Тема:
Микола Вінграновський – поет, прозаїк, кіномитець. Вселюдські та національні мотиви творчості. “У синьому небі я висіяв ліс”
(тема на 2 уроки)
Один із найяскривіших представників творчої генерації шістдесятників. Того покоління, яке розквітло після страшних часів сталінського терору, і вже не боялося на повний голос заявити про себе в українському мистецтві.
Експресивний, пристрасний лірик, Вінграновський не обмежувався самою тільки поезією.
Він був і талановитим прозаїком, а також режисером, сценаристом й актором кількох фільмів, продовжувачем кінематографічних традицій Олександра Довженка.
Микола Степанович народився 7 листопада 1936 року в місті Первомайськ Миколаївської області. На долю хлопця припала війна та тяжкі повоєнні роки, тому школу він закінчив аж у 18 років. Далі Вінграновський вступив до Київського інституту театрального мистецтва. Там він познайомився та заприятелював із Олександром Довженком, який і забрав Миколу до Москви на навчання у ВДІК. По закінченню вишу в 1960-му, Вінграновський знявся у стрічці “Повість полум’яних літ”, де зіграв головну роль Івана Орлюка. За цю роботу Микола отримав золоту відзнаку кінофестивалю в Лос-Анджелесі.
Дипломований кінорежисер повернувся до Києва й став працювати на кіностудії Довженка. Але українська столиця досить прохолодно зустріла Вінграновського. Написаний ним сценарій “Світ без війни” так і залишився лише на папері. Пройшло кілька років, і Миколі таки вдалося відзняти низку стрічок: “Дочка Стратіона”, “Ескадра повертає на захід”, “Дума про британку”, “Тихі береги”. Також кілька документальних фільмів, зокрема про Андрія Малишка й Олександра Довженка. У фільмографії режисера також є стрічки “Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького”, “Батурин столиця гетьмана Івана Мазепи”, “Галич – столиця князя Данила Галицького”, “Гетьман Сагайдачний”.
Микола Вінграновський вдало поєднував режисуру з письменством. Літературний дебют Миколи відбувся в 1957 році в журналі “Жовтень” (нині “Дзвін”). Потім кілька років поспіль друкувався в різних періодичних виданнях. 1962-го побачила світ його перша збірка “Атомні прелюди”, яка містила 48 поезій.
“Глобальна загроза людству, з протесту проти якої стартує поезія Вінграновського, змушує його відчувати та мислити також у глобальних масштабах. Тож не дивно, що цю поезію пронизує такий потужний – направду космічний – патос”, – так характеризують “Атомні прелюди”.
За п’ять років вийшла нова збірка “100 поезій”, але в ній було 99 віршів. Причиною цього стала цензура, яка насамперед перетрусила чи не кожний рядок поезії. Невідповідність назви до кількості – певний символізм, в якому автор намагався донести до людей усі труднощі, які довелося подолати, щоб книга потрапила на очі читачам.
На зміну хрущовській відлизі, прийшли брежнєвські часи застою. Розпочалися репресії. Вільнодумців заарештовували, судили. Натомість це ще більше спонукало митців противитися владі. Миколу Степановича називають шістдесятником, хоча сам він стверджував: “Немає шістдесятників, сімдесятників – є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік”. У Вінграновського стало сили вистояти проти влади, йому вдалося залишитися собою, він і надалі міг говорити з читачами несфальшованим голосом.
Водночас із поезією Микола Степанович почав писати прозу. З-під його пера з’явилися повісті й оповідання. Найвідоміші з них: “Первінка”, “Сіроманець”, “Гусенятко”, “На добраніч”, “Кінь на вечірній зорі”, “У глибині дощів”, “Літо на Десні”. Тут письменник поєднував світ людей і тварин. Він майстерно передавав думки, які нібито роїлися в головах звірів. Цей художній прийом зачаровував малечу. До речі, діти для Вінграновського – особлива тема. На відміну від дорослих, вони живуть ще мріями, у них ще не сформувалась та доросла практичність, позбавлені цинізму, вони світлі та відкриті для світу, кожен із них – індивідуальність, яку ще не “причесало” суспільство. Саме через те, Микола Степанович чимало своїх праць присвятив дітлахам. У 1984 році письменник за дитячі збірки став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка.
Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню:
“Мене ніколи не вабила політика, бо я завжди маю роботу, яку люблю і мене ніколи не точив черв’як заздрості до тих, хто часто з’являється на трибунах і телеекранах. Загалом же поет – до сорока років, великий поет – до тридцяти, а що робити далі? Тому багато йдуть у політику. А я пишу прозу і знімаю фільми”.
У творчому доробку Миколи Вінграновського десять поетичних збірок, дев’ять повістей, один роман. Він зіграв вісім ролей і зняв 14 фільмів. Як то кажуть – талановита людина, талановита у всьому.
26 травня 2004 року Микола Вінграновський внаслідок тяжкої хвороби відійшов у засвіти. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
“У синьому небі я висіяв ліс” аналіз вірша – тема, ідея, жанр, художні засоби, образи
Цей вірш відкриває збірку «Сто поезій»(1967р.). Поет уявно висіває на небі ліс «із дубів та беріз» і весняні сни коханої дівчини. Небо, хмари, їх мінливість – це благодатний матеріал для поета. Той хмарний ліс, ті сни, зливаючись,творять образ самої дівчини: «Тебе вони являть і так і замруть». Увесь світ для ліричного героя теплом і рисами коханої. Це для нього стає опертям, що полегшує ходу, додає впевненості. Ця поезія є яскравим зразком інтимної і пейзажної лірики. У ній поет відтворює гармонію і музику душі закоханого героя, а пісенні ритми, повтори дещо змінених рядків налаштовують на піднесений, пісенний лад. У цьому вірші Вінграновський вдається до словесного мінімалізму (наприклад, у творі присутній лише один колір – синій). Синім у поета є і море, що зливається з небом, і безмежне почуття ліричного героя, що не поступається величі неба й моря.
“У синьому небі я висіяв ліс”
У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів і беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі…
Тебе вони являть і так і замруть.
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
Автор – М.Вінграновський
Рік написання – 1965
Збірка: «Сто поезій» (1967 р.)
Жанр – ліричний вірш
Вид лірики – інтимна
Тема “У синьому небі я висіяв ліс” – вірш-посвята любові ліричного героя
Ідея “У синьому небі я висіяв ліс” – відтворити щирі почуття закоханості, які роблять такі речі, що важко навіть уявити. Уособлює, в деякому сенсі, так звані “жертви”, “вчинки”, які можна зробити через кохання.
Провідний мотив: почуття кохання вічне
Образ ліричного героя уособлює закохану людину і її почуття, які змінюються з плином часу
Віршовий розмір – п’ятистопний амфібрахій
Перші дві строфи мають перехресне римування АБАБ, третя та четверта – кільцеве АББА (умовно позначимо А – чоловіча рима, Б – жіноча).
“У синьому небі я висіяв ліс” художні засоби
Епітети: синє небо, синьому морі, любов люба, дубовий костур, синьому глеї, вечірня хода, дорога тверда
Метафори: У синьому небі я висіяв ліс, У синьому небі я висіяв сни, Висіяв сни із … весни, сни ізійдуть
Повтори: У синьому …, Я висіяв…, любов … люба.
Алітерація: ([с],[н],[л],[м]):
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни.
У синьому морі з весни із твоєї.
Романтична поезія, наповнена чудовими напівфантастичними пейзажами, звернена до коханої ліричного героя. Його любов до любої — бездонна, як небо і море, запашна й ніжна, як весна. Проходять роки, вже й герой із „вечірньою“ ходою, але кохана, як і раніше, заповнює все його життя і це — незмінно. Вживання „кольорових“ повторів, звукопису створює неповторне враження.
Домашнє завдання
«Сеньйорито акаціє, добрий вечір»
Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху та вологу
Відходились усі мости
І сказав я — вже слава богу,
І, нарешті, перехрестивсь —
Коли ж — здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я…
Іван Дзюба так писав про поезію
М. Вінграновського: «Поезія Миколи Вінграновського — це стихія, що в ній цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибин нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому…»
Збірка інтимної лірики «Цю жінку я люблю»
Вид лірики: інтимна.
Жанр «Сеньйорито акаціє, добрий вечір»: ліричний вірш.
Провідний мотив твору. Ліричний герой згадує минулі дні й радіє, що вдалося притишити біль у серці від нещасливого кохання. Але осіння краса акації знов розбудила приспані почуття.
Тема: Розкриття почуттів, які спалахнули на схилі літ.
Ідея вірша — показати невмирущість любові, вічність кохання, важливість навіть спогадів про нього.
Композиція .
У вірші перед читачем постає алегорична картина зустрічі з давно забутим коханням — і ось загорілася в душі пожежа, хоча «осінь зійшла по плечі» і «відходились усі мости». Автор використав прийом діалогу з акацією, емоційно наснажені речення, звертання, за допомогою яких передає хвилювання, збентеженість ліричного героя від згадок про почуття, які він пережив у юності.
Образи
Ліричний герой — це витончений поет, який вбачає поезію у самому житті, у кожній його рисі. Тому й звертається до акації як до живої істоти. Адже вона нагадала йому про давні події та почуття.
Римування — перехресне: вечір — плечі; вас — час; важче – щастя; знов —любов.
Віршовий розмір: чотиристопний ямб із пірихієм.
Художні засоби «Сеньйорито акаціє, добрий вечір»
епітети: «колюче щастя», «година суха й волога», “осінній я”.
метафори :«осінь зійшла по плечі», «відболіло… прогоріло… ступлювало і душу, й тіло», «відходились усі мости» створюють образи-символи: осінь — не лише пора року, але й пора життя; мости — не тільки інженерні споруди, але й символ зв’язку з минулим;
звертання: «сеньйорито акаціє», «сеньйорито, колюче щастя», «пожежо моя»;
риторичні питання «Хто воно за таке — любов?», «Вже б, здавалось, нащо мені?», «Ви з якої дороги, пожежо моя?» емоційно наближують увесь світ до поетичного бачення поета, споріднюють його зі світом акацій і мостів;оксиморон «колюче щастя» відображає ставлення до коханої.
У вірші виразний звукопис. Повторення с—з—ч (шиплячих і свистячих) за допомогою алітерації створюють звуковий образ шурхоту осіннього листя. А свідомо використана тавтологія «забув, що забув був вас» за допомогою гри слів (граматичних форм минулого часу) створює цікавий образ ніби вже двічі минулого (забув, що забув, забув був). Цікаво, шо поет використовує займенник «Хто» замість традиційного у такому питанні: «Що воно за…» Таким чином ми бачимо образ коханої, яка уособлює любов.
Ліричний герой, зустрівшись з акацією восени, пригадав і почуття, які ніби вже, здавалось, давно згасли і забулись. Акація – це образ кохання, яке знову пробудилось до життя. Герой веде розмову з нею, висловлюючись дуже емоційно та схвильовано, бо почуття його знову переповнюють, ніби в молодості, хоч цей лише згадки про кохання.
Ліричний герой має тонку і чутливу душу, тож поезія для нього у всьому, навіть у деревах. А акація для нього наче жива істота, бо це ж вона змогла пробудити у ньому забуті почуття та спогади про минулі події. Так, можливо, колись кохання було радістю, але тепер навіть згадка про нього приносить біль та смуток…
Яка алегорична, незвична картина постає перед читачем?
Очевидно, ліричний герой зустрів своє давно забуте кохання. Кохання, яке приносило більше муки від нерозділених почуттів, ніж радості. Здавалося б, усе минулося. Але ні. Загорілася в душі пожежа, і якщо на початку вірша «осінь зійшла по плечі», то тепер — «вогонь по плечі».
Коханню підкоряється будь-хто. 3 ким веде розмову ліричний герой?
Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі»,— він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Пройшов він немало життєвих доріг, «відходились усі мости», відведені долею, і ось одного вечора зустрічає знайому акацію, яка нагадала давно притуплене почуття.
Якими засобами автор передає збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання?
Поет передає за допомогою звертань: «сеньйорито акаціє», «пожежо моя», «колюче щастя». Ліричний герой шанобливо звертається до акації на «Ви». Певну доцільність мають емоційно-наснажені речення, які передають стан душі ліричного героя: Коли ж — здрастуйте, добрий вечір… Ви з якої дороги, пожежо моя?.. Сеньйорито, вогонь по плечі — Осінь, ви і осінній я…
Яке почуття домінує у вірші?
Поезія М. Вінграновського «Сеньйорито акаціє, добрий вечір» сумовито-іронічна й сокровенно-лірична.
У поезії «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…» поет змальовує незвичну картину зустрічі із забутим коханням, що завдавало ліричному герою тільки болю. Здавалося, що все забулося, але акація, облита пожежею осені, нагадала про давні почуття.
Головна і домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського-оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені і драматичні,завжди охоплені тривогою за долю коханої людини
У ліриці Миколи Вінграновського ми не знайдемо фрази для фрази. Його поетична фраза – це зафіксований і перелитий у слово стан людської душі. Ця поезія не перевантажена ні ретроспективними асоціаціями, ні асоціаціями якимись модерними. Якщо усе це на сторінках поетичних книг його і присутнє, то присутнє в бажаних пропорціях. Ось чому поет такий природний, такий свій.
Отож, творча спадщина Миколи Вінграновського багата, цікава, надзвичайно різноманітна і займає належне місце серед творчості поетів українського літературного процесу.
Домашнє завдання
Тестові завдання:
1. М.Вінграновський належить до
А) поетів-шістдесятників;
Б) поетів «Празької школи»;
В) поетів Нью-Йоркської групи;
Г) поетів «розстріляного відродження».
2.У якому із віршів М.Вінграновського постає образ колючого щастя?
А) «У синьому небі я висіяв ліс»;
Б) «Прилетіли коні – ударили в скроні»;
В) «Синьйорито акаціє,добрий вечір»;
Г) «Чорна райдуга».
3.У якій із збірок подано і поетичні, і прозові твори?
А) «Вибране»;
Б) «Атомні прелюди»;
В) «Губами теплими і оком золотим»;
Г) «На срібнім березі».
4.М.Вінграновський є автором історичного роману:
А) «Чорна рада»;
Б) «Наливайко»;
В) «Маруся Чурай»;
Г)»Диво».
5.М.Вінграновський НЕ був
А) режисером;
Б) актором;
В) поетом:
Г) скульптором.
6.Перу М.Вінграновського належить збірка
А) «Соняшник»;
Б) «Атомні прелюди»;
В) «Проміння землі»;
Г) «Любов і ненависть».
7. З якого вірша взяті наступні рядки:
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
А) «У синьому небі я висіяв ліс»;
Б) «Прилетіли коні – ударили в скроні»;
В) «Синьйорито акаціє,добрий вечір»;
Г) «Чорна райдуга».
8. Який із творів має присвяту?
А) «У синьому небі я висіяв ліс»;
Б) «Синьйорито акаціє, добрий вечір»;
В) «Прилетіли коні – ударили в скроні»;
Г) «Чорна райдуга».
9.У якому творі важливе смислове навантаження має образ осені?
А) «У синьому небі я висіяв ліс»;
Б) «Синьйорито акаціє, добрий вечір»;
В) «Прилетіли коні – ударили в скроні»;
Г) «Чорна райдуга».
ВИСЛОВІТЬ ВЛАСНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ПОЕЗІЇ «СЕНЬЙОРИТО АКАЦІЄ, ДОБРИЙ ВЕЧІР» М. ВІНГРАНОВСЬКОГО АБО ДАЙТЕ ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ: «ЩО ВОНО ЗА ТАКЕ — ЛЮБОВ?»