Павло Клепацький: історик, що творив історію
До 140-річчя з дня народження Павла Клепатського (Клепацького), історика, архівіста, краєзнавця, члена Української Центральної Ради, репресованого, борця за незалежність України
Донецький національний університет імені Василя Стуса
Наукова бібліотека
Вінниця 2025
Народився Павло Григорович Клепатський 12 січня 1885 у селі Пугачівка Таращанського повіту Київської єпархії у родині священика села Сахновки Канівського повіту Григорія Клепатського та Олександри Михайловой що також походила з родини священика. Вже у 1930-х роках факт походження з «класово ворожого» середовища духовенства відіграє фатальну роль у долі П.Клепатського.
Навчався на історико-філологічному факультеті Новоросійського університету (Одеса). Студентом розпочав наукове дослідження історії Київщини, що незабаром було видане окремою книгою («Очерки по истории Киевской земли») й здобуло високу оцінку фахівців.
У 1917—1920 рр. активно працював на ниві науки й освіти читав лекції для вчителів Одеси, а згодом обіймав посаду приват-доцента в Кам'янець-Подільському університеті. У місцевих видавництвах вийшли його праці про творчість Є. Гребінки, Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського.
Під керівництвом Іва́на Андрі́йовича Линниче́нко (український історик-славіст, археограф, педагог, кримознавець) Павло Клепатський написав свою першу працю, присвячену історії Київської землі за доби Великого князівства Литовського. У 1909 році згідно схвального відгуку І. Линниченка П. Клепатський отримав від факультету золоту медаль. Більш того, І. Линниченко профінансував друкування праці свого учня, яке було затримано через нестачу коштів у правління НУ. Таким чином, в Одесі була надрукована праця з історії середньовічної України, що було поодиноким явищем у цьому місті. Критики схвально сприйняли монографію П. Клепатського як цінний внесок в українську медієвістику. Автор продовжив вивчення середньовічної історії Київської землі услід за М. Максимовичем, В. Антоновичем та М. Грушевським.
Традиції історичної освіти, спрямованої на глибоке вивчення вітчизняної історії студентами, формувалися в період Української революції, коли в Полтаві на базі Українського народного університету при музеї губернського земства восени 1918 року виник Історико-філологічний факультет як державна вища школа. Важливим етапом у розвитку навчального закладу стало об’єднання в квітні 1921 року Полтавського педінституту й Історико-філологічного факультету та створення на їх базі інституту народної освіти.
На історичному факультеті Полтавського ІНО працюють такі яскраві особистості, як Володимир Пархоменко, Наталія Мірза-Авакянц, а серед них справжнім ентузіастом краєзнавчої справи у вузі виступає Павло Клепацький.
1920-ті роки, позначені здобутками національно-культурного відродження, були періодом спалаху інтересу до історичного минулого українського народу, плідних пошуків нових напрямів і методів наукових досліджень.
Будинок Полтавського губернського земства, фасад
(початок XX ст.)
В «Записках Камінець-Подільського університету» були опубліковані статті з історії України, літературні огляди. 1921 р. вийшов друком посібник П. Клепатського з джерелознавства історії України — «Огляд джерел до історії України», в якому розглядалися актові пам'ятки, літописи, хронографи, що висвітлюють події від часів Київської Русі до визвольної війни 1648—1654 рр.� За лояльне відношення до Центральної Ради й Директорії УНР 1922 був заарештований чекістами, але через півтора місяці звільнений за відсутністю доказів. Викладач, професор Полтвського інституту народної освіти (1923—1931). Активно друкувався в місцевих видавництвах та у «Записках» Кам'янець-Подільського ун-ту (дослідження з історії України, історичного краєзнавства). У Полтаві підготував докторську дисертацію, присвячену історії Диканьського маєтку Кочубеїв.��
Клепатський (Клепацький), П. Г. Огляд джерел до історії України. (Курс лекцій, читаних протягом 1919 акад. р.) / Павло Григорович Клепатський (Клепацький). – Кам’янець на Поділлю : друкарня Державного Українського університету, 1920. – Вип. 1 : Джерела візантийські, арабські, західні, україно-руські юридичні пам’ятки, літописи, хронографи й синодики, подорожі чужоземців. – 137 с.
В книзі розглянуті актові пам’ятки, літописи, хронографи, що висвітлюють події від часів Київської Русі до визвольної війни 1648—1654 рр.
З іменем професора Клепацького пов'язана важлива ініціатива у справі покращення навчально-методичного забезпечення студентів. За гострого дефіциту підручників і посібників він започаткував разом із студентами – членами історико-архівного гуртка серію публікацій у «Записках Полтавського ІНО» «Матеріалів до історичної хрестоматії з краєзнавства».
У передмові до першого випуску Павло Михайлович так обґрунтовував свій задум: «Матеріалів краєзнавчого характеру з сучасності завжди можна знайти доволі, а от з минулого роздобути важко, особливо для масової школи».
Коли обирали керівника кафедри – одноголосно на посаду запропонували кандидатурау авторитетного історика, професора П. Г. Клепацького.
Особа Павла Клепатського досить нечасто привертала увагу істориків. Це й не дивно з огляду на те, що своє життя він закінчив з ярликом «ворога народу». Про одного з найбільш плідних українських істориків 1920-х років пам’ятали лише у діаспорі. Лише на початку 1990-х вперше в Україні декілька сторінок біографії П. Клепатського присвятив український історик Володимир Михайлович Ричка.
До найцінніших архівних джерел слід віднести декілька особистих справ П.Клепатського років його студентства та професорства. Найбільше відомостей подає особиста справа складена наприкінці 1920-х років, що нині зберігається в одному з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління у м. Києві (ЦЦАВО)
Три арешти П. Клепацького
За часів радянської влади вченому, далекому від політики, не забували нагадувати про його лояльне ставлення до Центральної ради і Директорії.
9 травня 1936 р. був підписаний втретє ордер на його арешт. У постанові відзначалося, що Павло Клепацький «є одним із керівників контрреволюційної повстанської організації, яка готувала кадри для боротьби з радянською владою, з метою відторгнення України від СРСР і створення незалежної України».
Суд 10 серпня 1936 р. визнав його винним та засудив його до позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцях терміном на 5 років з позбавленням прав на 3 роки, без конфіскації майна за відсутністю такого.
Після розгляду скарги справу було переглянуто і у квітні 1938 р. винесено новий вирок — 7 років таборів і позбавлення прав на 3 роки. Найвищий суд вирішив частково задовольнити нову касаційну скаргу, встановивши міру покарання — 5 років ув'язнення у віддалених таборах країни.
Де і коли помер — невідомо.
Використані джерела: