Геополітичний вибір України: утвердження євроінтеграційного курсу.
План уроку
Мотивація навчальної діяльності
Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відносинах. 5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася із Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна, відповідно до принципів ООН, спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права. Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світу.
До кінця першого року незалежність України визнали 132 країни, а на сьогодні – всі члени ООН (186). Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. «Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою». Нині Україна підтримує активні дипломатичні відносини з 70 країнами світу, має своїх постійних представників у таких міжнародних організаціях, як ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ. Україна є членом ОБСЕ, Ради Європи, СОТ, тісно співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями.
Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В. Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію. У квітні 2006 р. на сесії Європарламенту було прийнято резолюцію, у якій Єврокомісії пропонувалося розпочати переговори з Україною про асоційоване членство в ЄС.
24 листопада 2010 р. Європарламент ухвалив резолюцію про те, що Україна може подати заявку на членство в ЄС, як і будь-яка інша європейська країна, яка дотримується принципів свободи, демократії, поваги до прав людини, основоположних свобод і верховенства права. В. Ющенко також виступав за повноправне членство України в НАТО. Це
було записано і у Воєнній доктрині. У квітні 2005 р. у Вільнюсі під час наради голів Міністерств закордонних справ країн НАТО відбулося засідання комісії «Україна – НАТО», яка започаткувала інтенсивний діалог, що мав стати першим кроком на шляху входження України до НАТО. Цьому кроку України сприяли всі члени НАТО, але за умови підтримки його українським суспільством і досягнення внутрішньої стабільності в Україні. Активним противником вступу України до НАТО виступила Росія.
На початку 2008 р. виник скандал, приводом до якого стала заява Генерального секретаря НАТО про те, що організація отримала лист за підписом Президента України, Прем’єр-міністра й Голови Верховної Ради з проханням приєднати Україну до Плану дій із набуття членства в НАТО.
Ситуація, що виникла, паралізувала роботу парламенту України на два місяці. Опозиція блокувала трибуну із гаслами «НАТО – ні!». Після обрання Президентом України В. Януковича нове українське керівництво заявило про позаблоковий статус України й небажання вступати до НАТО.
У квітні 2010 р. В. Янукович підписав указ, за яким ліквідував комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО та національний центр із питань євроатлантичної інтеграції.
Здобувши незалежність та розв’язавши першочергові зовнішньополітичні питання, Україна постала перед проблемою формування зовнішньополітичної стратегії, яка б не лише забезпечила формальну незалежність, але й гарантувала територіальну цілісність, суверенітет та сприяла б покращенню соціально-економічного становища. Особливості геополітичного становища нашої держави, кардинальні геополітичні трансформації, які синхронізувались у часі з проголошенням її незалежності, кризовий стан економіки вимагали від керівництва ухвалення не лише пришвидшених, але й консолідованих рішень.
Складність полягала у виборі оптимальної моделі зовнішньої політики, яка б враховувала, з одного боку, усю специфіку геополітичного становища, інтегрованість економіки України в загальносоюзний комплекс, її залежність від російських енергоносіїв та тісні гуманітарні зв’язки з РФ, а з іншого – уможливлювала дистанціювання від геополітичних проектів Москви.
У цьому контексті реальним балансиром російського домінуючого впливу на пострадянському просторі та альтернативою інституалізації СНД стало формування та розвиток відносин із Заходом. Саме орієнтація на Захід зумовлювалась необхідністю політичних і безпекових гарантій незалежності, доступу до можливостей економічної модернізації, тоді як російський вектор залишався імперативом розв’язання першочергових економічних, енергетичних та гуманітарних питань. Г. Касьянов зазначає, що курс на Захід, крім природних прагнень інтеграції України в міжнародну спільноту, зумовлювався необхідністю посилення своїх позицій у суперечках з РФ та розглядався як своєрідна противага Москві. У російській історіографії європейський вектор України бачиться як механізм унеможливлення поглиблення інтеграції України і РФ.
Ідеологічною основою європейських прагнень нашої держави була концепція “повернення” України в Європу, яка стала українською версією “повернення до Європи” колишніх держав соціалістичного блоку, або концепцією “Центральної Європи”. Після повалення комунізму політичні еліти цих держав розглядали інтеграцію у ЄС як остаточну гарантію незалежності від Москви. Суть “повернення” полягала у відтворенні західноєвропейського політичного і економічного процвітання шляхом глибокої інтеграції з іншими європейськими державами.
Український варіант “повернення” був набагато складнішим, що зумовлювалось значно тривалішим періодом перебування під владою Росії не лише комуністичної, а й царської. Можливо, тому Україна і залишилась поза концепцією “Центральної Європи”, а центральноєвропейський міт не став мейнстримом українських інтелектуальних дискусій щодо шляхів здобуття незалежності України. Крім значно тривалого періоду відсутності власної державності, українські території протягом історії перебували в межах різних держав з відмінним політичним устроєм, що й зумовлювало фрагментацію української еліти.
Отже, Україна на початку 90-х рр. ХХ ст. за своїм геополітичним потенціалом та рівнем внутрішньополітичних трансформацій значно випереджала пострадянські республіки, які не зуміли позбутись впливу РФ та підтримали її реінтеграційні проекти, спрямовані на реанімацію СРСР, але водночас серйозно відставала від трансформації політичних режимів та зближення із Заходом колишніх держав соцтабору.
Складність геополітичного становища України зумовлювала необхідність збереження економічних зв’язків з РФ в поєднанні з дистанціюванням від геополітичних проектів Кремля, спрямованих на реінтеграцію СРСР.
Помаранчева революція по-новому відкрила Україну для Європи і для світу. У геополітичному контексті це продемонструвало готовність українського населення до виходу з пострадянського простору. Прихід до влади В. Ющенка започаткував якісно новий етап у відносинах з ЄС, який у 2004 р. став безпосереднім сусідом нашої держави. Курс на європейську і атлантичну інтеграцію став одним з ключових напрямків нової влади, європейськоатлантичний вектор став реальним пріоритетом, а в зовнішньополітичному курсі простежується трансформація від багатовекторності до зближення з Заходом.
Налагодження відносин із Заходом означало не лише реалізацію зовнішньополітичного курсу, але й означало формування своєрідного орієнтиру та ідеї внутрішньої трансформації українського суспільства. Становлення незалежної України, крім економічного добробуту, ототожнювалось також з гарантуванням основних загальнолюдських цінностей, свободи і безпеки, тому більшість українських політиків задекларували курс на досягнення європейських стандартів.
Прихід до влади В. Януковича призвів до згортання європейськоатлантичного вектора та повернення до багатовекторності, а на практиці – до зближення з РФ. Проте, навіть у таких умовах, усвідомлюючи загрозу втрати своєї легітимності, нова українська влада не припинила переговори з ЄС щодо підписання угоди про асоціацію. І пішла на її парафування для отримання політичних дивідендів на чергових парламентських виборах, але відмовилась від її підписання, що призвело до кардинальних змін не лише для України, але й для всієї міжнародної спільноти.
Україна в імперській доктрині «русского міра»
Концепція «русского мира» була розроблена ще в кінці 2000-х років. І суть її полягала в використанні православної віри, слов’янського коріння, російської мови, якоїсь «особливої духовності» для утримання України (і принагідно Білорусі) в підпорядкуванні Москви.
Провідником ідеології «русского мира» був президент Росії В. Путін, а головним реалізатором і речником – сам патріарх РПЦ Кирило.
Прихильність Путіна до так званого «русского мира», який виходить за межі сучасної Росії, вперше почав формуватися в середині 2000-х років і набрав значного імпульсу після вторгнення Росії в Грузію в 2008 році.
На думку Путіна та інших прихильників, «русский мир» охоплює населення по всій колишній царській та радянській імперіях, які пов’язані з Росією російською мовою, а також спільною релігією, культурою, історією та світоглядом. Путін та інші прихильники «русского мира», такі, як патріарх РПЦ Кирило, вважають, що росіяни, українці та білоруси є частиною тієї самої «російської цивілізації» та «мають спільне походження» предків з середньовічної Київській Русі, яка зображена як «перша Російська держава». Вони розглядають сьогоднішній поділ на окремі пострадянські держави як помилку історії і звинувачують Захід у штучному поділі «русского мира».
Україна в імперській доктрині «русского міра»
Концепція «русского мира» була розроблена ще в кінці 2000-х років. І суть її полягала в використанні православної віри, слов’янського коріння, російської мови, якоїсь «особливої духовності» для утримання України (і принагідно Білорусі) в підпорядкуванні Москви.
Провідником ідеології «русского мира» був президент Росії В. Путін, а головним реалізатором і речником – сам патріарх РПЦ Кирило.
Прихильність Путіна до так званого «русского мира», який виходить за межі сучасної Росії, вперше почав формуватися в середині 2000-х років і набрав значного імпульсу після вторгнення Росії в Грузію в 2008 році.
На думку Путіна та інших прихильників, «русский мир» охоплює населення по всій колишній царській та радянській імперіях, які пов’язані з Росією російською мовою, а також спільною релігією, культурою, історією та світоглядом. Путін та інші прихильники «русского мира», такі, як патріарх РПЦ Кирило, вважають, що росіяни, українці та білоруси є частиною тієї самої «російської цивілізації» та «мають спільне походження» предків з середньовічної Київській Русі, яка зображена як «перша Російська держава». Вони розглядають сьогоднішній поділ на окремі пострадянські держави як помилку історії і звинувачують Захід у штучному поділі «русского мира».
Після обрання патріархом в 2009 році Кирило почав здійснювати регулярні візити в Україну – зокрема на День Хрещення Русі, усіляко підкреслюючи «спільність виходу з купелі Володимирового хрещення».
Також Кирило бачить якусь особливу «духовність» у східного слов’янства, хоча за рівнем алкоголізму, абортів, розлучень та покинутих батьками дітей-сиріт Росія займає одні з провідних – в гіршому розумінні – позицій, порівняно з країнами Заходу.
Для реалізації «русского мира» потрібне подальше підпорядкування Української православної церкви (Московському патріархату). Але тут ситуація після війни може змінитись – включно з відходом УПЦ (МП) від РПЦ, про що вже зараз говорять релігієзнавці.
Довоєнна фотографія. Київ, Києво-Печерська лавра, 27 липня 2013 року. Московський патріарх Кирило (ліворуч), президент Росії Володимир Путін (другий зліва), а напроти – учасники синоду УПЦ (Московського патріархату), серед яких митрополит Онуфрій (другий справа)
Доктрина «Побєдобєсіє»
Під «побєдобєсієм» мають на увазі політику нинішнього керівництва Росії щодо пам’яті про Другу світову війну. Ця концепція, власне, говорить радше про «Велику вітчизняну війну», а не Другу світову, замовчує роль СРСР у причетності до розв’язання Другої світової, майже табуйованою є тема дружби між гітлерівської Німеччиною та сталінським СРСР, пакту Молотова-Ріббентропа, агресивних дій СРСР проти країн Балтії та Фінляндії, а також інших сусідів. «Побєдобєсіє» несумісне з пам’яттю про злочини сталінізму і жертв радянських репресій.
Доктрина «побєдобєсія» передбачає щорічні грандіозні паради на Красній площі в Москві, на 9 травня, активне використання «георгіївських стрічок». Також ця концепція передбачає мілітаризацію – культ зброї, гасел на шталт «Дєди воєвалі» або «Можем повторіть». Також «побєдобєсіє» передбачає і мілітаризацію свідомості – зокрема юних поколінь росіян.
Верховна Рада заявляє про неприпустимість монополізації Російською Федерацією перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, яка стала спільним досягненням антигітлерівської коаліції та визвольних рухів, а сама війна спільною трагедією народів світу.
Треба зазначити, що «культ 9 травня» з’явився порівняно недавно – особливо на ньому наголошують при президенті Путіні, який проводить в цей день помпезні паради. Суть концепції в підході: якщо була спільна перемога – то має бути і спільна держава!
«Нелюдів, які катують зараз українців, виховали на 9-му травні. «Побєдобєсіє» переконало росіян у тому, що вони – «виняткова нація», що вони мають право знищувати інші народи, бо ж «пабєдітєлі», – написала у фейсбуці депутатка українського парламенту Іванна Климпуш-Цинцадзе.
Україна лежить у самому серці путінського «русского мира» і займає центральне місце в його імперських амбіціях. І він – не єдиний, хто підтримує таке бачення. Дійсно, широко розповсюджені припущення щодо природного місця України в «русском мире» зіграли вирішальну роль у рішенні Москви про вторгнення в Україну в 2014 році. Ця глибоко вкорінена віра з тих пір допомогла підтримувати високий рівень російської громадської підтримки сепаратистських «республік», створених і утримуваних Кремлем на сході України.
Вся концепція «русского мира» походить із застарілих імперських міфів ХІХ століття, яким не місце в ХХІ столітті. Подібне мислення мало згубний вплив на російсько-українські відносини, відіграючи пряму роль у розпаленні війни сім років тому та сприяючи подальшій ескалації конфлікту.
Цей імперіалістичний підхід зараз служить перешкодою для миру та можливого майбутнього примирення. Поки сучасна Росія не зможе відкинути токсичну доктрину «русского мира», вона продовжуватиме труїти відносини з Україною та збільшувати розбіжність між двома країнами.
Новітня історія українсько-російських взаємин, попри неодноразове формальне визнання принципів суверенної рівності й невтручання у справи одна одної, значною мірою визначалася, з одного боку, прагненням Москви втримати Україну в орбіті свого впливу, і з іншого − спробами Києва вийти з-під кремлівського впливу, зберігши при цьому економічні преференції співпраці з Росією. Якщо впродовж перших двох десятиліть після розпаду СРСР вища влада РФ хоча б номінально визнавала українську державність, то починаючи з кінця 2000-х років, спочатку кулуарно, а згодом і публічно очільник РФ В. Путін заперечував українську державність, вважаючи її штучним «дітищем радянської епохи».
Після обрання Президентом України В. Ющенка Росія розгорнула цілеспрямовану політику, яка мала забезпечити контроль над Україною. Вона включала заходи в економічній, політичній, культурній, релігійній сфері, міжнародних відносинах.
У політичній сфері Москва сприяла приходу до влади проросійських сил, які фактично були її маріонетками. На міжнародній арені здійснювалися кроки, щоб ізолювати Україну та заявити своє право контролювати її, втягнувши у різноманітні інтеграційні проекти, ініційовані Росією.
В економічній сфері Росія намагалася взяти під свій контроль провідні підприємства і цілі галузі України. Особливо російську сторону цікавив контроль над газотранспортною системою України. Важливою складовою цих заходів була інформаційна політика (контроль над засобами масової інформації, нав’язування російської масової культури тощо) і діяльність Російської православної церкви з просування ідей «русского мира».
Прагнення РФ до реімперіалізації на теренах колишнього СРСР
До початку російсько-української війни російський політикум здійснював економічний тиск на Україну, у тому числі, через олігархів. Серед методів тиску найбільш відомими стали:
Складові економічної війни
1. Газові війни
Серія економічних конфліктів між Росією та Україною щодо умов постачання природного газу з Росії до України та його транзиту до країн західної Європи територією України отримала назву Газові війни. З боку Росії ці війни мали за мету економічне та політичне підпорядкування України інтересам Росії. Інформаційним фоном до цих воєн були постійні заяви російської сторони про «розкрадання газу» та економічну неспроможність держави України. Основними методами ведення газових війн були завищені тарифи на газ для України, занижені тарифи на його транспортування.
2. Шоколадна війна
В липні – серпні 2013 російська санітарна служба розпочала блокувати продаж у Росії продукції української кондитерської компанії «Roshen», оголосивши про ніби-то наявність в українському шоколаді шкідливих домішок. 14 серпня 2013 року до переліку «ризикових» були включені всі без винятку українські експортери.
Інформаційна політика Росії
Інформаційна політика Російської Федерації набула характеру цілеспрямованої інформаційної війни проти України: необ'єктивність, маніпуляції, перекручування фактів, відверта неприхована брехня, путінсько-кремлівська пропаганда як частина політики Кремля в цілому. Робота ЗМІ ведеться за типом жовтої преси. Залучена величезна кількість акторів – громадян Росії, України та інших країн – а також інших спеціалістів на території України для отримання потрібної телевізійної картинки..
В Україні Москва організувала антинатівські виступи, підтримувала проросійські рухи, неадекватно реагувала на тему Голодомору 1932–1933 рр., визнаного в Україні геноцидом українського народу. Російські ЗМІ проводили справжню українофобську інформаційну політику. Як наслідок, у 2008 р. більшість росіян вважали Україну ворожою державою.
Закріплення нових знань і вмінь
Бесіда за запитаннями.
Закріплення нових знань і вмінь
Проаналізуйте карту. Позмагайтеся в парах у вмінні отримувати вичерпну картографічну інформацію: історичні факти (події, явища, процеси) та історико-географічні об’єкти. Прокоментуйте кожен із виявлених вами на карті фактів. Складіть запитання до карти. Запропонуйте їх іншій парі. Вислухайте відповіді. Узагальніть інформацію.
Підсумки уроку
З приходом до влади в Російській Федерації В. Путіна відбувалося стрімке погіршення українсько-російських відносин. Російське керівництво всіма силами намагається не допустити Україну до вступу до ЄС та НАТО.
Вся концепція «русского мира» походить із застарілих імперських міфів ХІХ століття, яким не місце в ХХІ столітті.
В той час, як сучасна російська національна ідентичність нерозривно пов’язана з уявленнями про імперську долю, це не має стосунку до українців. У зв’язку з цим доктрина «русского мира» не вразила більшість українців
Нині для широких верств населення України стало зрозумілим, що радянська ідентичність і національна ідентичність суверенної України – не сумісні
Домашнє завдання
1. Опрацювати додаткові джерела з теми
2. Дайте відповіді на запитання
Бажаю успіхів у навчанні!
Миру вам!