4 of 21

Це свято ще дуже молоде – воно було впроваджене 7 грудня 2019 року. Ініціаторами виступили депутатка Вінницької обласної Ради Людмила Станіславенко, а також громадські діячки, представниці Клубу Успішних Жінок України та викладачки закладів вищої освіти. Жінки з різних куточків України взяли участь у флешмобі під назвою «Зроби фото з хусткою». Головною метою стало бажання об’єднати жінок різного віку, фаху та національності заради відродження та збереження українських звичаїв і традицій.

5 of 21

Хустка як оберіг�

З давніх-давен українська хустка була наділена якоюсь магічною силою та вважалась оберегом. Це був обов’язковий атрибут на кожному українському весіллі. Впродовж усього святкування руки молодят мали бути покриті хустками, аби ніяка нечисть не проникла у їхню сім’ю. А під кінець весілля їхні хустини зв’язували докупи і з весільним вбранням складали до скрині та зберігали як сімейний оберіг.

6 of 21

Історія

День Української Хустки почали відзначати за ініціативи вінничанки, депутатки Вінницької обласної ради, президента Міжнародного Клубу Успішних Жінок України Людмили Станіславенко^. Ініціативу підтримали громадські діячі, актори та успішні жінки з України та усього світу. У 2019 році свято відзначили у Іспанії. Канаді, США, Казахстані, Йорданії, Латвії, Індії та Португалії. Цього ж року Людмила Станіславенко ініціювала проведення Дня Української Хустки на державному рівні. В рамках флешмобу «Зроби фото/відео з хусткою» українки публікували свої світлини з хештегом #УкраїнськаХустка. Флешмоб швидко завоював популярність серед українок з усіх куточків країни та поза її межами. 2019 року світлини з українською хусткою у соцмережах опублікували понад мільйон учасниць. У 2020 з нагоди свята українки в різних країнах світу також брали участь у флешмобі «Зроби фото\відео з хусткою». Саме у 2020 році, під час відзначення Дня Української Хустки, було встановлено національний рекорд — найбільша кількість жінок в українських хустках, фото яких викладено в соціальних мережах. До встановлення рекорду долучились етнічні українки, які мешкають за кордоном та жінки з 20-ти країн світу. Окрім того, свято з нагоди свята засновниця свята Людмила Станіславенко та відомі вінничанки зняли кліп до пісні «Хустка, Хусточка, Хустина…» (слова і мелодія — Віра Майборода та Неля Майборода).

7 of 21

Важко назвати іншу складову народного вбрання, що так виразно відбивала б дух часу, смаки й уявлення людей, особливо їх соціальний стан, вірування, як головні убори. Головний убір, крім захисної знакової та оберегової, виконував ще й естетичну функцію. Підкреслював станову приналежність, виступав віковою ознакою, а також служив завершенням ансамблю одягу, виконуючи специфічну функцію - функцію увінчування. Як частина цілого він повністю залежав від закономірностей розвитку народного костюму, виявляючи рівень і стан матеріальної культури суспільства. Внаслідок соціально-економічних і культурно-побутових змін, що сталися і відбуваються в новітню добу, багато назв складових одягу, зокрема головних уборів, інтенсивно виходять з обігу, оскільки зникають і самі реалії, для означення яких вони вживалися. А отже ці традиційні назви, що в свій час широко побутували,були знанні входять уже до історичного фонду мови, стають для молодих поколінь невідомими чи маловідомими

8 of 21

Головні убори жінок

Старші подолянки щодня носили чепчики (чепці, каптурі, каптурчики), виготовлені із крамної тканини власноруч. Вони були різної форми: як торбинка на мотузку (с. Іванів (Іванівська Слобідка, Янев) Калинівського р-ну); з клинчиком або без нього, у вигляді м’якої круглої шапочки, на шнурку, щоб добре приставав до голови, з покупної тканини у квіти. Такий головний убір одягали на кичку, із конопляного прядива, під хустку (с. Уяринці Тиврівського р-ну).

Каптурі, чепці були різного кольору, чорні, або рябенькі („у полоску”). Жінки під каптурі волосся „закрутювали” у жгут, скріплювали мотузочком, викладали на потилиці. У фондах ВОКМ зберігається зелений чіпець із сатину (Т-407), що належав Яцурі Ганні Пилипівні (1891 р. н.), жительці с. Слобода-Ярішівська Могилів-Подільського р-ну.

9 of 21

Хустки відомі в народному одязі з другої половини ХІХ ст. Вони становлять найчисельнішу групу у фондовій колекції. У побуті заможного селянства і міщан особливо цінились шовкові і вовняні хустки. Їх дбайливо зберігали у скринях як родинну цінність і передавали з покоління в покоління. Вони були предметом подарунка, невід’ємним атрибутом народного весільного обряду. Особливо цінувалися „барашкові” хустки, які носили разом з кожухом тільки у великі свята. Вони були різного кольору: чорні, темно-вишневі з чорним, сині з чорним, зелені. Оздоблені крученою ниткою, яка нагадувала смушок, тому і називалася в народі „барашковою”.

Хустки були обов’язковим атрибутом весільної обрядовості. На сватанні на знак згоди молода подавала рушники старостам, мамі хустку, а батькові сорочку.

10 of 21

За допомогою хустини молоду випроводжали на село, запрошувати рід близьких на весілля. Після церковного шлюбу молодих заводили у хату за допомогою хустини. Ще досить поширеною є традиція зв’язувати руки молодим, або під час сватання чи вінчання червоною хусткою „що були до пари не на рік, а на вік” (м. Шаргород).

Отже на початку ХХ ст. хустка у весільній обрядовості перебрала на себе цілий ряд функцій: знакову, магічну, оберегову, які у попередні роки виконували інші головні убори подолянок. Тому хустка зайняла поважне місце у повсякденному побуті.

11 of 21

Крім білих, характерних для всієї України, на Поділлі у жінок похилого віку зустрічались сіруваті, жовтуваті й навіть чорні намітки, що було явищем винятковим. На початку ХХ ст. вони практично повністю вийшли з ужитку. Про що дізнаємося із свідчень Г. Танцюри: „До 1900-х рр. зятківські жінки зав’язували („завірчували”) голову не хусткою, а наміткою. Намітка — тонке доморобне полотно (1,5 м завдовжки) білого або темно-бурого кольору. Його спеціально крохмалили і викачували — прасували гарячим, круглим каменем. Пов’язували — „завірчували” теж спеціально, пришпилювали шпильками, донизу попускали в два боки довгі „крила”. Місцевий піп вважав цей жіночий убор за „язичеський” і вигонив із церкви жінок у намітках. Жінки до церкви в намітках уже не ходили, але держали їх у скрині „на смерть”. Старі жінки, умираючи, заказували, щоб їх поховали у намітці. Останній раз жінку в намітці в Зятківцях поховали в 1916 р. Тобто традиційні головні убори зазнають змін ще у другій половині ХІХ ст., пов’язано це було з релігійними віруваннями.

12 of 21

Намітка — старовинний рушниковий головний убір, переважно з білої лляної або конопляної прозорої тканини типу серпанку. Довге полотнище (інколи до п’яти метрів) з тканим або вишитим орнаментом по боках (забори) та на кінцях заткані червоними, білими, синіми смугами нескладного орнаменту. Одягали заміжні жінки зав’язуючи поверх очіпка. На Поділлі носили сірі, коричневі і навіть чорні намітки."40-60 сантиметрів шириною тканина, всі виготовлялися з гарного білого полотна. Це були для святкової пов’язки, звичайні були і були трохи гіршого ґатунку на щодень. Довжина її була 3-5 метрів. І всю цю п’ятиметрову намітку треба було пов’язати жінці – вона, до речі, сама собі пов’язувала, і тоді вона могла виходити вже надвір“.

13 of 21

Кічка, кичка — 1) головний убір заміжньої жінки; 2) обручик, зкручений з конопляного прядива, якій одягають під каптур (с. Уяринці Тиврівського р-ну).

Кибалка, кибалочка — деталь старовинного головного убору заміжньої жінки, підкладка під очіпок, скручена та зшита з полотна у формі валика (с. Зятківці Гайсинського р-ну, с. Стіна Томашпільського р-ну).

14 of 21

Маланкова хустка — хустка одноколірна середнього розміру з тороками (с. Стіна Томашпільського р-ну).

Маланкова хустка бронзова — прикрашена блискучими шовковими (бронзовими) тороками (с. Стіна Томашпільського р-ну).

Мушлінки — купована квітчаста хустка фабричного виготовлення (с. Якимівка Оратівського р-ну).

15 of 21

Нафрама — 1) рушникове вбрання голови з густішої тканини, коротша за намітку, з вишитими кінцями (за розміром аналогічні рушникам); 2) у молдован, що проживали на теренах Східного Поділля (Ямпільщина), молодій, у день весілля, жінки пов’язували голову хусткою-нафрамою.

Нафрамиці — в перекладі з молдавської — хусточки, це квадратні або прямокутні (43х43 см; 23х48 см; 84х54 см) куски домотканого (часто з фабричних бавовняних ниток) полотна з характерним вишитим візерунком на кінцях.

Очіпок — головний жіночий убір, який одягали на волосся, а поверх нього обов’язково пов’язували намітку або хустку. Виготовляли з різної тканини — бавовняної, шовкової, вовняної і навіть розрідженого ткання. Форми також були різні, тільки для Східного Поділля (і саме Вінниччини) характерні вишиті очіпки, яки мають форму берета, їх круглий верх суцільно декорували поліхромними квітами.

16 of 21

Перемітка — т.с. що намітка, рушниковий жіночий завій з білого полотна.
Рантушок (рантух) — головний убір з домотканого полотна білого кольору (довжиною приблизно 2 м) для покривання молодої. Різновид намітки (с. Соколівка Крижопільського р-ну).

17 of 21

Серпанок — 1) весільний головний убір, яким покривають молоду; 2) обрядовий, святковий головний убір жінок похилого віку у ХІХ – початку ХХ ст.

Хустка — жіночий головний убір.

Хусточка, хустиночка — 1) головний убір; 2) обов’язковий атрибут весільних обрядів, який тримають у руках. Наприклад, частування (перепою): чарку не можна брати голою рукою, бо буде голо в хазяйстві у молодих. У деяких селах їх прикрашали вишивкою та мереживом ручної роботи.

Хустка на штири дні — купована хустка, промислового виробництва, що поділена на чотири різнокольорові частини.

Чепець — жіночий головний убір подолянок.

Шервети — невеличкі обрядові хусточки схожі на нафрамиці, кінці яких оздоблені суцільним стрічковим орнаментом. Вишивалися вовною, металізованими нитками техніками лиштва, штапівка (с. Студена, Дмитрашівка Піщанського р-ну).

18 of 21

На Поліссі хустку зав’язували корабликом

"Вони могли бути орнаментовані або ні, вони виготовлялися в свій час з домотканого полотна. Бачимо, що хустка складається з орнаментів різнокольорових, бо наші українки трошки хитрували".

�

19 of 21

�Зав’язування хустки на гуцульський лад.

"Цей гуцульський метод називається "Гуші". В нас ми часто називаємо "вушами", бо основна прикраса – в області вух. Насправді гуцули кажуть, що "гуші" – це коли нитки вони пряли, то на руки мотали і утворювався своєрідний моток".

20 of 21

Цікаві факти про українську хустку��

Хустина супроводжувала людину протягом усього її життя. Вона як берегиня роду була з нею від самого народження і до останнього подиху. Застосування хустки в домашньому побуті було досить різноманітним. Хустину використовували:
коли в родині народжувалась дитина, а також під час обряду хрещення немовляти;
коли юнак ішов до війська: на проводах мати обов’язково пов’язувала йому хустину, яка мала вберегти сина від усього лихого;
коли до молодої дівчини приходив свататись парубок: вона, на знак своєї згоди, також виносила йому хустину.
Хустка може чимало розповісти про свою господиню: дівчина вона чи заміжня жінка, ходить вона у веселощах чи горі, зібралась до роботи чи до свята. В українських жінок були святкові хустини, в яких вони ходили до церкви, і буденні, які вони одягали, коли порались по господарству.
Молоді жінки переважно носили хустини світлих кольорів, на жінках старшого віку можна було побачити лише темні, а вдови завжди одягали тільки хустки чорного кольору. Крім того, хустини були різного розміру.
Вишивалися хустки шовковими нитками і лише вручну. Найбільше використовували червоний, синій, зелений та жовтий кольори. Орнамент на хустинах був здебільшого геометричний, а хустки з квітковим орнаментом (квітами рожі, волошок та гвоздик) з’явились аж у 18 столітті. А от українські хустини з зображенням птахів можна зустріти вкрай рідко.
Як бачите, українська хустка ― це не лише головний убір жінки, але й важлива сімейна реліквія, яку передавали з покоління в покоління. Це давній символ жіночої душі, кохання та вірності. Ось чому Всесвітній день української хустки – це не просто ще одне свято в календарі, а важливий внесок у збереження та популяризацію нашого національного надбання.

�

21 of 21

А хустка в нас завжди була в пошані�У літню спеку й люті холоди.�Їх гарно так замотували пані,�Як йшли до церкви, вдома, та й завжди.�А літню хустку часто вишивали,�Щоб гарною на голові була.�І хустка людям щедро дарувала�Свій захисток від сонця і тепла.�Бо голови від спеки закривала,�А взимку гріла і несла тепло.�Та від хурделиць ревно захищала,�Щоб затишно у холоди було.�Тож за турботу їх усі любили:�І прикрашали, як могли, усі.�Хустки яскраві діточки носили,�А вже темніші — вдови, бабусі…�Та всі любили хустинки з квітками,�Щоб маками і ружами цвіли…�Тому хустки були завжди з жінками,�Як навіть в путь останню їх вели…�Краса в хустині нашій споконвічна,�Як і душа, що з піснею жила.�Бо в українок і душа лірична,�У ній багато сонця і тепла.