Хотіла б я піснею стати
Ні, я жива!
Я буду вічно жити!
Я в серці маю те,
що не вмирає!
Леся Українка
ЕПІГРАФ УРОКУ:
Бо сьогодні з вами поведемо мову
Про чудову жінку всім людям відому.
Ось перед вами у квітах барвінку
Наша поетеса Леся Українка.
Народилася Леся в Новгород-Волинському
Над усе вона любила землю українську.
ПЕРША СТОРІНКА: “ НАД УКРАЇНОЮ ЗІЙШЛА ЗОРЯ І СВІТИТЬ КРІЗЬ ВІКИ ”
150 років тому на вкраїнському небосхилі спалахнула нова яскрава зірка з доти нікому невідомим йменням. Спалахнула крізь зловісне хмаровиння хвороб, незгод, крізь тенета самодержавних указів, які забороняли вкраїнську мову. Ви, напевно, здогадалися, що ім’я цієї зірки… Леся Українка, а насправді Лариса Петрівна Косач.
Народилася Леся Українка
25 лютого 1871 року
у Новограді-Волинському.
Дитячі роки Лесі Українки пройшли у Луцьку, а також у селі Колодяжному, що розкинулось на Поліссі серед волинських лісів.
Батько її – Петро Антонович Косач
Він був освіченою прогресивною людиною,
який дуже любив літературу і
живопис. Леся найбільше вдалася в батька:
і вродою, і характером,
і звичками. Обидвоє вони
були однаково лагідні та
безмежно добрі, стримані,
терплячі, однаково
наділені виключною
силою волі.
Лесина мати палко кохалася в мистецтві,
невтомно збирала його зразки: різні орнаменти, тканини, вишиванки, а також пісні, казки.
Мати Лесі Українки —
Ольга Петрівна Косач,
відома на той час українська письменниця, друкувалася під прізвищем Олена Пчілка.
Вона мала величезний вплив на доньку, сама вибрала їй високо зобов'язуючий
псевдонім — Українка.
У сім'ї виховувалось шестеро дітей, яких єднала
велика любов і дружба.
Малою вона найбільше товаришувала з братом Михайлом, старшим від неї на півтора року. За нерозлучність в сім’ї їх називали спільним ім’ям «Мишолосіє»
Сестрі Олесі
Як яснеє сонце
Закине свій промінь ясний
До тебе в віконце,-
Озвись на привіт весняний,
Олесю, серденько,
Співай веселенько!
Весняного ранку
Співай моя люба веснянку!
Усі діти в родині мали пестливі імена. Молодшого брата Миколу називали Микось, сестру Ольгу – Ліля, Ізидору – Дроздиком, Оксану - Марцею
Грамоти Леся навчилася дуже рано. Коли їй було
4 роки, вона вже дуже добре володіла читанням. Завжди радісна та весела, Леся любила співати й дуже добре танцювала із братом “козака”. Коли їй виповнилося 5 років, батьки купили їй фортепіано. Вона не тільки успішно вчилась грати, а й сама складала музичні твори. Любила Леся й серйозну роботу – господарчу. Мала свій квітник і сама обробляла його.
В 6 років навчилася шити і вишивати, а згодом навіть взялася мережити батькові сорочку.
У віці восьми років
написала перший вірш.
НА ШЛЯХ Я ВИЙШЛА РАННЬОЮ ВЕСНОЮ
І ТИХИЙ СПІВ НЕСМІЛИЙ
ЗАСПІВАЛА,
А ХТО СТРІЧАВСЯ НА ШЛЯХУ
ЗІ МНОЮ
ТОГО Я ЩИРИМ СЕРДЕНЬКОМ
ВІТАЛА.
У 9 років був написаний вірш “ Надія ”, присвячений тітці Олександрі, яку царська влада заслала до Сибіру відбувати покарання за те, що вона була небайдужою до народного горя.
НАДІЯ
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть їще раз на рідну країну,
Поглянуть іще раз на синій Дніпро, -
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянуть іще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
ДРУГА СТОРІНКА:
“ У ДИТЯЧОМУ КРУЗІ”
У 1884-1891 роках Леся Українка
написала поезії для дітей, які об‘єднала в цикл “В дитячому крузі”.
Тут вміщено твори для
дошкільнят і молодших школярів.
Лесі в той час було 16 років.
На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.
НА ЗЕЛЕНОМУ ГОРБОЧКУ
Поблискують черешеньки
В листі зелененькім,
Черешеньки ваблять очі
Діточкам маленьким.
Дівчаточко й хлопяточко
Під деревцем скачуть,
Простягають рученята
Та мало не плачуть:
Раді б вишню з’їсти,
Та високо лізти,
Ой раді б зірвати,
Та годі дістати!
“ Ой вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі,
Чого ж бо ви так високо
Виросли на гіллі!”
“ой того ми так високо
Виросли на гіллі,-
Якби зросли низесенько,
Чи то ж би доспіли?”
ВИШЕНЬКИ
Літо краснеє минуло,
Сніг лежить на полі;
Діти з хати виглядають
В вікна… шкода волі!
Діти нудяться в хатині,
Нудять, нарікають:
“І нащо зима та люта?-
Все вони питають.-
Он все поле сніг завіяв,
Хоч не йди із хати!
У замкнуті дивись вікна,
Ніде й погуляти!
ЛІТО КРАСНЕЄ МИНУЛО
Сніг з морозом поморозив
Всі на полі квіти…
Десь зима та не скінчиться!”-
Нарікають діти.
Ждіте, ждіте, любі діти!
Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;
І заквітне наше поле,
І зазеленіє,-
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.
“Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема…
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?”-
В неньки спитала дитина.
“Ні, не кожна, - одказує мати, -
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, -
Ще зосталась пташина маленька”.
“Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?”
“Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна”.
МАМО, ІДЕ ВЖЕ ЗИМА
“Мамо, ті сиві пташки
Сміливі, певно, ще й дуже,
Чи то безпечні такі, -
Чуєш, цвірінькають так,
Мов їм про зиму байдуже!
Бач – розспівалися як!”
“Не байдуже тій пташці, мій синку,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водиці дістати краплинку,
Де під снігом поживку шукати”.
“Нащо ж співає? Чудна!
Краще шукала б зерна!”
“Спів пташині потіха одна,-
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна”.
ТРЕТЯ СТОРІНКА
“ ЛЕСИНІ КАЗКИ”
“Казка про Оха-Чародія”,
“Казочка про край царя Гороха”
“Казка про велета”
“Казка про Іванка”,
“Казка про дивну сопілку”
ЧЕТВЕРТА СТОРІНКА “СТРУНИ ДУШІ”
Леся була надзвичайно терплячою і стриманою. Вміла терпіти біль і горе. Про це вона пише у вірші
«Як дитиною, бувало»
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
“Що болить?” – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда,
Щоб не плакать, я сміялась.
Природа щедро обдарувала Лесю – дала не лише поетичний хист, а й неабиякі здібності до музики, малювання. І водночас прирекла на постійні муки від тяжкої хвороби. Взимку 1881 р. В Луцьку, на річці Стир, Леся застудила ноги в крижаній воді. Саме з того часу вона занедужала – почала боліти нога, потім – рука. На 12-му році Лесі в Києві прооперували ліву руку, що позбавило її можливості грати на фортепіано. І вона пише вірш «До мого фортепіано», де прощається з улюбленим інструментом, як з добрим другом.
Мій давній друже! Мушу я з тобою
Розстатися надовго… жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!
ДО МОГО ФОРТЕПІАНО
Деякий час Леся навчалася в школі Олександра Мурашка в Києві, але через хворобу вона була змушена покинути навчання. Завдяки матері Леся здобула глибоку й різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну та світову літературу, історію, філософію.
У 13 років вона була читачем бібліотеки Київського університету, а у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Перші вірші поетеси з’явились у Львівському журналі “Зоря”, коли Лесі було 13 років (“Конвалія”, “Сафо”)
КОНВАЛІЯ
Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.
Та недовго навтішалась
Конвалія біла, -
І їй рука панночки
Віку вкоротила.
Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.
Промовила конвалія:
“Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!”
У творчості Лесі Українки центральною темою є почуття любові до України: “До тебе, Україно, наша бездольна мати, струна моя перша озветься”. Свій вірш “Красо України, Подолля” Леся написала у 17 років.
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В ній хороші красні села,
Там хати садками вкриті,
Срібним маревом повиті,
Коло сел стоять тополі,
Розмовляють з вітром в полі.
КРАСО УКРАЇНИ, ПОДОЛЛЯ
Хвилюють лани золотії,
Здається, без краю, - аж знову
Бори величезні, густії
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькі,
Стежечки по них маленькі,
Перевиті, мов стрічечки,
Збігаються до річечки,
Річка плине, берег рвучи,
Далі, далі попід кручі…
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
П’ЯТА СТОРІНКА “МОЇ УЛЮБЛЕНИ ВІРШІ”
ШОСТА СТОРІНКА “ПІДСУМКОВА”
Творчість Лесі Українки багата і різноманітна. ЇЇ поезії свідчать про велику любов до рідної землі, вболівання за долю свого народу. Її твори складають 12 томів.
За останні 4-5 років Леся Українка, перемагаючи біль, створює геніальні твори, серед яких і “Лісова пісня”, “Камінний господар” та інші. Вона писала: “Я в серці маю те, що не вмирає”. Надзвичайно скромною була Леся Українка. Вміла розрадити інших і себе. Незадовго до смерті, коли ледве могла ходити, потішала себе: “Що ж і на лежачих світить сонце”.
Боротьба і праця – таким був зміст життя Лесі Українки.
1 серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність
Леся Українка - великий поет України і жінка з трагічною долею.
Лесю Українку
поховали в Києві на Байковому кладовищі поряд із могилою батька та брата. Згідно з волею покійниці, на цвинтарі
не було урочистостей.
Попереду процесії несли тільки хрест.
Нести труну на руках, співати і виголошувати промови поліція не дозволила.
Устами героїні “Лісової пісні” Леся Українка стверджує:
«Ні! Я жива! Я вічно буду жити!
Я в серці маю те,
що не вмирає…»