Донеччина наприкінці

XVIII – на початку ХІХ ст.

Жодна держава в світі не існує вічно. На протязі багатьох століть йде безкінечний перерозподіл світу. Це довгий історичний шлях перетворень. Територія України не є виключенням в цьому процесі. Українські землі завжди були і залишаються дотепер ареною суперництва держав, які прагнули до захоплення нових земель. На відміну від решти історичних регіонів України (Лівобережна, Правобережна, Слобідська, Південна Україна, Крим) Донеччина, як південно-східна її частина, сформувалася найпізніше. Відрізняв її не тільки час входження до Російської імперії, географічні особливості, природно-кліматичні умови, етнічний та конфесійний склад людності, але найбільше – економічний потенціал, який став вирішальною її ознакою.

Мотивація навчальної діяльності

​

Дике поле – це історична назва території між Доном, Окою і лівими притоками Десни і Дніпра до Чорного та Азовського морів, що не була остаточно розмежована і залишалася до 16 ст. не заселеною через постійні набіги кочових племен і монголо-татар. Але не всі історики вважають достовірним міф про те, що донецькі степи після монгольського завоювання обезлюдніли і стали називатися "Диким полем". На той час західний берег Дона і Сіверського Дінця належав Кримському улусу татар.

Яку територію називали

Диким полем?

В книжці «Хождении митрополита Пимена в Цареград» 1389 року пишеться: "… як увійшли в землю Татарську, татар же безліч по обидва боки річки Дону. ... і бачили безліч татарських стад, що важко собі й уявити в розумі: вівці, кози, воли, верблюди, коні. "

У другій половині 14 ст. сучасний Донбас був частиною улусу темника Мамая. Кількість поселень тут поступово зростала, але більшість з них не пережила походів Тамерлана (1391–1395) і розпаду Золотої Орди. Її загибель позначила новий етап в історії донецького степу - період Дикого поля, який продовжувався до кінця 16 ст. і характеризувався пануванням кочового побуту. Монголо-татарське нашестя привнесло свій вплив на асимілювання місцевих племен. Тому в своєму лексиконі ми вживаємо багато тюркських слів. Наприклад, назва річок Кривий Торець, Кальміус мають тюркське походження.

Починаючи з XVI століття, малозаселені північні землі Луганської та частини Донецької областей стали заселяти поодинокі ватаги запорозьких та донських козаків, біглі селяни-кріпаки, збіднілі шляхтичі з України. Тому тут і виникали міста, слободки, села, селища, а також сторожові укріплення, фортеці. І вже у 17 ст. заселена територія Дикого поля одержала назву Слобідська Україна (Слобожанщина). Це території сучасних українських областей: Харківської, частини Сумської, Донецької, Луганської і російських областей частини Воронезької, Бєлгородської, Курської областей. Заселення цих земель відбувалося на тлі безперервних бойових дій на території Наддніпрянської та Західної України з Річчю Посполитою.

Козацький період

Цікаво, що основною етнічної складовою були українці (до 18 століття на західноукраїнських землях українців називали русинами, а у Московському царстві у 15- 18 столітті українців називали черкаси). В історичних документах кінця 17 — початку 18 століття жителів донецьких степів ще називали харцизами. Вірогідно, вони були прошарком козацтва, що знаходилося в протистоянні не тільки з урядом Московії чи Речі Посполитої, але й гетьманським та слобідським козацтвом, та навіть з Запорізькою Січчю.

​

Цікаво знати!

НЕ аби яку роль у народній колонізації області відіграли козаки Запорізької Січі. Адже Січ з другої половини 16 століття стала не тільки центром низового козацтва, а й форпостом народної колонізації території нашої області.

​

Відправляючись на рибний, охотний та соляний примисли, козаки селилися в степах спочатку на сезон, пізніше почали осідати на постійне проживання. Про це свідчить так звана «уходницька теорія». Запорізька Січь створювалась із паланок.

З початку існування козацтва виникло 8 паланок: Кодацька, Самарська, Орельська, Протовчанська, Інгульська, Бугодарівська, Кальміуська, Прогноївська паланки.Їх центр знаходився у фортеці паланки, а очолював паланку виборний полковник. Територія нашої області входила до Кальміуської та Самарської паланки. Бачите вже тоді був БахмУт. А ось це позначення – ТОР, це сучасне місто Слов’янськ.

Наприкінці 15-середині 17 ст. запорожці обороняли українські землі від нападів військ Османської імперії, Кримського ханства, ногайських орд. У період репресії царських військ Росії загальмувалось заселення нашого краю. Репресії проводились проти козаків, потім відбувся розгром Старої Січі та перехід запорожців у межі Кримського ханства, а також перенеслись кордони Росії з узбережжя Азовського моря після невдалих походів Петра І. Це все не тільки на тривалий час загальмувало заселення краю, а й призвело до скорочення чисельності його населення.

Подальше заселення степів починається з кінця 20-х – початку 30-х рр. 18 ст. та обумовлене стихійним переходом на південь українців, організованим переселенням царським урядом державних селян, поверненням запорожців на старі місця проживання, а також поселенням вихідців з інших держав. Значний вплив на цей процес мало перенесення російсько-турецького кордону з межиріччя Орелі й Самари на узбережжя Азовського моря. Щоб прискорити заселення краю та зміцнити свої позиції царський уряд вдався до поселення іноземців: слов’яносербів, греків, німців, євреїв, поляків, росіян тощо.

Грамота Катерини Другої II про переселення кримських греків до Маріупольського повіту, 1779 рік

Серед жителів нашого регіону на той час українці складали 73,7%, росіяни – 12%, молдавани та румуни – 6%, греки – 3,5%, вірмени – 2,6%. А на решту представників більше 30 етнічних груп припадало лише 1,7% населення. Переселені люди займались: скотарством (велика рогата худоба, коні та вівці). У той час обзавестися в степу худобою не складало великих труднощів - її можна було не тільки купити, але й навіть відігнати від татарського стада

землеробством (при переселенні люди не завжди мали можливість захопити з собою землеробські знаряддя, в багатьох їх могло й не бути взагалі, важко було їх придбати на новому місці, віддаленому від ремісничих центрів. Необхідно також врахувати й те, що в степу посіви могли знищити не тільки татари, але й дикі коні, стада яких бродили до початку 19 ст.) Відкривались підприємства по переробці сільськогосподарської продукції (наприкінці 18 ст. вже діяло близько 3 тис. підприємств – млини, цукрові та рибні заводи тощо).

ВІДКРИЛИ соляні промисли - велику роль в освоєнні природних ресурсів відіграли Торські і Бахмутські соляні промисли, що забезпечували не тільки Слобожанщину й частково Лівобережну Україну, але й південно-західні повіти Росії сіллю. З їх роботою тісно пов’язані пошуки кам’яного вугілля, залізних руд, що поклало початок розвитку вугледобувної та металургійної промисловості Донбасу.

На нашій території в ці часи також розвивався культурно-освітній рівень місцевого населення. У першій половині 18 ст. в північних містечках області в Кальміуській і Самарській паланках Війська Запорізького працювали загальноосвітні школи. У 1732 році в Торі (зараз це місто Слов’янськ) була школа, де дітей навчали дяки.

У 1808 року в Бахмуті відкрилося перше народне училище. Всього на кінець 18 ст. на території Маріупольщини і Бахмутського повіту діяло 47 початкових шкіл (з них 15 - приватних), в яких навчалося 1365 дітей і працювало 60 учителів.

Чому, на Вашу думку, територію Донбасу 19-20 століття називали Новою Америкою? Відповідь: Причиною став надто швидкий розвиток промисловості, який супроводжувався технічним переворотом, урбанізацією та істотним збільшенням населення нашого краю.

Перша шахта і перша коксова піч на території Юзівського металургійного заводу (Юзівка-Донецьк)

У 19 ст. активізувалась діяльність у пошуках вугільних родовищ. Виникли селянські та поміщицькі шахти. Шахти ці були надто примітивні. Тут користувалися лопатою, кайлом, молотком, ручним воротом з мотузкою і кошиком для підіймання вугілля. У 1837 році вугілля видобувалося вже у 13 місцях сучасної області - в районі Селидового, Щербинівських хуторів, Микитівки, Донецька та ін. А вже у 1850 році було видобуто понад 1 млн. пудів вугілля.

Це створило умови для розвитку залізничного транспорту, багатьох видів промисловості, будівництва, торгівлі та ін., чим так пишається Донбас.