ЗАРОДЖЕННЯ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Кінець 50-х –

на початку 60-х рр.

ПИТАННЯ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

​

1. Кого називали дисидентами?

2. Причини виникнення руху дисидентів?

3. Мета, особливості та форми боротьби?

4. Заходи держави щодо дисидентів?

Дисидентсво (від лат. dissident – незгодний ) -

боротьба проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці.

окремі відщепенці, які відірвалися від соціалістичного суспільства, виступають проти соціалістичного ладу і, не маючи опори в своїй країні, звертаються за підтримкою за кордон, в імперіалістичні пропагандистські й розвідувальні центри

Дисидент - відступник

ЯКІ

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ РУХУ ДИСИДЕНТІВ В УКРАЇНІ У 50-60-х рр?

ПРОЧИТАТИ

3 абзаци §15 с.143

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ

• Поліпшення внутрішньополітичного клімату за часів “відлиги”, що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби.
• Антикомуністичні виступи у країнах "соціалістичного табору« (1956р. в Угорщині, Польщі,НДР, Чехословаччині).
• Розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини".

​

​

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ

• Монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки.
• Постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя.
• Політика русифікації.
• Антицерковна кампанія держави.

​

​

• правозахисне
• релігійне
• національно орієнтоване

• Мирна, опозиційна ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум і душу людей. Підтримуючи ідеали національно-визвольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними методами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій.

​

• рух уже мав свої чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об'єднання, комітети).

​

• загальноукраїнське явище і проявлялося в усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на півдні (Одеса, Миколаїв, Херсон).

​

• як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення — інтелігенцію ( письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства), студентство, робітництво тощо.

ХАРАКТЕРНА РИСА

боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора

​

«Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду».

Іван Дзюба

продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах

Валентин Мороз

ПРОТИ ЧОГО І ЗА ЩО ВИСТУПАЛИ УКРАЇНСЬКІ ДИСИДЕНТИ

• Прагнення здобути як громадянські свободи, так і національні права.
• Продовжити традиції націоналізму, виражаючи свою відразу до радянської системи.
• Закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення.
• Виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР

ФОРМИ БОРОТЬБИ

Створення в Україні дисидентських організацій

Поширення нелегальної літератури (самвидав)

Протести, звернення на адресу керівників країни, “відкриті листи”

до ООН

Самвидав — це літературні, публіцистичні, наукові твори, які розповсюджувалися в рукописах без офіційного дозволу і цензури. Поширювалися переважно таємно.

Першими і найбільш поширеними самвидавними творами були вірші� В. Симоненка:

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе чудуватися навік.

***

...Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Ви чуєте? — на цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил.

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

• Головним організатором і розповсюджувачем самвидаву був І.Світличний. Він поставив собі за мету створити альтернативну офіційній українську літературу.

​

• Самвидав, поява різних молодіжних організацій, листи, звернення до партійних органів, публічні виступи на всіляких урочистостях засвідчили перехід руху шістдесятників з культурницького у політичне русло.

Перші дисидентські групи були засновані в Західній Україні.

Їх лідерами стали молоді галицькі українці, виховані на традиціях ОУН-УПА.

До складу груп входили студенти, робітники, інтелігенція.

Вони поширювали літературу, видавали підпільні журнали, підтримували зв’язки з підпільною греко-католицькою церквою.

1958 р. – Івано-Франківськ – “Об’єднана партія визволення України”

1961 р. – Львів – “Український національний комітет”

Воля народам, Воля людині!

Громадянине!

Чи зробив ти висновок, що дав українському народові жовтневий переворот 1917 р?

Він зліквідував здобуту народами внаслідок повалення царизму волю, придушив молоду Українську Народну республіку, принісши твоєму народові ще гірше рабство, ніж було царське. І він спричинив до загибелі кращих твоїх братів і друзів, до загибелі української культури і до знищення твого добробуту.

Чи згоден ти і надалі терпіти більшовицьке ярмо?

​

Українські революціонери.

Прочитай і непомітно підкинь другому.

Які ідеї містились у листівці?

Чи могли мати вплив на громадян проголошені в ній ідеї?

1958-1961 - Український національний комітет

Львів. 20 активних учасників.

Керівники і організатори - Б. Грицин та І. Коваль.

Намагалися створити підпільну мережу для подальшої організації збройної боротьби, а на початку своєї діяльності робила акцент на пропаганді й організації легальних форм боротьби.

У програмі групи проголошувалося:

• 1. Повна національна незалежність.
• 2. Український уряд, вибраний народом.
• 3. Українські суверенні границі.
• 4. Ліквідація колгоспної системи.
• 5. Проведення нової аграрної земельної реформи.
• 6. Запровадження нового законодавства.
• 7. Виселення за межі держави всіх інших націй.
• 8. Українська національна армія.
• 9. Розроблення нової конституції.
• 10. Свобода слова і друку.

1953 р. - Український революційний центр (УРЦ)

Львів.

УРЦ підготувала низку документів антирадянського змісту самвидавом та надіслані до сільських рад, колгоспів, навчальних закладів.

У “Маніфесті УРЦ” визначила 33 “принципи свободи”: демократична система, суверенітет україни, державні кордони нації в її етнічних межах, свобода політичного волевиявлення, право критики владних структур

1956 р. -“Реалістичний робітничий гурток демократів”

Донбас

Очолив – Є.Доніченко.

Планували створити єдину демократичну партію, як альтернативу КПРС і повести боротьбу за реформи в СРСР.

Не мали на меті виборювати незалежність України

1958 р. – Українська робітничо-селянська спілка (УРСС)

• на чолі з юристами Левко Лук’яненком та І Кандибою
• на відміну від попередніх груп вона складалася з людей, що мали вищу освіту.
• Завдання спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною демократичною державою.У новій державі – лад радянський, соціалістичний.
• 30 учасників

РЕПРЕСІЇ ЩОДО ДЕСИДЕНТІВ

• у травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС),
• Л.Лук'яненко був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. До різних строків були засуджені й інші члени спілки.

РЕПРЕСІЇ ЩОДО ДЕСИДЕНТІВ

• У 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журналіст Григорій Гайовий.
• У 1962 році в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші.
• Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.
• На основі судових рішень більшість підсудних була репресована. І при цьому радянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповідальності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало «шістдесятників».

Одним iз лiдерiв українського дисидентського руку на початку 1960-х рр. був генерал П.Григоренко. У вiдповiдь на його правозахисну дiяльнiсть, виступи в пiдтримку кримських татар у їх боротьбi за право повернутися ва батькiвщину його спочатку вiдправили до психiатричної лiкарнi, а влiтку 1964 р. позбавили генеральського звання.

Певним пiдсумком дiяльностi дисидентiв часiв «вiдлиги» була праця Київського лiтературного критика І. Дзюби «Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя?», адресована у 1965 р. П. Шелесту. В ній автор

• смiливо засуджував полiтику iгнорування громадянських прав українського народу,
• гостро критикував національну політику КПРС в Україні з точки зору комуністичної iдеологiї (використову-ючи цитати Ленiна i Маркса), намага-ючись цим показати розбiжностi мiж словом i ділом в полiтицi радянського керiвництва СРСР.

“ОДНАК ЗАВДЯКИ САМОВІДДАНІЙ БОРОТЬБІ ДИСИДЕНТІВ У ГРОМАДСЬКІЙ СВІДОМОСТІ ПОСТУПОВО СТВЕРДЖУВАЛАСЯ ДУМКА, ЩО УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД Є НЕ ПРОСТО ПРИДАТКОМ ДО "ВЕЛИКОГО БРАТА", ЩО МОЖЛИВЕ СТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ. �З СЕРЕДОВИЩА ДИСИДЕНТІВ �ВИЙШЛО БАГАТО ВИДАТНИХ ПОЛІТИКІВ” (Ліна Костенко) �