Шкільний куточок народознавства НВК “Мощаницька ЗОШ І-ІІІ ст. - дитячий садок”

��

У патріотичному вихованні величезну роль відіграє краєзнавство, адже знання історії своєї малої Батьківщини формують любов до неї і дбайливе ставлення до рідного села, рідної домівки, рідної школи тощо.

Одним із центрів формування громадянської свідомості, зрозуміння причетності малої Батьківщини до світової історії, а також формування активної життєвої позиції є наш шкільний музей .

Усі експонати, зібрані в нашому музеї, мають довгу та цікаву історію. Кожен з представлених предметів пройшов через багато рук, колись був знайдений, принесений чи подарований, і тепер займає почесне місце на полицях музею.

Наш шкільний музей було відкрито спільними творчими діями вчителів, учнів та техпрацівників школи з метою збереження традицій та звичаїв рідного села, предметів народного побуту, релігії та культурних надбань. Фонди музею складають речі, подаровані учнями, їхніми батьками, учителями.

Профіль музею – етнографічний . Експозиція відображає особливості побуту та народної творчості нашого краю. Серед експонатів чільне місце посідають предмети селянського побуту, меблі, зразки одягу, посуд, знаряддя праці, рушники, килими, картини тощо.У музейній кімнаті 100 експонатів, які розміщені за розділами.

Давня українська світлиця.� У ній відтворені фрагменти інтер'єру українського житла. Українці завжди з великою любов'ю ставилися до хати, адже вважали її не лише дахом над головою, а колискою свого роду, що зберігає давні й прекрасні традиції.�

���������� З давніх - давен повелося вважати найважливішим та найсвятішим місцем в будинку саме покуття. Тут завжди вішали вишиті рушники, писанки та інші важливі атрибути в обрядових дійствах. З прийняттям християнської віри на Русі саме на покутті почали розміщувати домашній іконостас, оздоблюючи ікони тими ж вишитими рушниками, які слугували доказом поваги та важливості віри в Бога. Під іконами ставили стіл, біля нього — довгу дерев’яну лаву.� Всі найважливіші події в родині проходили саме біля покуття: заручини та благословення молодих, й весільний посад молодих, й перша купіль новонародженого члена родини, й прощання з покійним. На покутті, або в Червоному кутку (так інколи називають покуття) за іконами зберігали освячені реліквії: вербову гілку з Вербної неділі, шматочок паски з Великодня, свячену воду, цілюще зілля та  квіти, обрядові свічки та інше. На Різдво саме під образами ставився Дідух.

Для спання в Україні здавна використовувалися дерев'яні ліжка, які застеляли кольоровими ряднами або вишитими килимками, що створювало особливий затишок у хаті.

На ліжку, як правило, лежали подушки. Великі, пухкі та з яскравим вишитим орнаментом — такі традиційні українські подушки. Колись вони були у кожній хатині. Чим більше вишитих подушок, тим затишніше було в оселі.� За давніми традиціями, молода перед весіллям обов'язково мала підготувати, як то кажуть, "хатнє вбрання" — вишиті подушки. Це було її придане. А спати на таких подушках одне задоволення. Для кращого сну ще під наволочку клали мішечок з ароматними травами.

Біля ліжка батьків підвішувалася до стелі колиска. У родині — колиска завжди одна (змінюються тільки покоління новонароджених, для яких вона є першим домом). По суті, колиска в українських сім'ях сприймалася як один з оберегів дитини. � По кутах підвісної колиски прив'язували чотири мотузки (верве́чки, рідко вірве́чки), на яких вона підвішувалася до гака чи кільця, укріпленого на сволоку (головна балка, під стелею у дерев'яній споруді, в старій українській хаті) – символ міцності й довговічності оселі, який також був оберегом. До бильця прив'язували ще один мотузок — почіпку, петельку на вільному кінці якого мати надівала собі на ногу.

Колиска – це й символ безсмертя роду. Її ототожнювали з лоном матері, з якого з’явилась на світ дитина. Округла форма сама по собі вже була оберегом від нечистих сил, від яких немовля намагалися захистити до хрещення. Вважали, що дитину треба класти головою на схід сонця, що теж мало символічне значення – віщувало світлу та багату долю нащадкам.� Традиційною підвісною колискою була «люлька» – колиска, плетена з лози, овальної форми, з пласким дном. Технологія виготовлення дозволяла зробити підвісну колиску легкою і надавала округлих ергономічних форм без кутів – найбільш зручну для батьків і безпечну для дитини.

� Перш ніж покласти в колиску немовля, туди клали ляльку-мотанку, яку робила мати в очікуванні дитини. Така лялька ставала захисницею дитини, символом зв’язку з усім родом і повинна була захищати людину, де б вона не знаходилася. Колись вони були у кожній оселі.� ��������� Українська лялька-мотанка була не просто іграшкою, а й оберегом, символізувала неперервний зв’язок між поколіннями. У ляльок-мотанок немає обличчя. Згідно з древніми джерелами відомо, що наші предки намотували з ниток хрест на обличчя. Таким чином, вважалося, що ніхто не може завдати шкоди іншій людині, адже саме очі вважалися уособленням душі. А от хрест – це потужний оберіг. � При виготовленні заборонено користуватися гострими предметами – голками, шпильками і ножицями. Навіть тканину відривали руками, а не розрізали. Ляльки-мотанки виготовляли зі старого одягу бабусь і прабабусь. Вважалося, що саме ця тканина мала велику силу. Однак є важливий нюанс – можна було використовувати тільки той одяг, в якому людина не хворіла, бо тканина вбирає в себе енергетику.

ВИШИВАНІ ВИРОБИ� Найважливіше місце у світлиці займають рушники. Адже на рушниках вишита доля українського народу. Вишиті рушники здавна були невід’ємною частиною родинних свят і обрядів. Починаючи від народження і до самої смерті, рушник супроводжував все життя українця.� Рушники завжди висіли на покуті, святому місці, де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. По суті рушники виконували роль тих же святих образів. Із запровадженням християнства вони не зникли, а разом почали співіснувати з іконами, слугуючи для них прикрасою.�

Наші предки ніколи не сідали вишивати хворі або з поганим настроєм. Вони віддавали нитці всю свою любов, позитивні емоції, світлі думки, заряджаючи тканину на добре служіння людям. Часто вишиті рушники називали оберегом родини, це був невід'ємний атрибут на різноманітних святах та народних гуляннях, ним зустрічали родичів та гостей. � Раніше рушники були в кожному домі, їх поважали, берегли як дуже цінну річ для всієї родини. Дитину ще змалку вчили поважати вишиті рушники, а дівчатка часто спостерігали, як мами та бабусі займалися рукоділлям довгими вечорами.

СТАРОВИННИЙ ОДЯГ� Традиційний жіночий костюм нашого краю складався з довгої вишитої сорочки, спідниці. Зверху на сорочку одягалася керсетка і фартух. Сорочки шили з двох шматків полотна і була вона довгою, вишитою біля шиї та на рукавах. У жіночій сорочці найдавніший вишитий елемент був рукав, а саме його верхня частина — «полик».� Верхня частина сорочки була з тонкого полотна, нижня з грубого і називалася — підтачка або надточка. Сорочки вишивали на «поликах» — поперечною смугою завтовшки 10-15 см, на зап'ястях та біля шиї, жіночі сорочки були вишиті також на подолі.� Фартухи теж вишивали � � � �

Традиційний чоловічий одяг українців - конопляна або лляна сорочка і вовняні штани. Сорочка часто використовувалася як верхній одяг. Головною відмінністю української сорочки від російської та білоруської є наявність пазушки - невеликого розрізу спереду з вишитими візерунками. Вишивали на пазушці чорними і червоними нитками. Ще однією відмінною особливістю є те, що наші чоловіки заправляли її в штани, а не носили поверх них.

Вишиті картини� Десять картин, вишитих майстринями нашого краю, прикрашають стіни шкільного музею.�Дивлячись на картини, можна помітити витонченість ручної роботи, думки жінок, які вклали у вишивку свої надії, мрії та любов. Кожна робота, вишита хрестиком чи гладдю, має свій унікальний візерунок. Картини зацікавлюють і молодь, і літніх людей. Наївні, але щирі вишиванки заспокоюють, викликають теплі почуття і нагадують про дитинство.�

Вишивання — це українська традиція. Починаючи з семи років, маленькі дівчатка навчалися технікам вишивки у своїх мам і бабусь і заготовляли собі придане. Вже до шістнадцяти років в гардеробі кожної красуні був скромний буденний і яскравий святковий одяг, виготовлений власноруч, а в скрині з приданим зберігалися дивовижні скатертини, чудові рушники і т.д. Також різними вишивками прикрашали стіни у кімнаті.

ЗНАРЯДДЯ ПРАЦІ� � Їх вже замінили на міксери та комбайни, втім нашим бабусям та прабабусям вони слугували як кухонні інструменти. Все це про ступу і товкача, що колись були у кожній хаті. За їх допомогою виготовляли крупи з неочищених зерен пшениці, ячменю, проса та гречки. При товченні зерно в ступі звільняється від шкарлупи та частково подрібнюється . Втім заняття це не з легких, в залежності від крупи товкти зерна господині могли не одну годину. Наприклад, літр маку перемелювали майже п'ять годин.���������� Такий кухонний комбайн робили переважно з дерева, втім він міг прослужити не одне десятиліття. А як показує практика, що деяким ступам вже майже сто років, а вони ще придатні до використання.�

Ткацтво ( виготовлення сурових (необроблених) текстильних тканин на ткацькому верстаті шляхом їх взаємного переплетення ) є одним з найбільш важливих народних ремесел в Україні. Це ремесло було поширене по всій території країни. Основним матеріалом для ткацтва служив льон, коноплі та шерсть.

Ранньою весною висівали льон. Коли він виростав до 15 см, жінка йшла його полоти. Люди переживали, аби льон не побив град чи не знищила суша, бо марне пропаде праця. Із великою радістю приступали до вибирання льону. Потім під стріхою льон дозрівав та сох. Через декілька днів оббивали головки, щоб зібрати насіння. Для цього жінка сідає на глиняну підлогу в сінях і, розклавши снопик, прачем б’є по головках льону. Пізніше цей прач буде служити для прання білизни.

Далі льон замочували, сушили на печі, ламали в терниці. Після ламки льону в терниці його очищали тріпачками, подібними до меча, зробленими з дерева. Потім його вичісували. Для первинного, грубішого чесання використовували гребінки (або «залізні щіті») — дерев'яні дошки з набитими металевими зубцями. Круглі щітки з такими зубами називалися дергальними щітками чи де́ргавками . Жмут витіпаного льону або конопель протягували через зубці (це називалося «щітити»), розпрямляючи волокна і очищаючи їх від домішок — довгих і грубих волокон, решток костриці. Вичісані відходи, відомі як клоччя, погано підходять для прядіння, але з них могли виробляти грубі нитки («вал», «клочанку»), придатні для ткання грубого полотна — валовини (ряднини). З останньої робили мішки, рядна.� �

Для наступного етапу чесання, більш ретельного і тонкого вичісування використовувалися дерев'яні гребені. Мичка (сировина для прядіння) надягалася на гребінь і вичісувалася. Відходи на другому етапі чесання льону називалися па́чо́си або пачіски́. М'якіші і коротші, ніж волокна клоччя, вони підходять для виробництва не надто тонких тканин. Після вичісування клоччя і пачісків залишається кужіль ( найтонші волокна) - сировина для прядіння.�

Наступним етапом було прядіння - процес поздовжнього складання і спірального скручування окремих волокон для одержання довгої і міцної нитки. Для цього використовували прялку або прядку. Звичайно, прядки не мали всі, лише багатша родина могла дозволити собі таку річ. На прядці господиня швидше пряла нитку, яка була міцніша. Пряли, як правило, зимою, але старалися до свят закінчити цю роботу, щоб після свят уже ткати полотно. � Із виготовлених ниток за допомогою ткацького верстата виробляли полотно. Ручний ткацький верстат також називають кро́снами. Основу намотували на кросна. Далі на переклад закріплювали бурульки, на які зачіплювалися нитки.

Крізь прозори зубців берда (деталь верстата, що нагадує гребінь у рамці) проходять нитки основи. Потім за допомогою човника ( деталь ткацького верстата, що являє собою вирізану дерев'яну колодочку з виїмками на кінцях, на які намотується утокова ( поперечна) нитка ) прокладається утокова нитка між нитками основи. Під час ткання переміщається туди і назад від крайки до крайки вироблюваної тканини.� � Виткане полотно прали й вибілювали, розстилаючи на лугу або вивішуючи на плоту. А потім били його на підлозі качалкою, скручували в рулон. Із цього полотна шили одяг для всієї родини. �

Не зайві в господарстві також рубель і качалка. Ця пара предметів — старовинний аналог праски. Рубель — вузька дерев’яна дошка з вирубленими поперечними зубчиками. Качалка — ніби кухонна скалка. На неї намотували білизну і рублем качали. Так випрасує, що не буде жодної складочки.

Пізніше людство дізналося, що білизну легше розгладити, якщо використовувати теплий метал. До відкриття рятівних властивостей електрики чекати було ще довго, тому залишалося тільки вдосконалювати все той же принцип: розігрів металу за допомогою вугілля. Тому виникли так звані «вугільні» або «духові» праски. Вони схожі на невеликі печі: всередину корпусу закладалися розпечені березові вугілля. Для кращої тяги з боків робили отвори, іноді праска навіть забезпечувалася трубою. Щоб знову розпалити охололе вугілля, в отвори дули, або розмахували праскою з боку в бік. Оскільки вугільні праски були важкими, прасування перетворювалася на справжні фізичні вправи. Праски були дорогою річчю. При литті їх прикрашали орнаментом, їх передавали у спадок від матері до дочки. Наявність праски в будинку вважалося символом достатку і благополуччя його господарів.�

А воду наші предки носили коромислами. Спереду відро, ззаду. І в руках по відру. Чотири відра несли за раз. І рівно йшли, тільки коромисло гнулося.� Сьогодні комбайни молотять зерно. А скільки прийшлося нашим бабусям вручну ( серпом ) пережати жита, пшениці. Серп є одним з якнайдавніших знарядь людини і символом хліборобства.� �

У кожної господині мала бути маслобійка — прилад для ручного виготовлення вершкового масла зі сметани шляхом збивання. Виготовлялися маслобійки з дерева міцних порід (дуба) у формі діжечки, циліндра або усіченого конуса. Зверху маслобійка накривалася кришкою. Через отвір в кришці проходив дерев’яний товчкач із дерев’яним диском на кінці. Використовувалися товкачні маслобійки переважно в домашньому селянському господарстві. Для роботи маслобійку нерухомо встановлювали між ногами і, рухаючи товкач вверх-вниз, збивали масло. Процес цей був не складним, але тривалим.

Доки не було електрики, наші предки використовували гасові лампи (світильник, у якому світло утворюється внаслідок згоряння гасу). Гасова лампа була винайдена 1853 року у Львові місцевими аптекарями Яном Зегом та Ігнатієм Лукасевичем. Широко використовувалась у другій половині XIX століття, майже вийшла з ужитку з розвитком електричного освітлення у першій половині XX ст. � Це ґнотова лампа. Вона складається з невеликого резервуара для гасу, у який занурена нижня частина ґнота, який вбирає в себе гас під час горіння. Верхня частина ґнота, що горить, вставлена у пристрій, що регулює її довжину, тобто яскравість світла. � �

Українці купали дітей, прали білизну, підсівали борошно, розчиняли тісто, сікли овочі та зелень, віяли зерно та крупи у дерев 'яних ночвах. Це видовбані з цільного відрізка деревини коритця прямокутної або човноподібної форми. Ночви є обрядовим предметом, вірили, що вони мають і оздоровчу силу, тому після купання в них дітей, які мали конвульсії, ночви з водою перевертали й накривали ними дитину — символ охорони, а на них розбивали нове горнятко — символ жертви, після цього конвульсії мали минутися.

На початку XIX століття з'явилася пральна дошка - пристосування для ручного прання, що складається з ребристої поверхні, по якій інтенсивно треться намочений в мильному розчині одяг з метою забезпечення ефективнішого проникнення частинок миючого засобу в поверхневий шар тканини і подальшого видалення частинок бруду. Перші пральні дошки були повністю дерев'яними, але вже в 1833 р. появилася пральна дошка, яка являла собою дерев'яну рамку з укладеною в неї ребристою металевою поверхнею.�

У нашому музеї є також хлібна лопата — прямокутна або овальна дерев'яна дошка на довгому дерев'яному руків'ї для садіння хлібів і пирогів у піч і діставання їх звідти. Поверхню лопати перед використанням посипають підсипкою — борошном, кукурудзяними крупами, пшеничними висівками. Широко відоме використання хлібної лопати в народній медицині при «переробленні» або «перепіканні» дитини. Хвору дитину укладали на хлібну лопату (зазвичай це робила мати, дитину перед приміщенням на лопату обмивали водою, а іноді загортали у тісто) і садили в піч так само, як хліб. Вважалося, що така дитина «не допеклася» в утробі матері. У даному обряді відбувалося «ототожнення дитини і хліба, випічки хліба і появи дитини на світ: її ніби повертають у материнську утробу (піч), щоб вона народилася заново» .

Лозоплетіння – одне з найдавніших ремесел на Україні. Плетені кошики з лози належали до предметів першої необхідності і виготовляли їх спеціальні майстри. Розвитку лозоплетіння сприяла і наявність у достатній кількості матеріалу. Техніка плетіння передавалась як спадок, збагачувалась протягом багатьох років та все ще продовжує розширюватись і сьогодні. Кошики свого часу використовувалися тільки для зберігання та транспортування товарів. Про використання плетіння як прикраси навіть не йшлося й мови.

Також лоза використовувалася для виготовлення огорожі — тину ( плоту ). Найбільш поширений горизонтальний пліт. Для його основи необхідні кілки-стійки близько 2 м завдовжки. Кілки або труби вбиваються у землю на відстані 0,2 — 1 м один від одного. Наступний етап — саме плетіння, і починати його потрібно від землі. Кожен з наявних прутів потрібно просмикнути між стійками, огинаючи прут «вісімкою» навперемінно: то спереду, то ззаду. �

Одним із найбільш масових деревообробних промислів українців було теслярство - зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну. Для первинного обстругування використовувався - ско́бель (або струг). Це старовинний ручний інструмент теслярів у вигляді прямого або зігнутого ножа з ручками на кінцях, що призначений для здирання кори з колоди. Скобель використовується для зачищення колод при вирубці дерев; після зачищення деревина набуває світлого кольору, часто, якщо ретельність оброблення не надважлива, з проміжками лика. Стіни будинку зі зрубу, оброблені «під скобель», не потребують додаткового обшивання і облицювання, та мають привабливий вигляд природного дерева. Водночас стругом неможливо вирівняти поверхню колоди — залишаються нерівності, що повторюють форму стовбура, і задири від обробки сокирою на сучках.

Посуд давні українці виробляли з гончарної глини. Гончарство належить до традиційних українських ремесел, видів господарської діяльності та мистецької культури українців. Донині виготовляється й використовується найархаїчніший і найуніверсальніший вид глиняного посуду – горщик. Горщик – різновеликий посуд з опуклим тулубом, отвором, дещо меншим за опук, більшим чи майже рівним денцю і невисокими вінцями (переважно вертикальними прямими, рідше – відігнутими назовні), вухом або без нього, основна функція якого – слугувати місткістю для приготування страв у печі, зберігання продуктів і рідин, готових страв і напоїв, подачі їх до столу; нагрівання води тощо.

Дзбан, джбан — глекоподібний глиняний посуд для води, молока, квасу. Має округлу у нижній частині форму і циліндричний верх. Може мати ручку-вушко, тоді такі посудини частіше називають глеками. � Подібною до дзбанка є банька, яка відрізняється майже повною відсутністю шийки. Банька – вузькогорлий глек для зберігання і перенесення води, олії, дьогтю і інших рідин. Форма корпуса – куляста, місце з найбільшим діаметром частіше розташовано посередині, хоча може бути трохи вище/нижче цієї лінії. На шийці часто роблять потовщення (рубець).

Глиняна миска внаслідок продірявлення дна перетворилася на «друшляк» («цідильник», «сировка»). Глиняні друшляки в українській кухні почали використовувати відносно пізно, порівняно, приміром, з горщиками, глечиками, мисками під впливом розширення асортименту споживаних продуктів і страв із них. Діаметр глиняних друшляків, як і мисок, був широким, значно більшим за висоту. Їх краї зазвичай загиналися всередину. Форма ємності друшляків здебільшого була округлою чи конусоподібною — як у мисок. Це зумовлено ще й тим, що друшляки досить часто ставили на горщик або в миску, аби зібрати продукт, що проходитиме через діри. Діри пробивалися здебільшого в тих частинах друшляків, що опускалися всередину посудини, в яку збиралася рідина. Друшляки ставилися на горщик таким чином, що всередині опинявся лише їхній низ. У ньому, відповідно, і пробивалися отвори. Важливо, що в цьому випадку вироби були міцнішими за ті, що суцільно вкриті отворами. Тому в них можна було сміливо перетирати зварені овочі та фрукти.