В.О. СУХОМЛИНСЬКИЙ�«ЗАЙЧИК ПІД ЧАС ЗАВІРЮХИ»

Підготувала:

асистент вихователя

Лучка Т.М.

Була холодна зима.

Вранці світило сонце, а потім небо вкрилося хмарами. Повіяв вітер, пішов сніг.

Почалася завірюха. Я пішов на подвір'я поглянути, як падає сніг. Ловив сніжинки й дивився: хто їх робить — такі красиві?

Аж бачу — полем біжить маленький сірий зайчик, а над ним кружляє великий птах.

Підбіг зайчик під копичку сіна та й заховався. Покрутився птах над сіном та й полетів собі.

А завірюха все дужчала: вітер свистів, завивав, виростали снігові замети. Підійшов я до сіна. Зайчик сховався в кубельці, сніг засипав його, тільки очі блищать.

Дивиться на мене й ніби просить: не чіпай мене, хлопчику, мені так хочеться жити. Хочеться бігати в зеленому лузі, хочеться поїсти солодкої капустки.

 Мені стало Жаль зайчика. Я пішов додому.

Цілу ніч завивала хуртовина. Вранці я прокинувся й дивлюсь у вікно. Сяє сонце.

Іду я до копички сіна. Ледве добрався через замети. Та зайчика під копичкою вже не було.

Він вибрався із схованки й пострибав до лісу. Ось його слід.

Гуляй, зайчику, в лісі. Як треба буде врятуватися від небезпеки, біжи до мене.