Анатолій Загнітко

П

План

1. Мовна семантика ↔ логічна семантика.

2. До історії вчення /учень про мовну семантику.

3. Типологія підходів до вивчення семантики.

4. Типологія методів дослідження мовної семантики

Семантика – поняття ємне, що охоплює в собі і різновиди рівнево-мовної семантики (лексичної, морфологічної, синтаксичної, словотвірної та ін.), і текстової (дискурсивно-текстової) і под.

Мовна семантика – логічна семантика. Основу розгляду семантики становить система семантичних категорій, вчення про які ґрунтоване на поглядах Готлоба Фреге та Едмунда Гусерля (Bedeutungskategorien). Заявлені підходи знайшли розвиток у концепціях дослідників-логіків львівсько-варшавської школи (Казімеж Твардовський): Станіслава Лєснєвського, Альфреда Тарського, Казімежа Айдукевича, Тадеуша Котарбіньського, А. Гжегорчик та ін. Одним із напрямів досліджень цієї школи можна назвати класифікацію формалізованих мов, основу якої становлять порядок і кількість семантичних категорій, ґрунтованих на змінних мови.

Ст. Лєснєвський обґрунтував необхідність побудови трьох логічних систем – онтології (1919 р.), мереології (1920 р., оприлюднена в 1930 р. на засіданні логіко-математичного товариства), прототетики, де перша концентрує увагу на теорії предикатів (властивостей), відношень, теорії тотожностей, друга охоплює відносини частини до цілого (гілка дерева, листок дуба, рука людини), третя – логіку пропозиційних форм із кванторами, що пов’язують змінні будь-якого порядку. Квантифікувати, за Ст. Лєснєвським, можна все, оскільки онтологія містить і першопорядкову, і 0-порядкову предикатну логіку (логіку висловлення) без прийняття додаткових аксіом та правил висновку.

Для теорії мовної семантики особливу вагу має прототетика, в межах якої найпростішим узагальненням є додавання до висловлень, що є замкнутими формулами, пропозиційного числення кванторів, котрі пов’язують пропозиційні змінні. Вихідні зв’язки – квантори та імплікація. Якщо переходити від елементарних величин до систем із теоремами, які містять висловлення, що належать до тих семантичних категорій, які можна визначити, зокрема речення, необхідно додати певні правила висновку. Такими правилами є верифікація або інтенсійність (інтенсіональність). Обираючи одне з цих правил, можна отримати різні, але водночас еквівалентні системи прототетики.

До історії вчення і/чи вчень про семантику. Істотне зацікавлення питаннями мовної семантики мотивоване активізацією людського чинника й необхідністю встановити значущість буттєвих категорій на зразок простору, часу, що знаходять своє регулярне й обов’язкове вираження в осмисленні довкілля. У життєвому вимірі «значущим є не стільки фізичний простір, скільки спосіб його сприйняття людиною», що вербалізується в дискурсивних практиках.

Останнє мотивує необхідність встановлення особливостей позначення часу й простору, визначення закономірностей спілкування лінгвоперсони з часопростором, що відбито в лінгвоперсонологійних індивідуалізаціях, які реалізують тенденції й напрями осмислення того чи того денотата. Так, диспозиція предметів у довкіллі знаходить відбиття у відповідній мережі лінгвоіндивідуалізацій, що легко виявити через простеження функційного навантаження іменників висота, глибина, ширина; дієслів бігти, добігти, перебігти, прямувати, перебувати, розташуватися; прикметників високий, довгий, низький, широкий, глибокий; прислівників там, тут, ліворуч, праворуч, навколо та ін.

Так, наприклад, у дискурсивно-художніх дискурсах контексти лексеми висота засвідчують реалізацію наявних у лексикографічних працях значень: Зирячи у вікно літака, що починав поволі збавляти висоту, я мріяв, що він пірне у хмари без нас (В. Дрозд) – ʻ2. Простір на великій віддалі від землі; височінь’; Ще я не пе­ребудувався повністю, ще не доріс внутрішньо до висот західної цивілізації (В. Дрозд) – ʻ4. перен. Високий рівень розвитку чого-небудь', до яких можна додати також лінгвоіндивідуалізації: Ти що, на столичних висотах зовсім забронзовів? Ну, згадай, я ж тебе колись м’ячем у вилицю тріснув, око запливло, місяць з пов'язкою ходив, ми тебе отаманом-розбійником дражнили �(В. Дрозд)

‒ ʻДосягнення кого-небудь у чому-небудь; успіх’ як відтінок значення; Але є ще погляд з висот часових, а щоб бачити так, треба мати перед собою карту світу, простелену на сотні літ земних, а карта ся лише перед Божим зором (В. Дрозд)

‒ ʻВіддалення від сучасного моменту’ як відтінок значення; А насправді вітругани надають із висот незміримих, трощать гілля, виривають із корінням могутні дуби та сосни, і нема їм спину �(В. Дрозд); А насправді вітругани надають із висот незміримих, трощать гілля, виривають із корінням могутні дуби та сосни, і нема їм спину (В. Дрозд) ‒ ʻУявлювана віддаленість від земної кори’ як відтінок значення.

Типологія підходів до вивчення семантики. Одним із напрямів аналізу мовної семантики можна вважати: 1) логіко-символьний, більше відомий як логіка предикатів, основою якого постає вивчення структури висловлень суджень та інших подібних контекстів. У логіці предикатів наявне об’єднання загальних імен (злак, людина, місто, метал, речовина), знаків властивостей (білий, енергійний, кмітливий, розумний) і знаків відношень (вищий, кращий, мудріший, хитріший), в одну спільну категорія предикаторів – предметно-ціннісних функторів.

Останні реалізують функції, а їхніми можливими аргументами є ті чи ті реальні об’єкти відповідного універсуму, що від мови до мови не зазнає істотних відмінностей. Визначальним виміром постає категорія значення – істинна оцінка заявлених об’єктів (наприклад, предикатор риба становить функцію, яка кожній водній хребетній екзотермній тварині надає статус істини, а усім іншим – неістини, або хиби). Множина об’єктів універсуму, у яких однопозиційна (багатопозиційна) предметно-оцінна функція становить значення ʻістина’, є сферою істинності відповідного предикатора.

Не менш істотним є диференціювання предикаторів за кількістю позицій (місць) – від однієї, двох, трьох до n-кількості. Так, наприклад, предикатори з предметно-істинісною функцією з одним аргументом, є однопозиційними (пор.: людина, риба, тварина та ін.), а предикатори, яким відповідають функції від двох аргументів, ‒ двопозиційними (вище, глибше, сильніше і под.). У структуруванні логіки предикатів можна виходити зі значень предикаторів чи зі сфери їх істини, тобто властивості (однопозиційні предикатори) та відношення (багатопозиційні предикатори), які аналізують з екстенсійного погляду.

Одним із вимірів логіки предикатів є використання особливого зразка логічних символів – кванторів і пов’язуваних ними (квантифікованих) змінних для відтворення логічних форм множинних висловлень. Квантифіковані змінні «перебігають» множиною об’єктів, а роль квантора полягає у вказівці на ту частину об’єктів цієї множини, для яких є правильним твердження, наявне у висловленні.

Найуживаніші в логіці квантор загальності ∀ (у природній мові – це терміни на зразок будь-який, всякий, кожний, довільний), і квантор існування ∃ (знайдеться, існує, деякий, наявний). Так, логічну форму висловлення Хтось талановитий можна подати з використанням квантора ∃ та змінної х, що охоплює множину людей: ∃хР(х), де символ Р – однопозиційний предикатор талановитий, а х – квантифікована змінна.

Характер і тип сутностей динаміки перебігу квантифікованих змінних є основою для розмежування логіки предикатів першого порядку та логіки предикатів вищих порядків. У першій – наявний лише один тип квантифікованих змінних – предметні (індивідні) змінні, можливими значеннями яких постають окремо взяті предмети (люди, міста, тварини, числа та ін.).

У логіці предикатів другого порядку додатково уводять змінні, що перебігають через ознаки індивідів – їхні властивості та властивості між ними (такі змінні також можна зв’язувати кванторами, отримуючи вираз на зразок ∀PΑ ‒ ʻДля будь-якої властивості Ρ вірно, що Α», ∃RΑ ʻІснує відношення R, таке, що Α’), а для логіки предикатів третього порядку дозволена квантифікація за ознаками ознак індивідів і под.

Інколи диференціюють одно- та багатосортові системи логіки предикатів. У першій – усі змінні, що належать до того самого типу, мають однакову площину перебігу, а в другій – з кожною змінною пов’язана власна множина її можливих значень.

У логіці предикатів наявні класичні й некласичні логічні теорії. Основу класичної логіки предикатів становлять загальні для всіх класичних систем логіки принципи – двозначності (будь-яке висловлення набуває одне з двох значень: ʻістина’ чи ʻнеістина’, чи ʻхиба’), екстенсійності (значення складного виразу залежить лише від семантики його складників), а також класичне аристотелівське тлумачення істини як відповідності тверджень дійсності.

У класичній логіці предикатів усталені специфічні для кванторної теорії передумови екзистенції – припущення про існування об’єктів у предметній сфері та існування денотатів у сингулярних термінів (ʻіснувати – означає бути можливим значенням квантифікованої змінної’ (за �У. Куайном)). У некласичних предикатних системах наявний перегляд заявлених принципів.

Типологія методів дослідження семантики. Протягом тривалого часу сформувалися методи дослідження семантики. Одним із таких постає зіставний, функційне навантаження якого досягається через зіставлення плану форми та плану змісту. Ступінь зв’язку аналізованих явищ настільки вищий, наскільки більша кількість мов та відповідних фактів охоплена в тому разі, коли наявний збіг плану форми і плану змісту: білор. бацька, болг. баща (рідко отац), босн. otac, поль. ojciec, рум. tată, серб. оче, словац. otec, словен. oče, укр. отець, хорв. otac, чесь. otec, але фран. père, ісп. padre, італ. padre: англ. Father, нім. Vater, лат. pater, латв. tēvs, лит. tėvas (tėtis, tėvukas, tėtukas), дан. far, норв. far, швед. far.

Простий перегляд наведених лексем, власне, однієї лексеми в різних мовах дає змогу встановити ознаки спорідненості та відмінності. Водночас відчути ті зміни, які відбулися у формальному вираженні тієї самої семантики.

Не менш очевидним постає збіг та відмінність форми та змісту в аналізі найменувань свійських і диких тварин, рослин і дерев, пор., наприклад: укр. дуб, біл. дуб, бол. дъб, мак. даб, рос. дуб, поль. dąb, слов. dub, але босн. hrast, словен. hrast, серб. храст, хорв. hrast, лат. quercus, лит. ąžuolas, лат. ozols, англ. oak, нім. Eiche, ісп. roble, порт. carvalho, італ. quercia, фран. chêne, дан. egetræ, рум. stejar, норв. eik;

араб. ajjil ʻцап’, калмицьк. ilэ ʻоленятко’, вірм. еln ʻолень’, грець. ελλoς ʻмолодий олень’, давньоірланд. elit ʻсарна’, валійськ. elain 'олениха’, литовськ. einias ʻолень’, латись. ainis ‘лось’, англ. deer, старослов. jelenь ʻолень’, рос. олень, лань, чеськ. jelen ʻоленьʻ, болг. елен, ісп. ciervo ʻолень’, фран. cerf ʻолень’, словац. jeleň ʻолень’, словен. jelena ʻолень’, серб. jelena ʻолень’, латин. arietes ʻолень’, норв. hjort ʻолень’, швед. rådjur ʻолень’). У міру віддалення спорідненості мов відчутним постає послаблення такої подібності.

Надійність висновків посилювана за умови врахування усієї сукупності фонетичних, лексичних і граматичних чинників. Такий матеріал можна почерпнути з перекладних словників – дво- та більше мовних. Водночас істотним є врахування міжмовної омонімії, пор.: чееьк. ovoce, польс. owoce ʻфрукти’ та укр. овочі, чесь lékárna ʻаптека’ та укр. лікарня, словен. pusca ʻполе’ та білор. пушча ʻліс’. Порівняння й зіставлення використовують практично в усіх сучасних методах дослідження семантики, оскільки їх застосування посилює аргументованість і мотивованість висновків.

Загалом першими дослідниками семантики в зіставленні мов можна вважати укладачів перекладних словників, інтуїтивна робота яких мала підґрунтям рідну мову, наприклад: Желехівський Євген, Недільський Софрон. Марорусько-німецький словар: В 2-х ч. (Львів, 1886). Інтуїтивна тому, що не було напрацьовано відповідного науково-термінологійного апарату. Останній почав активно формуватися у другій половині ХХ століття.

Збільшення зацікавлення зіставними студіями мотивоване розширенням міжкультурних та міжнаціональних комунікацій, а також дослідженнями особливостей національної ментальності, її вияву в мовних системах, потребами встановлення універсальних ознак мов та актуальними настановами проаналізувати національну картину світу носіїв різних мов та ін.

Основи зіставлення не лише сформулювали, а й заклали представники порівняльно-історичного мовознавства Ф. Бопп, �Я. Грімм, Р. Раск, О. Востоков та ін. Ф. Бопп застосував порівняльний метод для розгляду дієвідмінювання дієслів у санскриті, грецькій, латинській та готській мовах, для чого зіставляв і корені, й флексії для повноцінного розуміння споріднених мов. Р. Раск прийшов до висновку, що запозичень словозміни, зокрема флексій не буває.

Порівняльно-історичний метод зосереджує увагу на розгляді розвитку й еволюції близькоспоріднених мов.

Важливим лінгвістичним напрямом дослідження мовної семантки є лінгвістична типологія, що пов’язана із зіставленням мов. Основи лінгвістичної типології сформували А. Шлегель, �А. Шлейхер, В. Гумбольдт. Завданням типологійних досліджень є визначення спільних ознак у споріднених та неспоріднених мовах. Цікавим прикладом у цьому разі є розмежування, за Ф. Шлегелем, флективних, для яких властивий або синтетичний, або аналітичний розвиток граматичного ладу, та афіксувальних мов, а згодом було додано ще й аморфний мовний тип.

Лінгвотипологійні студіювання стали підґрунтям вчення про лінгвістику універсалій, які встановлюють через зіставлення n-кількості мовних систем. Окремі лінгвісти вважають, що зіставна семасіологія вивчає лексичні системи двох або більше мов через їх зіставлення. Не менш важливим постає зіставлення в межах поняттєвої і/чи функційно-семантичної категорії, що уможливлює встановлення не лише семантичної подібності або відмінності, а й структурної. Тому інколи говорять про протиставлення (конфронтацію). Таке зіставлення уможливлює встановлення особливостей побудови тотожних мікросистем в аналізованих мовах, вияв їхнього ядра, напівпериферії та периферії.

Контрастивна лігшвістика сформувалася в самостійний напрям в кінці ХХ ст., а її початком можна вважати оприявнення дослідження Роберта Ладо «Лінгвістика через призму культур» (1957 р.). Лексичні контрастивні студіювання мотивовані відродженням особливого лексикографійного жанру – диференційного двомовного словника, який започатковувався: анонімним «Лексисом с толкованием словенских слов просто» (XVI ст.), «Лексиконом словеноруским и имен толкование» Памви Беринди (XVI ст.).

Істотним є те, окремі дослідники розмежовують контрастивну (обмежена двома мовами; студіювання мають прикладне спрямування, пор. також: аналіз форм однієї мови в дзеркалі іншої, наприклад, форми української категорії часу через призму узбецької) з наголошенням відмінних ознак рідної мови, та зіставну лінгвістику, де остання не обмежує дослідження лише двома мовами. У цьому напрямі є актуальним створення, наприклад, семного українсько-англійського, українсько-німецького та ін. перекладних словників ядра української мови, тобто визначення інвентаря сем.

Загалом «семний словник достатньо трудомісткий в укладанні, вимагає проведення вичерпного компонентного аналізу витлумачуваних слів та їх перекладних відповідностей, водночас він подає цілком вичерпно повну й цінну інформацію про перекладні відповідники, демонструючи на семному рівні національну специфіку двох зіставлюваних мов».

Так, наприклад, аналіз 32 тисяч українських і 30 тисяч російських іменників засвідчив, що українським іменникам властива емоційність, а російським іменникам – здебільшого оцінність. Цілком очевидно, що досліджувані мови демонструють національну специфіку семантики слова. Не менш значущим є дослідження контекстного оточення семи і/чи лексеми, функційного навантаження в мовленні лінгвоперсони та їх відбиття в лексикографії, що можна досягнути через розгляд максимальної кількості контекстів, інтерв’ювання лінгвоперсон, охоплення їхніх дискурсивних практик.

Зіставні семантичні дослідження мають опертям наукові теорії семасіології: 1) значення слова та його структури; 2) взаємодії значень слова; 3) встановлення спільного й відмінного в значеннях слів однієї та різних мов. Основи семасіології пов’язані з іменами німецького дослідника �Карла Г. Рейзига (запропонував термін семасіологія) і французького лінгвіста Мішеля Бреаля (термін семантика), які студіювали на основі порівняльно-історичної методології.

Згодом семантика дещо перемістилася в аналіз індивідуально-психологічних процесів (Г. Штейнталь, Г. Пауль, В.-М. Вундт, К. Яберг, Я.М. Розвадовський та ін.). Ще одним напрямом семасіології постає дослідження співвідносності реалій та мови (Г. Шухардт, М.Я. Марр, �Г. Маторе, Б. Кемада та ін.). Витоки української семасіології містяться в працях О.О. Потебні, ідеї якого поглиюлювали В.М. Русанівський, �В.І. Кононенко, О.О. Тараненко та ін. Розвиток загальної теорії значення знайшло відбиття в опрацюванні позицій розмежування найближчого й віддаленого значень, логічного змісту значення, вчення про внутрішню форму слова, про типи знання (мовне, інтуїтивне й наукове).

Семасіологія ХІХ – першої половини ХХ ст. мала підґрунтям цілісність значення без концентрації уваги на його окремих компонентах. Л. Єльмслев уважав цілком ймовірним використання ідей фонології, структурації фонеми в розгляді семантичного поля. На противагу традиційній лексикографії, що використовувала для опису значення синонімні ряди, розгорнуті тлумачення, для сучасної лексикографії – пріоритетними є врахування багатозначності слова (наявність сем із відповідною ієрархією), структурування кожного значення (семеми) у формі упорядкування сем. Цілком логічним є висновок про наявність семемної та семної семасіології.

У семемній семасіології для опису семантеми як упорядкованої сукупності семем у межах лексеми (польова структура) цілком ефективним є використання польового підходу, що уможливлює пояснення потенції номінувальних мовних та розмаїття їхніх можливих семантичних варіацій у прямому й переносному вживанні.

Структурна концепція значення Л. Єльмслева і поняття компонентного аналізу У. Гуденафа та Ф. Лаунсбері мотивували розгляд значення слова як особливої смисло-компонентної структури. Такий підхід став опертям семної семасіології. Семи можуть бути різні за обсягом, функцією, регулярністю, а статусно можуть належати до ядра, напівпериферії та периферії значення слова. Семантичні компоненти інколи поділяють на мега-, макро- та мікрокомпоненти. Мегакомпоненти дорівнюють традиційним лексичним значенням слова, макрокомпоненти – структурно-мовне значення.

Лексичне значення як закріплене словом відображення об’єктивної дійсності охоплює також емоційне ставлення особистості до цієї дійсності. У лексичному значенні наявні два макрокомпоненти: денотативний і конотативний. Перший містить основну комунікативно значущу інформацію є визначальним макрокомпонентом лексичного значення, вказуючи на властивості, ознаки предмета номінації, а другий концентрує інформацію про оцінне й емоційне ставлення суб’єкта до об’єкта номінації.

Структурно-мовне значення як мегакомпонент відображає мовну реальність, охоплюючи граматичний (семи роду, числа, відмінка, способу, часу, особи та ін.) та функційний (стилістичні, соціальні, територіальні та інші семи). Важливою є думка про необхідність доповнення структури функційного макрокомпонента значення комунікативно-тональним мікрокомпонентом, який репрезентує особистісне ставлення мовця до об’єкта найменування в ситуативних або статусно зумовлених контекстах і який характеризує прагматичні наміри мовця.

Останні репрезентовані конкретним слововжитком. Комунікативно-тональний мікрокомпонент містить такі види сем: ввічливе, грубе, жартівливе, іронічне, лайливе, ласкаве, подружнє, презирливе, співчутливе, тонально-нейтральна, тонально-неприпустиме (тобто вульгарне або нецензурне), фамільярна, шанобливе та ін.

Семна семасіологія опрацьовує типологію сем. Структурно сема членована на семантичну ознаку й семний конкретизатор. Перша – це спільна з іншими семами частина семи, а другий репрезентує частину семи, яка конкретизує семантичну ознаку, тобто семантичний «залишок» після виділення семантичної ознаки. Семантичний конкретизатор відрізняє певну сему від іншої з тією самою семантичною ознакою. Для семного опису мовної одиниці використовують прийом вичленування семантичної ознаки й семного конкретизатора. Це дає змогу реалізувати два етапи: ідентифікацію й диференціацію значення мовної одиниці.

Вирізнена семантична ознака у складі семи сигналізує належність тієї чи тієї лексичної і/чи фразеологічної одиниці до відповідної семантичної / тематичної групи, а встановлений у складі тієї ж семи семний конкретизатор постає основою для розмежування значень таких лексичних чи фразеологічних одиниць в межах відповідної семантичної і/чи тематичної групи. У цьому аспекті істотним є встановлення домінувальної опорної семи в межах значного масиву мовних одиниць, наприклад, в описі семантики найменувань осіб.

Семна структура уможливлює виявлення антонімних, автономних, закритих і відкритих сем.

Дж. Лакофф (Lakoff, George) (нар. 1941), американський лінгвіст, фахівець у сфері синтаксису й семантики. Спочатку послідовник Н.Хомского, згодом – його найактивніший опонент.

Популярність Лакофф отримав в кінці 1960-х років як один з творців (поряд з Дж.Макколі, Дж.Россом, П.Посталом і ін.) «Породжувальна семантика» ‒ модель семантичного опису, яка протистоїть інтерпретаційному підходу. Основна її ідея – заперечення уявлення про автономний синтаксис (забезпечує породження суто формальної глибинної структури, яка потім наповнюється певним семантичним змістом (інтерпретується). Запропонована концепція, за якою породження виразів природної мови починається з семантичної структури.

​