Розум і серце нашого народу.
Вогонь в одежі слова.
Невтомний Каменяр.
Великий майстер українського слова.
Борець за правду і щастя людини.
Український Прометей.
Гігант людської думки.
Український Мойсей.
Наша гордість і слава.
Вічно живий.
Безсмертний син безсмертного народу.
Співець свободи.
Людина, що не знала втоми.
Невмираючий геній народу.
Народжений бурею.
Джерело творчої наснаги.
Ось лише деякі крилаті вислови-перифрази:
Іван
Якович
Франко
Письменник-мислитель.
Поет з відвагою борця.
Іван Франко. Короткі відомості про митця
і його багатогранну творчість.
«Захар Беркут». Історична основа повісті
Тема уроку
Я впевнена, що ваше перше знайомство з цим неперевершеним майстром слова вже давно відбулося. Розпочалося воно із прочитання в дитинстві казочок. Пригадайте, яких саме.
Розважально-дидактичні казки з’явилися у творчості І.Франка переважно у 90-ті роки – саме тоді, коли письменник став батьком. Однак, писані первісно для власних дітей (Андрія (1887 р.н.), Тараса (1889 р.н.), Петра (1890 р.н.), Ганни (1892 р.н.), а згодом надруковані у дитячому журналі «Дзвінок» чи окремими виданнями, ці твори стали скарбом для усієї тогочасної галицької дітвори. Великою популярністю користуються Франкові казки і в сучасних малих читачів.
«Ріпка» (1891), «Киця»(1891), «Суд святого Николая» (1895) та казки зі збірки «Коли ще звірі говорили» – «Осел і Лев», «Старе добро забувається», «Лисичка і Журавель», «Лисичка і Рак», «Лис і Дрозд», «Заєць і Їжак», «Королик і Медвідь», «Вовк війтом» (усі 1896), «Заєць і Медвідь», «Ворона і Гадюка» (обидві 1897), «Три міхи хитрощів», «Вовк, Лисиця і Осел», «Лисичка-черничка», «Мурко й Бурко», «Лисичка кума», «Війна між Псом і Вовком», «Фарбований Лис», «Ворони і сови», «Байка про байку» (усі 1898), «Як звірі правувалися з людьми» (1903).
Зліва направо:
Тарас,Андрій,
Петро,Ганна.
Любив Франко й дітей без міри,
для них мав серце дружнє, щире,
писав для них казки чудові
про лиса хитрого в діброві,
про звірів - пса, кота, бурмила,
що, наче люди, говорили…
Отак Франко про діток дбав,
то усміхавсь, то жартував,
а все навчав, як чесно жити,
як правді та добру служити…
Роман Завадович
Інтерактивна вправа
«Гортаючи сторінки автобіографічних творів»
Іван Якович пройшов нелегкий життєвий шлях довжиною майже в шістдесят років, був сучасником ваших прапрадідів на зламі століть, свідком багатьох історичних подій, які потім знайшли відображення у його творах.
Перегорнемо сторінки автобіографічних творів письменника, спробуємо пройти шлях людини – патріота, якій не була байдужа доля України. Саме він, всупереч арештам, продовжував писати гірку правду про знедолений український народ. Він надихав на творчу працю багатьох інших українських письменників.
Народився я 27 серпня 1856 р. в Нагуєвичах поблизу Дрогобича на Львівщині в шанованій і досить заможній сім'ї коваля Якова Франка.
Маленький хутір серед лук і нив
На горбику над річкою шумною,-
От там я в простій хлопській хаті жив,
І самота, і сум жили зо мною.
Із трьох боків поля ті обмежив
Могутній ліс зеленою стіною,
І шумом серцю він на сон дзвонив,
І сум по травах розносив луною.
«Із днів
журби»
«Колись був звичай називати дитину «домашнім» іменем, аби вберегти її від злих духів, тому мене приблизно до 5 років кликали «малим Мироном». Згодом це був мій улюблений псевдонім: Myron, Miron, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин. До речі, перший мій псевдонім – Джерджалик (усього їх було майже 100), яким я підписав свої ранні твори, «позичивши» це ім’я у Филона Джеджалика (Пилипа Джеджалія), військовика й дипломата з найближчого товариства гетьмана Богдана Хмельницького».
Переповідають, що я був унікальною дитиною. Із раннього дитинства полюбляв блукати лісом, розмовляти з деревами та пташками. Через це односельці прозвали мене «лісовою душею». Подейкували, що я володів надзвичайними здібностями.
Один випадок зі свого магічного дитинства я описав у автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому йдеться про хлопчика, такого собі юного мольфара, якому вдалося відвести від села грозову хмару.
В Нагуєвичах на горбку
стояла хата у садку,
а збоку — кузня майстра Яця,
меткого Якова Франка.
Там цілі дні кипіла праця,
бо справна в коваля рука.
Дзвеніли молоти й луною,
веселою та голосною,
їх пісня над селом неслась.
«Мого батька у селі звали Яцем. Він славився як хороший майстер і людина непересічного розуму, а також гостинною, людяною вдачею».
Леопольд Левицький. Малий Іван Франко у батьковій кузні
«У батьківській кузні проходили вечори мого дитинства. Мене манило звучне батькове ценькання і грубий, уриваний стук важких молотів, мов гавкання злющих, великих та похриплих псів. Мене манили червоні іскри, що пирскали від розпаленого заліза на всі боки і виглядали здалека на темнім тлі кузні, мов огнистий дощ з чорної хмари».
Роман Завадович «Поет-каменяр»
До кузні сходилися люди з усієї округи: одним треба було зробити підкову чи полагодити якесь сільськогосподарське знаряддя, іншим – порадитися чи пожалітися, розповісти про кривди, біди чи радощі.
«Десь на дні моїх споминів і досі горить той маленький огонь. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу в далеку мандрівку життя («У кузні»)».
«Я дуже любив свого батька. Любив і шанував. Це від нього я перейняв девіз його життя: «З людьми і для людей». І матінку свою теж гаряче любив, а може, ще більше. Це від неї у мене повага до старших, до людей праці, до свого народу, до слова красного, до приповідки, до пісні народної…»
Олександр Мицник. Кузня (2015)
«Мати Марія, ласкава і співуча, мала гарний голос, знала безліч пісень. Пригадую: вона співала їх мені і працюючи, і відпочиваючи. Ті пісні стали супутниками і утіхою мого життя:
Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя».
«Пісня і праця»
«Батьки були моїми першими педагогами».
«Оскільки в Нагуєвичах школа була дуже далеко від оселі батьків, то мене, шестирічного, батько віддав до початкової школи в село Ясениця-Сільна. Я жив у сім'ї маминого брата, дядька Павла Кульчицького, який за десять днів зумів навчити мене читати по-українськи. Вже у початковій школі я навчився читати і писати українською, польською і німецькою мовами, вивчив чотири арифметичні дії. А ще я мав доступ до величезної бібліотеки священика Йосипа Левицького».
«У 1864 році я розпочав навчання в міській школі Дрогобича. Я так рвався до науки, що не дочекався, поки швець вилагодить мені чоботи, і босоніж побіг до школи, яка називалася «нормальною». Але яка ж вона нормальна школа, коли в ній глузували із селянських дітей, обзивали хлопами, бидлом (тобто худобою), били, катували, а бувало, що й закатовували на смерть».
«Учитель» Валько так побив товстою сукуватою палицею учня Валявського, що той через тиждень помер від запалення мозку.
Отака-то була ця нормальна школа.
«Знання, отримані в початковій школі, дуже знадобилися мені, оскільки навчання велося німецькою мовою, хоча були також уроки польської та української.
Скоро я звідав усі знущання і образи від паничів-однокласників та окремих вчителів. Одного разу вчитель краснопису Мелько побив мене за те, що надто повільно виводив каліграфічні букви. Він, мов яструб, підбіг до мене з криком і почав бити по голові так сильно, що я зомлів і упав під лавку. Кров залила мою голову».
Будинок головної міської школи в Дрогобичі, де вчився Іван Франко у
1864-1867 рр. Тепер тут педагогічний інститут �ім. І. Франка.
Сучасне фото
«Проте навіть такі знущання не зламали мене, не вбили в мені жадоби до знань, бажання вийти в люди. На превелике диво дирекції в кінці навчального року я виявився найкращим учнем. Батько був присутнім на екзамені і тішився моїми успіхами. Я не бачив його, а тільки, коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду
(книжку), то я почув, що він голосно заплакав».
Через два місяці старенького батька не стало. Сталося це нещастя вночі з15 на 16 квітня 1865 року.
«Залишившись сиротою, я почав підробляти на життя, пишучи учням твори. Вчитель дивувався, що всі учні раптом порозумнішали та перестали списувати, кожен із них по-своєму став розкривати тему. Він навіть і не уявляв, що більшу частину творчих робіт класу писав я».
Як склалося подальше життя письменника?
Господарство без чоловічих рук почало занепадати. Хоч мати була набагато молодша від покійного батька, але не могла впоратися з великим господарством і кількома дітьми, тому вийшла заміж за Гриня Гаврилика, який ставився до мене, як до рідного.
Упродовж 1867-1875 рр. я навчався у Дрогобицькій реальній гімназії.
«Як сина селянина, мене посадили в кутку за «ослячу парту», всіляко глузували з моєї нестриженої чуприни, полотняного одягу, великих юхтових батькових чобіт і української мови. Але незабаром випещені панські синки і пихаті вчителі були змушені визнати, що «хлоп» із Нагуєвичів, так вони мене називали, став найздібнішим учнем гімназії.
Із часом чванькуватим поміщицьким і чиновницьким синкам не раз довелося звертатися до мене за допомогою: розв’язати складну задачу, чи продиктувати слово в слово лекцію з історії,
котру вчитель говорив цілу годину».
Сучасне фото
Іван Франко серед учнів третього класу Дрогобицької гімназії (в другому ряду – перший зліва). Фото 1870 р.
Свідоцтво про закінчення першого півріччя третього класу Дрогобицької гімназії. Фото 1870 р.