Пейзаж - опис природи, зовнішнього світу.

Пейзаж у повісті є для Михайлика вираженням природи як живої сутності, а не просто фоном, на якому розгортаються події.

Михайлика вчать відчувати природу як живу істоту:

мати

батько

дід Дем’ян

дядько Микола

Земля для неї-розгорнута книга.

Мати…

“Коли на городi з’являвся перший пуп’янок огiрка чи зацвiтав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на це диво…”

“Вона перша в свiтi навчила мене любити роси, легенький ранковий туман,п ’янкий любисток, м’яту, маковий цвiт, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна…Вiд неї першої я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою i серцем…”

— Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? — докоряє вона добiрним горошинам. — Гляди в цьому роцi не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе поїдом їсть?..

— Діду, а якi у сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.

— Золотi, внучку, золотi.

— I як воно вiдмикає ними землю?

— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!

​

— Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? — неждано випалюю я.

Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною майнуло чародiйство казки.

-Таки знайшов, — шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусiв i уст, а одним оком косує на вулицю.

— I -Що ви з ним робили? — аж тенькає щось у мене всерединi.

— Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям чоботи.

А ще я люблю, як з лiсу несподiвано вигулькне хатина, заскриплять ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська.

I люблю, коли березовий сiк накрапає iз жолобка, вiн так гарно вистукує: "тьоп-тьоп", що неодмiнно завернеш до нього i присядеш навпочiпки.

Також люблю напасти на лiсове джерело i дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини.

I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть опеньки.

Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона мовчить, бо ще не розмерзся пiд корою сiк, ще мертво у лiсi.

Щось, наче пальцем, пробило снiг, я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця.

Виходить, уже не мертвий лiс, бо лебедi принесли на своїх крилах весну i життя!

«розуміє» природу

для нього природа — це казка

сприймає природу, її красу по-особливому, душею

шанобливо ставиться до всього живого

“Дід говорить, що так співають лебедині крила. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають гуси-лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу, свою лебедину пісню”.

“Принесли нам лебеді на крилах життя, – каже дід Дем’ян, – Тепер, внучку, геть чисто все почне оживати: скресне крига на річках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю”.

Гуси- лебеді-

казка дитинства (гуси-лебеді виносять хлопчика з біди у казці). 

відродження землі, життя(«От і принесли нам лебеді на крилах життя…” )

поєднання світу природи зі світом людини

щасливе дитинство

плин життя — пройшов ще один рік

Лебеді допомагають сприймати світ по-особливому, душею.

Смисл буття в тому,стверджує Михайло Стельмах, щоб жити у мудрій злагоді з природою…

Наше життя буде гармонійним лише тоді, коли ми бачитимемо світ крізь призму казок. Михайлик прислухається до бентежних звуків гусей-лебедів у весняному небі, сподівається, що саме гуси-лебеді принесуть йому на своїх крилах життя,щастя,казку.