Прозовий доробок Євгена Гребінки. Враження зі спогадів дитинства у становленні характеру підлітка (роман «Чайковський», повість «Доктор»)
Subtitle here
2 лютого (за новим стилем) 1812 року - два століття тому - в родинному маєтку Убіжище (тепер - село Мар'янівка) на Полтавщині народився Євген Гребінка - поет, прозаїк, видавець та один з "винуватців" викупу з Тараса Шевченка з кріпацтва.
Усвідомлюємо, що Є. Гребінці належить помітна й важлива роль в українській літературі, саме творчість митця постійно перебувала в полі уваги літературознавців. До оцінки літературної постаті Є Гребінки зверталися його сучасники – М. Костомаров, П. Куліш, Г. Квітка-Основ’яненко, І.Срезневський, Л. Боровиковський, П. Білецький-Носенко, помітна увага до творчості митця і в літературознавців наступної епохи – Олени Пчілки, М. Петрова. Серед інших студій можна виокремити праці Є. Кирилюка, П. Волинського, С. Зубкова, Л. Селіванової, Б. Деркача, Л. Задорожної, О. Брайка. На жаль, на канві українського літературознавства все рідше з’являються праці про творчість Є.Гребінки.�
Xyтip Убіжище, або, як його ще називали, Глибокий (Гребінчин) Яр, поблизу Пирятина, став не лише місцем, де 21 січня (2 лютого) 1812 р. народився майбутній письменник, а й своєрідним eпiцентром його мистецьких роздумів, об‘єктом численних замальовок у низці творів i тією географічною точкою, що володіла нездоланним магнетизмом, завдяки якому письменник безнастанно повертався до неї, щоб повернутись i востаннє... Майбутній письменник народився у сім’ї дрібного поміщика, відставного штаб-ротмістра Павла Івановича Гребінки та Надії Іванівни, що походила з давнього козацького роду Чайковських.
Усвідомлюючи роль i значення краси рідного краю для свого духовного формування, С. Гребінка не один раз i з великим пієтетом ocпівуватиме його у своїх творах. Підтримала i розвинула в ньому потяг до цієєi краси його нянька; вдячний за це, Гребінка згодом влаштує долю її сина.
На рідному хуторі Гребінка мав можливість познайомитися з життям народу, з його побутом і звичаями, з багатющими скарбами усного фольклору. Буйну уяву хлопця живили зокрема численні захоплюючі розповіді няні, про що пізніше, вже перебуваючи в Петербурзі, він неодноразово згадував з глибокою вдячністю.
Б. Деркач простежує вплив спогадів із дитинства на творчість:
Про свою малу батьківщину Є.П. Гребінка переконливо писав:
«…Уже я так думаю, що нема на світі кращого місця, як Полтавська губернія. І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і всякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди – усе є, усього багацько. А тих, мовляв, дівчат та молодиць!... Одну списав покійничок Котляревський «Наталку Полтавку» та увесь світ
звеселив...»
Євген Гребінка / О. Цибанова. – Київ: Молодь, 1972. – 303 с. : фото. – (Життя славетних ; вип. 18).
У чотирнадцять років хлопець полишив рідне Убіжище й поїхав із батьком до Ніжина – вступати до Ніжинської гімназії вищих наук. Тут тоді навчалися Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Олександр Данилевський, Віктор Забіла. Саме вони задавали тон у гімназії – випускали рукописні журнали «Зірка», «Северная зоря» і альманахи «Метеор литературы», «Литературное эхо» та «Парнасский навоз». А от Євген випустив україномовний альманах «Аматузія», в якому гімназистам найбільше припали до смаку його сатиричні вірші. До гімназійних років належать і наступні літературні спроби Гребінки – драматичний твір для самодіяльного театру «В чужие сани не садись» та переклад українською мовою поеми Пушкіна «Полтава».
У 1834 р. Гребінка переїжджає до Санкт-Петербургу, працює в комісії духовних училищ Міністерства народної освіти та викладає. У листі до батьків пише: «Тіло моє було в столиці, а душа далеко − в рідному степу, під солом’яною покрівлею маленького будиночка».
Часто замість того, аби викладати урок, він натхненно читав чи то якусь поезію, чи прозовий уривок. Він ніколи не сварив непослухів і не жалівся на них начальству. А коли сердився, то звертався до учня зі словами: «Ви нездорові. Вам потрібно в лікарню». І ці слова діяли краще, ніж погрози чи покарання…
Особливість їх полягає в тому, що письменник звертається до нових у цьому жанрі сюжетів, розкриваючи різноманітні теми, пов’язані з людським буттям
П. Куліш: «…Гребінка, пишучи приказку, малює нам тут же наші села, поля й степи свіжими, да й не позиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь – тут же крізь сміх почуєте якийсь сум; коли ж справді сумує, то слово його процвітає квітками щирої поезії української. Широкі його приказки, як наші степи, жартівливі вони да якось і сумоваті, як наші селяни; шуткуючи, сі приказки займають душу зглибока!»
Творчість Євгена Павловича різноманітна за жанрами. Опріч байок перу письменника належать поетичні та прозові твори, зокрема історичної тематики. Українську історію він показує через добу Козаччини, а також через давньоруський її період: поема «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетьмана Зиновия Хмельницкого», роман «Чайковський» тощо. У своїй творчості Гребінка використовує манеру розповіді від імені людини з демократичного середовища, характерною для доби нової української літератури. Досягнувши творчого успіху у Санкт-Петербурзі, Гребінка намагається об’єднати навколо себе українські літературні сили. Збирає твори українською мовою й друкує у додатках до журналу «Отечественные записки». У 1841 р. видає альманах «Ластівка», а в ньому – твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, В. Забіли, Т. Шевченка та свої власні, добірку українських народних пісень тощо.
Щодо Гребінки-байкаря Іван Франко писав: «Як байкописець займає Гребінка перше місце в нашім письменстві. Його байки визначаються ярким національним і навіть спеціально лівобережним українським колоритом…».
Роман Гребінки про козацькі часи – «Чайковський» – Франко назвав «улюбленим твором» галицько-руської молоді 1860-1880-х. Інший роман, «Доктор», Антон Чехов визнав серед кращих творів сучасної йому літератури, гідних для перевидання й народного читання.
Письменник одним iз перших в українськiй лiтературi (роман «Чайковський» опублiковано 1843 р., а роман П.Кулiша «Чорна рада» – 1857 р.) звертається до iсторико-романного жанру, розбудовуючи таким чином традицiї українського романтизму.
Хто вiн, Іван Тарасович Севрюгiн: людина-невдаха чи людина, яка вповнi виконала своє життєве призначення? Якщо розцiнювати його життя з позицiї високого призначення людини – наголошує своїм твором письменник – життєва мiсiя Івана Тарасовича Севрюгiна вiдбулася цiлковито. Вiн працює для добра iнших, але недосконалi i навiть порочнi у своєму єствi люди, скориставшись його допомогою, стають причиною загибелi свого добродiйника. За значенням i глибиною пiднятих морально-етичних проблем перед нами – вершинний образ митця.
Прозова спадщина, поетичнi твори й байки дозволяють оцiнити Є.Гребiнку як яскравого представника українського романтизму, письменника-новатора, який створив невмирущi образи, розбудовував жанровi виднокраї української лiтератури, збагативши її новими темами, примножуючи цим свiтову лiтературу. У своїх байках, у поезiї та в прозовiй спадщинi Є.Гребiнка подав портрет своєї епохи, виявивши при цьому глибоку мистецьку iндивiдуальнiсть, яка, iдучи услiд за покликом вiку, зосталася, проте, вiрною високим моральним цiнностям.