За твором

В. О. Сухомлинського�«Чорнобривці»

Підготувала: Валентина Алейникова

Тихий осінній вечір.

Заходить сонце.

У блакитному небі — ключ журавлів.

Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця.

Я питаю:�- Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?�Бабуся всміхнулася і каже:�- Щоб жити вічно.�Я не міг цього збагнути. Як це — жити вічно?�

Бабуся каже:�- Ходімо до саду.�Пішли ми до саду. Там доцвітали чорнобривці.

Бабуся зібрала жменьку сухохо насіння квітів, зав'язала у вузлик.

- Почекай до весни, - зрозумієш, - сказала вона і поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок.

Настала весна.

Ми з бабусею посіяли на грядці насіння.

Зійшло, піднялося, зацвіло.

Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі ніж восени.

- Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса — сказала бабуся. - Батьки живуть, щоб виховувати дітей. А діти потім народжують своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.

- А для чого живе людський рід? - знову питаю я.�- Для щастя.

Дякую за увагу.