Шістдесятники

назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва)

Драч Іван Федорович

(нар. 17 жовтня 1936, Теліжинці Тетіївського району Київської області) — український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Член КПРС (1959—1990). Перший голова Народного Руху України (1989). Герой України (2006). Член Спілки письменників України з 1962. Голова Комітету з присудження щорічної премії Президента України «Українська книжка року».

1976 — Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка за збірку поезій «Корінь і крона». Збірка кіноповістей «Іду до тебе» (1970). Збірка статей і нотаток «Духовний меч» (1983). Противні строфи (2004)

​

​

Мико́ла Степа́нович Вінграно́вський

Мико́ла Степа́нович Вінграно́вський

7 листопада 1936, Первомайськ, Миколаївська область, Українська РСР — 26 травня 2004[1], Київ, Україна) — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист та поет. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум'яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі. Перша збірка «Атомні прелюди» побачила світ 1962 року, друга поетична збірка «Сто поезій»1967 р, збірка «Київ» 1982;1980-присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові — повісті «Сіроманець», «Первінка»

Симоненко Василь Андрійович

8 січня 1935, с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область, Українська СРР — 13 грудня 1963, Черкаси, Українська РСР) — український поет і журналіст, шістдесятник. Після закінчення факультету журналістики Київського ун-ту (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини». 1962 року Василь Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради).Влітку 1962 поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції їм. Т. Шевченка (м. Сміла). Помер у ніч проти 14 грудня 1963 р. Збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963) Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев»[1], «Лебеді материнства», «Україні»; по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд»

Холодний Микола Костянтинович

31 липня 1939, Ягідний хутір, с. Краснопілля, Чернігівська область, Коропський район — 2006, Остер) — поет, літературознавець, публіцист, перекладач. Активний автор Самвидаву 1960-х років. Академік Бу-Ба-Бу (1997), лауреат премії В.Сосюри (1998), премії ім. В.Нефеліна, премії «Благовіст», Почесної премії Ватикану за книгу «Про душу в пісні та пісню в душі» (Рим, 1979 р.). Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша (2016, посмертно)

Костенко Ліна Василівна

19 березня 1930, Ржищів, Київська округа, Українська СРР) — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця.Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994) ; брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році

Шевчук Валерій Олександрович

(нар. 20 серпня 1939, Житомир) — український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного бароко. У 1967 р. вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України. У 1969 р. він написав повість «Золота трава». Є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури: роман «На полі смиренному» (1982), роман-есей «Мисленне дерево» (1986), упорядкування в перекладах на сучасну літературну мову збірки любовної лірики 16-19 століть «Пісні Купідона» (1984), «Літопис Самійла Величка» у журналі «Київ» 1986–1987 рр.

Гуцало Євген Пилипович

14 січня 1937, с. Старий Животів (тепер Новоживотів Оратівського району) Вінницька область — 4 липня 1995, Київ, Україна) — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист. В 1962 році, вийшла друком перша його повноцінна книжка — збірка оповідань «Люди серед людей»; книги новел та повістей-«Яблуко з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965) «Олень Август» (1966), «Хустина шовку земного» (1966), «Запах кропу» (1969), збірка віршів «Письмо Землі» (1981), «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), романи «Позичений чоловік» (1982), «Приватне життя феномена» (1983) та повість «Парад планет» (1984). 4 липня 1995 року, на 59 році життя, не стало українського письменника-подвижника Євгена Гуцала.Поховано на Байковому кладовищі.

Горська Алла Олександрівна

18 вересня 1929, Ялта — 28 листопада 1970, Васильків) — українська художниця-шістдесятниця і відомий діяч правозахисного руху 1960-х років в Україні. Дружина художника Віктора Зарецького. В 1961—1965 роках разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та ін. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді «Сучасник», який був тоді центром українського національного життя у Києві. 1964 р. у співавторстві з П. Заливахою, Л. Семикіною, Г. Севрук, та Г. Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». В 1965—1968 роках брала участь у акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками. У квітні 1968 року поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. 28 листопада 1970 року Аллу Горську було вбито в помешканні її свекра у місті Василькові Київської області

Алла Горська. «Козак Мамай». Картон, олія. 1960-ті

Алла Горська. Село, нач. 1960-х гг.

Алла Горська. Азбука, 1962 год.

Алла Горська. Автопортрет

з сином.

Портрет В.Симоненко, 1963 год.

Зарецький Віктор Іванович

(8 лютого 1925, Білопілля, нині Сумської області — 23 серпня 1990, Київ) — український живописець, монументаліст, графік, педагог, громадський діяч. Чоловік Алли Горської. Створив галерею портретів відомих українських діячів — Олеся Гончара, В. Касіяна, М. Яцківа, Л. Миронової, В. Шевчука, І. Заславської, О. Горського, Р. Недашківської, О. Зарецького, самобутнє полотно «Світлий спогад. Автопортрет з дружиною». Пластична мова Зарецького-неомодерніста позначена активною колористикою народного мистецтва, розмаєм орнаментальних стилізацій, застосуванням фантастичних золотих і рубінових кольорів. У 1994 р. за картини останніх років життя «Солдатка», «Ой кум до куми залицявся», «Літо», «Весняні клопоти» та «Дерево» Віктора Зарецького посмертно удостоєно Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Дівчина в голубому

Весна прийшла

Воскресіння. Душа Алли Горської

Дзюба Іван Михайлович

​

26 липня 1931, с. Миколаївка, Волноваський район) — український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України (2001), академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України. 1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України. Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху України

Сверстюк Євген Олександрович

13 грудня 1927, с. Сільце, нині Горохівського району — 1 грудня 2014, Київ, Україна — український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ. Політв'язень радянського режиму. Досліджував творчість М. Гоголя, Т. Шевченка, І. Франка. Засновник та з 1989 незмінний редактор православної газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу. Доктор філософії. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським». У січні 1972 року — заарештований і в березні 1973 засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів та п'яти років заслання. З жовтня 1983 до 1988 працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2. Український культурологічний клуб-1987 р., засновник

Танюк Леонід Степанович

(нар. 8 липня 1938, Жукин, Вишгородський район, Київська область — 18 березня 2016) — український режисер театру і кіно, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України (1995), Народний артист України (2008), народний депутат України 1-го, 2-го, 3-го, 4-го, 5-го скликань, голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992); голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В.Стуса (з 1992); заступник голови НРУ (з березня 1999), член Політради НРУ (з березня 1999), член Центрального проводу НРУ (з березня 1992); член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (з листопада 1995); голова Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму «Нюрнберґ-2» (з 1996).

Параджанов Сергій Йосипович

9 січня 1924, Тбілісі, ЗРФСР — 20 липня 1990, Єреван, Вірменська РСР) — український і вірменський кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно). Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»(Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у 21 країні). Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення. Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту був звільнений 30 грудня 1977. 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.

Іллєнко Юрій Герасимович

9 травня 1936, Черкаси, УРСР — 15 червня 2010[1], с. Прохорівка, Канівський район, Черкаська область, Україна) — український політик, кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісова пісня» — всього 47 кіносценаріїв).

Батько актора і продюсера Пилипа Іллєнка (1977) та українського політика, члена ВО «Свобода» Андрія Іллєнка (1987).

1971р «Білий птах» на Московському міжнародному кінофестивалі тріумфально виборює Гран Прі, потім заборонений. «Білого птаха» можна було побачити в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, лише не в Україні.

Шестопал Матвій Михайлович

7 листопада 1917, с. Мурзинці Звенигородський повіт Київської губернії (нині Черкаська область) — †20 серпня 1986 в Києві, похований на Лісовому кладовищі) — український письменник, журналіст, науковець, перекладач, викладач, у 1955—1957 роках в. о. декана факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, доцент, автор монографій, численних книжок і статей. Сфера наукових інтересів: міжнародна журналістика, історія України, український фольклор. Був одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні. Відомі учні: Борис Олійник, Василь Симоненко, В'ячеслав Чорновіл.

Дрозд Володимир Григорович

25 серпня 1939, с. Петрушин, Чернігівський район, Чернігівська область — 23 жовтня 2003) — український письменник. Перший головний редактор журналу «Київ» (1983—1985). Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1992). Видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1963) і одразу був прийнятий до Спілки письменників України. Автор романів «Катастрофа» (1969), «Добра вість» (1971), «Ритм життя» (1974), «Дорога до матері» (1978), «Люди на землі» (1976), «Інна Сіверська, суддя» (1985), «Спектакль» (1985), «Новосілля» (1987), «Листя землі: Книга доль і днів минущих» (1992), «Злий дух. Із житієм. Пришестя» (1999)

Світличний Іван Олексійович

20 вересня 1929, с. Половинкине, Старобільська округа, Українська СРР — † 25 жовтня 1992, Київ, Україна) — український радянський літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. У 1960-х роках Іван Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві. Уперше було заарештовано 1 вересня 1965 р. 30 квітня 1966 р. Івана Світличного через брак доказів було випущено. 12 січня 1972 р. Світличного заарештували вдруге:12 років позбавлення волі. Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору, 56-й день голодовки. Звільнений тяжко хворим (23.01.83)