Б. Грінченко «Моє щастя» - життєве і мистецьке кредо автора. Ідея єдності природи і душевного стану людини� у «Весняних сонетах» �Бориса Грінченка
Своє життєве й творче кредо автор висловив у вірші «Моє щастя».
Найвищими цінностями для митця є відданість українському народові й готовність до повсякденної безкорисливої праці для нього. Такий мотив твору.
Хай люди женуться за втіхами світу?
Женуться за брязкотом злота дзвінким,
Затоптану душу, багном оповиту,
Востаннє затопчуть нехай перед їм.
Хай люди женуться за владою в світі,
Вганяють за правом веліти страшним,
І хай Рубікони, всі кров’ю политі,
Не страшно для його проходити їм.
Хай люди женуться за славою в світі
І за фіміамом її запашним
І в йому знаходять нехай, немов діти,
Усе, що бажали, що марилось їм, —
Те право веліти і сяйво від слави,
А з їм і ті гори усі золоті
Віддам я за милої погляд ласкавий,
Віддам за кохання хвилини святі.
Віддам я за милої карії очі,
За погляд, за усміх, як щастя ясний,
Віддам за ті райськії місячні ночі
І за поцілунок, як сонце палкий.
Уперше вірш було надруковано в літературно-науковому додатку до газети «Буковина»— «Зерна» за 1888 рік. Підписано В.Чайченко.
Віддам, не жалівши, віддам без вагання:
Без влади, без слави, без втіх золотих —
Я знаю—в хвилини палкого кохання
Я дужчий, щасливіший буду за всіх.
Але ж і ті очі ясні, що кохаю,
Але ж і рожеві ті пишні уста
І те раювання солодке без краю,
Що дасть нам кохання доба золота,
Але ж я усе це віддам без вагання
За те, чого краще ніколи не знав,
Що вище од влади, од слави й кохання,
Що раз тільки й мав би, якби я придбав.
І хоч після того не міг би я жити,
І хоч я на мить тільки й бачив би рай,
Але ж я віддав би усе на цім світі
За змогу умерти за рідний свій край!
Борис Грінченко у своєму творі «Моє щастя» навіть не натякає, а чітко висловлює думку, що часто люди женуться за фальшими цінностями: владою, багатством тощо. Проте водночас він висловлює байдужість до цього та возвеличує кохання, яке, як зазначається, зробить його «дужчим, щасливішим за всіх». Але хибною буде думка, що письменник вважає любов найдорожчим скарбом – ні, наприкінці твору він все ж таки говорить, що патріотичний обов’язок, який переважає особисті почуття, важливіший.
Тема: осмислення людських цінностей;
Ідея: піднесення кохання, зокрема до Батьківщини;
Основна думка: слава, влада, гроші – фальшиві цінності;
Жанр: філософська поезія;
Художні засоби:
• Епітети: «затоптану душу», «фіміамом запашним»;
• Метафора: «затоптану душу, багном оповиту»;
•Анафора: «Хай люди женуться…»
Цикл Б. Грінченка «Весняні сонети» входить до збірки «Під хмарним небом», де чотирнадцять поезій, які змістовно становлять цикл. Наскрізна тема цих ліричних творів – пробудження природи, весняних почуттів у серцях людей, їх готовність трудитися і боротися задля здобуття щастя для всіх знедолених.
Теорія літератури
Сонет – старовинна канонічна форма поетичного твору, що виникла в Італії ХІІІ століття. Це 14-рядковий вірш, написаний п’ятистопним або шестистопним ямбом.
Композиція сонета: перша строфа стверджує певну думку, друга її заперечує, а тривірші дають узагальнений висновок. Суворі канони класичного сонета забороняли вживати двічі одне і те саме повнозначне слово. Стислість сонета, жорсткі обмеження й вимоги дисциплінують думку й уяву митця.
Сонетний цикл – це низка віршів, об’єднаних спільною ідеєю.
У своїх «Весняних сонетах» Борис Грінченко дотримується основних канонів сонета. У його поезіях – чотирнадцять рядків, написаних п’ятистопним ямбом. Що ж стосується композиції, автор її порушує. Письменник не виконує ще одну вимогу до сонету – не повторювати повнозначних слів. Але для веснянки як жанру характерні саме повтори типу «прийди, прийди», «принеси, принеси», завдання яких – закликати дію, про яку говориться. Так, у сонеті «Весна іде! В повітрі молодому» повторюються слова «весна іде».
Цикл «Весняні сонети» Б. Грінченка пронизаний ідеєю єдності природи і душевного стану людини.
Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає спів по луках і гаях —
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.
І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надія молода.
О, весно, йди! всі ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде весна приспана,
І ліс, і степ, і скована вода.
Іди у гай! Там не самі вже квіти,
І не самі пташки тепер снують,
І не самі веселі й вільні діти
З квіток рясні вінки собі плетуть –
Ні, там тепер зливаються з устами
Уста палкі і, сплівшися руками,
Там пари йдуть серед рясних кущів.
І я іду у нетрю у густую
І звідусіль гучноголосий чую
Природи спів, новий веселий спів.
«Весна прийшла! Гаї зазеленіли».
І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,
І світ увесь, здається, задзвенів.
Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле,
Серед моїх незміряних степів!
«Скоріш! Скоріш! Од сірого туману».
Однак навіть зображуючи весняні пейзажі, радіючи оновленню і красі, які весна принесла, поет не забуває про простих людей, про їхні тривоги і жалі, про їхню біду, недолю і горе.
В степу рвачкий на волі вітер віє,
По світу він гуляє, де схотів,
І бачить: скрізь недоля горе сіє,
І повен світ нещастів і жалів.
О, вітре мій! Тобі нема припини
І можеш ти до бога долинуть, –
Скажи, коли нам ждать тії хвилини,
Що доля всім дасть широко дихнуть?
Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,
І мука всім серця давно стомила,
І вже снаги нема її знести –
Давно вже час!.. Вже серце знемагає…
«В степу рвачкий на волі вітер віє».
Як бачимо, у своїх «Весняних сонетах» Бориса Грінченко використовує такий прийом поетичної мови як паралелізм.
Паралелізм (від грец. parallelos – «що йде поруч» – один із прийомів поетичної мови, що полягає в зіставленні двох явищ шляхом паралельного їх зображення.
Психологічний паралелізм – це один зі стилістичних прийомів. Суть його полягає в тому, що сюжет твору будується на послідовному зіставленні мотивів, картин природи, відносин, ситуацій, вчинків. Зазвичай використовується в поетичних народних текстах.
У циклі Б. Грінченка картини природи й життя людей уподібнюються за допомогою паралелізму.
У поезіях циклу «Весняні сонети» Бориса Грінченка образ весни асоціюється з оновленням життя, з пробудженням нових сил, із надіями на краще:
Десь на селі далеко пісня ллється,
То голосніш, то затиха вона…
Із стін душних на волю серце рветься
Туди, де ніч панує запашна.
О, я піду, бо не піти несила,
Бо і мені ніч зорі засвітила,
Бо і мені сприя весна моя.
Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,
Який простір обняв мене зусюди,
Як пахне скрізь і місяць як сія!
«Вже в далині високій сяють зорі».
І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий, –
Він борозну найпершу проорав.
І цілини великі скиби чорні
Лягли в степу. Насіння золоте
Впаде на їх, – на ниві неозорній
Хліб дорогий, налившися, зросте.
«І світ воскрес! І, працівник великий».
«Весняні сонети» близькі до усної народної творчості. Як і у веснянках, ліричний герой сонета звертається до весни як до живої істоти: «О, весно, йди! Всі ждуть тебе, кохана».
Наші предки вірили, що весну із вирію на крилах приносять птахи. Цей мотив звучить і у Грінченка:
Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.
У веснянках зверталися до образу дерев: дуба, берези, верби, прадерева. Борис Грінченко в поезії використав образ вишні, якій довіряє свої інтимні таємниці, просить сховати його у хвилини щастя.
Особливу роль поет відводить образу сонця, Він його називає «богом світла і тепла», надає надзвичайних сил: «Воно зійшло і сльози розтопило».
Цикл «Весняні сонети» – свідчення щедрої поетичної обдарованості Бориса Грінченка. Читачів зворушують Грінченкові описи чарівної краси рідного краю, передане з сердечною теплотою пробудження природи.
Домашнє завдання