МУЗИЧНИЙ СВІТ� Григорія Сковороди
Презентацію виконала
Пронюшкіна Валентина,
заст.директора з НВР
«…мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця.»
Те, що музика в житті Григорія Сковороди була домінантою світосприйняття, є фактом незаперечним і доведеним у більшості досліджень про українського генія світової культури�
Виняткові музичні здібності – досконалий слух, чудовий голос, володіння багатьма інструментами, талант композитора і педагога – були засобом передавати філософію буття й світобачення.
Вона виявляється насамперед в образній сфері, спрямованій на внутрішній світ людини та сприйняття навколишнього світу крізь дуалізм самого буття з його протиставленням добра і зла, духовного і тілесного, земного і горішнього, життя і смерті. Ця сутність бринить в особливій музичній мові – проникливій, сердечній, зрозумілій усім.
Мелодії Григорій виводив ще дитиною…
Михайло Ковалинський (біограф Г.Сковороди) стверджує, що герой його книги походить з козацької родини середнього достатку, яка відзначалася добропорядністю та набожністю й відповідно виховувала сина.
«…Григорий по седьмому году от рождения приметен был склонностью к богочтению, дарованим к музыке, охотою к наукам и твердостию духа. В церкви ходил он самоохотно на крилос и певал отменно, приятно»– стверджує він
Сопілка була його першим музичним інструментом, до якого він потім приєднав ще кілька інших
Ще змалку Сковорода почав знайомитися з українським фольклором
Серед наук, які культивувалися у Київській академії, де Григорій продовжив навчання після сільської школи, були музика і мистецтво співу за нотами.
Опанувавши такі музичні інструменти, як скрипка, орган, флейттраверс (поперечна флейта), віртуозно граючи на лірі, гуслях, бандурі, він став незамінним у студентському оркестрі.
В оволодінні мистецтвом гри та співу Сковорода досяг неабияких успіхів, бо потрапив до невеликого гурту студентів, вибраних для хору при дворі цариці Єлизавети Петрівни.
«Дарования Сковороды к музыке и отменно приятный голос его» (цитата з біографії)столичні знавці оцінили високо: він одержав чин придворного уставщика, будучи ще дуже молодою людиною.
Перед талановитим юнаком відкрилася можливість блискучої кар’єри у столиці імперії
Успіхи 20-річного Григорія були такими значними, що він одержав звання «придворного уставщика» (соліста хору) з відповідним матеріальним забезпеченням.
Капела та її соліст Сковорода перебували в центрі всіх музичних подій Петербурга: жоден бал чи урочиста подія не проходили без участі Придворного хору.
Окрім церковних співів і народно-побутової музики, виконувалися також західноєвропейські твори.
У перших оперних спектаклях – «Сила любові та ненависті», «Александр в Індії», «Селевк» італійця Франческо Арайї – серед 50-ти хористів співав і Сковорода.
А в Москві, на коронації Єлизавети (1742 р.) Григорій із Придворною капелою брав участь у виконанні «Прологу» Якоба Штеліна та опери «Милосердя Тита» німецького композитора Гессе.
Волелюбний Григорій Сковорода не повернувся до Петербурга, і залишився продовжувати навчання у своїй alma mater – Києво-Могилянській академії.�
Завдяки знанню багатьох іноземних мов, високій ерудиції його відібрали 1750 року для супроводу царської місії в Угорщині.
Генерал-майор Вишневський, направлений царицею в Угорщину для керівництва Токайською комісією, забажав узяти з собою людину, здатну до церковної служби і співу.
Але й тут дався взнаки волелюбний характер Сковороди.�Від покладених на нього обов’язків він відмовився, та подався мандрувати .
Його відпустили у вільні мандри по країнах Європи. Це Угорщина, Словаччина, Австрія (Відень).
У Сковородинівському (Харківському) літературно-меморіальному музеї є карта з позначеним маршрутом його мандрів по країнах, де він поглиблював свої знання, вивчав життя, побут, мистецтво, звичаї народів Європи.
Трирічні мандри значно збагатили його музичний досвід і, насамперед, пісенну творчість
Через 3 роки, повернувшись на Батьківщину, Григорій Савич щедро ділився музичними знаннями.
Приватний сільський учитель, викладач Харківського колегіуму Сковорода являв собою на той час унікальну постать: до учнів він приходив, тримаючи в руках не звичну указку чи різку, а сопілку і флейту!
Давав уроки співу, імпровізуючи на інструментах, вів заняття з хором у супроводі органа, займався зі шкільним оркестром, запрошував лірників і співав із ними українських пісень, свої канти.
Свою філософію Григорій Савич транслював у слові й музиці, а постійною супутницею його мандрів була флейта…
Про що ж співав цей філософ-мандрівник і які мелодії виводила його вірна супутниця флейта?
Адже філософію він сприймав як «найдосконалішу музику», власні поезії називав піснями, симфоніями, сонатами, а слово звучало для нього як мелодія.
Його вважали праведником, котрий зцілює піснями і чарівною грою душевні рани одиноких, убогих і знедолених.
Григорій Сковорода вважав музику не тільки джерелом насолоди, а й засобом виховання і навіть психотерапії.
Михайло Ковалинський згадує, як старший друг вилікував його від страху перед мерцями.
Сковорода приводив хлопця на цвинтар, залишав самого, а сам ховався у сусідньому ліску і співав чи награвав заспокійливі мелодії.
Це подіяло: Михайло назавжди позбувся забобонного страху.
Г.Сковорода мав прекрасний голос (а значить і неабияку музикальність) і співав потім, як свідчать легенди, усе життя.
Сковороді було притаманне «епікурейське» ставлення до музики: «Любимое, но не главное упражнение его была музика, которою он занимался для забавы и препровождал праздное время.
Он сочинил духовные концерты, положа некоторые псалмы на музику, также и стихи, певаемые во время литургии, которых музика преисполнена гармонии простой, но важной, проникающей, пленяющей, умиляющей. Он имел особую склонность и вкус к акроматическому роду музики. Сверх церковной, он сочинил многие песни в стихах …»
Сковорода належить до тих діячів культури, які поєднували народні українські традиції зі здобутками європейського професійного мистецтва.
Поезія і байки, попри книжну мову, все-таки мали успіх серед народу.
Мелодії «сковородинських псальм» передавалися з уст в уста, від старшого покоління до молодшого.
ЦІКАВО: «більшість» його пісень, популярних у народі, існувало тільки в «усній традиції», а до наших часів дійшло тільки такі його популярні пісні:
«Ой ти, пташко жовтобока»,
«Стоїть явір» (у Г. Сковороди це один вірш, а невідомий автор записав дві пісні з супроводом),
«Всякому городу нрав и права».
Його пісні співали українські рапсоди-бандуристи, лірники, мандрівні дяки, чумаки, зазнаючи змін внаслідок плину часу.
Їх можна сприймати як народні, іменовані також «сковородинськими» – це пісня-псалом «Ах поля, поля зелені».
А пісню «Ах пішли мої літа» було надруковано з нотами ще за життя Сковороди в «Богогласнику» 1790 року в Почаївській друкарні.
Збереглися також записана Миколою Лисенком від кобзаря Остапа Вересая «сковородинська» пісня-псалом «Про правду і кривду» та пісня «Сонце і пташка», яку, за переказами, співав хор кріпаків князя Потьомкіна.
Григорій Квітка-Основ’яненко стверджував, що урочистий і радісний наспів «Христос воскресе» та канон «Воскресіння день» теж належать Григорію Сковороді.
Для своїх пісень він обрав простоту й сердечність
Якось Григорій Сковорода зізнався: «Не можу зіграти в театрі світу ніякої особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самотньої: я сю роль обрав, узяв і радію з того…»
Так само для своїх пісень він обрав простоту й сердечність.
Даруючи одну з них, Григорій Савич скромно зауважив: «…правда, пісня наша майже зовсім сільська і написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що, за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста і безпосередня».
Музичний світ Сковороди обіймав музику його землі, народу, історія якого тривала, за його ж відліком, три тисячоліття. �
Збірка, яку Сковорода назвав «Сад Божественних пісень», мелодії до яких складав власноручно, є насправді художнім феноменом сковородинських «віршів-пісень»
Ці традиції всотали й інші генії української музики, серед яких Микола Лисенко, Микола Леонтович, Кирило Стеценко.
Піснями і грою на флейті, яка була супутницею усього його життя, мислитель-мандрівник «“замовляв” душевні й сердечні рани недужих, самотніх, зневажених й убогих» (Д. Яворницький). Своїми кантами він висміював людські й земні гріхи (один із них – «Всякому городу нрав і права» – наче написаний сьогодні), складав пісні – сільські й міські, канти, псальми, притчі про буденний світ, ліричні елегії про любов і природу, гімни й оди во славу свободи, життя та людини. Сковорода розширив значення пісенної лірики до рівня громадянського і суспільного камертона.