ты, любимая? Дай ответ.
Белая черемуха отцвела,
А моя желанная не пришла.
Облетел с черемухи белый цвет,
А моей любимой все нет и нет.
Снова под черемуху я приду
И свою любимую подожду.
Отцвела черемуха, отцвела,
А моя любимая не пришла.
За что люблю тебя? Не знаю.
Но только знаю, что люблю.
Я без тебя всегда скучаю,
О встрече Бога я молю.
Мне б только встретиться с тобой,
Услышать нежный голос твой.
Ты стала для меня судьбою,
Моей несбывшейся мечтой.
Ты в жизнь мою вошла и в душу,
Пленила ты рассудок мой.
Я в каждом звуке тебя слышу,
Во сне я вижу облик твой.
Тебя я жду, как ждут рассвета,
Как наступления весны.
Тебя я жду палящим летом
И в дни холодные зимы.
Тебя люблю. За что, не знаю.
Люблю – и в том моя вина.
Я снова без тебя скучаю,
А в моем сердце – ты одна.
За что люблю тебя? Не знаю.
Проскаченко Дмитро Дмитрович
Народився Дмитро Дмитрович 1930 року селі Чорний Ташлик Вільшанського району Кіровоградської області. Під час Великої Вітчизняної війни був сином полку, пройшов з визвольними боями не одну тисячу кілометрів. Трудова діяльність розпочалася з Миколаївського суднобудівельного заводу. Потім були училище культури і робота на цій ниві, довжиною у життя – цілих 50 років.
З 1959 року проживає і працює в Добровеличківці. Працював начальником районного відділу культури, директором музею, хранителем музейних цінностей.
Займаючи посаду відповідального секретаря президії Добровеличківської районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, Проскаченко Д. став ініціатором створення Добровеличківського краєзнавчого музею. З 1991-го року – призначений на посаду головного зберігача фондів музею.
Проскаченко Д. Д. – учасник науково-практичних, історико-краєзнавчих конференцій, які проходили у Чернігові, Києві, Миколаєві, Кіровограді.
Дмитро Дмитрович є автором матеріалів з історії краєзнавства Добровеличківського району до видань “Кіровоградщина: історія та сучасність центру України”, “Сучасна українська енциклопедія”, “Міста і села України”, “ Книга пам’яті: Кіровоградська область”. Зібрав близько 2000 українських прислів’їв та приказок, почутих у рідному краї, видав брошуру народної мудрості “Народ скаже, як зав’яже”.
Наш земляк був одним з ініціаторів дослідження Кіровоградщини як географічного центру України. У 1989 році було визнано точку географічного центру України – північно-західну околоцю селища Добровеличківка. У 1991 році – встановлено пам’ятний знак – Географічний центр України.
Проскаченко Д. Д. писав статті про історичні події нашого краю, про людей, які залишили по собі вагомий слід на теренах Добровеличківщини, всієї України та зарубіжжя, навіть пише вірші.
Розпорядженням голови Кіровоградської обласної державної адміністрації за багаторічну краєзнавчу та пам’яткоохоронну, науково-популяризаторську роботу і музейну діяльність Проскаченку Д.Д. 16 травня 2008 року було вручено премію імені В. Ястребова.
Указом Президента України від 12 січня 2009 року № 15 за особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Кіровоградської області, за вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю – удостоєно високої державної нагороди – ордена “За заслуги” ІІІ ступеня.
Проскаченко Д. Д. Центр України: З історії Добровеличківського краю / Д. Д. Проскаченко. – Добровеличківка: інформаційно-видавниче об’єднання “Сільське життя”, 2013. – 180 с.
Людмила Леонідівна Юферова
Ти є неспокій, сила, слово, рух,
Яскравий спалах сонця у граніті
І вічний пошук, і бентежний дух,
Кипи й гори – не маєш права тліти!
Маленьке степове село Добровеличківського району… всього одна широка і довга вулиця… друга, на жаль, стирається часом… а ще ставок, відомий тим, що кожного року сюди прилітають і гніздяться лебеді. Віддалік на високому пагорбі б’є джерело із смачною прохолодною водою. Його у наших краях називають Запорізькою криницею (Козацькою криницею). Ось саме цей райський куточок Батьківщини дав життя нашій талановитій поетесі-землячці Юферовій Людмилі Леонідівні. Народилася вона у родині Юферових – Леоніда Вікторовича та Галини Нестерівни. Батько поетеси відомий будівельник, пічний майстер, тесляр, покрівельник.
Людмила успішно закінчила Добровеличківську середню школу №1, а потім Кіровоградський державний педагогічний інститут імені Олександра Пушкіна (згодом педуніверситет імені Володимира Винниченка). Після закінчення навчання працювала вчителем російської мови та літератури у декількох школах великих міст колишнього Радянського Союзу. Працювала викладачем образотворчого мистецтва у Добровеличківській школі мистецтв, кореспондентом районної телерадіокомпанії “Колос”, навіть листоношею та головним редактором інформаційно-видавничого об’єднання “Сільське життя”.
І про що чи про кого б вона не писала - усі її нариси та статті сповнені палких почуттів, тривоги за наше сьогодення, любові до людей та України. Статті нашої землячки можна прочитати і в обласній та столичній пресі. Більше 10 років тому її прийнято до Національної спілки журналістів України.
Поезія Людмили Леонідівни наповнена життєвою мудрістю і красою землі: яблуневим цвітом і місячним сяйвом, чорнобривцями, жоржинами та айстрами. Її поезія приваблює своєю високохудожньою образністю, легкістю викладу думки, умінням повести за собою. Часто її твори нагадують поетичні етюди. Кожна пора року для Людмили Леонідівни прекрасна і кожну вона з любов’ю вишиває на своєму поетичному полотні. Із її поезії постають мальовничі куточки рідного краю: “ ранкове сонце тихо котить полем”, “сади вишневі, дзеркала ставків”, “спів полину”, “райдуга строката рожевіє”. У Людмили Леонідівни звучить також наболіло тема : вимирання сіл.
Кожне її слово і в поезії, і в журналістиці звернене до нас, наших сердець. Воно є закликом берегти найсвятіше у нашому житті – людяність, дбати про рідну землю, захищати її від руйнівників, примножувати її красу.
Юферова Л. Л. Степові пасторалі: лірика / Л. Л. Юферова. – Кіровоград, “Поліграф-Сервіс”, 2014. – 160 с.
Назва нової книги “Сільські пасторалі” якнайбільш точно говорить про тематику поетичних роздумів автора. Кожен вірш це своєрідне нагадування читачеві про збереження моральних загальнолюдських цінностей: любові, доброти, порядності, честі, гідності. І в той же час творам поетеси властиві яскрава образність, романтика, бунтівливість, своя правда, незахищена тендітність і ніжність.
Книга розрахована на широке коло читача.
Вмира село
Як промінь сонця темряву розпоре –
Враз ожива пташина метушня,
А соняхи – безмежне жовте море,
І хлюпа солод пахощами дня.
Ще сниться могила скіфська величаво –
Забутих предків альманах.
Аж ген – село, обідрана держава,
Загублена у сонячних степах.
А у селі – дві баби, дід і дівка…
На вулиці – ні вітру, ні душі.
Блищить удень шліфована бруківка,
Яку застелять скоро спориші.
Вода в криниці від застою згіркла
Вода в криниці від застою згіркла,
І стукіт корби – на округу дзвін.
Життя ледь загляда в облізлі вікна
І злякано задкує із руїн.
Німіє день від подиву і вроди –
Яка ж тоненька постать молода!
Сапа дівча заплакане городи
І без надії принца вигляда.
Пливуть “Джон Діри” в полі величаво,
Курить рілля, і догора стерня…
Вмира село – загублена держава –
У морі жовтім, у спекотні дні…
І пахне літо ніжно акварелями
Гойдається в ромашках білий світ,
А промінь сонця по пелюстках дзенькає.
Внуча малює перший дивосвіт,
Тримає пензлик ручкою маленькою.
А соловей витьохкує в бузках,
Підсилюючи подив лунко трелями…
І сік суниць рожевий на щоках…
І пахне літо ніжно акварелями…
Стоїть дівча в ромашках, як в раю,
А на мольберті світ ясніє барвами…
Я в ній себе маленьку впізнаю,
У кучерявці з пензликом та фарбами…
Юферова Л. Л. Под крылом вечности: Стихотворения. – Кировоград: «Полиграф-Сервис», 2015. – 96 с.
«Под крылом вечности» – третья книга стихов сельской поэтесы из географического центра Украины – степной Добровеличковки. Поэзия – это зеркало души и внутреннего психоэмоцио-
нального состояния автора, который никогда не перестанет удивляться увиденному и радоваться красивому. Каждое стихотворение – это целостный мир, который сочится любовью ко всему живому, это частичка самого автора .
Наталія Природна �
Наталія Природна
Я народилась в травні, в надвечір’ї,
Коли ховалось сонечко за ліс,
У скромну хату на сільськім подвір’ї
Мене лелека в сповитку приніс.
Наталія Природна.
10 травня 1958-го року в рясному біло-рожевому цвіті садів села Дружелюбівка Добровеличківського району, що на Кіровоградщині, в сім’ї простих сільських трударів Корнія Петровича та Марії Йосипівни Коцюків народилася дівчинка. Назвали дівчинку Наталією, що в перекладі з латинської мови означає “рідна”, “природна”. З раннього дитинства полюбила українську сільську природу та мелодійну українську пісню. Вона годинами могла сидіти на березі під вербою і милуватися сільськими краєвидими, бродити вузенькими стежками вздовж берега річки чи поля. І все їй було цікаво: слухати плескіт хвиль і пісню жайворонка, спостерігати, як пропливають по небу хмаринки, дивитися, як припавши до широкого листу подорожника, виблискує на сонці роса…
1 вересня 1965 року Наталія Коцюк стала першокласницею. Улюблений предмет – література, найвірніші друзі – книги. У родині Коцюків усі співали. А мала Наталія слухала уважно і запам’ятовувала слова пісень і мелодію.
У 14 років написала свій перший вірш. У 1975-ому році закінчила Дружелюбівську середню школу. Пішла працювати і заочно навчалася в Олександрійському культосвітньому училищі.
Здобула професію бібліотекаря і віддала цій справі все своє життя.
З 1982-го року Наталія Корніївна працює в Добровеличківській районній бібліотеці для дітей. 12 років поспіль молодій жінці доводиться долати щодня по 14 кілометрів – з Дружелюбівки у райцентр і у вечері назад. Скільки дум передумалося, скільки пісень проспівалося, скільки дивних пісенних рядків написалося у тій дорозі…
Свої вірші Наталія друкувала в районній та обласній періодиці під псевдонімом Наталія Природна. Її твори увійшли до колективних збірок “Святися, робото”, “Зоря материнства” (Кіровоград), “Квітне пролісок цвітом блакитним”, “Дзвінкі джерела”. Вийшли її власні збірки: “Душі наболілої спів”.
Наталія Природна – керівник Добровеличківської районної літературної студії “Пролісок”, член Кіровоградського літературного об’єднання “Степ”.
На вірші Наталії Природної композитори Кіровоградщини написали з добрий десяток пісень.
Нині душа поетеси щемить болями рідного краю, землі, що її народила, а в серці ще болить тривогами народу, з глибини якого пішла вона у широкий світ.
Нехай же вічно летить над нашими рідними просторами тиха і ніжна мелодія її щирого слова.
Природна Наталія. Душі наболілої спів / Наталія Природна. – Добровеличківка, 2012.
Пройшла зима
Пройшла зима, відплакала снігами,
Відлютувала хугами в полях,
Відчовгала старечими ногами
По милих серцю схилах і ярах.
Взяла з собою ковдру білосніжну,
Хустину теплу, сиву, як жура,
Поглянула так лагідно і ніжно,
Прощаючись, і мовила: “Пора…”
Пішла стара… назад не оглядалась,
Молилась тихо людям на добро,
Щоб щедро жито зерном наливалось,
І повноводим був старий Дніпро,
Щоб небо мирне, урожайна нива,
Душа спокійна, пісня чарівна
І Україна – вільна та щаслива –
Свята моя праотча сторона.
День закоханих
На світанні, як маки в тумані,
Розгорілись мої чудеса,
Посміхнулась троянда кохання
І полинула під небеса.
Теплий вітер троянду голубить,
Сипле іскри з гарячих долонь,
Подаруй мені посмішку, любий,
Запали в моїм серці вогонь.
Хоч давно вже не вірю я в казку,
Бо минули літа молоді,
Посміхнись мені, милий, будь ласка,
Щоб і я посміхнулась тобі.
А соняхи заплакали в пітьму
А соняхи заплакали в пітьму –
Навіщо їм такі перипетії?
Війна спалила світлі їхні мрії,
Лишила пустку злякано-німу,
Спалила цвіт і листя обірвала,
Достигнути зерняткам не дала.
Навіщо ця непрохана навала
Прийшла в наш дім, снарядами зорала
Родючу землю й кров’ю залила?
Кістьми встелила, болем окропила…
Над полем сум гіркий полин-трави…
О земле рідна, дай народу сили,
Козацьким духом освяти могили
І переможну мить благослови!
Підпалили небо люті блискавиці…
Підпалили небо люті блискавиці,
Обвіває вітер польовий намет,
Продала матуся хату і теплицю,
Щоб купити сину спас-бронежилет.
Щоб купити каску голову прикрити,
Кучері русяві… Соколи-сини…
У степах донецьких половіє жито,
Достига пшениця посеред війни!
Скоро треба, хлопці, урожай збирати,
Коси б вам у руки, - просять пшениці, -
А з-під ваших пальців автомати,
По обидва боки падають бійці.
І для чого, люди, цей двобій кривавий?
І кому потрібен смертний буревій?
Відречуся статків, відречуся слави,
Тільки б повернувся син з війни живий!
Оксій Ожина �( Олексій Кателян)
Оксій Ожина ( Олексій Кателян) – талановитий поет Кіровоградщини, людина з надзвичайно чистою і гарною душею. Його вірші друкуються в районній та обласній періодиці, у колективних збірниках.
Ви чули, як співали якось квіти?
Ви чули, як співали якось квіти
У вишитому росами гаю,
Як мусив соловейко заніміти,
Руладу не завершивши свою?
Ви чули, чули, як уста пташині
Замкнулися на тисячу замків,
Бо квіти заспівали… В небосині
Ніхто не смів порушити той спів.
Співали квіти! Може, на століття,
А може, раз на тисячу віків!
Співають квіти… І бринять суцвіття
Духмяністю мелодії і слів…
Співали квіти… Ви хіба не чули?
Хіба ніхто почути не зумів?
О, як вас жаль мені, що ви не чули!
І жаль себе, що я не чув той спів…
Збірка віршів, яка містить твори Оксія Ожини
Мар’янов Іван Григорович
Народився Іван Григорович Мар’янов 19 грудня 1936 року в селі Липняжка Добровеличківського району Кіровоградської області. Протягом 1944-1954-х років навчався в Липнязькій середній школі. Трудовий шлях почав з 1954 року – працював слюсарем-монтажником судового обладнання на Миколаївщині, на суднобудівельному заводі. Протягом 1955-1959-х років перебував на службі у Військово-Морському флоті, після закінчення служби працював вчителем, вихователем, заступником директора з виховної роботи Добровеличківської школи-інтернату. Закінчив історичний факультет Одеського державного університету в 1966 році. Протягом 1971-1985 років працював лектором, згодом завідуючим відділом пропаганди і агітації Добровеличківського райкому Компартії України. А з 1986 року і до виходу на заслужений відпочинок – завідуючим методичним кабінетом районного відділу освіти.
Іван Григорович має по життю багато здібностей: гра на баяні, живопис, організаторські; і ще одна – складання віршів, а саме гуморесок.
Чарівна хірургія
У палаті лежить хворий,
Хірургу говорить:
Дуже непокоять,
І не тільки непокоять,
А й страшно хвилюють:
Чи я буду грать на скрипці,
Як прооперують?
Нічого й давати,
Коли вас прооперують,
То будете грати!
Хворий з болю аж скривився,
Тихо простогнав,
Потім з силами зібрався
Й лікарю сказав:
Нічого й додати:
Зроду ж я не грав на скрипці –
Тепер буду грати!
Недосмажений півень
Клієнт офіціанта погукав,
Щоб півника йому той поміняв:
Ми з кумом з’їсти так і не змогли.
Бо, поки я із кумом розмовляв,
Цей півник весь салат наш поклював.
Для того, щоб такого не було,
Досмажте у духовці ви його!
Винен тато
Приїздить з села бабуся
І внучку питає:
Та відповідає:
Але слід сказати,
Що , як добре розібратись,
В цьому винен тато,
Бо татусь наш боязливий,
Жахається всього,
Він присів, коли тарілка
Летіла у нього!
Клята гумка
У салон до пасажирів
Стюардеса входить
І про правила польоту
Розмову заводить:
Паски пристебніть,
Бо інакше можна гулю
На лобі набить!
Іноді на пасажирів
Нападає страх,
Бо буває, що в польоті
Зашумить в вухах.
Ця жувачка, що дали вам,
Допоможе вмить,
Коли раптом неприємно
В вухах зашумить…
Ось, нарешті, приземлились
В авіапорту,
Літня жінка запитала
Стюардесу ту:
Втратила я слух.
Як тепер ту кляту гумку
Витягнути з вух?
Обжелян Юрій Васильович
Народився 8 травня 1962 року у Добровеличківці на Кіровоградщині, тут отримав середню освіту (блискучу, з золотою медаллю), навчався у Московському університеті імені Ломоносова (механіко-математичний факультет), з четвертого курсу був призваний на службу в Радянську Армію (Бєлгород, Митищі – Росія), до університету після якої вже не повернувся, а завершував освіту у Миколаївському педінституті.
Молодим одружився і разом з дружиною став учителювати у сільській школі (викладав математику). Він жив у давньому, по-українськи чепурному і романтичному, степовому селі Липняжка, відомому своїми голосистим автентичним жіночим вокальним ансамблем з рідкісними за словами й мелодією піснями, відомому розмаїттям вишиванних рушників. Він разом із дружиною Ларисою належав до улюблених вчителів сільської школи, бо його учні не раз перемагали на районних і обласних змаганнях та їздили в Київ, як кращі математики і спортсмени – їхній вчитель активно все життя займався легкою атлетикою і боротьбою. Мав добре й лагідне серце, яке повністю віддавав дітям.
�
Заочно закінчив Літературний інститут імені Горького (Москва) у 1994 році. Навчав дітей у школі (і своїх власних, двох синів, Вадима й Богдана), писав художню прозу, кіносценарії. 2000-ого року переміг в обласному літературному конкурсі, результатом перемоги стала видана книга оповідань «Побратими», ота одна-єдина в його житті. У 2004 році за ту книгу його прийняли до Спілки письменників. Іще кілька разів його прізвище з’являлося серед переможців і дипломантів всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». За сценаріями Юрія Обжеляна на екрани країни вийшли два багатосерійні фільми про українських композиторів ХVIII століття Максима Березовського і Дмитра Бортнянського.
В його творчій спадщині ще лишилися непублікованими й інші кіносценарії («Архів д’Еона»,«Козацькі шаблі», «Після війни»), історичні оповідання й фантастичні, роман про сучасність «Останній караван»… Ці рукописи були двічі помічені на конкурсі «Коронація слова» (2001 – третя премія, 2003 – дипломант). В них присутні гострий сюжет, тонка іронія, широка мовна палітра, як характерні ознаки художньої прози Юрія Обжеляна.
Був активний і в громадському житті – як член Української народної партії не раз обирався депутатом районної ради.
З життя пішов дуже рано, не доживши всього декілька місяців до свого 50-річчя, тяжка хвороба забрала його від нас.�
Ю. В. Обжелян. Останній караван / Ю. В. Обжелян. – Кіровоград: ПВЦ “Мавік”, 2012. – 288 с.
“Останній караван” – друга книга прози згаслого українського прозаїка і кіносценариста Юрія Обжеляна (1962 – 2012), до якої ввійшли однойменний гостросюжетний роман, кіносценарій художнього фільму й нефантантастичне оповідання.
Станіслав Миколайович Стеценко
Станіслав Миколайович Стеценко – яскрава постать в історії Добровеличківки. Мудра, добра, працьовита, інтелігентна , грамотна і в той же час дуже проста людина, цікавий співрозмовник, гуморист – таким його пам’ятають односельці. А ще – вчитель і селищний голова Добровеличківки двох скликань. Станіслав Стеценко народився у селі Миколаївка на Добровеличківщині у 1946 році. Закінчив Кіровоградський державний педагогічний інститут імені О. С. Пушкіна (1983). З 1964 року до 1965 року - учитель Глинянської восьмирічної школи, з 1968 року до 1969 року - завідувач сільським клубом села Глиняного, з 1969 до 1972 роки - директор районного Будинку культури, з 1972 до 1982 роки - акомпаніатор Будинку піонерів, завідувач фільмотеки райвно, з 1982 року до 1994 року - учитель російської мови та літератури Добровеличківської середньої школи № 2, з 1994 року до 17 червня 2001 року - Добровеличківський селищний голова. Писав вірші про рідний край, про людей праці, про кохання. Автор слів гімну селища Добровеличківка.
Смерть обірвала його життя на 55 році. Поезія завжди була частинкою самого Станіслава Стеценка.
ГІМН ДОБРОВЕЛИЧКІВКИ
Слова С. М. Стеценка Музика Світлани Стеценко
На березі тихої річки
Щось ніжно шепоче трава
Здається мені, що це Коваль Величко,
Мов клятву говорить слова:
Приспів:
Добровеличківка – селище рідне моє
Добровеличківка – ти найдорожче, що в мене є.
Добровеличківка – хліб золотий на полях.
Добровеличківка – ти мій життєвий маяк.
У самому центрі Вкраїни
Стоїть моє рідне село.
Від праці людської, від сонця проміння,
Як писанка ти розцвіло.
Густий чорнозем в нашім краї,
Безмежні, як море, поля.
Уславиться завжди дорідним врожаєм
Прабатьківська наша земля.
Чекаємо всіх на гостини
Ми щиро зрадіємо вам.
Хай стануть для вас дорогими, святими
Величкові горді слова.
Валентина Фоківна Кондратенко-Процун
Валентина Фоківна Кондратенко-Процун народилася 29 вересня 1948 року в селі Диминому Маловисківського району Кіровоградської області в багатодітній селянській родині. Дворічною втратила матір і виховувалася у сім’ї вчительки української мови та літератури і колгоспника. Закінчила Маловисківстку СШ №3, філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту імені О.С. Пушкіна . Вчителювала на Кіровоградщині. Автор семи власних та п’яти колективних поетичних збірок: “Цвіте запізнілий мій, терновий”, “Між радістю й плачем”, “Доля на осінньому балу”, “Райські яблука у пелені”. Поетеса, лауреат пісенних бардівських фестивалів “Пісні з КГЗКОРу”, “Долинський листопад”, керівник фольклорного гурту “Дивоцвіт” села Олексіївки Добровеличківського району.
Разом з композиторами Кіровоградщини написали чимало пісень, сама є виконавцем власних та народних пісень, її захоплення: поезія, пісня, квіти, ландшафтний дизайн, вишивання. З 1996 року проживає в селі Олексіївка Добровеличківського району. Кілька років працювала директором Олексіївського сільського Будинку культури. Нині на заслуженому відпочинку.
Член Кіровоградського обласного об’єднання “Степ”.
Кондратенко-Процун В. Райські яблука у пелені: Вірші / В. Кондратенко-Процун. – Кіровоград: Степ, 2015. – 88 с.
В. Ф. Кондратенко-Процун. Райські яблука у пелені / В.Ф. Кондратенко-Процун. – Кіровоград: Степ, 2011. – 88 с.
Сьома збірка віршів відомої на Кіровоградщині поетеси Валентини Кондратенко-Процун “Райські яблука у пелені” сповнена щирих переживань за долю поневоленої України, за розорені села і обездолений люд, це крик душі чорнобильської землі і всього живого, що полишає рідні гнізда, це заглиблення в магічну красу і силу слова як одного з найголовніших творінь Бога і людини. Героїня її віршів – зріла жінка, переповнена любов’ю до світу, до коханого, що так і не побачив у ній єдину, справжню, неповторну. Поетесі болить людина в її незахищену пору – на порозі старості, коли самотня душа особливо потребує ніжності і піклування. Попри песимістичні нотки, в книзі звучить мотив віри в те, що “душа шукатиме нові орбіти - щасливих сподівань земний кортеж”.
У бабусиній хаті
Як збоку глянеш – хата небагата,
Така собі – земна, звичайна хата,
А за порогом серце калатає!
Так, начебто, потрапив ти до раю.
Тут все навколо дихає любов’ю,
З портрета – мамин усміх чорнобровий.
Пілотка татова за кучері вчепилась…
Тут пахнуть і любистком, й чебрецями
Ті рушники, що їх наткала мама…
Давно веселики забрали маму.
Її душа літа понад лугами.
І в радуницю загляда до хати:
- А може, вже з війни вернувся тато?
В куток душі образи не ховай.
В куток душі образи не ховай.
Нехай від радості в ній буде тісно.
Розчарувань ізсядається хай тісто,
Гірчаве, наче в полі молочай.
Бо після втрати, врешті, скарб знайдеш:
І мудрість, й досвід, і бажання жити.
Душа шукатиме нові орбіти. -
Щасливих сподівань земний кортеж.
А долі злій зухвало підморгни:
Ти хоч кусюча, мов собака Динго,
Та спробуй, мені в леті дожени!
Павло Якович Бровченко
Павло Якович Бровченко народився важкого 1933 року і мешкає в рідній Малій Висці на Кіровоградщині, котра розкинулась на берегах річки з такою ж назвою. Закінчив Одеське музичне училище та Київський інститут культури.
Працював директором створеної ним дитячої музичної школи, керівником хору районної лікарні, головою районного відділення Музичного товариства і головою обласного об'єднання самодіяльних композиторів.
Першою написаною піснею була "Пісня про рідну школу". Її понад піввіку тому (1962) надрукувала газета "Радянська освіта" і відтоді її співала вся Україна, міняючи назву рідного міста та річки на свою... "Понад Виссю - річкою в'ється стежка стрічкою... "
В його доробку понад сотня пісень, які виконуються як учасниками художньої самодіяльності так і професійними співаками. Серед найбільш відомих, написаних з братом, пісні :"Три дороги", "Квітка папороті", "Згадай мене", "Голуби", "Материне поле", "Спомин про літо", "Пісенька для мами", "Козаки-степовики», «Незгасне кохання". В 2012 році видали спільну з братом збірку пісень з нотами "Там, де світанки малинові».
Бровченко Павло. Освідчення: пісні / Павло Бровченко. – Мала Виска, 2008. – 90 с.
Павло Бровчен-
ко оспівує в своїх піснях любов до землі, до матері-батька, до босоногого дитинства, до пізнання світу, до вірної любові, до родинного затишку.
Григорій Джамалович Гусейнов
Григорій Гусейнов народився 23 серпня 1950 року в місті Помічна Кіровоградської області. Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету. Працював теслею, був залізничником, журналістом.
Нині – головний редактор журналу “Кур’єр Кривбасу”.
Автор прозових книжок “Незаймані сніги”, “Чаша ювеліра Карла Фаберже”, “Станційні пасторалі”, “На землі на рідній…” (у трьох томах), ”Господні зерна” у восьми томах), “Сповідь дитинства”, “Піщаний Брід та його околиці”.
За його редакцією 1997 року вийшла книжка найстарішого українського письменника Івана Шаповала “Козацький батько” (Кривий Ріг), присвячена постаті історика Дмитра Яворницького. Підготував до друку антологію поезії “Крищевий край” ( в трьох книгах). В тритомнику “На землі, на рідній… Легенди та перекази Криворіжжя” (2000-2005) уперше зібрав народні оповідання, перекази про минуле Придніпров’я.
Член Національної спілки письменників України (із 1996 року).
Лауреат літературних премій імені І. Огнієнка, Фундації Антоновичів, імені В. Винниченка, імені В. Підмогильного, імені В. Стуса, Національної премії України імені Тараса Шевченка
Книги Григорія Гусейнова
Олена Іванівна Горобець
Олена Іванівна Балакшей (Горобець) народилася в селі Дружелюбівка в 1949 році. Після 10-річки вступила до Олександрійського культурно-освітнього училища . По закінченню його працювала бібліотекарем в селі Варваро-Олександрівка, потім інспектором відділу кільтури.
По сімейним обставинам повернулася знову до бібліотеки, де працювала до її закриття.
Олена Іванівна дуже любить вірші. Багато їх знає з дитинства. Читає дуже багато, особливо вірші Т.Г. Шевченка, С. Єсеніна, О. Пушкіна.
Горобець О. І. Вірші та гуморески від Олени Пташки: Твори / О.І. Горобець. – Добровеличківка: Добровеличківська районна бібліотека для дорослих, 2015. – 23 с.
Збірка гуморесок представляє собою твори автора Олени Горобець (псевдонім Олена Пташка), вперше опублікованих в Добровеличківській районній бібліотеці для дорослих.
Олена Андріївна Денисовець
Олена Андріївна Денисовець народилася у 1958 році в селі Дружелюбівка Добровеличківського району. З дитинства вирізнялася мрійливістю, вмінням гарно малювати, займатися різними видами рукоділля. У 1975 році Олена стала студенткою Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О. С. Пушкіна, а з 1979 року розпочала свою педагогічну діяльність. Ось уже більше 35 років мила, чудова жінка свої знання і своє серце віддає дітям. Та романтика юності назавжди заполонила серце Олени. Вона – керівник дитячої студії “Пролісок”, вчитель вищої категорії і просто чудова людина.
З праотчого нап’юся джерела
З праотчого нап’юся джерела,
Візьму наснаги і піду я далі,
Бо починається душа з того села,
Де виростав, де солов’їні далі.
Там стежка полем росяним біжить
У степ зустріти сонце на привіллі,
Ото є щастя і блаженна мить –
У рідний край вернутись на дозвіллі.
Цілують ноги щемно чебреці,
Вбирають очі маки і волошки –
У серпні вишились узори ці,
Так хочеться побути тут хоч трошки…
Тривога
Вироста за людей тровога,
І душа, як в вогні, щемить.
Кажуть, в серці немає в нас Бога,
То й усе шкереберть летить.
Палять душу ненависть і злоба,
І позерство з’їдає серця.
А як далі? – не знає і Глоба.
Мучить совість нас – істина ця.
Мабуть, треба забуть хизування.
І лакейство не до лиця.
Шляхом миру, любові, прощення
Подолати фортеці зла.
До дитини
У літню пору, в шепіт трав
Ввійди ти з серцем, повним дива,
Такого ж бо ти ще й не знав,
Коли земля в цвіту щаслива.
Відчуй її і збережи
Такою гарною й святою.
Забуть її не зможеш ти –
У серці житеме з тобою.
Вербову гілку захисти,
Ти захисти від божевілля.
І квітку ніжну не зірви,
Залиш її ти на привіллі.
Нехай милується земля,
Красою вбрана до схід сонця.
Люби її – вона твоя,
Благослови, поки є сонце.
Анатолій Доній
Доній А. Г. Листи з минулого: Пам’ять у конверті / А. Г. Доній. – Добровеличківка: ІВО “Сільське життя”, 2015. – 86 с.
У даній книзі, яку автор назвав документальною легендою про події в районі Білосток, намагаючись довести наступним поколінням правду про трагічні події на Білостоцькому виступі, при цьому прагнучи зрозуміти витоки та наслідки тієї трагедії, яка відбулася на клаптику білостоцької землі, використовуючи архівні матеріали, спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни, листи до рідних. І саме через відверті листи та погляди на ті події колишнього вчителя математики з Добровеличківщини ми поринаємо у ті історичні та трагічні часи літа 1941-го.
Це розповідь про мужність і героїзм бійців, які воювали у складі Білостоцького угрупування військ, про їх непрості долі.
А. Доній. Війна очима солдата: Спогади батька / анатолій Доній. – Добровеличківка: ІВО “Сільське життя”, 2012. – 27 с.
Ця невеличка книжечка, яка побачила світ, завдячуючи жителю села Липняжка Анатолію Донію, є уривком із щоденника його батька – Донія Григорія Івановича, учасникаВеликої Вітчизняної війни, нашого почесного земляка. Книга – це не художній твір, а прямий репортаж із поля бою, це оповідь історії вустами очевидця.
Збірки поетів� Добровеличківщини
Таланти степового краю: Вірші. Вироби декоративно-ужиткового мистецтва Добровеличківки. – Добровеличківка: Добровеличківсь ка районна бібліотека для дорослих, 2016. – 36 с.
Збірка віршів та виробів ручної роботи, вперше опублікованих і представлених у Добровеличківській районній бібліотеці для дорослих. Мета цього видання – зібрати і надати інформацію про цікаву і талановиту молодь краю, котра живе, працює, творить і черпає натхнення в золотих степах Добровеличківщини.
Дана збірка навряд чи залишить читачів байдужими.
І плаче росами земля / Упоряд. Н. Бідненко. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2014. – 64 с.
Книга ця присвячується сміливцям, які сьогодні воюють за єдність і волю України. Автори сподіваються, що їхні натхненні рядки додадуть нашим воякам наснаги і віри в перемогу, яка неодмінно буде за нами!
Дзвінкі джерела. Перлини степового краю: Збірка творів поетів та прозаїків Добровеличківської літературної студії “Пролісок”. – Добровеличківка: Інформаційно-видавниче об’єднання “Сільське життя”, 2011.
Квітне пролісок цвітом блакитним: Збірка творів поетів та прозаїків Добровеличківської районної літературної студії “Пролісок”. – Добровеличківка: ІВО “Сільське життя”, 2008. – 260 с.
Дякую за увагу!