Зародження громадівського руху в 1860-х рр. Хлопомани
9
План
Громадівський рух – національний громадський рух в Україні наприкінці
1850 – 1890-х років, зосереджений на розвитку укра-
їнської науки, освіти та культури.
Хлопоманство – народницько – культурна течія української інтелігенції на
Правобережній Україні 50 – 60-х років ХІХ ст., яка
прагнула зближення із народом.
Валуєвський циркуляр – таємне розпорядження міністра внутрішніх справ
Російської імперії Петра Валуєва про заборону дру-
кування книг „малоросійською” (тобто українською) мо-
вою.
Громадівський рух
в Україні
Карикатура на диспут між Миколою Костомаровим і російським істориком Михайлом Погодіним про походження Русі
На межі 1850—1860-х років в Україні з новою силою завирувало національне громадське життя, яке отримало назву громадівський рух. Засновниками руху стали члени Кирило-Мефодіївського братства.
Відбувши покарання, наприкінці 1850 років вони почали збиратися в Петер-бурзі, де, на відміну від провінцій, поліцейський режим трохи пом’якшав. У північній російській столиці знову зустрілися Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Білозерський та інші українські діячі.
У другій половині 1859 р. вони засну-вали українське товариство «Громада» Нове товариство значно відійшло від тих завдань, які ставило перед собою Кирило-Мефодіївське братство.
Громадівці відмовилися від широких і неосяжних політичних планів і мрій. Усю свою енергію вони спрямували на відродження народної свідомості, яка, за висловом М. Костомарова, «поми-рала під московським батогом і санкт-петербурзьким багнетом».
Обравши українську долю, натхненні ідеями петербурзької «Громади», хлопомани на чолі з В. Антоновичем 1861 р. заснували київську «Громаду». Того ж року виникла «Громада» в Полтаві, згодом — у Харкові, Одесі, Чернігові, Єлисаветграді. Постійного членства, програми й статутів громади не мали. У них об’єднувалися по кілька десятків (у Києві майже 300 осіб) викладачів, студентів, діячів науки й культури.
Першочерговою справою громадівці вважали освіту, завдяки якій «народ усвідомить власні потреби й зуміє задовольнити їх». Вони розпочали створення недільних шкіл і бібліотек. Школи призначалися для ремісничої молоді, неписьменних міщан і робітників. Навчання здійснювалось українською мовою в приміщеннях шкіл, гімназій і навіть у Київському університеті.
Володимир Антонович
1834 – 1908
Робота з картою:
Хлопоманство
в Україні
Наприкінці 1850-х років на Правобережній Україні під впливом західноєвропейських ідей серед студентів Київського університету сформувалася народницько – культурницька течія хлопоманів. Члени течії належали до польських чи сполонізованих українських шляхет-ських родин.
За прихильність до селян (польськ. — хлопів) за рухом закріпилася назва хлопоманство. Серед його засновників були економіст Т. Рильський, етнограф Б. Познанський, мовознавці К. Михальчук і П. Житецький, етнограф і фольклорист П. Чубинський та ін. Навколо них на початку 1860-х років гуртувалося 200-300 молодих людей.
Натхненником хлопоманів став історик Володимир Антонович (1834—1908), який визначив програму руху.
Хлопоманство
Хлопомани вважали, що свої демократичні переконання на теренах України можна реалізувати лише ідентифікуючи власну національну спільність із місцевою українською людністю – селянством. Вони певний час намагалися переконати в тому ж польську студентську громаду, до якої самі належали.
Хлопомани ставили своїм завданням добровільне служіння своїм учорашнім „слугам”, підняття освітньо – культурного рівня селянства та його громадської свідомості.
Хлопоманські настрої певної частини студентства дедалі бвльше загострювали національне питання. Зближаючись із українським селянством, виявляючи до нього симпатію, співчуття, а далі й захоплюючись його культурою, світоглядними переконаннями, морально – етичними цінностями тощо, воно не могло одночасно лишатися прихильниками польського національного інтересу.
Українське хлопоманство, пов`язане з українофільством, формувало із хлопоманів українських націоналістів, які мають громадянськість (готовність до утвердження національних інтересів свого народу).
Значна частина вихованої на польській культурі молоді, відмовляючись від аристократичних привілеїв цілком закономірно зрікалася тієї самої польської культури і водночас проявляла себе українською національною елітою.
Польське повстання 1863 – 1864 рр.
на Правобережній Україні
На розвиток громадівського руху сут-тєво вплинуло польське визвольне повстання 1863—1864 рр. проти панування царської Росії в Королівстві Польському, Литві, Білорусі та Правобережній Україні.
Повстання розпочалося в січні 1863 р. нападами повстанських загонів на російські гарнізони. У Польщі тривала справжня партизанська війна.
В Україні Польське повстання не знайшло підтримки. Майже 300 тис. селян добровільно боролися з поль-ськими повстанцями. Підтримати це повстання для української інтелігенції означало боротися за заміну російсько-го панування на польське, адже поль-ські землевласники відверто зневажали й жорстоко експлуатували українське селянство.
До травня 1864 р. Росія за допомогою Австрії і Пруссії придушила повстання.
Валуєвський циркуляр
1863 р.
З початком польсько-шляхетського визвольного повстання на початку 1863 р. наступ на громадівський рух посилився. Російські реакціонери здійняли галас з приводу «негайного приборкання» українського національного руху, поки він не призвів до українського визвольного повстання на кшталт польського.
Піком цієї істерії став циркуляр імперського міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, виданий 18 липня 1863 р. Розісланий в усі українські губернії, циркуляр заборонив використання української мови в шкільному навчанні, при друкуванні шкільних підручників, наукових, освітніх і релігійних книжок, оскільки «ніякого “малороссийского язика” не було, немає й бути не може», — запевняв міністр-шовініст.
На початку 1870-х років режим самодержавства дещо пом’якшився, і київська «Громада» відновила діяльність. Вона отримала назву «Стара громада», бо до її складу ввійшли переважно громадівці 1860-х років — люди зрілого віку. Гурток об’єднував до 50 осіб — представників інтелектуальної еліти, людей із високим моральним авторитетом. Це були визначні вчені й письменники, зокрема: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський.
Першочергового значення «Стара громада» надавала розвитку культури й науки, які б допомогли створити надійний фундамент для майбутньої відродженої України. У січні 1873 р. частина старогромадівців увійшла до складу Історичного товариства Нестора Літописця, створеного на базі історико-філологічного факультету Київського університету.
Стара громада
кін. 1860 - поч. 1870-х років
Стара громада – організація україн-ської іноелігенції в Києві, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю.
Діяла до 1876 р., коли була заборонена Емським указом.
Підсумок уроку: